Дворяни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Дворянин)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Дворя́ни (пол. dworzanie)[1]шляхтичі, що перебували на службі при магнатських дворах, виконуючи найрізноманітніші обов'язки, які нерідко дублювали служби королівського двору: маршалки, підскарбії, коморники, секретарі, стольники, чашники, конюші, ловчі і т. ін. На дворян могли покладатися судово-адміністративні обов'язки в магнатських замках і волостях; певні групи дворян несли військову службу в складі надвірних корогв своїх панів та в їхніх особистих почтах. Нерідко з дворянських служб починала свою кар'єру незаможна шляхетська молодь та діти васальної шляхти, яка володіла наділами у магнатських латифундіях на феодальному праві, тобто спадкове з обов'язком виконання тих чи інших служб сюзерену. Як приклад можна згадати двір князів Острозьких, при якому наприкінці XVI — на початку XVII ст. служило до 2 тис. молодих шляхтичів.

Слово «дворянин», «дворянство» зустрічається з 2-й половини XVII ст. в значенні «челядин князя», «людина із князівського двору» або «придворний»[2].

Дворя́ни (рос. Дворяне) — одна з категорій служилих людей у Великому князівстві Московському, Московському царстві та Російській імперії, яка поділялося на кілька категорій: бояри, окольничі дворяни, думні дворяни, дворяни московські, городові дворяни[3]. У 1711 — 1712 роках термін «діти дворянські» та «служиві люди» виходять з ужитку та заміняються терміном «шляхетство»[4].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Етимологічний словник Макса Фасмера. Архів оригіналу за 9 липня 2017. Процитовано 1 липня 2017. 
  2. Лизогуб В.А. Правовий статус дворянства в епоху Петра І // Теорія та практика правознавства. Електронне наукове фахове видання. – Х.: Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». – 2001. – № 1.
  3. Гуржій І. О., Русанов Ю. А. Дворянство Лівобережної України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.: соціально-правовий статус і місце у владних структурах Російської імперії / Відп. ред. Реєнт О. П. НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2017. – 172 с. Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 13 червня 2022. 
  4. Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.— 371 с. Архів оригіналу за 19 вересня 2021. Процитовано 28 січня 2019. 

Посилання[ред. | ред. код]