Щербаківський Данило Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Данило Михайлович Щербаківський
Данило Щербаківський
Данило Щербаківський
Народився 17 грудня 1877(1877-12-17)
Шпичинці
Помер 6 червня 1927(1927-06-06) (49 років)
Київ
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперіяFlag of the Ukranian State.svg УНРСРСР СРСР
Діяльність археолог
Alma mater Київський університет
Сфера інтересів етнографія
Заклад Київський історичний музей, Українська державна академія мистецтв
Відомий завдяки: засновник Київського етнографічного товариства

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Щербаківський Данило Михайлович у Вікісховищі?

Дани́ло Михайлович Щербакі́вський (рос. Даниил Михайлович Щербаковский, *17 грудня 1877, Шпичинці, Сквирський повіт, Київська губернія (нині Ружинський район, Житомирська область, Україна) — †6 червня 1927, Київ, Українська РСР, СРСР) — український етнограф, археолог, музейний діяч, дослідник українського народного мистецтва. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв, Київського товариства охорони пам'ятників старовини та мистецтва; почесний член Української Академії мистецтв (1918), почесний член Етнографічної комісії ВУАН (1920); учений секретар Секції мистецтв Українського Наукового товариства в Києві (1921), дійсний член НТШ.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в родині сільського священика о. Михайла Щербаківського. Брат Вадима Щербаківського.

Через ранню смерть матері братів Щербаківських виховувала бабуся.

Після закінчення Третьої Київської гімназії вступив на історично-філологічний факультет Київського університету. Учень Володимира Антоновича.

Після закінчення університету (1901), з 1902 року збирав вироби української народної творчості для музеїв Києва й Полтави. Провадив археологічні розкопки в різних районах України.

У 1910 році його запросили на місце завідуючого етнографічним та історико-побутовим відділами Київського музею.

19101927 — завідувач історико-побутового та етнографічного (згодом — народного мистецтва) відділами в Київському історичному музеї; збагатив зібрання музею на близько 30 000 експонатів (лише килимів понад 700); вперше запровадив аналіз народних декоративних виробів як творів мистецтва.

Щоб перейняти досвід музейної справи, відвідав Москву, Львів, Відень, Берлін, Дрезден, Мюнхен, Прагу, Краків, Венецію, Верону.

Під час Першої світової війни відбував військову службу на Галичині та Буковині, методично робив знімки історичних архітектурних споруд, збирав ікони й пересилав цей матеріал до Київського музею. Як командир гарматної батареї, забороняв обстрілювати стародавні церкви й дзвіниці Західної України.

Співтворець Української Державної Академії Мистецтв (1917), її вчений секретар і з 1918 — почесний член.

З 1917 р. був професором і читав курс українського народного мистецтва та історії українського мистецтва в новостворених Українській Державній Академії Мистецтв (а згодом — у Київському Художньому Інституті, що виник на її місці), Археологічному, Фребелівському, Архітектурному інститутах. Керував мистецтвознавчими семінарами при Всеукраїнському Історичному Музеї ім. Шевченка в Києві.

Член Комісії для охорони пам'яток старовини (1918), член Етнографічної Комісії Всеукраїнської Академії Наук (1920), вчений секретар Секції Мистецтв Українського Наукового Товариства в Києві (1921), заступник голови Всеукраїнського археологічного комітету від 1922 року, в 1924 р. став засновником Київського етнографічного товариства.

19191920 — у період воєнної руїни, коли київські науковці та викладачі майже не отримували платні, Щербаківський розвантажував і пиляв на пристані дрова й часом харчувався лише лободою, яку збирав у парках навколо музею.

Під час революційних подій 19171920 рр. здійснював експедиційні вилазки і рятував мистецькі твори з панських будинків, приречених на знищення.

1921 — під час кампанії з вилучення церковних цінностей (нібито) на допомогу жертвам голоду в Росії протистояв вивезенню з України срібних і золотих речей, які мали бути в музейних колекціях.

1923 — їздив до Москви рятувати націоналізовані з українських церков золоті речі. Йому вдалося повернути в Україну частину награбованого, зокрема, золотий хрест, подарований Богданом Хмельницьким Києво-Печерській лаврі.

1923 — з посади директора Київського історичного музею усунули Миколу Біляшівського (покровителя Д.Щербаківського), а на його місце прийшов інспектор музейної справи Наркомосвіти Андрій Винницький. На Щербаківського почали доносити секретар Є. Дзбановський і бібліотекар А. Онищук, стверджуючи, що він нищить колекцію музею (хоча Щербаківський скрізь повідомляв про нестачу коштів у музеї)[1][2].

Самогубство та похорон[ред. | ред. код]

Увечері 6 червня 1927 — Д. Щербаківський кинувся з мосту під Києвом у води Дніпра. Перед цим написав останнього листа: «…Я втомився. Залишити музей, якому я віддав найкращі роки свого життя, не маю сили. Боротися з кваліфікованою підлістю Онищука і Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі не можу…».

Тіло шукали три дні, й упродовж цього часу Онищук та Винницький стверджували, що Щербаківський насправді втік за кордон. Оскільки прощального листа Щербаківський розіслав не лише друзям, а й в офіційні установи, у Києві розгорнулася громадська кампанія, що вимагала розслідування цієї справи. «Розпочате урядом слідство легко встановило, що покійний був цілком здоровою людиною і не мав ніяких інших причин для самогубства, окрім стану справ в Історичнім музеї. Але після цього слідство далі не пішло», — згадував родич Щербаківського, Вадим Павловський.

Похорон Д. Щербаківського на території Києво-Печерської лаври перетворився на мітинг протесту, під час якого виголошувалися промови, потрактовані в ГПУ як «антирадянські». Згодом чимало учасників похорону Д. Щербаківського були репресовані.

Власної сім'ї Д. Щербаківський не мав, тому його могила на території Києво-Печерської лаври швидко прийшла в запустіння, а 1934 року взагалі зникла. Її відновили лише на початку 1990-х років.

Пам'ять[ред. | ред. код]

У радянські часи його ім'я замовчували. «Можна було говорити про кого завгодно, тільки не про нього. Не те що його ім'я було якось напряму заборонене. Але воно було, пригадую, виразно небажане», — згадував Сергій Білокінь.

Сьогодні пам'ять Д. Щербаківського вшановує Національна спілка майстрів народного мистецтва України, яка щороку до дня народження вченого присуджує премію його імені.

На честь Данила Щербаківського у Києві названо вулицю у Шевченківському районі міста.

Праці[ред. | ред. код]

Із наукової спадщини Д. Щербаківського лишилося мало. Багато з написаного не було надруковане, а потім знищене, вилучене чекістами з його помешкання. Те, що лишилося, зберігається в науковому архіві Інституту археології НАН України (фонд № 9). Залишив понад 40 друкованих праць і десятки рукописів.

Найважливіші публікації:

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]