Лукіянович Денис Якович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Денис Лукіянович)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Денис Якович Лукіянович
Лукіянович Денис Якович.jpg
Псевдоніми, криптоніми Л. Журбенко, Л. Городничий, Іван Левицький, Ів. Макуха, Некритик, А. Б., Б. П. та інші
Народження 13 вересня 1873(1873-09-13)
  с. Городниця, нині Гусятинський район, Тернопільська область, Україна
Смерть 28 січня 1965(1965-01-28) (91 рік)
  м. Львів, Україна
Поховання Личаківський цвинтар
Національність українець
Громадянство Австро-Угорщина Австро-УгорщинаЗУНР ЗУНРПольща Польща УРСР
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Рід діяльності письменник

Дени́с Я́кович Лукіяно́вич (псевдоніми і криптоніми — Л. Журбенко, Ів. Левицький, Л. Городничий, Ів. Макуха, Некритик, А. Б., Б. П. та інші; 13 вересня 1873, село Городниця, нині Гусятинського району Тернопільської області — 28 січня 1965, Львів) — український письменник, літературознавець, педагог.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 13 вересня 1873 року в селі Городниця (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині Гусятинського району Тернопільської областіу родині богослова за освітою та вчителя за фахом.

Навчався у Станиславівській цісарсько-королівській гімназії. Денис був активним, радикально настроєним гімназистом. Організував таємний гурток «Поступ», за що 1890 року його виключили з гімназії. Матуру (іспит на атестат зрілості) склав екстерном.

1900 року закінчив юридичний факультет Львівського університету, 1907 року — філософський факультет Чернівецького університету.

Майже все життя займався викладацькою роботою, громадською працею. 1905 року редагував журнал «Дзвінок».

Після Другої світової війни — доцент кафедри української літератури у Львівському університеті.

Помер 28 січня 1965 року у Львові на 92-му році життя. Похований на Личаківському цвинтарі Львова (недалеко від вчителів, друзів — Івана Франка, Соломії Крушельницької).[1]

Творчість[ред. | ред. код]

Як прозаїк Денис Лукіянович дебютував 1889 року оповіданням «Сабашева вечеря».

1895 року вийшла збірка «Новели» — невелика за обсягом книжка, яка містила 5 новел психологічного плану. Наступного року письменник опублікував цикл образків «Мої проходи».

Друга збірка Дениса Лукіяновича — «Ескізи та оповідання» (1897) — теж об'єднала малу прозу.

1899 року вийшла книга «Багнітки», де автор змалював родинне життя інтелігента, незлагоди між подружжям.

У творчому доробку Лукіяновича є твори й великої форми — дилогія з двох повістей «За Кадильну» (1902) та «Від кривди» (1904), роман «Філістер» (1909).

Про повість «За Кадильну» Іван Франко писав, як про «цікавий образ безплідної боротьби селянства за общинну землю, відняту у общини паном».

Популярним серед сучасників був роман Лукіяновича «Філістер», підписаний псевдонімом Л. Журбенко і присвячений «пані Марії Грушевській», дружині Михайла Грушевського. Цей багатопроблемний твір про інтелігенцію. Він порушує чимало болючих для українців питань, у ньому — живий відгомін політичних подій у Галичині кінця 19 — початку 20 століття, зокрема, виборів до парламенту та сейму, широкого просвітницького руху. Є згадки про страйк 1902 року, студентські виступи у Львові, вбивство намісника цісаря в Галичині тощо. Фабулу роману складає доля родини отця Кульчицького.

Денис Лукіянович — автор низки творів стрілецької тематики. Герої цих творів шукають шляхів до січових стрільців, прагнуть стати під стяг Вільної України: збірка «Під свій прапор» (1917); «Але не просто народжений» (1925); дев'ять оповідань збірки «Я — з більшістю» (1934 та 1935).

Після 1946 року Лукіянович виступав як публіцист, критик,мемуарист. У творах торкався, зокрема, й теми німецької окупації Галичини часів Першої світової війни (оповідання «Люська» та «Куна»). Не уникав у ці роки кон'юнктурності, пишучи про «возз'єднання» Західної та Радянської України («Друга присяга», «Незабутні дні»). Про письменника згадував у своїх мемуарах А. Дімаров, який працював у п'ятдесяті роки у Львівському книжково-журнальному видавництві:

« Денис Якович Лук'янович був повним антиподом Яцківу. Ходив поважно, носив випещену бороду так, наче позичив її в апостола і боявся загубити. Весь час був заклопотаний власним здоров'ям… Реліктові уламки часів Франца-Йосифа, вони не могли вписатися в чужу для них радянську дійсність, як не намагалися їх перевиховати міськком, обком і райкоми. Пам'ятаю, як десь у п'ятдесят п'ятому році до видавництва надійшла з обкому команда: послати обох дідів у передові колгоспи на Львівщині. Нехай напишуть по нарисові, і видати ті нариси щонайбільшим накладом… Нарис Лук'яновича мав назву..."Партійні достойники"… "Іду, роздивляюсь, - писав Лук'янович. - Довкола хати, як хати, точнісінько такі, як за тамтої Польщі… Аж ось іще одна вулиця. Тут уже не хати - палаци, всі до одного цегляні, під червоною черепицею, наче партійними квитками накриті. "Тутай жиють партійні достойники". Повели старого й на птахоферму. "А там півень товче курку, як партійний безпартійного". Читали, перечитували. Реготали до сліз. Аж ось дзвінок із обкому: "Коли будуть книжки Лук'яновича і Яцківа? — Боюсь, що ніколи… Бо їх не пропустить жодна цензура…" »

1956 року вийшла біографічна повість «Франко і Беркут», у центрі якої — молодий Іван Франко.

Автор літературно-критичних праць про творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Ольги Кобилянської.

Вшанування[ред. | ред. код]

У 1993 р. в с. Городниця встановлено пам'ятник Д.Лукіяновичу, відкрито пам'ятну дошку в Будинку культури.

На честь науковця названо вулиці: Галицького району в м. Львові, у Тернополі.[2]

Видання творів[ред. | ред. код]

  • Франко і Беркут: Біографічна повість. — К.: Радянський письменник, 1956. — 182 с.
  • Вибрані твори. — К.: Дніпро, 1973. — 235 с.
  • На вахцимрі; Ландвійт скинувся; Перед святом «свободи» // Образки з життя: Оповідання, новели, нариси. — Львів, 1989. — С. 221—249.
  • Ландвійт скинувся // Українська новелістика кінця XIX — початку XX ст. — К., 1989. — С. 408—414.
  • Повісті. — Львів: Каменяр, 1990. — 213 с. — (Бібліотека «Карпати»).
  • За Кадильну: Уривок з повісті // Тернопіль: Тернопільщина літературна. — Тернопіль, 1991. — Додаток 2. — С. 24—26.
  • Маківка — гора невмирущої стрілецької слави. — Львів, 2005. — 150 с.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Мельничук Б., Уніят В. Іван Франко і Тернопільщина… с. 256
  2. Вулиця називається Лук'яновича // Мельничук Б., Уніят В. Іван Франко і Тернопільщина… с. 256.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]