Демократура

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Демократура, Демокрадура (ісп. democradura), Диктократія (нім. Diktokratie), Диктабланда (ісп. dictablanda) — політичні режими, в яких поєднуються риси демократії й диктатури і забезпечується можливість безкарного ігнорування або порушення інтересів більшості або значної частини громадян.

Історія виникнення термінів[ред. | ред. код]

«Диктабланда» — гра слів: іспанською слово «диктатура» закінчується на dura, тобто «жорстка», тоді як blanda означає «м'яка». Уперше так було названо недовговічний (1930—1931) режим генерала Дамасо Беренгера в Іспанії, але надалі іспанські політологи й іспаністи інших країн охоче користувалися цим терміном і для опису режиму Франсиско Франко, особливо на пізній стадії його розвитку[1].

Слово «демокрадура» було вперше, очевидно, запропоновано уругвайським письменником Едуардо Галеано і утворено шляхом контамінації слів «демократія» (ісп. democracia) і «диктатура» (ісп. dictadura). Згодом це слово підхопили американські політологи Гільєрмо О'Доннелл і Філіп Шміттер[ru], котрі переосмислили його внутрішню форму і додали йому складнішого змісту, — початок цьому було покладено в спільній роботі О'Доннелла і Шміттера «Стадії виходу з авторитарного правління: Обережні висновки про сумнівні демократії» (англ. Transitions from authoritarian rule: tentative conclusions about uncertain democracies; Балтимор, 1986).

Термін «демократура» був введений швейцарським політологом-африканістом Максом Лініжером-Гума[ru] в книзі «демократура: замаскована диктатура, підмінена демократія» (фр. «La démocrature, dictature camouflée, démocratie truquée »; Париж, 1992) — очевидно, незалежно від запропонованого Едуардо Галеано терміна «демокрадура». Водночас в Росії вже в 1994 році відзначалося часте використання в журналістиці та публіцистиці слова «демократура», яке заново винаходилось різними авторами[2].

Відмінності понять[ред. | ред. код]

Демокрадура і диктабланда[ред. | ред. код]

Для Шміттера й О'Доннелла демократичний устрій є кінцевою фазою суспільного розвитку, а авторитарний — початкової; будь-які проміжні й невиразні форми вони розглядають як перехідні. При цьому між диктатурою і демократією виділяються дві проміжні стадії: диктабланда і демокрадура. Виходячи з морфології слів вони пов'язували термін «диктабланда» із загальним значенням «помірна диктатура», а термін «демокрадура» трактували як «жорстка демократія».

Розкриваючи значення термінів, Шміттер пише:

У тих випадках, коли перехідний період ініціюється і нав'язується зверху, колишні правителі намагаються захистити свої інтереси шляхом «щеплення» авторитарних прийомів режиму, що виникає. У тих випадках, коли вони проводять лібералізацію без демократизації (тобто коли вони поступаються деякими індивідуальними правами без згоди на підзвітність громадянам), гібридний режим, що виник отримав назву диктабланда (dictablanda). У тих же випадках, коли вони проводять демократизацію без лібералізації (тобто коли вибори проводяться, але за умов гарантованої перемоги правлячої партії, виключення певних суспільно-політичних груп з участі в них, або при позбавленні обраних громадян можливості справжнього управління), був запропонований неологізм демокрадура(democradura)[3].

У російській політичній науці зустрічається вживання в цьому ж сенсі термінів «диктократія» (лібералізація без демократизації) і «демократура» (демократизація без лібералізації), з прикладами з африканської (зокрема, Кенія і Кот-д'Івуар ) і центральноамериканської (Сальвадор і Гватемала 1980—1990 рр.) політики відповідно[4].

Демократура[ред. | ред. код]

У країнах пострадянського простору послідовно користувався для опису поточної політичної ситуації словом «демократура» політолог Георгій Сатаров: стаття з такою назвою, яка описувала сформований в Росії «глухий кут авторитарної модернізації», була опублікована ним в «Новой газете» 25 жовтня 2004 р.[5], в тому ж році під цією назвою було видано збірник статей Сатарова. На думку Федора Бурлацького[ru], «демократура не є виключно російським явищем. Вона виникала і згасала в багатьох країнах, які здійснювали радикальні реформи, — в Аргентині й Бразилії, в Південній Кореї і на Тайвані»; водночас, вважає Бурлацкий, «демократура як би визріває в самій душі росіянина в міру набуття ним влади саме тому, що сам він внутрішньо не вільний»[6].

На Заході до реалій сучасної Росії цей термін був застосований вже канадським політологом Мішелем Рошем, який опублікував статтю «Демократура Володимира Путіна» (фр. «La démocrature de Vladimir Poutine») в монреальській газеті «La Presse» (12 березня 2004)[7]. Більший міжнародний резонанс мала стаття шотландського журналіста Ніла Ашерсона в журналі «London Review of Books» (6 січня 2005)[8], в якій обговорювалися варіанти демократури в країнах пострадянського простору та перспективи переходу від демократури до демократії на Україні; Ашерсон користується написанням англ. demokratura, яке вказує на запозичений, неанглійський характер слова. Нарешті, в 2006 році книгу під назвою «Демократура Путіна» (нім. «Putins Demokratur») випустив німецький журналіст Борис Райтшустер[ru].

Ніл Ашерсон пише:

У більшості з цих країн є демократичні меблі: конституції, парламенти, формально існуюча незалежна судова влада, регулярні вибори, гарантії вільного волевиявлення і зборів. Але на практиці всі ці інститути піддаються маніпуляціям в ім'я збереження привілеїв посткомуністичної еліти. У деяких демократурах, типу азіатських, маніпуляції — всеосяжні і безсоромні. В інших, на зразок України або Росії, фальсифікація виборів і використання державного насильства проти політичних викликів зазвичай протікають з якимсь прикриттям. Головне — зберегти свою зграю при владі і при цьому переконати народ і зовнішній світ в тому, що політичний процес, нехай в грубій формі, але відображає сподівання населення[9].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Ханс-Ульрих Гумбрехт. Диктабланда: Эпоха Франсиско Франко и её место в испанской истории Архівовано 20 березня 2017 у Wayback Machine. // «Новое литературное обозрение», 2009, № 100.
  2. А. Дуличенко. Русский язык конца XX столетия. — München: Otto Sagner, 1994. — С. 70.
  3. Филипп К. Шмиттер. Угрозы и дилеммы демократии // Пределы власти: Антологии. # 1.
  4. О. С. Тургаєв. Политология в схемах и комментариях — СПб.: ИД «Питер», 2005. — С. 129.
  5. Г. Сатаров. Демократура // Новая газета, № 79 (25 октября 2004 г.)
  6. Ф. Бурлацкий. Михаил Горбачев — Борис Ельцин: схватка. — М.: Собрание, 2008. — С. 213.
  7. Michel Roche. La démocrature de Vladimir Poutine // La Presse, 12 mars 2004, p.A15. (фр.)
  8. Neal Ascherson. Is this to be the story? // London Review of Books, Vol. 27 No. 1, pp. 13-16.
  9. Цитируется по: Дмитрий Воскобойников. Нашим читателям. // «Европа»: Журнал Европейского союза, № 47, февраль 2005 (Копия в Webarchive)

Див. також[ред. | ред. код]