Деколонізація Африки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Анімована карта показує хід у здобутті незалежності африканськими країнами у 1950–2011 роках.

Деколонізація Африки відбулася головним чином від 1950 до 1975 року та супроводжувалася раптовими і радикальними змінами режиму на континенті, коли влада переходила від колоніальних урядів до незалежних держав. Одною з її кульмінацій був 1960-й, названий Роком Африки. Часто цей процес відбувався хаотично та був потьмарений насильством, економічними і політичними потрясіннями. Заворушення і заколоти відбувалися як у північній Африці, так і на південь від Сахари, особливо у французькому Алжирі, Португальській Анголі, Бельгійському Конго та Британській Кенії.[1][2][3][4][5]

Історичні передумови[ред. | ред. код]

Європейські володіння та залежні території в Африці станом на 1939 рік
   Незалежні

Завоювання Африки завершилося між 1870 та 1900 роками, коли майже весь континент опинився під контролем кількох європейських держав. Прагнучи убезпечити якомога більше захоплених земель та уникнути конфліктів, завойовники зафіксували поділ Африки Берлінською угодою 1885 року.[6][7] Втім, колоніальні кордони часто ігнорували місцеві відмінності, закладаючи основу майбутнім протиріччям. На початок 1900-х незалежність вдалося зберегти лише Ефіопії (згодом, у 1936–1941 окупованій Італією[en]) та Ліберії (заснованій колишніми рабами зі США за підтримки цієї країни).[8] Найбільшими територіями володіли Франція та Британія, а також Німеччина, Іспанія, Португалія, Бельгія та Італія. Внаслідок європейської політики колоніалізму та імперіалізму народи Африки втратили суверенітет і контроль над природними ресурсами, такими як золото і каучук. Місцева економіка занепадала через експлуатацію ресурсів та дешевої робочої сили.[9] Незалежницькі рухи до середини 20 століття не мали розвитку, але вже 1977 року 54 країни Африки здобули незалежність від європейських колоніальних правителів.[10]

Причини[ред. | ред. код]

Зовнішні причини[ред. | ред. код]

Під час світових війн африканські солдати підлягали призову до імперських армій.[11] Ці бійці принесли додому модерну політичну свідомість і очікування більшої поваги до африканської ідентичності, однак їхні очікування не справдились у перші повоєнні роки.[12] Під час Атлантичної конференції 1941 р. британські та американські лідери визначили одним із положень устрою повоєнного світу право кожного народу на самовизначення.[10]

12 лютого 1941 р. Франклін Д. Рузвельт і Вінстон Черчілль узгодили Атлантичну хартію.[13] Хоч це і не був міжнародний договір і Хартія ніколи не розглядалася британським парламентом чи сенатом США, цей документ отримав широкий розголос.[14] Одним із положень, запроваджених Рузвельтом, була автономія імперських колоній. Після Другої світової війни США та африканські колонії чинили тиск на Британію щодо дотримання положень Атлантичної хартії. Британські колонізатори ввели в колоніях виборне врядування на місцевому рівні. Але Черчілль відкидав універсальне застосування права на самовизначення, заявляючи, що це положення про Хартії стосується лише колишніх колоній Німеччини, а не до володінь Британської Імперії.[10]

Деякі колонії, такі як Нігерія, Сенегал та Гана, більше за інших проявляли наполегливість у питаннях самоуправління, сподіваючись використати виснаження своїх метрополій недавньою війною.[15]

Внутрішні причини[ред. | ред. код]

Для ранніх африканських націоналістів деколонізація була моральним імперативом. 1945 року учасники П'ятого загальноафриканського конгресу вимагали ліквідації колоніалізму. Серед делегатів були майбутні президенти Гани, Кенії, Малаві.[16]

Африканці спостерігали жорстку економічну експлуатацію, прибутки від якої ділили європейці, жодним чином не покращуючи ситуацію в Африці.[17] Тим не менш, розвивалась локальна промисловість і сировинні ринки, тривала урбанізація.[10] Міські громади, профспілки, галузеві об'єднання та релігійні спільноти покращували грамотність населення, освіту, створювали незалежну пресу та інші структури громадянського суспільства..

Самі колоніальні держави у 1930-ті зростили (іноді ненавмисно) нечисленну еліту, освічених та знайомих з ідеєю самовизначення лідерів. У деяких випадках боротьбу за незалежність вдавалося регулювати домовленостями з колоніальними державами[9]. Серед лідерів-незалежників були: Джомо Кеніята (Кенія), Кваме Нкрума (Золоте узбережжя, тепер Гана), Юліус Ньєрере (Танганьїка, нині Танзанія), Леопольд Седар Сенгор (Сенегал), Ннамді Азіківе (Нігерія) та Фелікс Хофует-Боні (Кот-д'Івуар).

Економічні передумови[ред. | ред. код]

Економічну спадщину колоніалізму важко піддавати кількісній оцінці, але вона, ймовірно, була негативною.

Теорія модернізації наголошує, що колоніальні держави побудували інфраструктуру для інтеграції Африки у світову економіку, однак ця інфраструктура була переважно орієнтована на видобуток корисних копалин. Африканські економіки були структуровані на користь колонізаторів, і будь-який прибуток витікав за межі континенту, не забезпечуючи накопичення капіталу в місцевій економіці[18].

Теорія залежності наголошує, що країни Африки продовжували займати підпорядковане становище у світовій економіці після незалежності, спираючись на окремі товари, такі як мідь у Замбії або чай у Кенії[19]. Незважаючи на несправедливі умови торгівлі та переважання експорту сировини, метааналіз щодо 18 країн Африки виявив, що третина з цих країн зазнала економічного зростання після незалежності.

Соціальні умови[ред. | ред. код]

Мови[ред. | ред. код]

Вчені, включаючи Деллала (2013 р.), Мірафтаба (2012 р.) та Бамгбосе (2011 р.), стверджують, що мовне різноманіття Африки значною мірою знищено. Західні колоніальні держави використовували мову для поділу територій та створення нових ідентичностей своїх підданих, що призвело до конфліктів та напруження між африканськими народами і країнами.[20]

Перехід до незалежності[ред. | ред. код]

Після Другої світової війни швидка деколонізація охопила континент, оскільки багато територій здобували незалежність від європейських метрополій.

У серпні 1941 року президент США Франклін Рузвельт і прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль зустрілися, щоб обговорити свої повоєнні цілі. На цій зустрічі вони погодилися з Атлантичною хартією, яка передбачала, що вони «поважатимуть право всіх народів вибирати форму правління, за якої вони будуть жити; і вони бажають відновити суверенні права та самоврядування. тих, хто був їх позбавлений».[21]

Обтяжені післявоєнними боргами європейські держави більше не могли дозволити собі витрачатись на контроль над африканськими колоніями. Це дозволило африканським націоналістам вести переговори про деколонізацію дуже швидко і з мінімальними жертвами. Для деяких територій, однак, боротьба за незалежність коштувала багатьох жертв. 

Британська імперія[ред. | ред. код]

Британська імперія до 1959 року

Гана[ред. | ред. код]

6 березня 1957 року Гана (колишній Золотий Берег) стала першою африканською країною на південь від Сахари, яка здобула незалежність від європейської колонізації.[22] Послідовну політичну діяльність у цьому напрямі провадив Кваме Нкрума. У декларації Панафриканського конгресу 1945 р. він писав: «ми віримо в права всіх народів управляти собою. Ми стверджуємо право всіх колоніальних народів контролювати свою долю. Усі колонії повинні бути вільними від іноземного імперіалістичного контролю, будь то політичного чи економічного».[23]

Британська деколонізація в Африці. До 1970 р. усі землі, крім Родезії (майбутнього Зімбабве) та південноафриканського мандату Південно-Західної Африки (Намібія), були деколонізовані.

У 1949 році конфлікт загострився, коли британські війська відкрили вогонь по африканських протестувальниках. Усією територією майбутньої Гани прокотились заворушення, хоча Нкрума та інші керівники опинилися у в'язниці, ця подія стала каталізатором руху за незалежність. Після звільнення з в’язниці Нкрума заснував Народну партію конвенту (CPP), яка розпочала масову кампанію за незалежність під гаслом «Самоврядування зараз!»[24] У лютому 1951 р. партія здобула політичну владу, отримавши на виборах 34 із 38 обраних місць, включаючи одне для Нкруми, який тоді був ув’язнений. Лондон переглянув Конституцію, щоб надати чорним більшість у законодавчих органах у 1951 році. У 1956 році вони вимагали незалежності всередині Співдружності, яка була надана мирним шляхом у 1957 королевою Єлизаветою (як сувереном) Нкрумі, що став прем'єр-міністром.[25]

Вітри змін[ред. | ред. код]

Прем'єр-міністр Великої Британії Гарольд Макміллан у лютому 1960 р. виголосив у Південній Африці відому промову "Вітер змін", де розповів про "вітер змін, що дме цим континентом".[26] Макміллан прагнув уникнути колоніальної війни на кшталт тої, що Франція вела в Алжирі. Завдяки його лідерству деколонізація протікала швидко.[27]

Решта колоній Британії в Африці, за винятком Південної Родезії, здобули незалежність до 1968 року. Вихід Британії з південної та східної частин Африки не був мирним процесом. Незалежності Кенії передувало восьмирічне повстання Мау Мау. В Родезії декларація незалежності білою меншиною 1965 року вилилася у громадянську війну, що тривала до угоди 1979 року, яка визначала умови визнання незалежності нової нації Зімбабве у 1980 році.[28]

Французька колоніальна імперія[ред. | ред. код]

Французька колоніальна імперія почала занепадати в роки Другої світової війни, коли її контролював режим Віші. Одна за одною більшість колоній окупували іноземні держави (Японія в Індокитаї, Велика Британія в Сирії, Лівані і на Мадагаскарі, США та Велика Британія в Марокко та Алжирі, а також Німеччина та Італія в Тунісі). Однак контроль поступово відновив Шарль де Голль, який використав колонії як базу і відправну точку для вигнання Віші з метрополії. Де Голль разом з більшістю французів (крім комуністів) прагнув зберегти Імперію в новій формі. Французький союз, включений до Конституції 1946 р., номінально замінив колишню колоніальну імперію, але чиновники в Парижі зберігали над нею повний контроль. Колонії отримали місцеві вибори з обмеженими повноваженнями та бюджетами. Виникла група еліт, відомих як evolués, які були вихідцями з заморських територій, але жили у столичній Франції.[29][30][31]

Де Голль зібрав велику конференцію колоній Вільної Франції в Браззавілі, в Африці, у січні – лютому 1944 року. Визволення Франції залежало від підтримки колоній, і Де Голль пішов на численні поступки. Вони включали припинення примусової праці, припинення спеціальних законодавчих обмежень (що існували для корінних жителів), створення виборних територіальних асамблей, представництво в Парижі в новій "Французькій Федерації" та, представництво африканців на південь від Сахари у французькому парламенті. Однак незалежність була явно відкинута як майбутня можливість:

Цілі цивілізаційної роботи, здійсненої Францією в колоніях, виключають будь-яку ідею незалежності, будь-яку можливість їх розвитку поза французькою Імперією; власна Конституція навіть при майбутньому самоврядуванні колоній неможлива.[32]

Конфлікт[ред. | ред. код]

Франція одразу ж зіткнулася з рухом за деколонізацію та жорстко реагувала на його прояви. В Алжирі демонстрації травня 1945 р. придушенили, приблизно 6000 алжирців убито.[33] В відповідь на заворушення в Хайфонгу (Індокитай), у листопаді 1945 року військовий корабель бомбардував місто.[34] Уряд Поля Рамадьє (SFIO) придушив Малагасійське повстання на Мадагаскарі 1947 року. Французькі чиновники підрахували, що кількість вбитих малагасійців була щонайменше 11000 осіб, за оцінками французької армії до 89 000 осіб.[35]

У Камеруні Союз народів Камеруну, заснований у 1955 р. і очолюваний Рубеном Ум Ньобе, був розгромлений протягом двох років, орієнтовно 100 людей убито.

Алжир[ред. | ред. код]

Присутність Франції в Алжирі тривала століттями, колоніальна адміністрація закріпилась у 1830-ті. Рухи Ферхата Аббаса та Мессалі Хаджа з'явились в інтербелум і призвели до створення Партії алжирського народу ще 1937 року. Але дії колонізаторів і незалежників радикалізувалися після Другої світової війни. У 1945 році французька армія здійснила розправу над повстанням алжирців. А масштабна Алжирська війна розпочалася 1954 року. Обидві сторони вдавалися до звірств, щодо числа вбитих є дуже суперечливі оцінки, що робилися з пропагандистською метою.[36] Алжир був тристороннім конфліктом через велику кількість колоністів, які оселилися там за 125 років французького правління. Політична криза у Франції спричинила крах Четвертої республіки, коли Шарль де Голль повернувся до влади у 1958 році і до 1962-го остаточно вивів з Алжиру французькі війська та відселив поселенців (майже 90% усіх європейців покинули цю територію).[37][38] Кількість загиблих обчислюється від 300000 до 400000 людей за вісім років.[39]

Французька співдружність[ред. | ред. код]

У новій Конституції 1958 р. Французький Союз був замінений французькою співдружністю. Тільки Гвінея відмовилася на референдумі брати участь у новій колоніальній організації. Однак це утворення розпалося в період алжирської війни; майже всі інші африканські колонії отримали незалежність у 1960 році після місцевих референдумів. Натомість деякі колонії вирішили залишитись у складі Франції під статусом закордонних департаментів. Критики неоколоніалізму стверджували, що франсафрика замінила формальне пряме правління. І де Голль, надаючи незалежність одною рукою, іншою створював нові зв'язки за допомогою Жака Фоккара, свого радника з питань Африки. Фоккар підтримував, зокрема, громадянську війну в Нігерії наприкінці 1960-х років.[40]

Роберт Олдріч стверджує, що зі здобуттям незалежності Алжиром у 1962 році Імперія практично зникла, оскільки решта колоній були досить невеликими і не мали активних націоналістичних рухів. Однак французькому Сомаліленду (Джибуті) незалежність у 1977 році далася з боями. Також були ускладнення та затримки у Вануату на Нових Гебридах, що наразі є останніми здобувачами незалежності від Франції (у 1980 році). Нова Каледонія залишається під французьким сюзеренітетом.[41] Острів Майотт в Індійському океані проголосував на референдумі 1974 року за зв'язок із Францією та відмовився від незалежності.[42]

Дивіться також[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Birmingham, David (1995). The Decolonization of Africa. Routledge. ISBN 1-85728-540-9.
  • Brennan, James R. "The Cold War battle over global news in East Africa: decolonization, the free flow of information, and the media business, 1960-1980." Journal of Global History 10.2 (2015): 333+.
  • Brown, Judith M. and Wm. Roger Louis, eds. The Oxford History of the British Empire: Volume IV: The Twentieth Century (2001) pp 515–73. online
  • Burton, Antoinette. The Trouble with Empire: Challenges to Modern British Imperialism (2015)
  • Chafer, Tony. The end of empire in French West Africa: France's successful decolonization (Bloomsbury Publishing, 2002).
  • Chafer, Tony, and Alexander Keese, eds. Francophone Africa at fifty (Oxford UP, 2015).
  • Clayton, Anthony. The wars of French decolonization (Routledge, 2014).
  • Cohen, Andrew. The politics and economics of decolonization in Africa: the failed experiment of the Central African Federation (Bloomsbury Publishing, 2017).
  • Cooper, Frederick. Decolonization and African society: The labor question in French and British Africa (Cambridge University Press, 1996).
  • Gordon, April A. and Donald L. Gordon, Lynne Riener. Understanding Contemporary Africa (London, 1996). online
  • Hargreaves, John D. Decolonization in Africa (2014).
  • Hatch, John. Africa: The Rebirth of Self-Rule (1967)
  • James, Leslie, and Elisabeth Leake, eds. Decolonization and the Cold War: Negotiating Independence (Bloomsbury Publishing, 2015).
  • Jeppesen, Chris, and Andrew W.M. Smith, eds. Britain, France and the Decolonization of Africa: Future Imperfect? (UCL Press, 2017) online.
  • Jerónimo, Miguel Bandeira, and António Costa Pinto, eds. The Ends of European Colonial Empires: Cases and Comparisons (Springer, 2016).
  • Khapoya, Vincent B. The African Experience (1994) online
  • Louis, William Roger. The transfer of power in Africa: decolonization, 1940–1960 (Yale UP, 1982).
  • Louis, Wm Roger, and Ronald Robinson. "The imperialism of decolonization." Journal of Imperial and Commonwealth History 22.3 (1994): 462–511.
  • Manthalu, Chikumbutso Herbert, and Yusef Waghid, eds. Education for Decoloniality and Decolonisation in Africa (Springer, 2019).
  • MacQueen, Norrie. The Decolonization of Portuguese Africa: Metropolitan Revolution and the Dissolution of Empire (1997) online
  • Michalopoulos, Stelios; Papaioannou, Elias (2020-03-01). "Historical Legacies and African Development." Journal of Economic Literature. 58#1: 53–128. online [Архівовано 1 березня 2022 у Wayback Machine.]
  • Mazrui, Ali A. ed. "General History of Africa" vol. VIII, UNESCO, 1993
  • Muschik, Eva-Maria. "Managing the world: the United Nations, decolonization, and the strange triumph of state sovereignty in the 1950s and 1960s." Journal of Global History 13.1 (2018): 121-144.
  • Ndlovu‐Gatsheni, Sabelo J. "Decoloniality as the future of Africa." History Compass 13.10 (2015): 485-496. online [Архівовано 15 травня 2021 у Wayback Machine.]
  • Rothermund, Dietmar. The Routledge companion to decolonization (Routledge, 2006), comprehensive global coverage; 365pp excerpt [Архівовано 19 травня 2016 у Wayback Machine.]
  • Sarmento, João. "Portuguese tropical geography and decolonization in Africa: the case of Mozambique." Journal of Historical Geography 66 (2019): 20-30.
  • Seidler, Valentin. "Copying informal institutions: the role of British colonial officers during the decolonization of British Africa." Journal of Institutional Economics 14.2 (2018): 289-312. online
  • Strang, David. "From dependency to sovereignty: An event history analysis of decolonization 1870-1987." American Sociological Review (1990): 846–860. online [Архівовано 5 серпня 2021 у Wayback Machine.]
  • Thomas, Martin, Bob Moore, and Larry Butler. Crises of Empire: Decolonization and Europe's imperial states (Bloomsbury Publishing, 2015).
  • von Albertini, Rudolf. Decolonization: the Administration and Future of the Colonies, 1919-1960 (Doubleday, 1971) for the viewpoint from London and Paris.
  • White, Nicholas. Decolonization: the British experience since 1945 (Routledge, 2014).
  • Wilder, Gary. Freedom time: negritude, decolonization, and the future of the world (Duke University Press, 2015). excerpt [Архівовано 7 червня 2016 у Wayback Machine.]
  • Winks, Robin, ed. The Oxford History of the British Empire: Volume V: Historiography (2001) ch 29–34, pp 450–557. How historians covered the history online
  • Wood, Sarah L. "How Empires Make Peripheries: 'Overseas France' in Contemporary History." Contemporary European History (2019): 1-12. online

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ John Hatch, Africa: The Rebirth of Self-Rule (1967)
  2. ↑ William Roger Louis, The transfer of power in Africa: decolonization, 1940-1960 (Yale UP, 1982).
  3. ↑ Birmingham, David (1995). The Decolonization of Africa. Routledge. ISBN 1-85728-540-9.
  4. ↑ John D. Hargreaves, Decolonization in Africa (2014).
  5. ↑ for the viewpoint from London and Paris see Rudolf von Albertini, Decolonization: the Administration and Future of the Colonies, 1919-1960 (Doubleday, 1971).
  6. ↑ Berlin Conference of 1884-1885. www.oxfordreference.com. Архів оригіналу за 7 грудня 2019. Процитовано 11 січня 2015.
  7. ↑ A Brief History of the Berlin Conference. teacherweb.ftl.pinecrest.edu. Архів оригіналу за 15 February 2018. Процитовано 11 січня 2015.
  8. ↑ Evans, Alistair. Countries in Africa Considered Never Colonized. africanhistory.about.com. Архів оригіналу за 22 лютого 2015. Процитовано 11 січня 2015.
  9. ↑ а б Hunt, Michael (2017). The World Transformed 1945 to the Present. New York: Oxford University Press. с. 264. ISBN 9780199371020.
  10. ↑ а б в г [1] [Архівовано 10 жовтня 2018 у Wayback Machine.], DECOLONISATION OF AFRICA. (2017). HISTORY AND GENERAL STUDIES.
  11. ↑ [2] [Архівовано 20 грудня 2018 у Wayback Machine.], "The call of the Empire, the call of the war", Telegraph.
  12. ↑ Ferguson, Ed, and A. Adu Boahen. (1990). "African Perspectives On Colonialism." The International Journal Of African Historical Studies 23 (2): 334. doi:10.2307/219358.
  13. ↑ The Atlantic Conference & Charter, 1941. history.state.gov. Архів оригіналу за 24 грудня 2020. Процитовано 26 січня 2015. The Atlantic Charter was a joint declaration released by U.S. President Franklin D. Roosevelt and British Prime Minister Winston Churchill on August 14, 1941 following a meeting of the two heads of state in Newfoundland.
  14. ↑ Karski, Jan (2014). The Great Powers and Poland: From Versailles to Yalta. Rowman & Littlefield. с. 330. ISBN 9781442226654. Архів оригіналу за 19 травня 2016. Процитовано 24 червня 2014.
  15. ↑ Assa, O. (2006). A History of Africa. Volume 2. Kampala East Africa Education Publisher ltd.
  16. ↑ [3] [Архівовано 5 вересня 2019 у Wayback Machine.], A ‘Wind Of Change’ That Transformed The Continent | Africa Renewal Online. 2017. Un.Org.
  17. ↑ [Boahen, A. (1990) Africa Under Colonial Domination, Volume 7]
  18. ↑ Bertocchia, G. & Canova, F., (2002) Did colonization matter for growth? An empirical exploration into the historical causes of Africa's underdevelopment. European Economic Review, Volume 46, pp. 1851-1871
  19. ↑ Vincent Ferraro, "Dependency Theory: An Introduction," in The Development Economics Reader, ed. Giorgio Secondi (London: Routledge, 2008), pp. 58-64
  20. ↑ IMF Country Report No. 17/80 (2017). Article Iv Consultation - Press Release; Staff Report; And Statement By The Executive Director For Nigeria.
  21. ↑ "Atlantic Charter", August 14, 1941, https://www.nato.int/cps/en/natohq/official_texts_16912.htm [Архівовано 8 грудня 2021 у Wayback Machine.]
  22. ↑ Esseks, John D. "Political independence and economic decolonisation: the case of Ghana under Nkrumah." Western Political Quarterly 24.1 (1971): 59-64.
  23. ↑ Nkrumah, Kwame, Fifth Pan-African Congress, Declaration to Colonial People of the World (Manchester, England, 1945).
  24. ↑ POLITICAL PARTY ACTIVITY IN GHANA—1947 TO 1957 - Government of Ghana. www.ghana.gov.gh (en-gb) . Архів оригіналу за 24 квітня 2018. Процитовано 24 квітня 2018.
  25. ↑ Daniel Yergin; Joseph Stanislaw (2002). The Commanding Heights: The Battle for the World Economy. с. 66. Архів оригіналу за 5 серпня 2021. Процитовано 5 серпня 2021.
  26. ↑ Frank Myers, "Harold Macmillan's" Winds of Change" Speech: A Case Study in the Rhetoric of Policy Change." Rhetoric & Public Affairs 3.4 (2000): 555-575. excerpt [Архівовано 20 березня 2019 у Wayback Machine.]
  27. ↑ Philip E. Hemming, "Macmillan and the End of the British Empire in Africa." in R. Aldous and S. Lee, eds., Harold Macmillan and Britain’s World Role (1996) pp. 97-121, excerpt [Архівовано 5 серпня 2021 у Wayback Machine.]
  28. ↑ James, pp. 618–21.
  29. ↑ Patrick Manning, Francophone Sub-Saharan Africa 1880-1995 (1998) pp 135-63.
  30. ↑ Guy De Lusignan, French-speaking Africa since independence (1969) pp 3-86.
  31. ↑ Rudolph von, Decolonization: the Administration and Future of the Colonies, 1919-1960 (1971), 265-472.
  32. ↑ Tony Smith, "A Comparative Study of French and British Decolonization" Comparative Studies in Society and History 20#1 (1978), pp. 70-102, quoting page 73
  33. ↑ Horne, Alistair (1977). A Savage War of Peace: Algeria 1954–1962. New York: The Viking Press. с. 27.
  34. ↑ J.F.V. Keiger, France and the World since 1870 (Arnold, 2001) p 207.
  35. ↑ Anthony Clayton, The Wars of French Decolonization (1994) p 85
  36. ↑ Martin S. Alexander (2002). Algerian War and the French Army, 1954–62: Experiences, Images, Testimonies. Palgrave Macmillan UK. с. 6. ISBN 9780230500952. Архів оригіналу за 5 серпня 2021. Процитовано 5 серпня 2021.
  37. ↑ Spencer C. Tucker, ed. (2018). The Roots and Consequences of Independence Wars: Conflicts that Changed World History. ABC-CLIO. с. 355—57. ISBN 9781440855993. Архів оригіналу за 5 серпня 2021. Процитовано 5 серпня 2021.
  38. ↑ James McDougall, "The Impossible Republic: The Reconquest of Algeria and the Decolonization of France, 1945–1962," Journal of Modern History 89#4 (2017) pp 772–811 excerpt [Архівовано 22 серпня 2021 у Wayback Machine.]
  39. ↑ Algeria celebrates 50 years of independence - France keeps mum. RFI (en-GB) . 5 липня 2012. Архів оригіналу за 10 серпня 2019. Процитовано 12 травня 2018.
  40. ↑ Dorothy Shipley White, Black Africa and de Gaulle: From the French Empire to Independence (1979).
  41. ↑ Robert Aldrich, Greater France: A history of French overseas expansion (1996) pp 303–6
  42. ↑ "Mayotte votes to become France's 101st département [Архівовано 5 серпня 2021 у Wayback Machine.]". The Daily Telegraph. 29 March 2009.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Деколонізація_Африки&oldid=42136547