Гіталов Олександр Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гіталов Олександр Васильович
Гіталов Олександр Васильович.jpg
Народився 27 травня 1915(1915-05-27)
Комишувате, Новоукраїнський район, Україна
Помер 21 березня 1994(1994-03-21) (78 років)
Комишувате, Новоукраїнський район, Кіровоградська область, Україна
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія УРСРУкраїна Україна
Діяльність письменник, політик
Членство Soviet Peace Committee[d]
Посада депутат Верховної ради СРСР[d]
Партія ВКП(б)
Батько Василь
Мати Марія
Діти Анатолій, Василь, Віра
Нагороди Герой Соціалістичної Праці Герой Соціалістичної Праці Державна премія СРСР Орден Леніна Орден Леніна Орден Жовтневої Революції Орден Дружби народів Орден Трудового Червоного Прапора Орден Вітчизняної війни II ступеня

Олекса́ндр Васи́льович Гіта́лов (14 [27] травня 1915(19150527), село Татарівка, тепер село Комишувате Новоукраїнського району Кіровоградської області — 21 березня 1994, село Комишувате Новоукраїнського району Кіровоградської області) — новатор сільськогосподарського виробництва, двічі Герой Соціалістичної Праці — 16.02.1948 (за високі врожаї пшениці — 33 центнери з гектара) та 26.02.1958 (за успіхи в розвитку сільського господарств), раціоналізатор та винахідник, заслужений механізатор УРСР (1962). Депутат Верховної Ради СРСР 3—11-го скликань. Член ЦК КПУ в 1956—1990 роках.

Життєпис[ред. | ред. код]

Походив з родини селянина-бідняка. Батько, учасник громадянської війни, повернувся пораненим і невдовзі помер від тифу.

З восьми років наймитував. У 1929 році вступив до колгоспу, у 1934 році закінчив курси механізаторів і оволодів професією тракториста, з того часу працював трактористом, з 1936 року — бригадиром тракторної бригади Малопомічнянської машинно-тракторної станції Новоукраїнського району Кіровоградщини.

З 1941 по 1945 рік служив у Червоній армії, учасник німецько-радянської війни.

З 1945 року працював бригадиром тракторної бригади Малопомічнянської МТС Новоукраїнського району. Разом з Іллею Кравчуком, Дмитром Кульчицьким, Петром Курченком та Петром Перчуном зібрали з покинутих німцями тягачів 3 саморобні трактори, і в 1946 році добилися рекорду — 1216 га м'якої оранки на 15-сильний трактор.

1947 року його бригада вступає у змагання із бригадою Паші Ангеліної та перемагає — на 3-х колісних ХТЗ здійснили 5616 га м'якої оранки, побили власний довоєнний рекорд врожайності пшениці. У 1948 році виступає із закликом «Зробимо всі бригади передовими!». Член ВКП(б) з 1948 року.

1956 року зініціював комплексну механізацію робіт на вирощуванні просапних культур. Делегат XXXXV з'їздів КПРС, XVIIIXXV з'їздів Компартії України.

З 1958 року працював бригадиром тракторної бригади колгоспу імені XX з'їзду КПРС Новоукраїнського району Кіровоградської області.

У кінці 1950-х років в США, у штаті Айова, вивчав досвід вирощування кукурудзи, жив й працював у фермера Гарста; американці були здивовані його знанням щодо техніки — самотужки відновлював вузли, які вже вважалися непридатними.

Людина з такими досягненнями мала б здобути вищу освіту, тому його умовили «вступити» — до Уманського сільськогосподарського інституту.

Депутат Верховної Ради СРСР 311-го скликань. Член Президії Верховної Ради СРСР 9—10-го скликань; член Радянського комітету захисту миру.

Лауреат премії імені Ярослава Галана — 1973, за статтю «Дума про хліб». Кавалер 2 орденів Леніна, ордена Жовтневої Революції, Дружби народів, Трудового Червоного Прапора, нагороджений медалями та Державною премією СРСР 1975 року.

Довів на практиці, що в умовах українського лісостепу і степу можливо вирощувати кукурудзу, обробляючи одним трактором 100 гектарів, згодом — по 120—140 гектарів, за що 1956 року нагороджений медаллю ВДНГ.

Через його бригаду (Всесоюзна школа передового досвіду) пройшло навчання до 12 тисяч механізаторів з усіх країв колишнього СРСР. Комишувате називали «Степовою Академією».

Сприяв добудові Комишуватської середньої школи та будівництву Тарасівської школи у Новгородківському районі, є засновником музею Трудової слави села Комишуватого.

Як майстер високих врожаїв їздив до Бельгії, Болгарії, Куби, Франції, Чехословаччини.

Сприяв появі в Новоукраїнці: комбікормового та круп'яного заводів на комбінаті хлібопродуктів, ремонтної майстерні райсільгосптехніки, залізничний вокзал, міжрайонної друкарні, лікарні, трьох дитячих садків, двох шкіл, профтехучилища на 720 учнів, клубу цукрового заводу, чотирьох мостів, Палацу культури.

Разом з тим, був і час, коли його натхненно паплюжили, разом з ним — Андріяша, Гуртового, Шліфера. Гіталова «розвінчували», що він не сам написав «Думу про хліб», а буряки не завжди були найбільшими.

Коли вже він був старий та хворий, з його хати вкрали всі нагороди; на похоронах за «Дідом» (так його називають в селі) несли порожні орденські подушечки.

Автор книг та публіцистичних творів:

  • 1958 — «Широко впроваджувати комплексну механізацію вирощування просапних культур»,
  • 1972 — «Дума про хліб», творче оформлення В. Сіробаби,
  • 1977 — «Слово до юного друга»,
  • 1986 — «Наша передова — поле».

У квітні 2005 року заснована обласна премія імені Гіталова, котра вручається найкращим хліборобам області.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Витоки[ред. | ред. код]