Перейти до вмісту

Гірняк Никифор Йосипович

Додати посилання
Добра стаття
Перевірена версія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гірняк.
Гірняк Никифор Йосипович
 Сотник (гауптман)
 Отаман
Загальна інформація
Народження23 липня 1885(1885-07-23)
м-ко Струсів, нині село, Теребовлянський район
Смерть4 березня 1962(1962-03-04) (76 років)
Кліфтон або Пассейк США США
ПохованняУкраїнський цвинтар святої Марії
СтупіньДоктор філософії
Псевдо«Ніцько»[1], «Незламний граб»[2], «Стрілецька Мама»[1], «Ничипір Строгий-Їжаченко»[3]
Військова служба
Роки служби1908–1921
ПриналежністьАвстро-Угорщина Австро-Угорщина
ЗУНР ЗУНР
 УНР
Вид ЗСЗбройні сили Австро-Угорщини Збройні сили Австро-Угорщини
 УСС
УГА
ЧУГА
Війни / битви
Перша світова війна
Українсько-польська війна 1918—1919
Польсько-радянська війна
Командування
1914 Командир сотні УСС
1915—1918 Командир Коша Легіону УСС
Нагороди та відзнаки
Велика медаль «За військові заслуги» (Австро-Угорщина)
Велика медаль «За військові заслуги» (Австро-Угорщина)
Хрест Симона Петлюри
Хрест Симона Петлюри
CMNS: Гірняк Никифор Йосипович у Вікісховищі

Ники́фор Йосипович Гірня́к (нім. Hirniak Nikefor[4][прим. 1]; 23 липня 1885, м-ко Струсів, нині село Тернопільського району, Тернопільської області — 4 березня 1962, Кліфтон або Пассейк, США) — український військово-громадський діяч, педагог, публіцист, сотник УСС, отаман УГА. Доктор філософії (1912). Брат актора й режисера Йосипа, адміністратора видавництва «Українська Преса» Володимира, та фізико-хіміка Юліана Гірняків.

Після здобуття докторського ступеня працював учителем української гімназії в Рогатині (1912—1914) та був активним учасником стрілецького руху й інших товариств. На початку Першої світової війни за власним бажанням вступив до Леґіону УСС, де на короткий час був командиром 3-ої сотні УСС. Через рік став призначеним командиром Коша УСС (1915—1918) і залишався його єдиним командантом з самого початку. За цей період він також активно працював у Пресовій Квартирі УСС, періодично викладав для стрільців і займався іншою благодійною діяльністю.

Активний учасник Листопадового повстання та Українсько-польської війни 1918—1919 рр. Командант Тернопільської військової окружної команди (1918). Начальник мобілізаційного відділу Державного секретаріату військових справ ЗУНР у Станиславові (нині — Івано-Франківськ). Референт мобілізаційного відділу в Генеральному штабі військ УНР відділу УГА (1919).

Співтворець союзного договору з більшовиками. Член політвідділу для ведення справ бригади 1-ї бригади УСС ЧУГА (1920). Член Губернського відділу народної освіти в Києві (1920—1921). Втік із РСФРР до Чехословаччини влітку 1921 року, але через рік повернувся до Галичини. До 1939 року працював учителем в приватній українській школі міста Тернопіль, був її директором, проте у 1924 році звільнений з посади через діяльність в «Пласті».

В роки Другої світової війни працював шкільним референтом Українського центрального комітету в Кракові, який підпорядковувався Генерал-Губернаторству (1940). викладав в українській гімназії (1941-1944), організував українську гімназію для юнаків у Відні (1944). У післявоєнний період емігрував до Сполучених Штатів Америки, де також організував українську гімназію, був активним членом українських організацій і опублікував ряд праць з історії Визвольних змагань.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Австрійська доба

[ред. | ред. код]

Народився 23 липня 1885 року в містечку Струсів Теребовлянського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина (нині Тернопільський район, Тернопільська область, Україна). В багатодітній родині Йосипа та Софії Гірняків. Никифор був восьмою дитиною подружжя. Його батько був місцевим дяком, а мати займалась бджільництвом[6].

За період 1897 —1905 рр. Никифор навчався спочатку у польській гімназії в Станиславові, де закінчив перші два класи, а з третього продовжив навчання в Коломийській гімназії[7], яку завершив з відмінними оцінками. Далі після матури (іспитів) студіював українську мову та історію Східної Європи у Львівському університеті[6]. Відслуживши рік у війську та отримавши 1 січня 1908 року звання кадета (фенриха) резерву піхоти[8], перевівся до Відня[9].

Під час навчання у Віденському університеті він разом Миколою Чайковським заснували студентський клуб, в якому також був Дмитро Донцов та Марія Бачинська. Останні були виключені зі студентського клубу через заборону заводити романтичні стосунки між членами клубу[6]. У 1910 році завершив навчання[6][7], а через два роки у Відні здобув ступінь доктора філософії[10][11]. 1 січня 1912 року підвищений до звання лейтенанта[11].

Був учителем гімназії імені Володимира Великого в Рогатині 1912—1914 роках[10] та активним учасником стрілецького руху[9]. Поряд із педагогічною працею активно долучався до громадського життя: працював у товариствах «Просвіта», «Пласт», «Стрільці» «Учительська громада», «Педагогічне товариство», «Рідна школа», а також провадив діяльність від імені товариства «Відродження». Він виїжджав у села, де проводив просвітницьку й пропагандистську роботу, закликаючи до тверезості[6][7][12]. За цей період, у 1913 році став один із організаторів стрілецького курсу та його запасною старшиною[13][12].

Перша світова війна

[ред. | ред. код]

На початку Першої світової війни став командиром новоствореної рогатинської сотні УСС, що складався з курсантів які пройшли стрілецький курс[14][12]. Згодом, як офіцер запасу цісарсько-королівського війська 15-го піхотного полку[15][прим. 2] у серпні 1914 р. за власним бажанням вступив до Леґіону УСС, де 7 вересня став командантом 3-ї сотні під командуванням Михайла Волошина, якого 26 вересня через хворобу заміняли Володимир Сроковський та Ераст Коник[18][19][7][12]. Через два дні отримав відпустку до Відня з метою лікування[20]. Також, на початку вересня 1914 року Гірняк став одним з ініціаторів створення допоміжної культурно-просвітньої установи — «Пресова кватира УСС». Її завданнями були фотографування стрілецького життя, збирання матеріалів для історії УСС, а також інформування преси про найважливіші події їхньої діяльності[21][22]. Ця стрілецька формація утворена на початку 1915 року[23]. Влітку 1915 року входив як референт військової справи до складу реорганізованої віденської «Боєвої Управи», яка виконувала роль провідної ідейно-політичної та культурно-просвітницької інституції, здійснюючи посередництво між легіоном і політичним проводом, пропагуючи ідеї стрілецтва в українському суспільстві, стрілецькі традиції, підтримуючи молодь і організовуючи видавничу та гуманітарну діяльність[24][12][прим. 3].

Командир Коша Легіону УСС

[ред. | ред. код]

З 16 січня 1915 по 1 листопада 1918 рр. обіймав посаду команданта Коша УСС[прим. 4]. 14 березня 1915 року після оголошення наказу Начальної команди (штабу) Південної армії було скасовано всю командну структуру УСС, а також встановлено штатну чисельність УСС — 2200 стрільців і 48 старшин, яким були надані військові звання[29]. Тоді Гірняка в другій половині березня призначили офіцером легіону IX класу (нім. Legion-Hauptmann), що відповідала ступеневі сотника[30]. Разом з цим він став кошовим отаманом УСС[31][28]. А сама запасна сотня УСС (Кіш) була обмежена до 250 стрільців[1][32]. До головних завдань запасної сотні належали поповнення особового складу та провіанту, вишкіл добровольців[прим. 5] та опіка над пораненими, хворими й скаліченими. Хоча австрійське військове командування забороняло набирати до Коша військовозобов'язаних чоловіків віком від 18 до 50 років, Кіш УСС, проводячи організаційну і роз'яснювальну роботу серед українського суспільства, повністю забезпечував УСС новобранцями[35][29]. Канцелярія Коша реєструвала всіх стрільців і старшин, які перебували у Коші, так до 1917 року було зареєстровано близько 7 тисяч осіб, а загальна кількість УСС, зареєстрованих у Головній книзі Коша, за різними даними становила на 1 листопада 1918 року від 9000 до 9600 осіб[22].

З травня до початку липня 1915 року Кіш УСС перебував у Мукачівському замку (Паланок)[36]. Тоді в липні був підвищений до оберлейтенанта цісарсько-королівської армії[15][прим. 6]. Згодом, протягом двох місяців він перебазовувався через територію трьох повітів — Сколівського, Калуського та Підгаєцького. До листопада 1915 року Кіш перебував у таких місцях постою: у Дубині-Камінці — 56 днів, від 5 липня до 30 серпня; у Боднарові-Майдані — 24 дні, від 31 серпня до 24 вересня; у Гнильчу-Носові — 37 днів, від 25 вересня до 31 жовтня 1915 року; у Слов'ятині — 6 днів, від 1 до 6 листопада 1915 року; у Свистільниках — від 7 листопада 1915 до 23 червня 1916 року. Згодом місця постою коша включали Липиця-Горішню, Потік–Черче, Розвадів над Дністром, Дроговиж, Горожанку Велику, Пісочну та Черницю[38].

В кінці весни 1917 року Кіш УСС, що перебував під командуванням Гірняка, видавав відозви до українських солдатів цісарсько-королівської армії із закликами до непокори та дезертирства, зокрема заборонену парламентерську промову українського посла Володимира Загайкевича з коментарем до неї, де була «гостра критика австрійської влади за її антиукраїнські дії»[39]. Сам Гірняк разом з підхорунжим Федем Палащуком були ініціаторами створення гуртка стрільців, які вважали своєю головною метою «детальний перегляд дотеперішнього суспільного життя українців у Австрії та боротьбу за його зміну відповідно до вимог історичного моменту»[40].

13 червня 1918 року Кіш Українських січових стрільців виїхав до Великої України й розмістився поблизу Єлизаветграда (нині — Кропивницький) — у селах Старий Данциг (нині — Карлівка) та Миколаївка. Тут УСС перебували чотири місяці — до свого виїзду з Української Народної Республіки (УНР). Наприкінці вересня 1918 року Кіш переїхав до Вижниці, а з виїздом УСС із Черновець до Львова Кіш перенісся до Станиславова[41]. Після створення у Львові Таємного військового комітету[прим. 7] старшини та підстаршини Кошу брали участь у підготовці перевороту на Прикарпатті, включно з Гірняком, який був зв'язковим[43][44]. Як зазначав сам Гірняк, від імені Таємного військового комітету він організував у Косові довірчі збори, на яких поінформував присутніх про підготовку політичних і військових кіл до створення власної держави на території Східної Галичини та про необхідність її оборони у випадку ворожого виступу[45]. У другій половині жовтня 1918 року в місті Косів організовував нараду з питань збройного виступу та прийняття присяги на вірність Україні від місцевих українців. У той самий період у цьому ж місті разом з іншими вихідцями з Косівщини займався організацією повітової Національної Ради, здійснював організаційну роботу в повіті та готував встановлення влади[46].

У грудні 1918 — січні 1919 Кіш було переформовано на Запасний Кіш 1-ї бригади УСС під командуванням Осипа Букшованого у групі «Схід» Української галицької армії (УГА). Роман Дудинський став новим командиром переформованого Кішу, замінивши Никифора Гірняка[47].

Діяльність у Пресової Кватири УСС

[ред. | ред. код]

Осип Назарук після призначення керівником Пресової квартири УСС 22 червня 1915 року надіслав листа Гірнякові, у якому окреслив програму роботи зі збирання матеріалів до історії УСС. Серед основних пунктів плану були: висвітлення перших витоків стрілецького руху у Снятинщині (1900) до зародження стрілецького руху (1913)[прим. 8]; стрілецтво у Львові (гуртки Івана Чмоли, Романа Дашкевича й Олени Степанівної і т.д.); від початку Першої світової війни до прибуття на Угорщину; організація стрільців та їхнього командного складу (короткі біографії й характеристики); військова діяльність стрільців — стежі «Двацятки» та походи окремих сотень з описом і характеристикою їхніх комендантів та старшин; найважливіші битви (зокрема Маківка); характерні типи стрільців; кадра та її канцелярії, магазини, базар, життя у кадрі й шпиталі; духовне життя стрільців (бібліотека, виклади, дискусії, школа для матуристів, курси для неписьменних); статистика з урахуванням шпитальної, провіантової та бібліотечної діяльності[22].

Канцелярія управи Січового Коша в Замковій Паланці, 1915. Посередині — Никифор Гірняк, ліворуч — Гриць Нестерчук, праворуч — Іван Вербовий.

У 1915 році, коли Гірняк ще перебував у Мукачівському замку, за його підтримкою в коші виникла стрілецька гімназія, яка завдяки Миколи Угрину-Безгрішному отримала назву «Етапна гімназія»[50][51]. До листопада 1915 року кошеві довелося п’ять разів змінювати постій, через що робота на місцях переривалася. За цей час, як зазначав у листі Гірняк, з появою стрілецьких відділів у селах змінювався їхній зовнішній вигляд: для орієнтації команд вулиці отримували історичні та культурні назви, будинки маркували числами, а самі стрільці прикрашали село, упорядковували занедбані ділянки, прокопували рови, викладали їх камінням, будували пам'ятні споруди, встановлювали декоративні елементи (наприклад, млинки з написами) та проводили акції допомоги селянам[52].

Під час перебування Коша Легіону УСС Гірняка в Дубині-Камінці були відновлені гімназійні курси. Під час стрілецького віча Гірняк оголосив, що курси у Камінці організовує Степан Прідун, а в Дубині — Сава Никифоряк. Тоді керівництво обома курсами очолив брат Никифора — Юліан Гірняк[53]. На той час було нелегко с підручниками. Никифоряк їздив до Львова та придбав багато приладдя й книг на кошти, надані кошовою управою, а також на власні гроші та Гірняка. У селі Гнильче два гімназійні курси об’єднали в один, а у Свистільниках розпочали переговори з Львівською українською гімназією щодо складання стрільцями іспитів. Гірняк приділяв гімназії ще більше уваги, маючи більше вільного часу, завдяки чому 140 учнів-стрільців успішно склали матуру в державних українських гімназіях та у Відні. У просвітницькій роботі Кіш тісно співпрацював із «Бюро культурної допомоги для українського населення окупованих земель», яке здійснювало просвітницьку діяльність на Волині[54].

Загалом на волинських землях протягом 1916 — початку 1918 р. було відкрито, переважно завдяки УСС, близько 150 українських шкіл. За підрахунками Гірняка, на УСС припадало 85 шкіл, у яких навчалося кілька тисяч дітей. Також було відновлено діяльність Рогатинської гімназії, куди відправили кількох учителів з-поміж УСС. У Львові відновили роботу театру «Української Бесіди» та хорового музичного товариства «Боян», а також розпочали видання календарів «Просвіти». Січові стрільці дбали й про ті господарства, де залишилися діти-сироти та люди, що потребували опіки[54][55][56][57].

2 лютого 1918 року Гірняк був одним із редакторів часопису «Будуччина». Часопис виконував роль органу Комітету народної праці, який був близький до стрілецтва та мав виразно державницький напрям. Проте сам часопис проіснував недовго: було видано всього 11 номерів, останній із яких вийшов 11 квітня 1918 року. Річ у тім, що стрільці, які виконували основну працю, разом з Кошем та Вишколом відбули до Наддніпрянщини[58].

Дружба з Вільгельмом Габсбургом

[ред. | ред. код]

Гірняк познайомився з архикнязем Вільгельмом Габсбургом (також відомий як Василь Вишиваний) весною 1917 року на виступі яка підіймала тему щодо повернення Андрія Шептицького з російської неволі[59]. Так як архикнязь з ранніх літ зацікавився українською справою, він намагався в міру можливостей підтримувати її, в тому числі перед австрійським цисарем Карла I[60][61]. З цього приводу він зав'язав жваве листування з Гірняком[прим. 9][60]. Тоді з архикнязем, Гірняк підіймав теми щодо організаційних справах у минулих роках, політичну кризу у стрілецтві, загострення настрою стрілецтва до Австро-Угорщини[59]. Архикнязь запевнив Гірняка про повну готовність помагати йому організаційних справах та доручив йому держати тісний зв'язок із ним. Загалом, Гірняк охарактеризував Вишиваного як «дуже безпосередньою та щирою людиною, не було в нього й сліду зарозумілости на своє високе походження»[62]. Зв'язок з архикнязем тривав до 1919 року[прим. 10][64].

Через 22 роки — 14 червня 1941 року Гірняк зміг відновити зв'язок з архикнязем. Тоді Гірняк висловив вдячність та прагнення зустрічі, а Вишиваний, перебуваючи на лікуванні, подякував і запросив його приїхати. У листуванні також ішлося про спогади про УСС, легеневу хворобу архикнязя (нім. lungenkrank) та про майбутнє відродження державності України. Це було останнє листування яке тривало до 18 червня цього ж року. Згодом Гірняк вийхав з Берліну до Тернополя через що йому не вдалось з ним зустрітись[65]. А сам архикнязь 26 серпня 1947 був заарештований МДБ СРСР[66][67]. Через 8 років дізнався через віденську пресу що деякі українські та австрійські громадяни, повернулися з радянського ув’язнення. Тоді Гірняк 29 травня 1955 року звернувся до австрійського Міністерства Закордонних Справ через нью-йоркський генеральний консулат із прохананням надати інформацію про архикнязя. 2 серпня отримав звістку від австрійського генерального консула Гайнріха Калісе, а також 6 липня від австрійського Червоного хреста що архикнязь помер в радянському ув’язненні[68]. Через рік Гірняк опублікував працю на честь Вільгельма Габсбурга.

Польсько-українська війна та політична й дипломатична діяльність

[ред. | ред. код]
Державний секретаріат військових справ ЗУНР, лютий 1919.
Сидять зліва направо Володимир Бемко, Орест Підляшецький, Петро Бубела, Дмитро Вітовський, Ростислав-Едмунд Білас, Никифор Гірняк, Роман Шипайло.
Стоять зліва направо Нестор Гаморак, Юліан Буцманюк, Теодор Сивак, Гриць Герасимович, Остап Бородієвич, Семен Магаляс, Володимир Тимцюрак, Василь Панчак, Іван Боберський

Активний учасник Листопадового повстання та Українсько-польської війни 1918—1919 рр.[9]. Від 12 листопада 1918 року — командант Тернопільської військової окружної команди, а вже з кінця грудня 1918 — початку 1919 рр. стає начальником мобілізаційного відділу Державного секретаріату військових справ ЗУНР у місті Станиславові[12][7][9]. З переходом УГА та уряду ЗУНР за Збруч Гірняка призначають на референта мобілізаційного відділу в Генеральному штабі військ УНР відділу УГА[69][70][7]. З серпня 1919 р. призначений до Міністерства військових справ уряду УНР начальником мобілізаційного відділу в Кам'янці-Подільському, перебував на цій посаді до кінця грудня того ж року[9][12].

Після виїзду УНР з Кам'янця-Подільського разом з урядом переїхав до Любару через Чорний Остров та Старокостянтинів[71]. Звідти разом із Іваном Макухом відправились до Начальної Команди УГА. По дорозі на деякий час залишились у Хмільнику. Там він відвідував наради українських есерів (УПСР) і соціал-демократів (УСДРП), які розв'язували питання управління землями. Тоді він разом з Макухом входив до складу Крайової Ради, а згодом до Ради Республіки, створеної в Хмільнику для організації влади на території з населенням близько мільйона осіб[72].

В грудні 1919 року вони прибули до Вінниці — місця постою Начальної Команди[72]. Там він отримав наказ від генерал-майора Густава Ціріца відправитися до Миколаєва задля реорганізації УГА. Гірняк фактично не виконав наказ, оскільки був залучений до діяльності таємної Колегії старшин при Начальній Команді, яка протидіяла самій Начальній Команді, щоб відірвати УГА від Антона Денікіна проти волі командувачів-генералів, Осипа Микитки й Ціріца, бо була проти укладання угоди з Денікіним. Водночас Колегія вже встановила контакт із більшовиками. Спершу планували відправити на переговори Дмитра Паліїва, проте в очах більшовиків він був скомпрометований, бо раніше брав участь у переговорах щодо союзу УГА з Денікіним. Тоді члени Колегії обрали нового кандидата — Гірняка, який не брав участі в цих переговорах[73]. Його також обрали заступником голови революційного комітету УГА[12].

Союзний договір УГА з більшовиками та подальша співпраця

[ред. | ред. код]

Никифор Гірняк є співтворцем союзного договору з більшовиками[72]. З 20 грудня 1919 року у Вінниці вів переговори з боротьбистом Андрієм Хвилею задля заключення союзного договору між УГА та більшовиками. В той час був сформований Вінницький Революційний Комітет УГА, до якого входив і сам Гірняк як заступник голови. Сам договір був підписаний 31 грудня 1919 — 1 січня 1920 рр. в готелі Савой. Серед представників також були члени КП(б)У, ліві есери, та боротьбисти. 1 січня 1920 року після того, як голові Вінницького ревкому Григорію Давиду діагностували висипний тиф, Гірняк перейняв його обов'язки, поки Давид остаточно не одужав, однак подекуди саме Гірняк залишався головуючим на окремих пленарних засіданнях[74]; того ж дня договір підписали й ті представники, які не змогли зробити цього напередодні[75]. 2 січня 1920 він також був призначений членом видання органу ревкому «Червоний стрілець»[3].

На початок лютого готувалася велика делегація ревкому до Києва, до складу якої входив сам Гірняк. Метою переговорів було налагодити контакт з урядом радянської України (УРСР), щоб зберегти організаційну цілість УГА, військове майно, старшинський склад та ратифікацію договору за 1 січня. 6 лютого делегація відправилась з Вінниці до Києва; Гірняк тоді також їхав до Києва, але згодом повернувся до Вінниці[76]. На переговорах щодо збереження цілісності УГА не було ніяких успіхів[77]. Через це у делегації Вінницького ревкому точилися дискусії. Франц Кондрацький наполягав, що з більшовиками порозуміння неможливе: делегати мають вернутися до Вінниці, роз’їхатися по галицьких частинах, попередити стрільців, налагодити контакт з армією Михайла Омеляновича-Павленка, відступити в район Жмеринки—Проскурова (нині — Хмельницький)—Могилева, там зосередити хворих і непридатних, а здорових організувати для подальшої боротьби й створити спільний фронт під командою Омеляновича-Павленка. Євген Коханенко наполягав на необхідності збереження політичної організації комуністів Прикарпаття в рядах УГА, аби не втратити впливів і саму армію. Микола Угрин-Безгрішний не вірив у щирість більшовиків, проте наголошував, що делегація мусить стояти на позиціях договору від 1 січня й домагатися його ратифікації радянським урядом якщо не в Києві чи Харкові, то в Москві. Михайло Курах і Микола Опока також вважали, що слід ще раз провести переговори із Володимиром Затонським і Василем Порайком, а в разі безрезультатності — шукати інший вихід[78]. Під час переговорів, перебуваючи у Вінниці, Гірняк заявив, що Начальна Команда відмовилася від подальшого відступу на південь[прим. 11] та визнає Вінницький ревком і для зв’язку направляє до Вінниці двох своїх представників, він також підняв проблеми про голод в УГА, брак можливости лікувати хворих, про розгромлювання червоноармійцями складів і обозів УГА, про конфлікт у Хмільнику, про появу зневіри до можливости співпраці з більшовиками[80]. Після довгих переговорів отримати ратифікацію договору не вийшло, проте вдалось домовитись про зобов'язання Червоної армії забезпечувати харчами й майном, не допускати роззброєння УГА чи розпорошення частин, організаційної цілісності й автономії УГА та заборони її використання проти УНР[81].

9 березня 1920 року на спільному засіданні партійної управи та Вінницького революційного комітету було оголошено рішення Центральних Комітетів РКП(б) і КП(б)У про реорганізацію УГА. Замість корпусів передбачалося сформувати три бригади, які мали бути включені до складу радянських дивізій та пройти політичний вишкіл. У перспективі, під час наступу на Польщу, планувалося об’єднання цих бригад у єдину Червону Українську Галицьку Армію (ЧУГА). Керівництво реорганізацією покладалося на польовий штаб під головуванням Порайка[82]. Того дня Вінницький ревком було ліквідовано, а Гірняк отримав нове призначення — політком XII армії 44-ї гірськострілецькій дивізії Михайло Кручинський запропонував йому перейти на роботу до політвідділу для ведення справ бригади ЧУСС-ів (1-ша бригада УСС ЧУГА), і він погодився[83][прим. 12].

Під час наступу РСЧА на Польщу Гірняка було приділено до штабу XIV армії, що вела наступ на Галичину. Тоді він уперше за вісім років мав нагоду на деякий час повернутися додому[72]. 18 квітня в Бердичеві було скликано конференцію 44-ї дивізії, метою якої було обрати делегатів на IV Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові. Серед 228 делегатів від дивізії був і Гірняк[84]. Там, за допомогою співвояків та комісара Кручинського, Гірняку вдалося домогтися реабілітації й припинення червоного терору проти галичан, який більшовики провадили після подій на фронті у квітні коли 2-га та 3-тя бригади підняли повстання 23 квітня 1920 року[85]. Згодом працював бібліотекарем в архіві Галревкому[86].

Втеча з РСФРР

[ред. | ред. код]

Протягом зими 1920–1921 рр. Гірняк працював на Губернський відділ народної освіти в Києві[87]. Навесні 1921 року Гірняк дізнався від колишнього січового стрільця, що Михайло Галущинський мав розмову з генералом дивізії Робертом Ляземаном: Галущинський повідомив йому, що Гірняк перебуває в Києві й прагне повернутися до рідної Галичини. Ляземан запитав у Галущинського, чи Гірняк не приєднався до більшовиків, і коли той заперечив, генерал дозволив йому спокійно повертатися та наказав польським підрозділам на Збручі зустріти його і доставити до себе. Після цього Гірняк покинув посаду й таємно відправився до Кам'янця-Подільського, плануючи далі йти до Збруча, проте мусив швидко тікати, бо дізнався, що ВЧК стежить за ним[88][89].

Гірняк поїхав до Харкова, де познайомився з Юрієм Лапчинським, секретарем Української комуністичної партії (УКП). Лапчинський запросив його поїхати разом до Москви на 3-й конгрес Комінтерну, попри те, що Гірняк не був членом УКП, запропонувавши йому роль перекладача з німецької. Лапчинський хотів використати Гірняка для збору інформації про політику західних комуністичних партій щодо національних меншин та для критики політики московських комуністів в Україні й в інших регіонах, а також для допомоги в політичних розмовах з іноземними комуністами. Він погодився на цю пропозицію і після деякого часу в Москві, замість того, щоб повертатися в Україну, у червні 1921 року через Латвію, Балтійське море та Німеччину втік до Чехословаччини, до міста Прага[88][89]. Там Гірняк відвідував лекції та проходив практику в Державному педагогічному інституті[89].

Міжвоєнний період

[ред. | ред. код]

Навесні 1922 року Гірняк повернувся до Галичини, де з того ж року працював учителем в приватній українській школі[89][90], а згодом — директором гімназії в Тернополі[9]. Від 1924 року був опікуном 32-го куреня пластових юначок імені Олени Пчілки. За цю діяльність був усунений з посади директора[12][89]. Гірняк також брав участь у діяльності місцевої «Просвіти», гуртку «Рідної школи», видавав у Тернополі часопис «Громадянин» та був членом Наукового товариства імені Шевченка (НТШ)[70][89][91]. Водночас він продовжував працювати в гімназії до 1939 року, де викладав українську, німецьку та латинську мови[12]. За цей проміжок часу Шкільна Кураторія три рази мала спробу усунути Гірняка від вчителювання[92].

З 1928 року був головою окружної команди «Пласту», філії Товариства «Учительська громада», а також Товариства опіки над воєнними інвалідами та Товариства охорони воєнних могил у Тернополі[12]. Член Головної управи товариства «Рідна школа» в місті Львів[93]. На шкільний рік 1929 —1930 Гірняка мали призначити директором гімназії товариства «Рідна школа» замість Ілярія Бриковича, однак Шкільна Кураторія його не затвердила і заборонила надалі викладати в тій самій школі через поліцейский донос до політичної влади[94]. У грудні 1929 року Верховна Пластова Команда відзначила його похвальним письмом за старанну працю. Від квітня 1930 року він беззмінно належав до І куреня УПС імені С. Тисовського. Згодом курінна команда надала йому похвальну грамоту за плідну діяльність у житті куреня[6].

Від 1935 до 1938 рр. працював над написанням «Історії Кошу УСС-ів» та «Кіш УСС-ів світлі актів та документів». У цих працях було опрацьовано чотири аспекти з життя Коша: його організаційні справи; побут — гумор, пресу, сатиру; національно-освідомну й культурну діяльність; громадську працю й життя стрільців. Під час Першої світової Гірняк зібрав приблизно тисячу актів, документів, записок, листів та інших матеріалів отриманої за час його командування Кошу. Крім того, у збиранні матеріалів йому допоміг Зенон Коссак який у 1929 році передав Гірнякові багато архівних документів свого дядька — Григорія Коссака[95].

НТШ планувало видати цю працю окремим томом записок НТШ, проте через брак коштів це унеможливлювало. За словами Гірняка, професор Іван Раковський просив його роздобути 1000 злотих. Гірнякові вдалось знайти особу, готову допомогти фінансово, але через початок Другої світової війни плани щодо публікації праці залишилися не реалізованими[95]. Ця праця вийшла частково через 10 років після завершення Другої світової — у 1955 році[прим. 13].

Друга світова війна

[ред. | ред. код]

На початку Другої світової війни на деякий час переїхав до Сянока[89]. У 1940 році він обіймав посаду шкільного референта Українського центрального комітету в Кракові, який підпорядковувався Генерал-Губернаторству[91]. З 1941—1944 викладав в українській гімназії міста Тернопіль[91]. Також викладав у Австрії, Німеччині (на той час — у Третьому Рейху). Він був співорганізатором Союзу українських пластунів в еміграції та його першим командантом, а також генеральним секретарем Центрального представництва української еміграції в Німеччині (ЦПУЕН). У січні 1941 року переїхав до Берліну й працював в Українському Національному Об'єднанні (УНО), як організаційний референт[69][70][90][6].

У вересні 1941 року Гірняк повернувся до доньки Любові, оскільки її подругу вивезли більшовики, і вона залишилася сама з дитиною без засобів до існування. При наступі Червоної армії на Галичину він виїхав із родиною в еміграцію. У березні 1944 року прибув до Відня, де організував українську гімназію для юнаків, яку пізніше було перенесено до Лінцу. Там він став директором цього навчального закладу, що налічував понад 100 учнів при шести вчителях[6][69][98][99].

Післявоєнний період

[ред. | ред. код]

Після підпису акту про капітуляцію Німеччини Гірняк залишився в Австрії, де був краєвим комендантом Пласту. 1949 року переїхав до Німеччини. Був учителем гімназії в Міттенвальді до листопада 1949 року, коли його запросили до Центрального Комітету в Мюнхені. Під час перебування в Міттенвальді він деякий час був кошовим юнаків та комендантом сеньйорського табору.

Восени 1949 року еміґрував до Сполучених Штатів Америки, де заснував і очолив Братство УСС, став його першим керівником і залишався ним до кінця свого життя[6][9][100][70]. Гірняк також заснував українську школу та працював її директором, був діяльним у «Пласті», організував і очолював видавничий кооператив «Червона Калина». У цей час він став членом Української вільної академії наук та першим головою Нью-Йоркського відділу Об’єднання бувших вояків-українців Америки[91]. Опублікував ряд праць з історії Визвольних змагань[101][70].

Помер 4 березня 1962 року в місті Кліфтон[102], за іншими даними — Пассейк[10]. Похований на українському католичному цвинтарі святої Марії, Фокс Чейз(інші мови), штат Пенсільванія, Філадельфія[9][91].

Нагороди

[ред. | ред. код]

Погляди та оцінка діяльності

[ред. | ред. код]

В часи Першої світової війни, за словами Осипа Назарука, Гірняк був дуже популярним серед стрілецтва: «Гірняк опікувався стрілецтвом, як рідний батько, або — ще краще — як рідна мати, і через те його називали “стрілецькою мамою”. Він ніколи не намагався висилати якнайбільше стрільців на поле бою, але якраз навпаки… Видумував усякі можливі й неможливі недуги, студії, різні службові поїздки, родинні справи тощо, щоб тільки якнайменше дерев'яних хрестів по усусусах [січових стрільців] залишилося на полях боїв»[1]. Степан Волинець також вказував про гуманність Гірняка, зазначаючи, що «Никифор Гірняк видавав акторам-стрільцям документи разом з одностроями, харчовими картками і подорожніми військовими перепустками, котрими вони могли виправдатись перед австрійською жандармерією»[105]. Віктор Уніят охарактеризував Гірняка, як такого, що «своєю працею заклав основи національної свідомості, патріотизму, початкового військового вишколу. Добре організована цілеспрямована виховна робота, котру проводили командування, зокрема Никифор Гірняка, Пресова Кватира, культурно-освітні інституції Легіону та військовий вишкіл особового складу дали результати, які послужили взірцем для розгортання військово-патріотичного виховання вояків УСС»[106].

Після початку Лютневої революції в рядах УСС відбувалося братання на ділянках фронту Куропатники — Бишки — Конюхи з українцями, що перебували в Російській імператорській армії, а також посилювалася ворожнеча до Австро-Угорщини, яка за словами історика Миколи Лазаровича «не виявляла ніякої симпатії до української справи». За таких обставин з ініціативи Дмитра Вітовського 26 травня 1917 року було скликано таємну нараду старшин бойових куренів, Вишколу і Коша у селі Пісочне, де більшість старшин, висловлювали пропозицію розпустити УСС. Тоді Никифор Гірняк разом із четарем Володимиром Старосольським представляли меншість, яка висловлювала думку, що «з огляду на складну політичну ситуацію в Галичині, дальше існування стрілецької організації є обов'язковим». Згодом думку про збереження УСС підтримували Кость Левицький та Євген Петрушевич, і врешті-решт було ухвалено відповідне рішення[107][108].

У 1918 році Гірняка звинуватили в тому, що він підтримував заміну гетьмана Павла Скоропадського на архикнязя Вільгельма Габсбурга. Тоді він разом з Осипом Назаруком звертався від імені одеських есдеків (УСДРП) та есерів (УПСР) до архикнязя з пропозицією стати гетьманом України, на яку той погодився. Проте на політичній нараді в Києві, в якій взяли участь старшини київських Січових стрільців (СС), представники соціал-демократичної (УСДРП) і соціал-революційної партій (УПСР) з Києва та Одеси, а також Никифор Гірняк і Осип Назарук, останні вирішили не висувати кандидатури Габсбурга на посаду гетьмана України з огляду на небезпеку, що могла з того виникнути для внутрішнього становища України[109][110]. Коли стрілецтво дізналося про посередницьку місію Гірняка та Назарука, воно поставилося до неї з різкою критикою[111]. Без відома Гірняка було скликано таємну нараду, на якій стрілецтво засудило його за «покутну акцію висування Вишиваного на гетьмана України». Після цього Гірнякові передали письмову постанову, під якою підписалися двадцять два старшини та підхорунжі Коша[110]. Тоді Гірняк разом із Назаруком заперечували свою причетність до підтримки ідеї заміни Скоропадського на Габсбурга. За словами Гірняка, це була «організована акція проти нас [з Назаруком] по двох лініях». Вони також спростовували зв’язок своєї підтримки з політичними діячами в Одесі. У висунутих проти них звинуваченнях вони звинуватили д-ра Володимира Старосольського[112].

В листопаді 1919 року в період виїзду уряду УНР з Кам'янця-Подільського отримав пропозицію від губерніального комісара Поділля М. Кондрашенка виїхати з ним до Відня, а також отримати паспорт і візу румунського уряду разом з коштами на подорож. Гірняк відмовився від пропозиції, аргументуючи це тим, що не мав би права дивитися в очі галицьким стрільцям, якби покинув армію в її тяжкому становищі та шукав захисту в безпечному місті[71]. В грудні того ж року Гірняк вів переговори з Андрієм Хвилею щодо укладення договору між УГА та більшовиками; на цей крок його спонукала позиція старшин УГА, УСС і СС, які вважали, що єдиним порятунком для Галицької армії є порозуміння з більшовиками[113]. На думку Гірняка, укладення союзу було зумовлене тим, що УНР перебувала у катастрофічному становищі через війни з усіх боків і байдужість західних держав, а сама УГА зазнала нищівної поразки в «Чотирикутнику смерті». Він зазначав, що, вступаючи в союз із більшовиками, українські сили певною мірою змушені будуть «"грати за їхніми правилами", вдаючись до вкрай ризикованої й небезпечної політичної гри ... Але союз з червоною армією давав надію зберегти нашу збройну силу в тяжкому становищі до моменту, коли можливо буде поновити боротьбу за нашу державність, а принаймні з допомогою червоних визволити східню Галичину. Після осягнення цієї мети, коли наш нарід перебере в свої руки владу в своїй країні, цей договір має скінчитися. У своїх публічних виступах я, звертаючись до галичан, постійно підкреслював значення нашого союзу для справи визволення Галичини, але промовчував те, як ми уявляємо собі його кінець»[114]. Гірняк вів конспіративну працю з військовими формаціями УНР на чолі Михайла Омеляновича-Павленка і повстанцями задля готовності розірвати союз і перейти до відкритої боротьби з більшовиками за визволення народу, але сам особисто не брав в зустрічах зі зв'язковими. Бо у випадку деконспірації «спричинив би катастрофу всієї УГА»[115].

В подальшій співпраці з більшовиками таємно був членом гуртка Богуслава Шашкевича[115]. Михайло Кручинський та один із членів Вінницького ревкому звинуватили його в участі в цьому гуртку, однак Гірнякові вдалося переконати, що він не був його членом[116]. 9 березня 1920 року виступав за організаційну цілісність УГА та проти її реорганізації на три бригади[117].

Праці

[ред. | ред. код]

Никифор Гірняк є автором понад 100 публікацій у збірниках і часописах України й за кордоном[70].

  • Січовий Кіш // Діло. 1916. – 23 квіт.

У Центральному державному історичному архіві у Львові зберігаються неопубліковані "Матеріали до історії леґіону українських січових стрільців", яка стосується діяльності Коша УСС та Легіону в цілому[92].

Родина

[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

Гірняк зображений на листівках УСС. Фотограф Пресової кватири УСС Микола Угрин-Безгрішний 3 червня 1916 року зробив спільну фоторафію старшин Кошу УСС за участю Гірняка. За цією фотографією було створено чорно-білу листівку в листопаді цього ж року, тоді вона увійшла до серії віденської літографічної компанії «Kilophot»[5][122]. За повідомленнями Бориса Заячківського, образ Гірняка також присутній у серії листівок «Берлін» та «J. 1917»[123].

У 1989 році на честь Никифора Гірняка присвоєно ім'я одній із вулиць мікрорайону Березовиця в Тернополі[91].

У 2010 році видано монографію Віктора Уніята «Никифор Гірняк. Життєвий шлях Отамана УГА»[91].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Існують також інші варіанти написання його імені: англ. Nykyfor Hirniak, нім. Nikephor Hirniak[5]
  2. ↑ Тоді за національним складом піхотний полк складав 62% українців за даними оберста у відставці Максиміліана Енля[16][17]
  3. ↑ 14 березня 1915 року за наказом Начальної команди Південної армії було скасовано першу віденську «Бойову управу»[25].
  4. ↑ Від початку існування Коша він був його єдиним командантом[26][27][28].
  5. ↑ Згодом, у листопаді 1915 року функції вишколу передані Вишколу УСС[33][34].
  6. ↑ Не слід думати що від був понижений у званні, яке отримав у другій половині березня 1915 року. У Легіоні УСС, що входив до складу австро-угорської армії, військові звання мали додаток легіон-, тоді як австро-угорське звання офіцера без цього доповнення відрізнялося від стрілецького[37].
  7. ↑ Згодом отримає іншу назву — Центральний Військовий Комітет[42]
  8. ↑ У 1900 році за ініціативою д-ра Кирила Трильовського організовано перший в Галичині осередок пожежно-гімнастичного товариства «Січ» у селі Заваллі на Снятинщині[48]. 18 березня 1913 року засновано українське стрілецьке товариство «Січові Стрільці» на чолі д-ра Володимира Старосольського[49].
  9. ↑ Гірняк також згодом зустрічався з ним особисто на фронті в с. Кадлубиск та у Львові в митрополичній палаті на Святоюрській горі разом з Андрієм Шептицьким[62].
  10. ↑ Всього 26 місяців[63].
  11. ↑ Є основним пунктом у союзному договорі за 1 січня[79].
  12. ↑ Голова Галицької Секції Політвідділу 44-ої червоної дивізії, до якої були приділені УСС[72].
  13. ↑ Бо Гірняк не мав під рукою своїх архівних документів, які зараз знаходяться в Центральному державному історичному архіві у Львові. Тоді він доповнював та виправляв неточності у праці Осипа Думіна іншими доступними джерелами та особистими спогадами[96][97].
  14. ↑ У родині Гірняка було тринадцятеро дітей, із яких п'ять померли в ранньому віці; серед решти — сім синів та одна донька[6][7].
  15. ↑ З них трое померло в дитячому віці.
  1. ↑ а б в г Уніят, 2010, с. 212.
  2. ↑ Романюк, 2008, с. 369.
  3. ↑ а б Гірняк, 1959, с. 31.
  4. ↑ а б Ranglisten des kaiserlichen, 1918, S. 492.
  5. ↑ а б Дубиняк та Цибаняк [7-17], 2005, с. 19.
  6. ↑ а б в г д е ж и к л м н п Гірняк Никифор, військовий та освітній діяч. 100krokiv.info. Історія Пласту. Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 30 вересня 2025.
  7. ↑ а б в г д е ж и Гірняк, 1959, с. 276.
  8. ↑ Schematismus für das k. u. k. Heer und für die k. u. k. Kriegsmarine, 1909, S. 446, 479.
  9. ↑ а б в г д е ж и Лазарович, 2005, с. 408.
  10. ↑ а б в Волинський та Леведець, 2004, с. 358.
  11. ↑ а б Schematismus für das k. u. k. Heer und für die k. u. k. Kriegsmarine, 1913, S. 435; 531.
  12. ↑ а б в г д е ж и к л м н ЗУНР 1918-1923, 2018, с. 365.
  13. ↑ Гірняк, 1955, с. 12.
  14. ↑ Гірняк, 1955, с. 13.
  15. ↑ а б Ranglisten des kaiserlichen, 1916, S. 192.
  16. ↑ Ehnl, 1934, S. 22.
  17. ↑ Infanterie-Regimenter 1 - 102 as at July 1914 (англ.). Архів оригіналу за 10 лютого 2012. Процитовано 24-09-2025.
  18. ↑ Лазарович, 2005, с. 100.
  19. ↑ Думін, 1936, c. 45-46; 280.
  20. ↑ Назарук, 1916, с. 33.
  21. ↑ Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 33.
  22. ↑ а б в Уніят, 2010, с. 213.
  23. ↑ Лазарович, 2005, с. 228.
  24. ↑ Думін, 1936, c. 49.
  25. ↑ Думін, 1936, с. 48-49.
  26. ↑ Думін, 1936, с. 294.
  27. ↑ Шанковський, 1972, с. 812.
  28. ↑ а б Лазарович, 2005, с. 379.
  29. ↑ а б Лазарович, 2005, с. 110.
  30. ↑ Думін, 1936, c. 278.
  31. ↑ Думін, 1936, c. 283.
  32. ↑ Лазарович, 2005, с. 224.
  33. ↑ Уніят, 2010, c. 213.
  34. ↑ Думін, 1936, с. 299.
  35. ↑ Уніят, 2010, с. 212; 216.
  36. ↑ Уніят, 2010, с. 213-214; 215.
  37. ↑ Rutkowski, 2009, S. 66.
  38. ↑ Уніят, 2010, с. 214.
  39. ↑ Лазарович, 2005, с. 183.
  40. ↑ Лазарович, 2005, с. 183-184.
  41. ↑ Кузьма, 1931, с. 130.
  42. ↑ Лазарович, 2005, с. 202.
  43. ↑ Лазарович, 2005, с. 208.
  44. ↑ Думін, 1936, c. 266.
  45. ↑ Уніят, 2010, с. 216-217.
  46. ↑ Лазарович, 2005, с. 328.
  47. ↑ Гасай та Ханас, 2004, с. 543.
  48. ↑ Сова, 2017, с. 14.
  49. ↑ Думін, 1936, с. 16.
  50. ↑ Уніят, 2010, с. 215.
  51. ↑ Лазарович, 2005, с. 234-235.
  52. ↑ Уніят, 2010, с. 214-215.
  53. ↑ Уніят, 2010, с. 215-216.
  54. ↑ а б Уніят, 2010, с. 216.
  55. ↑ Лазарович, 2005, с. 291-292; 299.
  56. ↑ Думін, 1936, с. 322.
  57. ↑ Записки НТШ, 1999, с. 130.
  58. ↑ Лазарович, 2005, с. 268.
  59. ↑ а б Гірняк, 1956, с. 11.
  60. ↑ а б Лазарович, 2005, с. 193.
  61. ↑ Гірняк, 1956, с. 7-8.
  62. ↑ а б Гірняк, 1956, с. 12.
  63. ↑ Гірняк, 1956, с. 36.
  64. ↑ Гірняк, 1956, с. 40.
  65. ↑ Гірняк, 1956, с. 40-44.
  66. ↑ Василь Вишиваний: австрійський ерцгерцог, що міг стати гетьманом України. BBC Україна. Архів оригіналу за 23 лютого 2023. Процитовано 31 жовтня 2025.
  67. ↑ Гірняк, 1956, с. 36; 38.
  68. ↑ Гірняк, 1956, с. 37; 58-60.
  69. ↑ а б в Волинський та Леведець, 2004, с. 358-359.
  70. ↑ а б в г д е Уніят, 2011, с. 123.
  71. ↑ а б Гірняк, 1959, с. _13.
  72. ↑ а б в г д Гірняк, 1959, с. _14.
  73. ↑ Гірняк, 1959, с. 13-14.
  74. ↑ Гірняк, 1959, с. 18; 23-24; 29; 117-118.
  75. ↑ Гірняк, 1959, с. 29.
  76. ↑ Гірняк, 1959, с. 69-70; 99; 103.
  77. ↑ Гірняк, 1959, с. 92-95; 99; 101.
  78. ↑ Гірняк, 1959, с. 97-98.
  79. ↑ Гірняк, 1959, с. 24.
  80. ↑ Гірняк, 1959, с. 104; 108.
  81. ↑ Гірняк, 1959, с. 108-111.
  82. ↑ Гірняк, 1959, с. 127.
  83. ↑ Гірняк, 1959, с. 128.
  84. ↑ Гірняк, 1959, с. 157-158.
  85. ↑ Гірняк, 1959, с. _14; 153; 157; 161-169.
  86. ↑ Веруха, 1986, с.143.
  87. ↑ Гірняк, 1959, с. 204.
  88. ↑ а б Гірняк, 1959, с. _8; 204-205.
  89. ↑ а б в г д е ж и Шляхами золотого Поділля, 1983, с. 568.
  90. ↑ а б Гірняк, 1959, с. 277.
  91. ↑ а б в г д е ж ЗУНР 1918-1923, 2018, с. 366.
  92. ↑ а б Уніят, 2011, с. 127.
  93. ↑ ЗУНР 1918-1923, 2018, с. 365-366.
  94. ↑ Костик, 1929, с. 3.
  95. ↑ а б Гірняк, 1955, с. 7.
  96. ↑ Гірняк, 1955, с. 8.
  97. ↑ Уніят, 2011, с. 125-127.
  98. ↑ Шляхами золотого Поділля, 1983, с. 569.
  99. ↑ Гірняк, 1956, с. 44.
  100. ↑ Волинський та Леведець, 2004, с. 359.
  101. ↑ Лазарович, 2005, с. 13; 408; 546.
  102. ↑ ЕСУ, 2006.
  103. ↑ Feldblatt, 1916, S. 4.
  104. ↑ Fremden-Blatt, 1916, S. 19.
  105. ↑ Записки НТШ, 1999, с. 118.
  106. ↑ Уніят, 2010, с. 217.
  107. ↑ Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 46.
  108. ↑ Лазарович, 2005, c. 175-177; 182.
  109. ↑ Лазарович, 2005, c. 195-196.
  110. ↑ а б Гірняк, 1956, с. 24.
  111. ↑ Лазарович, 2005, c. 197.
  112. ↑ Гірняк, 1956, с. 23-27.
  113. ↑ Гірняк, 1959, с. 17-18.
  114. ↑ Гірняк, 1959, с. 28; 53.
  115. ↑ а б Гірняк, 1959, с. 53-55.
  116. ↑ Гірняк, 1959, с. 55-56.
  117. ↑ Гірняк, 1959, с. 127-128.
  118. ↑ Гладишевський, 2006.
  119. ↑ Корнієнко, 2006.
  120. ↑ Мельничук, 2004, с. 357.
  121. ↑ Уніят, 2011, с. 125.
  122. ↑ Kunstanstalt Kilophot GmbH, Vienna. rthcards.co.uk (англ.). Процитовано 23 жовтня 2025.
  123. ↑ Дубиняк та Цибаняк [1-6], 2005, с. 42-47.

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Гірняк_Никифор_Йосипович&oldid=46467655