Перейти до вмісту

Гідронавт

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
ПЛБ "Бентос-300" №1.

Гідрона́вт (від грец. ὕδωρ — «вода» і лат. nauta — «моряк») — фахівець, який виконує науково-дослідну або технічну роботу під водою, перебуваючи всередині герметичного корпусу в умовах нормального (атмосферного) тиску.

Загальний опис пілотованих підводних технічних засобів

[ред. | ред. код]

Пілотовані підводні технічні засоби, залежно від конструктивних особливостей, поділяються на три основні типи:[1]

  • Нормобаричні — апарати, у яких у внутрішніх відсіках підтримується нормальний атмосферний тиск незалежно від глибини занурення;
  • Гіпербаричні — апарати, в яких тиск усередині відсіків відповідає зовнішньому (забортному) тиску. Такі конструкції також відомі як "підводні будинки";
  • Комбіновані — апарати, що мають окремі відсіки з нормобаричним тиском, а інші — з гіпербаричним. Така схема дозволяє поєднувати переваги обох типів конструкцій.

У нормобаричних апаратах працюють гідронавти (цей термін безперервно вживався лише в СРСР; членів екіпажів перших батискафів спочатку також називали гідронавтами, а згодом стали називати пілотами або членами екіпажу), які дихають повітрям за атмосферного тиску, незалежно від глибини занурення. До нормобаричних апаратів належать пілотовані підводні апарати (ППА англ.DSV), підводні спостережні камери, що буксируються (ПСКБ «Атлант-1», «Тетіс» тощо), а також гідростати («ГКВ-6», «Сєвєр-1» тощо). Такі підводні технічні засоби забезпечують розміщення науково-дослідного обладнання та створюють умови для життя і роботи екіпажу й групи гідронавтів-дослідників.[1]

У гіпербаричних апаратах (підводних будинках) працюють акванавти (англ. aquanaut, іноді їх також називали «океанавтами»), які дихають спеціальними газовими сумішами. Ці суміші готують заздалегідь або формують безпосередньо у відсіках, змішуючи кисень з інертними газами — азотом і гелієм — у пропорціях, що відповідають тиску на заданій глибині. До таких апаратів належать підводні будинки, зокрема «Чорномор», «Спрут» (СРСР) та «Tektite» (США)[2].[3]

До комбінованих типів технічних засобів належить, зокрема, підводна лабораторія, що буксирується (ПЛБ) «Бентос-300». У третьому відсіку лабораторії розташований водолазний комплекс, який на глибинах до 60 м дозволяє зрівнювати внутрішній тиск шлюзової камери із зовнішнім (забортним). У цьому комплексі як дихальну суміш використовують повітря. На ПЛБ було проведено експеримент із перебуванням двох водолазів тривалістю одну добу.[4]

У разі виконання робіт тривалістю понад дві доби водолази переходять у режим насичення і фактично стають акванавтами.[5]

Історія професії

[ред. | ред. код]

Людству необхідні ресурси Світового океану, і для їх освоєння почали застосовувати пілотовану підводну техніку. Залежно від максимальної глибини занурення підводні апарати поділяють на:

  • апарати малих глибин — до 100 м;
  • апарати середніх глибин — від 100 до 2000 м;
  • глибоководні апарати — понад 2000 м.[6]

Перший автономний пілотований підводний апарат його винахідник, Огюст Піккар (англ. Auguste Piccard), назвав батискафом (англ. bathyscaphe).. Назву апарат отримав — FNRS-2 — на честь бельгійського «Fonds National de la Recherche Scientifique» (FNRS; укр. Національний фонд наукових досліджень), що профінансував проєкт. FNRS-2 мав бензиновий поплавець і був призначений для занурень на глибину до 4000 метрів. Будівництво тривало в Бельгії у 1946–1948 роках.[7][8]

Під час ходових випробувань 1948 року батискаф зазнав пошкоджень, а 1950 року його було продано Військово-морським силам Франції. Після ремонту та модернізації апарат отримав нову назву — FNRS-3.[9]

15 лютого 1954 року FNRS-3 здійснив занурення на глибину 4050 метрів, перевершивши на 900 метрів рекорд, який Огюст Піккар встановив у 1953 році на батискафі "Трієст" (італ. "Trieste").[10]

У СРСР підводні дослідження розпочалися у 1953 році, коли Полярному науково-дослідному інституту морського рибного господарства й океанографії (ПІНРО) було передано гідростат ГКВ-6, спроєктований для потреб аварійно-рятувальної служби.

У 1958 році Всесоюзний науково-дослідний інститут рибного господарства й океанографії (ВНІРО) отримав перший науково-дослідний підводний човен "Сєвєрянка" (максимальна глибина занурення — 100 м)[11]. На ньому було здійснено десять рейсів.

Досвід експлуатації ГКВ-6 став основою для створення гідростата "Сєвєр-1" (глибина занурення — 600 м)[11], спроєктованого у 1960 році. Наступним етапом стала розробка батиплана "Атлант-1", призначеного для буксирування судном[12] (глибина занурення — 100 м)[11].

З появою пілотованої підводної техніки в СРСР фахівців, які працюють у глибоководних апаратах із герметичним міцним корпусом, що ізолює екіпаж від впливу забортного середовища, почали називати гідронавтами.

Членів екіпажів перших батискафів, зокрема "FNRS-2", "Трієст" та "Трієст ІІ", у літературі спочатку також називали гідронавтами (англ. hydronauts)[13][14][15] У англомовних словниках термін hydronaut визначають як члена екіпажу підводних апаратів, відмінних від підводних човнів.[16] Згодом термін «гідронавт» уживався лише в СРСР (а після його розпаду — в країнах, що утворилися на його території), тоді як у міжнародній практиці для позначення членів екіпажів пілотованих підводних апаратів (ППА) почали використовувати терміни «пілот підводного апарата» (англ. submersible pilot) або «член екіпажу» (англ. crew member).[17][18] Інколи при описанні екіпажів підводних апаратів ("Сі Кліфф") застосовуються обидва терміни — "пілот" і "гідронавт".[19]

Екіпажі більшості сучасних підводних технічних засобів малочисельні — зазвичай вони складаються з 2—3 осіб. Винятками є:

Капітан пілотованого підводного апарата повинен досконало знати будову всіх бортових механізмів і систем, а також володіти знаннями з підводної навігації, зв’язку, штурманської справи, водолазної підготовки. Він має бути водночас кваліфікованим механіком, гідроакустиком і океанологом, здатним оперативно ухвалювати рішення в умовах підвищеного ризику.[12]

Першими гідронавтами зазвичай були інженери, які самі проєктували апарати. Так, першим капітаном ППА "Сєвєр-2" став М. Діомидов — колишній заступник головного конструктора проєкту, а бортінженером — Ю. Тарасов, провідний конструктор групи.[20]

Першим капітаном ППА "ТІНРО-2" став М. Гірс — провідний конструктор цього проєкту.[21]

Підготовка гідронавтів

[ред. | ред. код]

Підготовка гідронавтів в СРСР

[ред. | ред. код]

У СРСР цивільною пілотованою підводною технікою володіли Академія наук СРСР, Міністерство рибного господарства та Міністерство газової промисловості. Підготовка гідронавтів у кожному відомстві здійснювалася самостійно, без єдиного державного стандарту.

У системі Міністерства рибного господарства для підготовки майбутніх гідронавтів було розроблено спеціальну навчальну програму, що завершувалася складанням кваліфікаційного іспиту. Тим, хто успішно склав іспит, спеціальна відомча комісія видавала документ, що надавав право на самостійне керування підводним апаратом.[22] Екзаменаційна комісія складалася з головного конструктора та провідних фахівців, які безпосередньо займалися проєктуванням і будівництвом підводних апаратів. Очолював комісію керівник відділу техніки підводних досліджень. Іспит складали не лише члени екіпажів, а й інженери та конструктори — усі, кому в ході ходових випробувань апарата могло знадобитися брати участь у зануреннях.[23]

У 1974 році відбувся перший випуск фахівців, які пройшли навчання за програмою підготовки екіпажів пілотованих підводних апаратів і отримали кваліфікацію "Гідронавт 3 класу".[24]

На території України (тоді — Українська РСР), у місті Севастополі, у 1975 році була створена Севастопольська філія Спеціального експериментально-конструкторського бюро промислового рибальства. У 1977 році, відповідно до наказу Міністра рибного господарства СРСР № 47, філію було реорганізовано в Севастопольське експериментально-конструкторське бюро з підводних досліджень (СЕКБП).[25]

У складі СЕКБП було створено Відділ підготовки гідронавтів (ВПГ), який відповідав за кваліфіковану підготовку екіпажів пілотованих підводних апаратів, підводної лабораторії "Бентос-300" та ПСКБ "Тетіс". Кістяк ВПГ склали к.в.-м.н. Г.Трубчанін, В.Ніков і А.Земсков.[26] ВПГ здійснював підготовку наступних

Посвідчення гідронавта

категорій спеціалістів:

  • гідронавтів — капітанів і членів екіпажів ППА, ПЛБ чи ПСКБ;
  • гідронавтів-дослідників — наукових і технічних фахівців, які виконували підводні дослідження, експерименти та технічні роботи.

Гідронавт (капітан або член екіпажа ППА, ПЛБ чи ПСКБ) повинен:

  • знати будову та правила експлуатації ППА, ПЛБ чи ПСКБ, а також усіх технічних засобів, встановлених на них;
  • володіти основами судноводіння та знаннями з безпеки мореплавства;
  • дотримуватися правил техніки безпеки та вміти діяти в умовах аварійної ситуації для забезпечення живучості ППА, ПЛБ, ПСКБ та судна забезпечення;
  • мати підготовку з водолазної справи відповідно до програми підготовки водолаза-сумісника;
  • володіти базовими знаннями з океанології, гідробіології, іхтіології, геології, морського права та організації служби на суднах забезпечення.[27]

Крім того, гідронавт повинен уміти:

  • керувати пілотованим підводним апаратом, підводною лабораторією чи ПСКБ в будь-яких умовах;
  • за потреби замінити будь-якого члена екіпажу;
  • виконувати регламентні, підготовчі та ремонтні роботи;
  • усувати несправності механізмів, систем і приладів;
  • брати участь у заходах із підтримання живучості апарата, лабораторії та судна забезпечення.[27]

Кандидатами в гідронавти могли бути чоловіки віком до 35 років, які мали вищу технічну або середню спеціальну освіту, стаж роботи за спеціальністю

Кваліфікування гідронавта

щонайменше два роки, а також досвід плавання на морських суднах принаймні один рік. За станом здоров’я кандидати повинні були відповідати вимогам, установленим для водолазів.

Кандидатами в гідронавти-дослідники могли бути фахівці будь-якого профілю з вищою освітою, яким за характером службових обов’язків належало виконувати підводні дослідження, експерименти або випробування підводної техніки на пілотованих підводних апаратах, ПЛБ "Бентос-300" чи ПСКБ "Тетіс". Вимоги до віку та стану здоров’я відповідали тим, що висувалися до моряків морського флоту.

Навчання кандидатів у гідронавти поділялося на чотири етапи:

1-й етап — теоретичні заняття з предметів програми, які тривали протягом усього курсу навчання;

2-й етап — практичні заняття з предметів програми, включаючи відпрацювання операцій з управління підводним апаратом біля пірса та в морі;

3-й етап — після завершення курсу навчання складання іспитів і заліків з усіх предметів програми;

4-й етап — стажування слухачів, які успішно склали іспити, на пілотованих підводних апаратах, підводних лабораторіях "Бентос-300" та ПСКБ "Тетіс"

Знання експлуатаційних характеристик апаратів і всіх їхніх систем є обов’язковою умовою для гідронавтів, оскільки під час занурень, а також передспускових і післяспускових перевірок, профілактичних і регламентних робіт потрібна взаємозамінність членів екіпажів ППА, ПЛБ та ПСКБ.

Іспити приймала атестаційна комісія, призначена власником апаратів. До її складу обов’язково входили:

  • капітани-наставники ППА, ПЛБ чи ПСКБ;
  • гідронавти і гідронавти-дослідники зі стажем роботи на апаратах понад 300 годин.

Після успішного складання іспитів кандидати направлялися на стажування на ППА, ПЛБ чи ПСКБ.[27]

В процесі стажування гідронавти та гідронавти-дослідники повинні були відпрацювати під водою не менше 15 годин та здійснити 10 водолазних спусків і виходів із підводної лабораторії "Бентос-300".

Після успішного завершення стажування і отримання позитивної характеристики від капітанa-наставникa та начальника експедиції кандидатам присвоювалася початкова кваліфікаційна категорія — "Гідронавт 3 класу" або "Гідронавт-дослідник 3 класу".

Книжка гідронавта

Багаторічний досвід показав, що для підготовки висококваліфікованого капітана — гідронавта 1 класу — необхідно від 3 до 5 років.[27]

З утворенням Відділу підготовки гідронавтів СЕКБП розпочалась системна підготовка гідронавтів для всіх відомств СРСР. У період з 1977 по 1991 рік Відділ підготовки гідронавтів СЕКБП / Бази "Гідронавт" підготував:

  • гідронавтів — 155 осіб (з них 104 — для СЕКБП /Бази "Гідронавт", 51 — для інших відомств);
  • гідронавтів-дослідників — 338 осіб (143 — для СЕКБП / Бази "Гідронавт", 205 — для інших відомств).[28]

Підготовка гідронавтів (пілотів ППА) в інших країнах

[ред. | ред. код]

З розвитком пілотованої підводної техніки були розроблені різними класифікаційними товариствами (DNV GL, ABS, Bureau Veritas, RINA, тощо) правила побудови і сертифікації пілотованих технічних засобів.[29] [30] [31]

Були встановлені міжнародні стандарти, які використовуються як орієнтир. Зокрема, MSC/Circ.981 — рекомендації Міжнародної морської організації (IMO) щодо проєктування, будівництва та експлуатації пасажирських підводних апаратів. Цей документ містить розділ 3.5, присвячений підготовці пілотів, що включає вимоги до навчання та сертифікації екіпажу.[32]

Крім того, компанії, такі як U-Boat Worx, пропонують міжнародно визнані програми підготовки пілотів ППА, які включають теоретичні заняття, практичні тренування та сертифікацію. [33]

Загалом, хоча державні регулювання можуть відрізнятися, міжнародні стандарти та сертифікаційні програми забезпечують єдині вимоги до підготовки пілотів підводних апаратів.

Так, у США рекомендації викладені в доповіді Національної академії наук «Безпека туристичних субмарин» (Safety of Tourist Submersibles), опублікованій у 1990 році.[34].

У Нідерландах офіційні стандарти підготовки пілотів підводних апаратів ґрунтуються на документах ІМО MSC/Circ.981 — «Guidelines for the Design, Construction and Operation of Passenger Submersible Craft».[35]

В Австралії немає єдиного державного регулювання підготовки пілотів підводних апаратів, але існують національні стандарти та сертифікаційні програми, які забезпечують підготовку пілотів для різних типів підводних апаратів. Ці програми охоплюють аспекти безпеки, навігації та операцій під водою, що є критично важливими для забезпечення безпечної експлуатації підводних апаратів.[36]

Твори чи публікації

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Королёв, Александр Борисович (1992). "Бентос-300": Пять тысяч часов под водой (рос.) . Москва: ТОО «Нирей». ВНИРО. с. 8—10.
  2. ↑ Tektite habitat. https://en.wikipedia.org (англ.) . {{cite web}}: Зовнішнє посилання в |website= (довідка)
  3. ↑ Королёв, Александр Борисович (1992). "Бентос-300": Пять тысяч часов под водой (рос) . Москва: ТОО «Нирей». ВНИРО. с. 14—23.
  4. ↑ Королёв, Александр Борисович (1992). "Бентос-300": Пять тысяч часов под водой (рос.) . Москва: ТОО «Нирей». ВНИРО. с. 56—61.
  5. ↑ Королёв, Александр Борисович (1992). "Бентос-300": Пять тысяч часов под водой (рос.) . Москва: ТОО «Нирей», ВНИРО. с. 13—14.
  6. ↑ Жбанов А.В, А.А.Помозов А.А., Жбанова Д.А (2014). Севастопольские гидронавты (рос) . Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 13.
  7. ↑ FNRS-2. en.wikipedia.org/wiki/FNRS-2 (англ.).
  8. ↑ Bathyscaphe. en.wikipedia.org (англ.).
  9. ↑ FNRS-2. https://uk.wikipedia.org (англ.) . {{cite web}}: Зовнішнє посилання в |website= (довідка)
  10. ↑ FNRS-3. en.wikipedia.org/wiki/FNRS-3 (en.) .
  11. ↑ а б в Шанихин, Евгений Николаевич (2003). Глубоководные аппараты. (Вехи глубоководной тематики) (рос) . Москва: ООО "Восточный горизонт". с. 3.
  12. ↑ а б Гирс, Михаил Игоревич (1977). "ТИНРО-2" в океане (рос) . Ленинград: Судостроение. с. 3—7.
  13. ↑ First Trip to the Deepest Part of the Ocean. https://geology.com (англ.) . {{cite web}}: Зовнішнє посилання в |website= (довідка)
  14. ↑ The First Deepest Dive. https://www.usni.org (англ.) . {{cite web}}: Зовнішнє посилання в |website= (довідка)
  15. ↑ Trieste II (Bathyscaphe). https://en.wikipedia.org (англ.) . {{cite web}}: Зовнішнє посилання в |website= (довідка)
  16. ↑ hydronaut (noun) (англ.) . https://www.merriam-webster.com/dictionary. {{cite web}}: Зовнішнє посилання в |publisher= (довідка)
  17. ↑ JAGO (German research submersible). Wikipedia (англ.). Процитовано 8 жовтня 2025. Crew: one pilot, one scientist or observer.
  18. ↑ Don Walsh. Wikipedia (англ.). Процитовано 8 жовтня 2025. Don Walsh was the submersible pilot of the Bathyscaphe Trieste during its descent to the Challenger Deep in 1960.
  19. ↑ Войтов, Дмитрий Витальевич (2002). Подводные обитаемые аппараты (рос.) . Москва: АСТ, Астрель. с. 173, 175.
  20. ↑ Шанихин, Евгений Николаевич (2003). Глубоководные аппараты. (Вехи глубоководной тематики) (рос) . Москва: ООО "Восточный горизонт". с. 32.
  21. ↑ Жбанов А.В, А.А.Помозов А.А., Жбанова Д.А (2014). Севастопольские гидронавты (рос) . Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 14.
  22. ↑ Гирс, Михаил Игоревич (1977). "ТИНРО-2» в океане" (рос) . Ленинград: Судостроение. с. 45.
  23. ↑ Гирс, Михаил Игоревич (1977). "ТИНРО-2» в океане" (рос) . Ленинград: Судостроение. с. 49.
  24. ↑ Жбанов А.В, А.А.Помозов А.А., Жбанова Д.А (2014). Севастопольские гидронавты (рос) . Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 33.
  25. ↑ Половка, Сергій Григорович (2006). Підводний науково—дослідний флот України. Геологія і корисні копалини Світового океану. № 2. с. 125.
  26. ↑ Королёв, Александр Борисович (1992). "Бентос-300": Пять тысяч часов под водой (рос) . Москва: ТОО «Нирей», ВНИРО. с. 82.
  27. ↑ а б в г Жбанов А.В, А.А.Помозов А.А., Жбанова Д.А (2014). Севастопольские гидронавты (рос) . Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 5—10.
  28. ↑ Геворкьян В.Х., Головань Г.А (1991). Подводные обитаемые аппараты Базы "Гидронавт" (Тактико—технические данные, опыт использования для решения научных и практических задач) (рос) . Киев: Препринт АН УССР, Институт геологических наук. с. 38.
  29. ↑ DNV. Послуги з підводними апаратами. DNV. Процитовано 8 жовтня 2025.
  30. ↑ American Bureau of Shipping (ABS) (2025). Rules for Building and Classing Underwater Vehicles, Systems and Hyperbaric Facilities (2025) (PDF). American Bureau of Shipping. Процитовано 8 жовтня 2025.
  31. ↑ RINA. RINA Rules. RINA. Процитовано 8 жовтня 2025.
  32. ↑ International Maritime Organization (IMO) (2000). Guidelines for the Design, Construction and Operation of Passenger Submersible Craft (MSC/Circ.981) (PDF). Процитовано 8 жовтня 2025.
  33. ↑ Yachting Submersibles – U-Boat Worx. U-Boat Worx. Процитовано 8 жовтня 2025.
  34. ↑ CHAPTER 5: OPERATIONAL AND ADMINISTRATIVE CONSIDERATIONS. National Academies Press. Процитовано 8 жовтня 2025.
  35. ↑ Human Environment and Transport Inspectorate (29 січня 2001). Guidelines for the Design, Construction and Operation of Passenger Submersible Craft. Netherlands Regulatory Framework (NeRF) – Maritime.
  36. ↑ Австралійська схема акредитації водолазів (ADAS). Курс підготовки пілотів атмосферних глибоководних костюмів (ADS). ADAS. Процитовано 8 жовтня 2025.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Геворкьян В.Х., Головань Г.А. "Подводные обитаемые аппараты Базы "Гидронавт" (Тактико—технические данные, опыт использования для решения научных и практических задач)" — Препринт АН УССР, Институт геологических наук — Киев — 1991— 42 с
  • Гирс М.И. "ТИНРО-2» в океане" — "Судостроение" — Ленинград — 1977 — 152 с — 60000 прим.
  • Жбанов А.В, А.А.Помозов А.А., Жбанова Д.А. "Севастопольские гидронавты" — ЧП Гуляев М.С.— Севастополь — 2014 — 456 с.— 300 прим.
  • Королёв А. Б. "Бентос-300": Пять тысяч часов под водой. — ТОО «Нирей», ВНИРО — Москва — 1992 — 204 с. — 2000 прим.
  • Шанихин Е.Н. Глубоководные аппараты. (Вехи глубоководной тематики). — ООО "Восточный горизонт" — Москва — 2003 — 120 с.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Гідронавт&oldid=46350961