Перейти до вмісту

Девід Бом

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Девід Бом
англ. David Joseph Bohm
угор. Böhm Dávid József Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився20 грудня 1917(1917-12-20)[1][2][…] Редагувати інформацію у Вікіданих
Вілкс-Барре, Пенсільванія, США Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер27 жовтня 1992(1992-10-27)[1][2][…] (74 роки) Редагувати інформацію у Вікіданих
Лондон, Велика Британія Редагувати інформацію у Вікіданих
·інфаркт міокарда Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна США
 Бразилія
 Велика Британія Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьфізик, філософ, викладач університету, фізик-ядерник Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materБристольський університет
Каліфорнійський технологічний інститут
Університет Каліфорнії (Берклі)
G. A. R. Memorial Junior Senior High Schoold Редагувати інформацію у Вікіданих
Галузьфізика[4], квантова фізика[4] і квантова теорія[d][4] Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладУніверситет Сан-Паулу
Біркбекd
Університет Каліфорнії (Берклі)
Принстонський університет
Техніон
Бристольський університет Редагувати інформацію у Вікіданих
Науковий керівникРоберт Оппенгаймер Редагувати інформацію у Вікіданих
Аспіранти, докторантиDavid Pinesd
Yakir Aharonovd
Jeffrey Bubd[5]
Harry J. Lipkind[5]
Eugene P. Grossd[6] Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленствоЛондонське королівське товариство Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди
CMNS: Девід Бом у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Девід Джозеф Бом FRS[7] (англ. David Joseph Bohm, 20 грудня 1917 — 27 жовтня 1992) — американський учений, якого вважають одним із найвизначніших теоретичних фізиків XX століття[8]. Він відомий своєю нестандартною роботою в квантовій теорії, нейропсихології та філософії свідомості. Серед численних внесків Бома у фізику — його каузальна та детерміністська інтерпретація квантової теорії, відома як теорія Де Бройля–Бома.

Бом висунув ідею, що квантова фізика показує обмеженість класичної картезіанської моделі реальності, яка передбачає існування двох видів субстанції — ментальної та фізичної, що нібито взаємодіють між собою. Щоб доповнити цю модель, він розробив математичну та фізичну теорію «імпліцитного» та «експліцитного» порядку.[9]

Бом також припускав, що мозок функціонує на клітинному рівні згідно із законами деяких квантових ефектів, і висунув гіпотезу, що мислення є розподіленим і не локалізованим, подібно до квантових об'єктів.[10] Основне завдання Бома полягало у розумінні природи реальності загалом та свідомості зокрема як цілісного та узгодженого явища, яке, за його переконанням, ніколи не є статичним або повним.[11]

Бом попереджав про небезпечні наслідки неконтрольованого панування розуму та технологій і натомість підкреслював важливість справжнього підтримуючого діалогу, який, на його думку, міг би згладжувати та об'єднувати конфліктні та проблемні поділи в суспільстві. У цьому його епістемологічні погляди відображали його онтологію.[12]

Народжений у США, Бом здобув ступінь Ph.D. під керівництвом Дж. Роберта Оппенгеймера в Каліфорнійському університеті в Берклі. Через свої комуністичні зв'язки він став об'єктом розслідування федерального уряду США в 1949 році, що змусило його залишити країну. Свою наукову кар'єру він продовжив у кількох інших країнах, згодом отримавши громадянство Бразилії, а потім Великої Британії. Після Угорського повстання 1956 року він відмовився від марксизму.[13][14]

Молодість та коледж

[ред. | ред. код]

Бом народився у Вілкс-Баррі, Пенсильванія, у родині угорсько-єврейського іммігранта Самуеля Бома[15] та литовсько-єврейської матері Фріди Попкі.[16] Його переважно виховував батько, власник меблевого магазину та помічник місцевого рабина. Хоча Бом зростав у єврейській родині, у підлітковому віці він став агностиком.[17]

Бом навчався в Pennsylvania State College (тепер Pennsylvania State University), який закінчив у 1939 році, після чого протягом року навчався в California Institute of Technology. Згодом він перевівся до групи теоретичної фізики під керівництвом Роберта Оппенгеймера в радіаційна лабораторія Каліфорнійського університету в Берклі, де й здобув докторський ступінь.

Бом жив у тому ж районі, що й деякі інші аспіранти Роберта Оппенгеймера — Джованні Россі Ломаніц, Джозеф Вайнберг та Макс Фрідман — і з ними поступово залучився до радикальної політики. Він брав активну участь у комуністичних та комуністично орієнтованих організаціях, серед яких Молода комуністична ліга, Кампусний комітет боротьби з призовом та Комітет за мирну мобілізацію.

Під час роботи в радіаційній лабораторії Бом мав стосунки з Бетті Фрідан і водночас допомагав організувати місцеву філію Федерації архітекторів, інженерів, хіміків і техніків — невеликого профспілкового об'єднання, пов'язаного з Конгресом промислових організацій (CIO).[18]

Робота та докторантура

[ред. | ред. код]

Внески до Манхеттенського проекту

[ред. | ред. код]

Під час Другої світової війни проєкт Манхеттен мобілізував більшість фізичних досліджень у Берклі для створення першої атомної бомби. Хоча Оппенгеймер запросив Бома працювати з ним у Лос-Аламосі — надсекретній лабораторії, створеній у 1942 році для розробки атомної бомби, — директор проєкту, бригадний генерал Леслі Гровз, не схвалив його допуск до держтаємниці. Причиною стали політичні погляди Бома та його тісна дружба із Вайнбергом, який раніше підозрювався в шпигунстві.

Під час війни Бом залишався у Берклі, де викладав фізику та проводив дослідження в галузях плазми, синхротрона та синхроциклотрона. Він здобув ступінь Ph.D. у 1943 році за незвичайних обставин. За словами біографа Ф. Девіда Піта:[19]

«Розрахунки розсіяння (зіткнень протонів і дейтронів), які він виконав, виявилися корисними для проєкту Манхеттен і були негайно засекречені. Через відсутність допуску до державної таємниці Бом не мав доступу до власної роботи; йому не лише відмовили у захисті дисертації, він навіть не міг її написати!»

Щоб задовольнити вимоги університету, Оппенгеймер засвідчив, що Бом успішно виконав необхідні дослідження. Пізніше Бом виконав теоретичні розрахунки для калутронів на об'єкті Y-12 в Оук-Риджі, Теннессі. Ці розрахунки використовувалися для електромагнітного збагачення урану, який застосовували у бомбі, скинутій на Хіросіму у 1945 році.

Маккартизм і відхід зі Сполучених Штатів

[ред. | ред. код]

Після війни Бом став асистентом професора в Прінстонському університеті. Він також тісно співпрацював з Альбертом Ейнштейном в Інституті перспективних досліджень, розташованому неподалік.

У травні 1949 року Комітет Палати представників США з антиамериканської діяльності запросив Бома свідчити через його попередні зв'язки з профспілками та підозри у співпраці з комуністами. Бом скористався правом на відмову від дачі свідчень, гарантованим П'ятою поправкою, і відмовився давати свідчення проти своїх колег.

У 1950 році Бом був арештований за відмову відповідати на запитання комітету. У травні 1951 року його виправдали, але Прінстон вже призупинив його роботу. Після виправдання колеги Бома намагалися повернути його на роботу в університет, але президент Прінстона Гарольд В. Доддс[20] вирішив не продовжувати контракт Бома.

Хоча Ейнштейн розглядав можливість призначення Бома своїм науковим асистентом в Інституті перспективних досліджень, президент IAS Оппенгеймер «висловився проти цієї ідеї та порадив своєму колишньому студенту залишити країну».[21] Спроба Бома отримати посаду в Університеті Манчестера мала підтримку Ейнштейна, але виявилася невдалою.[22]

Після цього Бом вирушив до Бразилії, де за запрошенням Жайме Тіомно та за рекомендацією Ейнштейна й Оппенгеймера очолив кафедру фізики в Університеті Сан-Паулу.

Квантова теорія та дифузія Бома

[ред. | ред. код]
Траєкторії Бома для електрона, що проходить через експеримент з двома щілинами. Подібний патерн спостерігався і для одиночних фотонів.[23]

На ранньому етапі своєї кар'єри Бом зробив низку важливих внесків у фізику, зокрема в квантову механіку та теорію відносності. Як аспірант у Берклі він розробив теорію плазми та відкрив явище електронів, яке отримало назву дифузія Бома.[24]

Його перша книга, «Квантова теорія» (Quantum Theory), опублікована у 1951 році, була високо оцінена, зокрема Альбертом Ейнштейном. Однак Бом залишився незадоволеним ортодоксальною інтерпретацією квантової теорії, яку він виклав у цій книзі. Усвідомивши, що WKB-апроксимація квантової механіки призводить до детерміністських рівнянь, і переконаний, що звичайна апроксимація не може перетворити ймовірнісну теорію на детерміністську, Бом засумнівався в невідворотності традиційного підходу до квантової механіки.[25]

Метою Бома не було викладання детерміністського чи механістичного погляду, а показати, що можна приписувати властивості базовій реальності, на відміну від традиційного підходу.[26] Він почав розробляти власну інтерпретацію квантової механіки — теорію Де Бройля–Бома, також відому як теорія ведучої хвилі — прогнози якої повністю узгоджувалися з недетерміністською квантовою теорією.

Спочатку він називав свій підхід теорією прихованих змінних, але згодом перейшов на термін онтологічна теорія, відображаючи свою думку, що стохастичний процес, який лежить в основі явищ, описаних його теорією, може колись бути виявлений. Пізніше Бом і його колега Бейзіл Гайлі зазначили, що термін «інтерпретація через приховані змінні» виявився для них надто обмежувальним, особливо враховуючи, що їхні змінні» — положення та імпульс — «насправді не є прихованими».[27]

Робота Бома та аргумент Ейнштейна–Подольського–Розена (EPR) стали ключовим чинником, що мотивував Джона Стюарта Белла сформулювати нерівність Белла, яка відкидає локальні теорії прихованих змінних. Повні наслідки досліджень Белла досі перебувають у центрі наукового вивчення.

Бразилія

[ред. | ред. код]

Коли Бом прибув до Бразилії 10 жовтня 1951 року, консул США в Сан-Паулу конфіскував його паспорт, повідомивши, що він зможе отримати його лише для повернення до США. Це, за повідомленнями, серйозно налякало Бома[28] та значно похитнуло його настрій, адже він сподівався подорожувати до Європи. Бом подав заяву та отримав громадянство Бразилії, але за законом повинен був відмовитися від громадянства США. Повернути його він зміг лише десятиліттями пізніше — у 1986 році, після тривалого судового процесу.[29]

В Університеті Сан-Паулу Бом працював над каузальною теорією, яка згодом стала предметом його публікацій у 1952 році. Жан-П'єр Віж'є приїхав до Сан-Паулу і працював із Бомом протягом трьох місяців; Ральф Шиллер, студент космолога Пітера Бергманна, був його асистентом протягом двох років; він також співпрацював із Тіомно та Вальтером Шютцером, а Маріо Бунге працював із ним один рік. Бом підтримував контакти з бразильськими фізиками, серед яких Маріо Шенберг, Жан Мейєр, Лейте Лопес, та час від часу обговорював наукові питання з відвідувачами Бразилії, зокрема Річардом Фейнманом, Ісидором Рабі, Леоном Розенфельдом, Карлом Фрідріхом фон Вайцзекером, Гербертом Л. Андерсоном, Дональдом Керстом, Маркосом Мошинським, Алехандро Медіною, а також із Гвідо Беком, колишнім асистентом Гейзенберга, який підтримував його роботу та допомагав отримувати фінансування. Бразильський CNPq відкрито підтримував його роботу над каузальною теорією та фінансував кількох дослідників, які працювали разом із Бомом. Співпраця Бома з Віж'є стала початком тривалої наукової взаємодії, зокрема з Луї де Бройлем, зосередженої на зв'язках із гідродинамічною моделлю, запропонованою Маделунгом.[30]

Проте каузальна теорія стикнулася з великою супротивністю та скепсисом, оскільки багато фізиків вважали копенгагенську інтерпретацію єдиним життєздатним підходом до квантової механіки.[29] Бом і Віж'є наголошували на принципі причинності, а не детермінізму.[31] У цьому контексті Бом запропонував каузальний підхід, у якому матеріальний світ можна представити на нескінченній кількості рівнів, причому на кожному рівні діяла стохастична динаміка.[32]

У період з 1951 по 1953 роки Бом разом із Девідом Пайнсом опублікував статті, у яких вони ввели апроксимацію випадкових фаз і запропонували концепцію плазмону.[33][34][35]

Форма парадоксу ЕПР Бома та Ааронова

[ред. | ред. код]

У 1955 році Бом переїхав до Ізраїлю, де протягом двох років працював у Техніоні в Хайфі. Там він познайомився з Сарою Вулфсон, на якій одружився у 1956 році.

У 1957 році Бом разом зі своїм студентом Якіром Аароновим опублікували нову версію парадоксу Ейнштейна–Подольського–Розена (EPR), переформулювавши оригінальний аргумент у термінах спіну.[36] Саме ця форма парадоксу EPR пізніше обговорювалася Джоном Стюартом Беллом у його відомій статті 1964 року.[37]

Ефект Ааронова-Бома

[ред. | ред. код]
Схема експерименту з двома щілинами, у якому можна спостерігати ефект Ааронов–Бома: електрони проходять через дві щілини та створюють інтерференційну картину на екрані спостереження, яка зсувається, коли в циліндричному соленоїді увімкнено магнітне поле B.

У 1957 році Бом переїхав до Великої Британії, де став науковим співробітником в Університеті Бристоля. У 1959 році Бом разом з Аароновим відкрили ефект Ааронов–Бома, який показав, що магнітне поле може впливати на область простору, де саме поле було екрановано, але його векторний потенціал не зникає. Це вперше продемонструвало, що векторний магнітний потенціал, який раніше вважався лише математичною зручністю, може мати реальні фізичні (квантові) ефекти.

У 1961 році Бом став професором теоретичної фізики у Беркбекському коледжі Лондонського університету, а в 1987 році отримав звання emeritus. Його зібрання наукових праць зберігається там.[38]

Порядок імплікації та пояснення

[ред. | ред. код]

У Бікбекському коледжі більшість робіт Бома та Бейзіла Гайлі розширювала поняття імпліцитного, експліцитного та генеративного порядків, запропонованих Бомом.[9][39][40] На думку Бома та Гайлі, «речі, такі як частинки, об'єкти, а також суб'єкти», існують як напівавтономні квазі-локальні властивості базової активності. Такі властивості можна вважати незалежними лише до певного рівня апроксимації, при якому виконуються певні критерії. У цій моделі класичний межовий випадок квантових явищ, визначений умовою, що функція дії не набагато перевищує константу Планка, є одним із таких критеріїв. Для опису активності в таких порядках вони використовували термін «голорух» (holomovement).[41]

Голономна модель мозку

[ред. | ред. код]
У голографічній реконструкції кожна область фотопластинки містить повне зображення.

У співпраці з нейробіологом Карлом Г. Прібрамом із Стенфордського університету Бом брав участь у перших розробках голономної моделі функціонування мозку — моделі пізнання людини, що радикально відрізняється від традиційних уявлень[10]. Бом працював з Прібрамом над теорією, що мозок функціонує подібно до голограми, відповідно до квантових математичних принципів та характеристик хвильових патернів.[42]

Свідомість і думка

[ред. | ред. код]

Окрім наукової діяльності, Бом був глибоко зацікавлений у дослідженні природи свідомості, приділяючи особливу увагу ролі мислення у таких аспектах, як увага, мотивація та конфлікти як у індивідуума, так і в суспільстві. Ці зацікавлення були природним продовженням його ранішнього інтересу до марксистської ідеології та гегелівської філософії. Його погляди набули більшої ясності завдяки тривалим взаємодіям із філософом, оратором та письменником Джидду Крішнамурті, починаючи з 1961 року.[43][44] Їхня співпраця тривала чверть століття, а записи їхніх діалогів були опубліковані в кількох томах.[45][46][47]

Тривале захоплення Бома філософією Крішнамурті викликало певний скепсис у деяких його наукових колег.[48][49] Проте дослідження 2017 року, присвячене стосункам між двома чоловіками, показує їх у більш позитивному світлі та демонструє, що психологічна діяльність Бома доповнювала та була сумісною з його внеском у теоретичну фізику.[44]

Зріле формулювання поглядів Бома у психологічній сфері було представлено на семінарі 1990 року у школі Oak Grove, заснованій Крішнамурті в Охай, Каліфорнія. Це був один із серії семінарів, які проводив Бом у Oak Grove School, і він був опублікований як «Мислення як система» (Thought as a System).[50]

На семінарі Бом описав проникливий вплив мислення на суспільство, зокрема численні помилкові уявлення про природу мислення та його наслідки у повсякденному житті. Він розкриває кілька взаємопов'язаних тем. Бом підкреслює, що мислення є повсюдним інструментом, який використовується для вирішення будь-яких проблем — особистих, соціальних, наукових тощо. Водночас він наголошує, що мислення часто стає випадковим джерелом багатьох із цих проблем, визнаючи іронію ситуації: ніби хворієш, йдучи до лікаря.[44][50]

Бом стверджує, що мислення є системою, тобто взаємопов'язаною мережею концепцій, ідей та припущень, які безперешкодно передаються між людьми та поширюються в суспільстві. Якщо у функціонуванні мислення є збій, то це системний збій, який охоплює всю мережу. Таким чином, мислення, спрямоване на вирішення проблеми, підпадає під той самий дефект, що створив цю проблему.[44][50]

Мислення подає інформацію так, ніби вона об'єктивна, але насправді воно часто спотворює сприйняття непередбачуваними способами. На думку Бома, для виправлення спотворень, що виникають через мислення, необхідна форма пропріоцепції або самосвідомості. Нейронні рецептори по всьому тілу інформують нас про фізичне положення та рух, але немає відповідного усвідомлення активності мислення. Таке усвідомлення могло б стати своєрідною психологічною пропріоцепцією і дозволило б виявляти та виправляти непередбачувані наслідки мисленнєвого процесу.[44][50]

Подальші інтереси

[ред. | ред. код]

У своїй книзі «Про творчість» (On Creativity), цитуючи Альфреда Коржибського, польсько-американського вченого, який розвивав напрям загальної семантики, Бом висловив думку, що «метафізика є вираженням світогляду» і «тому її слід розглядати як форму мистецтва, яка в деяких аспектах нагадує поезію, а в інших — математику, а не як спробу сказати щось істинне про реальність у цілому».[51]

Бом уважно стежив за ідеями поза науковим мейнстрімом. У своїй книзі «Наука, порядок і творчість» (Science, Order and Creativity) він посилався на погляди різних біологів щодо еволюції видів, включно з Рупертом Шелдрейком[52]. Він також був знайомий з ідеями Вільгельма Райха.[53]

На відміну від багатьох інших вчених, Бом не відкидав паранормальні явища наперед. Тимчасово він навіть вважав можливим, що Юрій Геллер здатен згинати ключі та ложки, що спричинило застереження з боку його колеги Бейзіла Гайлі, який вважав, що це може підірвати наукову репутацію їхньої фізичної роботи. Про це повідомляв Мартін Ґарднер у статті для Skeptical Inquirer, де він також критично розглядав погляди Джидду Крішнамурті, з яким Бом познайомився у 1959 році і з ким мав численні подальші обміни думками. Ґарднер зазначав, що погляд Бома на взаємозв'язок розуму і матерії «завжди натякав на панпсихізм»[49]; одного разу сам Бом підсумував це так: «Навіть електрон має певний рівень розуму».[54]

Діалог Бома

[ред. | ред. код]

Щоб вирішувати проблеми суспільства у пізні роки свого життя, Бом запропонував метод, який отримав назву «Діалог Бома» (Bohm Dialogue). У ньому рівний статус учасників та «вільний простір» розглядаються як найважливіші передумови для ефективного спілкування та взаємного визнання різних особистих переконань.

Ключовим елементом цього діалогу є те, що учасники повинні «призупиняти» негайні дії або оцінки та надавати собі та один одному можливість усвідомити сам процес мислення. Бом вважав, що якщо такі «діалогові групи» будуть широко застосовані, вони можуть допомогти подолати ізоляцію та фрагментацію, які він спостерігав у суспільстві.

Він також виступав перед аудиторіями по всій Європі та Північній Америці, розповідаючи про важливість діалогу як форми соціотерапії — концепції, запозиченої у лондонського психіатра і практику групового аналізу Патріка де Маре. Крім того, Бом провів серію зустрічей з Далай-Ламою. У 1990 році він був обраний членом Королівського товариства (Fellow of the Royal Society).

Пізніше життя

[ред. | ред. код]

Наприкінці життя Бом знову зіткнувся з рецидивом депресії, що переслідувала його раніше. 10 травня 1991 року він був госпіталізований у лікарню Maudsley у Південному Лондоні. Стан погіршувався, і було вирішено, що єдиним можливим методом лікування може бути електросудомна терапія. Дружина Бома звернулася до психіатра Девіда Шейнберга, давнього друга та співпрацівника Бома, який погодився, що електросудомне лікування, ймовірно, є єдиним варіантом.

Після курсу лікування стан Бома покращився, і його виписали 29 серпня, але депресія знову повернулася, і вона лікувалася медикаментозно.[55]

У день своєї смерті Бом сказав: «Знаєте, це інтригує. Я відчуваю, що перебуваю на порозі чогось».[56]

Бом помер після серцевого нападу в Гендоні, Лондон, 27 жовтня 1992 року у віці 74 років.[57]

Фільм «Нескінченний потенціал» (Infinite Potential) створено на основі життя та наукових досліджень Бома; він має таку ж назву, як і біографія, написана Ф. Девідом Пітом.[58]

Відгуки на причинно-наслідкову теорію

[ред. | ред. код]

На початку 1950-х років каузальна квантова теорія Бома про приховані змінні здебільшого сприймалася негативно, а серед фізиків поширилася тенденція систематично ігнорувати як самого Бома, так і його ідеї. Значний інтерес до його роботи відновився в кінці 1950-х та на початку 1960-х років; ключовим моментом у зміні став Дев'ятий симпозіум Colston Research Society у Брістолі 1957 року, який ознаменувався більш толерантним ставленням до його ідей.[59]

Публікації

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Kojevnikov A. Encyclopædia Britannica
  2. ↑ а б SNAC — 2010.
  3. ↑ а б Енциклопедія Брокгауз
  4. ↑ а б в Чеська національна авторитетна база даних
  5. ↑ а б Математичний генеалогічний проєкт — 1997.
  6. ↑ https://catalog.princeton.edu/catalog/2701169
  7. ↑ B. J. Hiley (1997). David Joseph Bohm. 20 December 1917 – 27 October 1992: Elected F.R.S. 1990. Biographical Memoirs of Fellows of the Royal Society. 43: 107—131. doi:10.1098/rsbm.1997.0007. S2CID 70366771.
  8. ↑ David Peat Who's Afraid of Schrödinger's Cat? The New Science Revealed: Quantum Theory, Relativity, Chaos and the New Cosmology 1997, pp. 316–317
  9. ↑ а б David Bohm: Wholeness and the Implicate Order, Routledge, 1980 (ISBN 0-203-99515-5).
  10. ↑ а б Prideaux, Jeff. Chapter 1: Introduction. Comparison between Karl Pribram's "Holographic Brain Theory" and more conventional models of neuronal computation. American Computer Science Association (Технічний звіт). ACSA Digital Libraries. ¶ 2: У цій статті детально розглядається поняття голограми та докази, які Карл Прібрам використовує для обґрунтування ідеї про те, що мозок здійснює голономні перетворення, які розподіляють епізодичну інформацію по різних ділянках мозку..
  11. ↑ Wholeness and the Implicate Order, Bohm – 4 July 2002
  12. ↑ David Bohm: On Dialogue (2004) Routledge
  13. ↑ Becker, Adam (2018). What is Real?: The Unfinished Quest for the Meaning of Quantum Physics. Basic Books. с. 115. ISBN 978-0-465-09605-3.
  14. ↑ Freire Junior, Olival (2019). David Bohm:A Life Dedicated to Understanding the Quantum World. Springer. с. 37. ISBN 978-3-030-22714-2.
  15. ↑ [1] – By the Numbers – David Bohm
  16. ↑ Green, David B. 1992: A physicist silenced by politics dies. Haaretz.com (англ.). Архів оригіналу за 22 січня 2025. Процитовано 28 вересня 2025.
  17. ↑ Peat 1997, p.21. «Якщо він ототожнював єврейські традиції та звичаї зі своїм батьком, то це був спосіб дистанціюватися від Самуїла. До кінця підліткового віку він став переконаним агностиком».
  18. ↑ Garber, Marjorie; Walkowitz, Rebecca (1995). Secret Agents: The Rosenberg Case, McCarthyism and Fifties America. New York: Routledge. с. 130—131. ISBN 978-1-135-20694-9.
  19. ↑ Peat 1997, p. 64
  20. ↑ Russell Olwell: Physics and Politics in Cold War America: The Two Exiles of David Bohm, Working Paper Number 20. Program in Science, Technology, and Society. Massachusetts Institute of Technology.
  21. ↑ Kumar, Manjit (24 травня 2010). Quantum: Einstein, Bohr, and the Great Debate about the Nature of Reality. W. W. Norton & Company. ISBN 978-0-393-08009-4.
  22. ↑ Albert Einstein to Patrick Blackett, 17 April 1951 (Albert Einstein archives). Cited after Olival Freire, Jr.: Science and Exile: David Bohm, the cold war, and a new interpretation of quantum mechanics, HSPS, vol. 36, Part 1, pp. 1–34, ISSN 0890-9997, 2005, see footnote 8. [Архівовано 26 March 2012 у Wayback Machine.].
  23. ↑ David Peat Who's Afraid of Schrödinger's Cat? The New Science Revealed: Quantum Theory, Relativity, Chaos and the New Cosmology 1997, pp. 316—317
  24. ↑ D. Bohm: The characteristics of electrical discharges in magnetic fields, in: A. Guthrie, R. K. Wakerling (eds.), McGraw–Hill, 1949.
  25. ↑ Maurice A. de Gosson, Basil J. Hiley: Zeno paradox for Bohmian trajectories: the unfolding of the metatron, 3 January 2011 (PDF – retrieved 16 February 2012).
  26. ↑ B. J. Hiley: Some remarks on the evolution of Bohm's proposals for an alternative to quantum mechanics, 30 January 2010.
  27. ↑ David Bohm, Basil Hiley: The Undivided Universe: An Ontological Interpretation of Quantum Theory, edition published in the Taylor & Francis e-library 2009 (first edition Routledge, 1993), ISBN 0-203-98038-7, p. 2.
  28. ↑ Russell Olwell: Physics and politics in cold war America: the two exiles of David Bohm, Working Paper Number 2, Working Program in Science, Technology, and Society; Massachusetts Institute of Technology
  29. ↑ а б Olival Freire, Jr.: Science and Exile: David Bohm, the cold war, and a new interpretation of quantum mechanics [Архівовано 26 March 2012 у Wayback Machine.], HSPS, vol. 36, part 1, pp. 1–34, ISSN 0890-9997, 2005
  30. ↑ Erwin Madelung 1881–1972. Goethe University Frankfurt|Goethe-Universität Frankfurt am Main. 12 грудня 2008. Архів оригіналу за 12 лютого 2012. Процитовано 8 травня 2012.
  31. ↑ Drezet, Aurélien (2023). Forewords for the Special Issue 'Pilot-wave and Beyond: Louis de Broglie and David Bohm's Quest for a Quantum Ontology'. Foundations of Physics. 53 (62) 62. arXiv:2212.13186. Bibcode:2023FoPh...53...62D. doi:10.1007/s10701-023-00685-y.
  32. ↑ Flavio Del Santo; Gerd Christian Krizek (2023). Against the "nightmare of a mechanically determined universe": Why Bohm was never a Bohmian. arXiv:2307.05611v1 [physics.hist-ph].
  33. ↑ Pines, D; Bohm, D. A (1951). Collective Description of Electron Interactions. I. Magnetic Interactions. Physical Review. 82 (5): 625—634. Bibcode:1951PhRv...82..625B. doi:10.1103/physrev.82.625.
  34. ↑ Pines, D; Bohm, D. A (1952). Collective Description of Electron Interactions: II. Collective vs Individual Particle Aspects of the Interactions. Physical Review. 85 (2): 338—353. Bibcode:1952PhRv...85..338P. doi:10.1103/physrev.85.338.
  35. ↑ Pines, D; Bohm, D. (1953). A Collective Description of Electron Interactions: III. Coulomb Interactions in a Degenerate Electron Gas. Physical Review. 92 (3): 609—626. Bibcode:1953PhRv...92..609B. doi:10.1103/physrev.92.609.
  36. ↑ Bohm, D.; Aharonov, Y. (15 листопада 1957). Discussion of Experimental Proof for the Paradox of Einstein, Rosen, and Podolsky. Physical Review. American Physical Society (APS). 108 (4): 1070—1076. Bibcode:1957PhRv..108.1070B. doi:10.1103/physrev.108.1070. ISSN 0031-899X.
  37. ↑ Bell, J.S. (1964). On the Einstein Podolsky Rosen paradox (PDF). Physics Physique Fizika. 1 (3): 195—200. doi:10.1103/PhysicsPhysiqueFizika.1.195.
  38. ↑ collected papers. Архів оригіналу за 11 лютого 2006. Процитовано 26 листопада 2005.
  39. ↑ Bohm, David; Hiley, Basil J.; Stuart, Allan E. G. (1970). On a new mode of description in physics. International Journal of Theoretical Physics. Springer Science and Business Media LLC. 3 (3): 171—183. Bibcode:1970IJTP....3..171B. doi:10.1007/bf00671000. ISSN 0020-7748. S2CID 121080682.
  40. ↑ David Bohm, F. David Peat: Science, Order, and Creativity, 1987
  41. ↑ Basil J. Hiley: Process and the Implicate Order: their relevance to Quantum Theory and Mind. (PDF [Архівовано 26 September 2011 у Wayback Machine.])
  42. ↑ The holographic brain [Архівовано 18 May 2006 у Wayback Machine.], with Karl Pribram
  43. ↑ Mary Lutyens (1983). Freedom is Not Choice. Krishnamurti: The Years of Fulfillment. Krishnamurti Foundation Trust Ltd. с. 208. ISBN 978-0-900506-20-8.
  44. ↑ а б в г д David Edmund Moody (2017). An Uncommon Collaboration: David Bohm and J. Krishnamurti. Alpha Centauri Press. ISBN 978-0-692-85427-3.
  45. ↑ J. Krishnamurti (2000). Truth and Actuality. Krishnamurti Foundation Trust Ltd. ISBN 978-81-87326-18-2.
  46. ↑ J. Krishnamurti and D. Bohm (1985). The Ending of Time. HarperCollins. ISBN 978-0-06-064796-4.
  47. ↑ J. Krishnamurti and D. Bohm (1999). The Limits of Thought: Discussions between J. Krishnamurti and David Bohm. Routledge. ISBN 978-0-415-19398-6.
  48. ↑ Peat 1997
  49. ↑ а б Gardner, Martin (July 2000). David Bohm and Jiddo Krishnamurti. Skeptical Inquirer. Архів оригіналу за 9 березня 2015.
  50. ↑ а б в г David Bohm (1994). Thought as a System. Psychology Press. ISBN 978-0-415-11030-3.
  51. ↑ David Bohm (12 жовтня 2012). On Creativity. Routledge. с. 118. ISBN 978-1-136-76818-7.
  52. ↑ David Bohm; F. David Peat (25 лютого 2014). Science, Order and Creativity Second Edition. Routledge. с. 204–. ISBN 978-1-317-83546-2.
  53. ↑ Peat 1997, p. 80
  54. ↑ Hiley, Basil; Peat, F. David, ред. (2012). Quantum Implications: Essays in Honour of David Bohm. Routledge. с. 443. ISBN 978-1-134-91417-3.
  55. ↑ Peat 1997, pp.308–317
  56. ↑ Peat 1997, pp. 1–2
  57. ↑ Peat 1997, pp. 308–317
  58. ↑ Infinite potential: the life and times of David Bohm (film) www.infinitepotential.com, accessed 28 December 2020
  59. ↑ Kožnjak, Boris (2017). The missing history of Bohm's hidden variables theory: the Ninth Symposium of the Colston Research Society, Bristol, 1957. Studies in History and Philosophy of Science Part B: Studies in History and Philosophy of Modern Physics. 62: 85—97. Bibcode:2018SHPMP..62...85K. doi:10.1016/j.shpsb.2017.06.003.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Девід_Бом&oldid=46668893