12 мавп

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Дванадцять мавп)
Перейти до: навігація, пошук
Дванадцять мавп M:
Twelve Monkeys
Twelve Monkeys Cover.jpg
Жанр фантастика
трилер
драма
антиутопія
Режисер Террі Гілліам
Продюсер Чарльз Ровен
Сценарист Девід Вебб Піплз,
Джанет Піплз
У головних
ролях
Брюс Вілліс
Медлін Стоу
Бред Пітт
Крістофер Пламмер
Композитор Пол Бакмастер
Кінокомпанія Universal Pictures
Тривалість 129 хв.
Мова Англійська
Країна Flag of the United States.svg США
Рік 1995
Кошторис 29 млн. $
IMDb ID 0114746
uphe.com/movies/12-monkeys
12 мавп у Вікісховищі?

«Дванадцять мавп» (англ. Twelve Monkeys) — американський фантастичний кінофільм, антиутопія Террі Гілліама, знята за мотивами короткометражного фільму Кріса Маркера «Злітна смуга».

Сюжет[ред.ред. код]

До 2035 року невиліковний вірус знищив п'ять мільярдів чоловік, тобто більшу частину населення Землі, а решта змушені жити під землею. Злодій на ім'я Джеймс Коул, засуджений на 25 років за зухвалість і непокору владі, був обраний «добровольцем» для відправки на поверхню за збором зразків біологічного життя в покинутому місті, під приводом скорочення терміну або амністії в разі, якщо він виправдає довіру. Його друг Хосе в сусідній клітці вмовляє його не бунтувати, говорячи про малу надію на вдалий результат. Коул проходить обстеження і виходить на поверхню для збору зразків. Пізніше йому пропонують більш небезпечну роботу, але натомість, як і говорили, обіцяють амністію. Він повинен відправитися в небезпечну подорож на машині часу у 1996 рік, коли розпочалася страшна епідемія.

Помилково Коул потрапляє в Балтимор 1990 року, де його приймають за психічно хворого, так як він виявляється голим посеред вулиці, веде себе неадекватно, дезорієнтований у часі (не знає поточний рік), постійно бурмоче про якісь віруси. Зіштовхуючись з поліцією, він чинить опір. У результаті його затримують, вколюють велику дозу стелазину, а потім поміщають до психіатричної клініки під нагляд молодого лікаря-психіатра Кетрін Рейлі. Там він знайомиться з Джеффрі Гоїнсом, борцем за права тварин і сином відомого вченого-вірусолога, і марно намагається попередити людей про небезпеку. Коул підозрює, що саме Джеффрі планує випустити вірус. Він постає перед консиліумом лікарів, де намагається довести свою історію, зателефонувавши за номером для зв'язку. Потім Коул намагається втекти з допомогою ключа, виготовленого Джеффрі, але його ловлять і поміщають у карцер, де він чує голос, який називає його Боб. Коул зникає з карцеру, що призводить до непорозуміння співробітників лікарні. Він знову у 2035 році.

Повернувшись, він розповідає про те, що сталося, проте ним незадоволені. Влада дає Коулу ще один шанс, його знову відправляють у 1996 рік, але знову помиляються, і він потрапляє у окопи часів Першої світової війни, де зустрічає іншого посланця, свого приятеля Хосе, з яким сидів у в'язниці, і отримує поранення в ногу. Коул нарешті потрапляє у сьогодення, знаходить свого лікаря і викрадає її після лекції, на якій вона розповідає про Синдром Кассандри. Кетрін привозить Коула до крамниці, де знаходяться члени групи Джеффрі. У пошуках доказів вони зіштовхуються із грабіжниками в старому театрі, але Коул вбиває їх. В готелі Коул говорить Кетрін, що бачив її ще до знайомства, але не знав, що це вона. Кетрін допомагає йому дістатися до особняка батька Джеффрі і витягує з нього отриману ним раритетну кулю початку XX століття. Він зустрічається з Джеффрі, після чого зникає перед самою появою поліції.

Кетрін шукає «Армію 12 мавп» і Коула, і згодом вони раптово зустрічаються на вулиці поруч з місцем, де Кетрін і Коул вже були і де Кетрін залишає напис червоним балончиком. Кетрін забирає Коула, відводить його від поліції. Доро́гою до готелю Кетрін і Коул бачать бродячого проповідника, який визнає Коула як одного з мандрівників у часі. До готелю прибуває місцевий сутенер, вважаючи Кетрін повією, а Коула — її клієнтом. Коул б'є сутенера і видаляє собі зуби з передавачем, як радив йому Боб, так як хоче залишитися в цьому часі разом з Кетрін. Вони забирають гроші сутенера, купують нові речі і накладають грим прямо в кінотеатрі. В аеропорті Коул здійснює телефонний дзвінок, повідомляючи про непричетність «мавп» до подій. Коул знову зустрічає Хосе, який передає йому пістолет.

Виявляється, що вірус випускає не божевільний син вірусолога Гоїнса, а його не менш божевільний асистент доктор Пітерс, присутній на лекціях Кетрін. Коул розуміє це занадто пізно. Зловмисник вирушає у «відрядження» зі зразками вірусу, щоб розповсюдити його по планеті, відкривши перший контейнер прямо в аеропорті. Там само його майже наздоганяють Коул і Кетрін, однак величезна черга заважає їм до нього пробитися. Коул, який вирвався із черги, кидається слідом за зловмисником, на ходу дістаючи пістолет, але підоспілі поліцейські відкривають по ньому вогонь. Зловмисник тікає, в той час Коул гине на очах у маленького хлопчика, який з батьками чекає на літак в аеропорту. Цей хлопчик — сам Коул, і ця сцена переслідуватиме його в снах усе життя. Кетрін знаходить хлопчика очима і посміхається крізь сльози. Епідемія стає незворотньою, але поруч зі зловмисником в салоні літака сідає жінка — одна із вчених майбутнього, яка відправила Коула. Вона представляється: «Мене звати Джонс. Я із страховки» (гра слів, можна перекласти як «для підстраховки»).

Фільм закінчується тим, що маленький Коул та його батьки сідають у машину. Він дивиться кудись у далечінь, і його очі показані крупним планом — точно так само, як і в першому кадрі фільму.

У ролях[ред.ред. код]

Зйомки[ред.ред. код]

Зйомки проходили з 8 лютого по 6 травня 1995 року в Філадельфії і Балтиморі[1][2]. Під час зйомок не раз виникали труднощі через погодні умови взимку і складні механізми, використані для створення атмосфери майбутнього[2]. У зв'язку з тим, що фільм має нелінійний сюжет, не раз допускалися помилки і деякі сцени довелося перезнімати[2]. Режисер Террі Гілліам отримав травму, катаючись на коні. Незважаючи на виниклі в ході зйомок труднощі, режисерові вдалося не вийти за рамки бюджету, зйомки тривали лише на один тиждень більше. Художник-постановник Джеффрі Бікрофт зізнався в тому, що знімати цей фільм було важко і справа була не в нестачі грошей або часу, а в режисері Гілліаме, який з усіх сил намагався не вийти за рамки бюджету, оскільки раніше отримував за це на горіхи[1].

Так як творці фільму не мали можливості знімати в павільйонах, вони знайшли занедбані будівлі, пам'ятки архітектури, в яких зйомка була дозволена[2]. Фінальна сцена знімалася в Балтиморському аеропорту і Пенсильванському торговому центрі. Зйомки у психіатричній лікарні проходили у виправній установі штату Пенсильванія в місті Філадельфія[2].

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]