Двовір'я

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лубок «Алконост» (Росія, початок XX ст.) — «дохристиянські птице-діви Київської Русі» перетворилися в «християнізованих Алконоста та Гамаюна».

Двовір'я (народне християнство, подвійна віра, народні вірування)  — поєднання християнства з язичеством або іншими віруваннями[1]. Також термін описує віру і сукупність світоглядних уявлень і віровчень, які характеризують життя християнських країн і суспільств, в першу чергу країн Східної Європи, що є наступниками Київської Русі, з часу появи в них християнства і до сучасності, звертаючи увагу і протиставляючи при цьому віру у Христа і дохристиянські вірування, поняття і уявлення про світобудову, розділяючи цілісний народний світогляд на дві складові, говорячи про співіснування християнства та «дохристиянської віри». Далеко не всі дослідники і люди, чий світогляд досліджується і описується цим поняттям згодні з використанням цього поняття для опису їх віри і світогляду. В такому випадку поняття «двоєвір'я» зазвичай пов'язують з політичними репресіями за релігійною, світоглядною і етнічною ознаками, які відбувалися на землях східних слов'ян у X—XIV ст., супроводжуючи поширення християнства як панівного світогляду і віровчення, починаючи від часу прийняття християнства князем Володимиром Великим.

Поняття «двовір'я» в контексті дослідження історії Київській Русі[ред. | ред. код]

Сучасні дослідники нерідко звертаються до цього поняття при дослідженні історії Київській Русі, стверджуючи, що впродовж кількох сторіч існувало «двовір'я» — «мирне поєднання християнства та дохристиянської віри слов'ян» :

— зокрема, з позицій «двовір'я» написане відоме «Слово о полку Ігоревім»;
 — в рамках «двовір'я» виникло ототожнення деяких християнських святих з язичницькими божествами, наприклад : Ілля (пророк) — Перун; святий Власій — Велес. Значні масиви дохристиянської обрядовості увійшли до складу деяких християнських свят (Купала, Коляда, масниця). Православні храми часто будувалися на місці колишніх язичницьких святилищ, «святих гаїв» (наприклад — головний храм Київської Русі «Десятинна церква в Києві» — була побудована поруч «великого дохристиянського святилища-айдана; так званого „капища Хвойки“»).

«Вперше термін „двовір'я“ використав Феодосій Печерський (ХІ ст.) в „Руському літописі“ для характеристики нового, на той час, явища релігійної свідомості русичів: поєднання язичницьких елементів із християнськими».[2] Феодосій писав :
 — «Бо хіба се не по-поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або [вепра]-одинця, або свиню, то вертається,— а чи не по-поганському є се? Се ж по диявольському наущенню [одні] сеї приміти держаться, а другі і в чхання вірять, котре буває на здоров'я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи — [це] бісом задумане діло. А церкви стоять, і коли буває час молитви, [то] мало їх знаходиться в церкві».[3]

В наш час, в Україні (та у східних слов'ян взагалі) :
 — «„двовір'я“ вивчається у науковій літературі. Акцент ставиться на спів'існуванні язичницького та християнського — в менталітеті людей протягом XI — XIII ст. ст. Але якщо розглядати побутову релігійність наших сучасників, то стає зрозумілим, що навіть після десяти століть домінування на теренах України, християнство не змогло „очиститися“ від язичницького підґрунтя, не змогло протиставити йому щось своє, а навпаки, акумулювало та використало давні звичаї слов'ян, ще більше укорінивши їх у народній, тепер уже „православній“, культурі».[4]

Двовір'я в Європі[ред. | ред. код]

Явище «двовір'я» притаманне й іншим християнським культурам (католицькій, протестантській) — хоча там не вживається термін «двовір'я», бо християнізація в Західній Європі протікала раніше аніж у «східних слов'ян», й тому-то «до-християнські вірування Західної Європи» поєдналися з християнством дуже давно.

Зокрема, католицьке та протестантське свято «День усіх святих» (1 листопада), та його переддень — виникло від свята «Хеллоуїн», яке є давнім кельтським язичницьким святом — днем ​​поминання предків (зокрема у Франції, зберігається традиція поминання покійних на «День всіх святих» (фр. Toussaint)). До початку « великого посту» приурочені традиційні в багатьох християнських культурах карнавали, які увібрали деякі дохристиянські традиції, і т. д.

Єден з перших місіонерів християнізації слов'ян, єпископ Бернард, який намагався спокусити поморян уявним демократизмом християнської церкви, був ними висміяний і попередив наступного місіонера, Оттона, що треба їх вражати богатством і силою людей християнського бога. Посилання Оттона на міць християнської імперії ніби подіяли. Але, визнавши, що християнський бог іноді сильніший за них, слов'яни зробили несподіваний висновок: слід поставити поруч два вівтаря — християнський і язичницький[5].

Причини виникнення та тривалого існування «двовір'я»[ред. | ред. код]

Причинами виникнення «двовір'я», певно були[6] :

  • Значно потужніший, розвиненіший характер «дохристиянських вірувань у слов'ян», аніж це вважалось до недавнього часу. Тобто «дохристиянські вірування» були не простою «вірою в істуканів-ідолів», а «великим культурним середовищем, яке не так просто було „відмінити за один день хрещення Володимира Святого“».
  • Значно потужнішою (аніж вважалося до останнього часу) була, певно й верства «волхвів» :
 — досить пригадати, наскільки успішними були військові походи Святослава Хороброго (який був, за виразом Карамзіна, «нашим Олександром Македонським»), але ж ці походи благословляли та надихали волхви (а не християнські священики);
 — «Повість врем'яних літ» повідомляє про «народні повстання, які очолювали волхви».
  • В останні десятиріччя — великий інтерес дослідників викликає період «ранніх слов'ян», період «гото-слов'янських воєн III—V ст.» (зокрема, цей інтерес стимулює Влес-Книга) — й ми бачимо, що тоді (за майже тисячу років до «хрещення Св. Володимира») слов'яни здійснювали «великі походи; великі перемоги, якими певно пишалися — й які були підґрунтям для „дохристиянської культури, героїчних епосів“».[7]
  • Відомо, що «християнізація Київської Русі» відбувалася «зверху» (з боку князівської влади); мали місце: насильницьке поширення християнства; гоніння на язичницькі вірування, які не втратили для населення свого значення й були тісно пов'язані з народними звичаями та господарською діяльністю.

Все це обумовило досить повільні темпи «християнізації» на протязі принаймні трьох сторіч (коли й існувало «двовір'я в Київській Русі»). А потім настав період «двовір'я у Великому князівстві Литовському» (на землях України, Білорусі, західної частини Росії) — адже «Велике князівство Литовське» прийняло християнство лише в 1387 році; а до того «православне християнство» існувало в державі, де офіційною була релігія «литовського язицтва».

Література[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]