Двадцять третя поправка до Конституції США

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Двадцять третя поправка до Конституції США

Двадцять третя поправка до Конституції США (англ. Twenty-third Amendment to the United States Constitution) вступила в силу 29 березня 1961 року. Вона забезпечувала виборчі права місту Вашингтон та округу Колумбія.

Текст поправки[ред. | ред. код]

  1. Округа, що становить осідок уряду Сполучених Штатів, має призначати у визначений Конгресом спосіб таку кількість вибірників Президента і Віце-президента, що дорівнює загальній кількості сенаторів і представників у Конгресі, яку мала б право обирати ця округа, якби була штатом, але в жодному випадку не більшу, ніж штат з найменш чисельною людністю; вибірників треба додавати до призначених штатами, але не вважати за вибірників, призначених штатом для обрання Президента і Віце-президента; і вони повинні збиратися на території округи і виконувати свої обов'язки згідно з Дванадцятою поправкою до Конституції.
  2. Конгрес має право забезпечувати виконання цієї статті відповідним законодавством.

Передісторія[ред. | ред. код]

Норми Конституції Сполучених Штатів щодо складу Палати представників та Сенату чітко виділяють місця штатам і жодним іншим структурам. Аналогічно виборці до Колегії виборщиків розподіляються по штатах, а не по територіях чи федеральному округу. Основна згадка про федеральний округ міститься в Статті I, Розділі 8 Конституції, яка надає Конгресу повноваження "здійснювати у всіх випадках виняткову законодавчу владу в наданому якомусь із штатів окрузі (що не перевищує десяти квадратних миль), який зі схвалення Конгресу стане місцеперебуванням Уряду Сполучених Штатів."[1] На початку існування Округу він був занадто малим і сільським, щоб все-таки заслужити гіпотетичне місце в Палаті представників, з населенням менш, ніж 30 000 осіб.[2]

У 1888 році сенатор Генрі Блер з Нью-Гемпширу в Конгрес вніс законопроект про внесення змін до Конституції, щоб надати округу Колумбія права голосу на виборах президента, але він не пройшов.[3][4] Теодор В. Нойєс, письменник, опублікував у "Washington Evening Star" ряд історій на підтримку виборчих прав округу Колумбія. Нойес також допоміг створити Громадський комітет з питань національного представництва в окрузі Колумбія, громадьку групу, яка займалася лобіюванням для прийняття Конгресом поправки, що розширює виборчі права Округу Колумбія. Нойс загинув у 1946 році, але Громадський комітет продовжував діяти далі, і питання виборчих прав округу стало розглядатись як рух, аналогічний руху за громадянські права.[4] Між прихильниками більшої влади для округу стався розкол десь після Другої світової війни. Evening Star, розвиваючи ідею Нойєса, підтримувала представництво Округу Колумбія в Конгресі та Колегію виборщиків, але виступала проти "домашнього правління" (місцеві вибори мерів та рад, які мають фактичну владу, а не пряме управління Конгресом). The Washington Post, в свою чергу, підтримувала "домашнє правління" та рух за громадянські права, однак виступала проти повноцінного представництва Округу.[4] Окрім того, хоча багато людей, які очолювали цей рух, були ліберальними демократами, Округ Колумбія у 50-х роках був досить збалансованим у своєму потенційному впливі на голосування; демократи мали лише незначне перевагу перед республіканцями, хоча республіканці Округу у 1950-х роках були ліберальними за національними мірками. [4] Таким чином, поправка про розширенню права голосу Округу могла отримати двупартійну підтримку шляхом, який став би більш важким пізніше. За даними перепису 1940 року тільки 28% Округу было афроамериканцським, а черношкіре населення було молодшим порівняно з іншиими жителями, що робило електорат ще меншим через виборчий вік, встановлений у 21 рік. Під час перепису 1960 року цей показник зріс до 54%, але за даними політичного науковця Клемента Восе "різні чинники - недосвідченість у голосуванні, обмеження в освіті, вимоги до місця проживання, закони про добробут і соціальний остракізм до Закону про права виборців 1965 року - мінімізували чорну реєстрацію та голосування".[5]

Пропозиція та ратифікація[ред. | ред. код]

Прийняття Конгресом[ред. | ред. код]

Спільна Резолюція-39 Сенату яка згодом стане Двадцять третьою поправкою, була представлена в 1959 році сенатором Демократичної партії від штату Теннессі Естесом Кефаувером . Його пропозиція передбачала б надзвичайне функціонування Конгресу та безперервність законодавчого процесу шляхом надання дозволу губернаторам заповнювати вакантні посади в Палаті представників "будь-якої дати, коли загальна кількість вакансій ... перевищує половину дозволеного складу". Повноваження, отримані губернатором, мали б бути обмеженими до 60 днів, і призначений виконував би ці повноваження до тих пір, поки не був обраний наступник на спеціальних виборах. Законопроект було внесено до Сенату двічі. Одне додане положення, запропоноване республіканцем зі штату Нью-Йорк Кеннетом Кітінгом, надав би округу Колумбія голоси на національних виборах та делегата(-ів), що не має права голосу, в Палаті. Інше положення, запропоноване демократом Флориди Спенсардом Голландом , скасувало би подушний податок чи інший майновий ценз як необхідну умову для голосування на федеральних виборах. Сенат проголосував за SJR-39 в цій формі з трьома поправками 2 лютого 1960 року, з голосами 70 проти 18, та надіслав його до Палати.

Комітет з питань судової влади Палати представників, відмінивши положення щодо виборчого податку та положення про надзвичайні повноваження Палати представників SJR-39, направив власну пропозицію, Спільну резолюцію № 757 Палати, присвячену виключно президентським виборцям в окрузі Колумбія, до Палати на розгляд. Воно було прийнято в Палаті без поправок шляхом голосування 14 червня 1960 р. Потім, за одностайною згодою, текст HJR-757 був вставлений до SJR-39, оригінальний текст якого було видалено. Сенат прийняв переглянуту резолюцію 16 червня 1960 р..[6][7][8]


Ратифікація штатами[ред. | ред. код]

   Ратифікували поправку, 1960–1961 рр.
   Ратифікували поправку після її сертифікації
   Відхилили поправку
   Не вжито жодних заходів

Щоб набути чинності як частина Конституції, Двадцять третю поправку потрібно було ратифікувати законодавчими органами 3/4 штатів (38 після прийняття Аляски та Гаваїв до США в 1959 році) протягом семи років з дня її подання до штатів Конгресом (16 червня 1967 р.). Президент Ейзенхауер разом із обома основними кандидатами в партії на президентських виборах 1960 року , віце-президентом Річардом Ніксоном та сенатором Джоном Ф. Кеннеді від штату Массачусетс підтримали цю пропозицію. Прихильники поправок провели ефективну ратифікаційну кампанію, залучаючи осіб майже в усіх штатах до участі в її затвердженні.[5]

Наступні штати ратифікували поправку[9] Гаваї - 23 червня 1960 року, Массачусетс - 22 серпня 1960 року, Нью-Джерсі - 19 грудня 1960 року, Нью-Йорк - 17 січня 1961 року, Каліфорнія - 19 січня 1961 року, Орегон - 27 січня 1961 року, Меріленд - 30 січня 1961 року, Айдахо - 31 січня 1961 року, Мен - 31 січня 1961 року, Міннесота - 31 січня 1961 року, Нью-Мексико - 1 лютого 1961 року, Невада - 2 лютого 1961 року, Монтана - 6 лютого 1961 року, Колорадо - 8 лютого 1961 року, Вашингтон - 9 лютого 1961 року, Західна Вірджинія - 9 лютого 1961 року, Аляска - 10 лютого 1961 року, Вайомінг - 13 лютого 1961 року, Південна Дакота - 14 лютого 1961 року (дата подання на посаду Державного секретаря Південної Дакоти), Делавер - 20 лютого 1961 року, Юта - 21 лютого 1961 року, Вісконсін - 21 лютого 1961 року, Пенсильванія - 28 лютого 1961 року, Індіана - 3 березня 1961 року, Північна Дакота - 3 березня 1961 року, Теннессі - 6 березня 1961 року, Мічиган - 8 березня 1961 року, Коннектикут - 9 березня 1961 року, Арізона - 10 березня 1961 року, Іллінойс - 14 березня 1961 року, Небраска - 15 березня 1961 року, Вермонт - 15 березня 1961 року, Айова - 16 березня 1961 року, Міссурі - 20 березня 1961 року, Оклахома - 21 березня 1961 року, Род-Айленд - 22 березня 1961 року, Канзас - 29 березня 1961 року, Огайо - 29 березня 1961 року.

Ратифікація була завершена 29 березня 1961 року через 9 місяців і 12 днів після того, як її запропонував Конгрес. Згодом цю поправку ратифікували наступні штати: Нью-Гемпшир - 30 березня 1961 р. (Дата в офіційному повідомленні; їй передує ратифікація 29 березня 1961 р. як 37-го штату, що ратифікував, що була скасована та повторена пізніше того ж дня.), Алабама - 11 квітня 2002 року.

3 квітня 1961 р. Джон Л. Мур, Адміністратор загальних служб , підтвердив, що поправка була прийнята необхідною кількістю штатів і стала частиною Конституції.

Поправку було відхилено Арканзасом 24 січня 1961 року.[10] Дев'ять штатів не вживали жодних заходів щодо внесення змін: Флорида, Кентуккі, Міссісіпі, Джорджія, Південна Кароліна, Луїзіана, Техас, Північна Кароліна та Вірджинія.

Політичний вплив[ред. | ред. код]

Хоч під час проходу поправки у 1961 році Округ Колумбія сприймався як політично нейтральний і лиш трохи схильний до лібералізації, в подальші роки цей округ Округ різко схилився в сторону Демократичної партії. Афроамериканці голосували в більшій кількості, ніж вони це робили в 1940-х та 1950-х рр., із усуненням обмежень на голосування їхня частина в електораті округу зросла - згідно перепису 1970 р. - до 71% виборців були неграми.[5]

Карта результатів президентських виборів 1984 року
   Підтримали Рональда Рейгана (республіканець)
   Підтримали Волтера Мондейла (демократ)

Відповідно, округ надсилає свої 3 виборчих голоси кандидату від Демократичної партії на кожних виборах президента з 1964 року, включаючи Президентські вибори у США 1984, коли президент Рейган переобрався: лише округ Колумбія та Міннесота проголосувала за кандидата від демократів Волтера Мондейла.

Виборчі голоси округу ще не мали вирішального значення на виборах президента. Найменшу більшість в Колегії виборщиків, виграних президентом-демократом після ратифікації Двадцять третьої поправки, становила 57 голосів, що були досягнуті Джиммі Картером у 1976 році (297 голосів проти 240).

Двадцять третьою поправкою не були затронуті паралельні питання: представництва в Конгресі Округу Колумбія та "домашнє правило" для Округу. 24 грудня 1973 року Конгресом було ухвалено Закон "Про самоуправління округу Колумбія", який започаткував виборний пост - мера, і за яким було обрано 13 членів до Ради Округу Колумбія. [11] Ці посадові особи були уповноважені приймати закони та адміністративну політику для Округу, хоча Конгрес зберігав право вето, якби він вирішив б втрутитися. 23 березня 1971 р. Президент Ніксон підписав Закон про делегатів від Округу Колумбія, який уповноважував виборців у окрузі обирати одного голосуючого делегата для представлення їх у Палаті Представників.[12] 22 серпня 1978 року Конгрес представив Поправку до виборчих прав Округу Колумбія штатам для ратифікації.[13][14] Ця важлива пропозиція надала б Округу Колумбія повне представництво в Конгресі Сполучених Штатів, як ніби він був штатом, скасував Двадцять третю поправку та надав округу повне представництво в Колегії виборщиків плюс участь у процесі внесення поправок до Конституції, як ніби цей Округ був би штатом.[15] Однак поправка не стала частиною Конституції, оскільки не була ратифікована необхідною кількістю штатів (38) до її ратифікаційного терміну 22 серпня 1985 року. [15] Кампанія за запропоновану поправку наштовхнулася на набагато гостріше консервативне протистояння через відкритий і очевидний факт, що до 1978 р. запропонована поправка протягом певного часу фактично гарантувала б двох сенаторів-демократів; поправка також піддавалася критиці з різних інших підстав, її не ратифікували навіть кілька "ліберальних" штатів[16]

Посилання[ред. | ред. код]

  1. U.S. Senate: Constitution of the United States. senate.gov. June 2, 2015. Процитовано October 29, 2015. 
  2. Vose, p. 112.
  3. "D.C.: Chasing Full Voting Rights Since 1801," Auerbach, Stuart. Washington Post, August 23, 1978
  4. а б в г Vose, p. 114–115.
  5. а б в Vose, p. 116.
  6. Sula P. Richardson (August 12, 2003). House Vacancies: Proposed Constitutional Amendments for Filling Them Due to National Emergencies. CRS Report for Congress, RL32031. Washington, DC: Library of Congress, Congressional Research Service. Процитовано April 15, 2014. 
  7. Breneman, Lory (2000). У Tamara Tamara. Senate Manual Containing the Standing Rules, Orders, Laws and Resolutions Affecting the Business of the United States Senate (вид. Senate Document 106-1). Washington, D.C.: U.S. Government Printing Office. с. 959. Процитовано April 16, 2014. 
  8. Vile, John R. (2003). Encyclopedia of Constitutional Amendments, Proposed Amendments, and Amending Issues, 1789–2002 (вид. Second). Santa Barbara, California: ABC-CLIO, Inc. с. 480. ISBN 1851094334. Процитовано April 14, 2014. 
  9. THE CONSTITUTION of the UNITED STATES OF AMERICA: ANALYSIS AND INTERPRETATION, Centennial Edition, INTERIM EDITION: ANALYSIS OF CASES DECIDED BY THE SUPREME COURT OF THE UNITED STATES TO JUNE 26, 2013. Washington, DC: U.S. Government Printing Office. 2013. с. 42. Процитовано April 13, 2014. 
  10. Mintz, Morton (January 25, 1961). Arkansas Is First To Reject District Voting Amendment. The Washington Post. с. B1. Шаблон:ProQuest. 
  11. District of Columbia Home Rule Act. Government of the District of Columbia. February 1999. Процитовано May 27, 2008. 
  12. 84 Stat. 845 - An Act to establish a Commission on the Organization of the Government of the District of Columbia and to provide for a Delegate to the House of Representatives from the District of Columbia. gpo.gov. Процитовано October 29, 2015. 
  13. 124 Congressional Record 5272–5273
  14. 124 Congressional Record 27260
  15. а б The Failed Amendments. usconstitution.net. Процитовано October 29, 2015. 
  16. Vose, p. 120–125.