Давид Гільберт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Давид Гільберт
нім. David Hilbert
Hilbert.jpg
Давид Гільберт (1912)
Народився 23 січня 1862(1862-01-23)
Кенігсберг або Велау (сьогодні Знаменськ Калінінградська область)
Помер 14 лютого 1943(1943-02-14) (81 рік)
Геттінген, Німеччина
Громадянство Німецька імперія Німецька імперія, Веймарська республіка Веймарська республіка, Третій Рейх Третій Рейх
Національність німець
Alma mater Кенігсберзький університет
Галузь наукових інтересів математика, фізика, філософія
Заклад Геттінгенський університет
Відомі учні Герман Вейль
Гаскелл Каррі
Ріхард Курант
Емануїл Ласкер
Ернст Цермело
Гуґо Штейнгауз
Відомий завдяки: аксіоматика Гільберта
Гільбертів простір
дія Ейнштейна-Гільберта
основна теорема Гільберта
проблеми Гільберта
програма Гільберта
теорема Гільберта про базис
Батько Отто Гільберт
Мати Марія Тереза Гільберт (Ердтманн)
Дружина Кете Ерош (нім. Käthe Jerosch)
Діти Франц (1893—1969)
Нагороди Премія імені М. І. Лобачевського (1903)

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Давид Гільберт (нім. David Hilbert; 23 січня 1862 — 14 лютого 1943) — німецький математик. У 1910—1920-их роках (після смерті Анрі Пуанкаре) був визнаним світовим лідером математиків.

Життєпис[ред.ред. код]

Давид Гільберт народився в сім'ї судді Отто Гільберта в містечку Велау поблизу Кенігсберга (після Другої світової війни — смт Знаменськ Гвардєйського района Калінінградської області, Російська Федерація). У 1880 році поступив у Кенігсберзький університет, де подружився з Германом Мінковським та Адольфом Гурвіцом. У 1885 році захистив дисертацію з теорії інваріантів, науковим керівником був Ліндерман, а в наступному році став професором математики в Кенігсберзі. У 1895 році на запрошення Фелікса Клейна перейшов працювати в Геттінгенський університет, де залишився аж до кінця життя. Серед його прямих учнів у Геттінгені були: Ернст Цермело, Герман Вейль, Джон фон Нейман, Ріхард Курант, Гуґо Штейнгауз, Вільгельм Аккерман, шаховий чемпіон Емануїл Ласкер та інші. Також своїм вчителем його вважали Еммі Нетер та Алонзо Черч.

У 1897 році вийшла його монографія «Zahlbericht» («Доповідь про числа») з теорії алгебраїчних чисел. На Другому Міжнародному конгресі математиків у Парижі в 1900 році Гільберт сформулював 23 важливих математичних проблеми, розв'язання яких, на його думку, сприяло б подальшому розвитку математики. Від 1902 року Гільберт стає редактором найавторитетнішого математичного журналу «Mathematische Annalen». У 1910-х роках Гільберт створює сучасний функціональний аналіз, запровадивши поняття гільбертового простору. Одночасно він консультує Ейнштейна і допомагає йому в розробці чотиривимірного тензорного аналізу, який є основою Загальної теорії відносності.

У 1920-х роках Гільберт та його школа зосередилися на побудові аксіоматичних обґрунтувань математики. Для збереження всіх досягнень класичної математики Д. Гільберт розробив програму побудови основ математики. Він зробив спробу формалізації всієї математики, побудувати її як формальну аксіоматичну теорію. Результатом такої теорії є точний математичний об'єкт, який можна використати для розгляду іншої вже змістовної теорії, яку Д. Гільберт назвав метаматематикою. Для підтвердження цієї теорії була необхідність доведення несуперечності формальної математики. Проте видатний математик К. Гедель у своїх визначних теоремах про неповноту довів принципову обмеженість методу формалізації.

З 13 березня 1924 року був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка[1].

Внесок у математику[ред.ред. код]

Давид Гільберт був математиком-універсалом. Його ім'я зустрічається майже в усіх розділах сучасної математики, а наукова біографія чітко розпадається на періоди:

Давид Гільберт у 1886

Відомі математики про Гільберта[ред.ред. код]

  • Макс фон Лауе: «У моїх споминах ця людина залишилась таким генієм, рівного якому я ніколи не бачив»
  • Петро Новіков: «Ідеї Гільберта були переломним моментом у питаннях основ математики і початком нового етапу в розвитку аксіоматичного методу»
  • Норберт Вінер: «Гільберт немовби втілював у собі найкращі традиції великих геніїв минулого… Незвичайно гостре абстрактне мислення поєднувалось в нього з разючим умінням не відриватися від конкретного фізичного змісту проблеми.»
  • Герман Вейль: «Ми, математики, часто оцінюємо свої успіхи міркою того, які з Гільбертових проблем пощастило досі розв'язати.»
  • Жан Дьєдонне: «Можливо, Гільберт найглибше впливав на математичний світ не так своїми геніальними відкриттями, як будовою свого розуму; він навчив математиків мислити аксіоматично, тобто прагнути кожну теорему звести до найсуворішої логічної схеми… Зі своєю інтелектуальною, дедалі вимогливішою чесністю, у пристрасній потребі зрозуміти, в невтомному прагненні до все більш єдиної, все чистішої, позбавленої зайвого, науки Гільберт воістину втілював ідеал математика для покоління „між двома війнами“.»
  • Ріхард Курант: «Д. Гільберт був одним з воістину великих математиків свого часу. Його праці та натхнена особистість, як ученого, справили глибокий вплив на розвиток математичних наук аж дотепер.
Прониклива Гільбертова інтуїція, творча могутність та неповторна оригінальність мислення, широчінь та розмаїтість інтересів зробили його першовідкривачем у багатьох розділах математики. Він був унікальною особистістю, глибоко зануренею у власну роботу й цілковито відданою науці, це був учитель і керівник найвищого класу, який умів надихати й підтримувати, який не знав утоми і був наполегливим в усіх своїх пориваннях.»

Нагороди та премії[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Математична комісія НТШ. www.math.lviv.ua. Процитовано 2016-05-29. 

Бібліографія[ред.ред. код]

  • Гильберт Д. Избранные труды. — М. : Факториал, 1998. — 576+608 с.
  • Гильберт Д. Основания геометрии. — М. : ГИТТЛ, 1948. — 492 с.
  • Гильберт Д., Аккерман В. Основы теоретической логики. — М. : ИЛ, 1947. — 304 с.
  • Гильберт Д., Бернайс П. Основания математики. Логические исчисления и формализация арифметики. — М. : Наука, 1982. — 560 с.
  • Гильберт Д., Бернайс П. Основания математики. Теория доказательств. — М. : Наука, 1982. — 656 с.
  • Гильберт Д., Кон-Фоссен С. Наглядная геометрия. — М. : ГИТТЛ, 1951. — 352 с.
  • Курант Р., Гильберт Д. Методы математической физики. — М. : ГИТТЛ, 1951. — 476+544 с.

Література[ред.ред. код]