День Перемоги

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
День Перемоги
Gazeta pravda 10 maya 1945 goda.jpg
Звернення Й. Сталіна до народу. 10 травня 1945 року, «Правда»
Офіційна назва рос. Праздник Победы (8 травня 1945)
рос. Праздник победы над Германией (23 грудня 1947)
рос. Праздник победы советского народа в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг. (26 квітня 1965)
рос. День Победы (9 грудня 1971)
Тип військове
Початок 9 травня
Святкування парад, панахида, покладання вінків
Пов'язаний з Другою світовою війною, Німецько-радянською війною
CMNS: День Перемоги у Вікісховищі

День Перемо́ги (рос. День Победы) — державне свято СРСР, а пізніше деяких країн, що були окуповані колишнім СРСР. У СРСР святкувалося щорічно 9 травня з формулюванням: на згадку про переможне завершення «Великої вітчизняної війни радянського народу проти німецько-фашистських загарбників»[1]. Встановлене указом президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1945 року (ще до підписання) як день «всенародного свята»[1].

Дата пов'язана з прийняттям капітуляції Німеччини у війні в радянській зоні окупації в передмісті Берліна Карлсхорсті за московським часом.

1948 року, враховуючи наслідки війни, зокрема наявність на той момент величезної кількості інвалідів, свято було скасоване[2]. Відновлене 1965 року зі статусом державного свята й неробочого дня[3]. Від того часу супроводжувалося урочистостями: військовими парадами Радянської армії та демонстрацією на Красній площі в Москві. Також святкувалося у деяких країнах Варшавського договору.

Від 1991 року, після розвалу СРСР, святкується на державному рівні в низці пострадянських країн — Росії, Білорусі, Казахстані тощо.

В Україні офіційно не святкується з 2016 року. Замість нього було запроваджене державне свято День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Дата також не святкується у країнах Балтії — Латвії, Естонії, та Литві.

Історія[ред. | ред. код]

Останні дні війни[ред. | ред. код]

У квітні 1945 радянські війська впритул підійшли до меж Берліна. Німецькі війська займали оборону уздовж західних берегів рік Одер й Нейсе. На підступах до Берліна й у самому місті було зосереджене угруповання військ, що мало у своєму складі 62 дивізії (у тому числі 48 піхотних, 4 і й 10 моторизованих), 37 окремих піхотних полків і близько 100 окремих піхотних батальйонів, а також значну кількість артилерійських частин і підрозділів. Це угруповання нараховувало біля мільйона чоловік, 1500 танків, 10400 артилерійських систем і мінометів, 3300 бойових літаків[4].

Сам Берлін також був перетворений у найсильніший укріплений район і підготовлений до ведення вуличних боїв. Навколо Берліна було створено три оборонних кільця, усередині міста споруджено більше 400 залізобетонних довгострокових вогневих точок з гарнізонами до тисячі чоловік. Сам берлінський гарнізон нараховував у своєму складі близько 200 тисяч чоловік.

Радянські війська до початку операції нараховували 149 стрілецьких й 12 кавалерійських дивізій, 13 танкових й 7 механізованих корпусів, 15 окремих танкових і самохідних бригад, загальною чисельністю більше 1 900 000 чоловік. В операції брали участь 1-ша й 2-га армії війська Польського, що нараховували 10 піхотних й 1 танкову дивізію, а також 1 окрему кавалерійську бригаду, загальною чисельністю 155 900 чоловік.

Взяття Рейхстагу[ред. | ред. код]

29 квітня почалися бої за Рейхстаг, який обороняли близько тисячі вояків. Після декількох атак підрозділам 171-ї й 150-ї стрілецьких дивізій вдалося зайняти будинок уже вночі. 30 квітня о 14-й годині 25 хвилин лейтенант О. Берест[5] та сержанти М. Єгоров і М. Кантарія підняли над Рейхстагом Прапор Перемоги[6][7]. Проте в офіційній радянській історіографії[8] Прапор Перемоги вважався встановленим лише М. Єгоровим і М. Кантарією, а прізвище О. Береста несправедливо замовчувалось[9].

Підписання капітуляції[ред. | ред. код]

1 травня о 3-й годині 50 хвилин на командний пункт 8-й гвардійської армії був доставлений начальник генерального штабу сухопутних сил (Вермахту) генерал піхоти Кребс, що заявив, що він уповноважений вести переговори про перемир'я. Однак Й. Сталін розпорядився не вести переговорів, крім як про беззастережну капітуляцію. Німецькому командуванню був поставлений ультиматум: якщо до 10-ї години не буде дана згода на беззастережну капітуляцію, радянськими військами буде нанесений нищівний удар. Не одержавши відповіді, радянські війська о 10:40 відкрили ураганний вогонь по залишках оборони в центрі Берліна. До 18-ї години стало відомо, що вимоги про капітуляцію були відхилені. Після цього почався останній штурм центральної частини міста, де перебувала Рейхсканцелярія. Всю ніч з 1 на 2 травня тривали бої за канцелярію. До ранку всі приміщення були зайняті радянськими солдатами.

Вільгельм Кейтель підписує Акт беззастережної капітуляції Німеччини

Уночі 2 травня о 1-й годині 50 хвилин по радіо було прийнято таке повідомлення: «Висилаємо своїх парламентерів на міст Бісмарк-штрассе. Припиняємо воєнні дії». Пізніше заступник міністра пропаганди доктор Ганс Фріче звернувся до радянського командування із проханням про дозвіл виступити по радіо зі зверненням до німецьких військ берлінського гарнізону про припинення опору. До 15-ї години залишки берлінського гарнізону (більше 134 тисяч осіб) здалися в полон.

7 травня о 2:41 ночі в Реймсі, був підписаний акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Від імені союзників акт про капітуляцію підписали генерал Вальтер Беделл Сміт, генерал І. Суслопаров (як свідок від СРСР) і генерал Франсуа Севез (від Франції). Від Німеччини його підписали адмірал Ганс-Георг фон Фрідебург і генерал Йодль.

8 травня о 22:43 за центральноєвропейським часом (9 травня о 0:43 за московським часом) генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель, а також представники німецьких ВМС, що мали відповідні повноваження від Деніца, на вимогу Сталіна повторно[2] підписали Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини, що ознаменувало закінчення Німецько-радянської війни.

За узгодженням між урядами СРСР, США й Великої Британії була досягнута домовленість уважати процедуру в Реймсі попередньою[джерело?]. Проте, у західній історіографії підписання капітуляції німецьких збройних сил, як правило, пов'язується із процедурою в Реймсі, а підписання акту про капітуляцію в Берліні вважається його ратифікацією.

Прийнявши капітуляцію, Радянський Союз не підписав мир з Німеччиною, тобто залишився з Німеччиною в стані війни. Війна з Німеччиною була закінчена 21 січня 1955 року прийняттям Президією Верховної Ради СРСР відповідного рішення. Проте, під власне Великою Вітчизняною війною розуміють лише частину війни з Німеччиною до 8 травня 1945 року включно.

Берлінська операція[ред. | ред. код]

Графіті солдатів СРСР на стінах Рейхстагу

Загалом у Берлінській операції, що тривала з 16 квітня до 8 травня, були задіяні понад 2,5 мільйона солдатів і офіцерів, 6250 танків і самохідних установок, 7500 літаків.

Утрати виявилися величезними: за добу Червона Армія втратила, за офіційним даними, понад 15 тисяч солдатів і офіцерів. Усього радянські війська в Берлінській операції втратили 352 тисяч осіб, у тому числі 78 тисяч осіб загиблими.

У ході операції широко використалися танки в місті. У подібних умовах вони не могли виконувати широкий маневр і ставали зручною мішенню для протитанкових засобів німців. Це також привело до великих втрат: за два тижні боїв Червона Армія втратила третину танків, що брали участь у Берлінській операції, і САУ, що склало 1997 одиниць. Також було втрачено 2108 артилерійських систем і мінометів, 917 бойових літаків.

У результаті радянські війська повністю розгромили 70 піхотних, 12 танкових й 11 моторизованих дивізій противника, взяли в полон близько 480 тисяч осіб.

Парад Перемоги на Красній площі[ред. | ред. код]

9 травня на Центральний аеродром імені Фрунзе приземлився літак «ІЛ-2» з екіпажем А. І. Семенкова, що доставив у Москву акт про капітуляцію Німеччини.

24 червня на Красній площі відбувся Парад Перемоги. Командував парадом Рокоссовський, приймав парад Жуков.[10]

На параді урочистим маршем пройшли зведені полки фронтів у такому порядку: Карельського, Ленінградського, 1-го Прибалтійського, 3-го, 2-го і 1-го Білоруських, 1-го, 4-го, 2-го і 3-го Українських, зведений полк Військово-морського Флоту. У складі полку 1-го Білоруського фронту особливою колоною пройшли представники Війська Польського. Попереду зведених полків фронтів йшли командувачі фронтами й арміями, Герої Радянського Союзу несли прапори частин і з'єднань.

Парад завершився маршем 200 прапороносців, що кидала прапори переможених німецьких військ на поміст біля підніжжя Мавзолею.

Установлення свята[ред. | ред. код]

Пізно увечері 8 травня 1945 року у передмісті Берліна Акт про повну і беззастережну капітуляцію Німеччини підписав генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель, пізніше повішений за вироком міжнародного трибуналу. На той момент Гітлер уже покінчив життя самогубством, деякі нацистські ватажки, зокрема, Гіммлер, тікали на захід, щоб здатися в полон англо-американським військам. З боку Червоної Армії документ про капітуляцію Німеччини був підписаний без згоди ставки Сталіна. Тому Сталін започаткував святкування Дня Перемоги в СРСР на 9-те травня, на день пізніше ніж святкування Дня Перемоги у решти країн антигітлерівської коаліції. 8 травня 1945 року, до підписання Акту про капітуляцію, М. Калініним був підписаний Указ Президії Верховної ради СРСР, що оголошував 9 травня «Святом Перемоги» (рос. Праздником Победы) та неробочим днем[11]. Відповідні декрети видали також уряди інших комуністичних країн Східної Європи[12].

Наприкінці 1947 року Сталін скасував святкування цього дня. З огляду на перемогу у війні весь народ, особливо фронтовики, очікували на пом'якшення сталінського режиму, чого Сталін робити не збирався. На думку одного з істориків Другої світової війни Віктора Суворова, Сталін перемогу у цій війні і за перемогу не вважав, а навіть навпаки — підсумки війни оцінював як поразку, оскільки свого часу розраховував і готувався захопити не лише Східну, а й всю Європу.[13] Відновили ж його святкування лише після того, коли за часи хрущовської відлиги народ дихнув трохи вільніше і зажив заможніше, вже в часи раннього Брежнєва.

2004 року Генеральна Асамблея ООН проголосила 8 та 9 травня Днями пам'яті та примирення.

Відзначення[ред. | ред. код]

В Україні[ред. | ред. код]

Танк Т-34 на Хрещатику, 9 травня, 2010
Хода ветеранів на Хрещатику, 2011
Символ пам'яті полеглих в Україні, використовується з 2014 року

Суспільна думка[ред. | ред. код]

За результатами соціологічного опитування проведеного 2007 року Центром Разумкова[14], найбільшим святом цей день був для людей старших за 60 років (82 %), у віковій групі 18—29 років справді великим святом його вважали 59,2 % опитаних. Опитування показало, що серед регіонів України виділявся Західний регіон, де День Перемоги великим святом вважали 43,3 % опитаних, а майже кожний п'ятий (19,3 %) не вважали цей день святом.

За результатами соціологічного опитування Центром Разумкова[15], у 2011 році 70 % громадян України вважали День Перемоги великим святом, ще 23,6 % опитаних вважали цей день звичайним святом. Не вважали День Перемоги святом 4,7 % респондентів і 1,7 % опитаних не змогли відповісти на питання. Відповідно до цього опитування, станом на 2011 рік Німецько-радянську війну українці переважно називали Великою Вітчизняною (до такої назви схилялися 66,2 % опитаних, 28,6 % назвали цю війну Другою світовою, інші відповіді дали 2,4 % респондентів, решта — вагалися з відповіддю).

Серед тих, хто є противником святкування Дня Перемоги 9 травня, популярною є думка про необхідність перенесення святкування на 8 травня, як у більшості країнах Європи. Так у 2012 році 8 травня молоді активісти провели панахиду за загиблими у Другій світовій війні у Києві, Львові, Запоріжжі та Дніпрі[16][17]. У Львові на Янівському цвинтарі відбувся спільний молебень[18]. Організатори заходів виступають за святкування перемоги 8 травня[19].

Історія вшанування[ред. | ред. код]

У Радянському Союзі (і, відповідно, на теренах Української РСР) День Перемоги був оголошений неробочим днем Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1965 року як «Свято Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».

У 1991 році до статті 73 Кодексу законів про працю Української РСР були внесені зміни і в переліку святкових днів 9 травня було зазначено як «День Перемоги».[20]

В Україні на День Перемоги традиційно організовуються паради, в яких беруть участь військові та ветерани. До параду може залучатися військова техніка, але частіше вони проходять без неї. Так, в Києві за роки незалежності військова техніка вперше була представлена на параді тільки в 2010 році. Крім парадів у цей день вшановують пам'ять загиблих. До військових меморіалів покладають квіти. У церквах служать панахиди[21].

Багато людей святкують цей день без участі у масових акціях. Так, за соцопитуванням 2013 року 75 відсотків українців заявили про те, що планують відзначати День Перемоги[22]. Проте, за оцінками МВС 2012 року очікувалось, що в масових святкових заходах візьмуть участь 2 мільйони людей[23].

Менш підтримки свято має на заході країни, переважно в трьох галицьких областях. Так, у Львові перший парад за часи незалежності провели у 2010 році, а раніше він не проводився. Неподалік пройшов альтернативний мітинг, учасники якого наполягали на тому, що цього дня необхідно поминати і молитися за померлих у Другій світовій війні, а не святкувати. Сталося декілька сутичок між учасниками обох заходів[24]. Також тут популярною є думка про те, що святкування на честь перемоги повинно відбуватися 8 травня[19].

Багато суперечок отримала спроба зобов'язати на державному рівні використовувати як символ свята червоний прапор. У 2011 році був прийнятий Законопроект № 8157, який зобов'язував всі державні органи та органи місцевого самоврядування здійснювати «офіційний підйом у День Перемоги копій Прапора Перемоги на будинках (щоглах, флагштоках) поряд з Державним прапором України». Законопроект був визнаний неконституційним[25] та не вступив у дію, проте в 2011 його прихильники розпочали акцію по поширенню використання червоного прапора. Це покликало суперечки в суспільстві. Особливо погано до використання червоного стягу ставилися на заході. Це не завадило створити там провокацію 9 травня 2011 року[26][27][28][29]. До Львова приїхали представники проросійських українофобських[30] організацій, що розгорнули прапор на Марсовому полі. Такі дії викликали найгострішу реакцію у Львові[31] та Івано-Франківську, де відзначення Дня перемоги супроводжувалися зіткненнями між прихильниками використання червоного прапора в Україні як символіки свята Перемоги з одного боку та представниками ВО «Свобода» й місцевих жителів з іншого.

До 2014 року серед символів Дня Перемоги використовувалася також георгіївська стрічка. Однак в 2014 році вона стала символом російської агресії щодо України, тому її було вирішено змінити на червоний мак. Дизайн символу розробив харківський дизайнер Сергій Мішакін.

2014 року 9 травня припав на третій місяць російської окупації Криму та перший місяць тривання Антитерористичної операції на Сході України, що спонукало місцеві влади більшості міст відмовитись від урочистих заходів через ймовірність провокацій. Зокрема святкові паради були скасовані у Києві, Харкові та Одесі[32], молебні замість парадів відбулися у Луцьку[33] та Рівному[34], тоді як у Львові усі офіційні заходи відбулися 8 травня[35]. Натомість урочистий парад мав місце в окупованому росіянами Севастополі за особистої участі президента Росії В. Путіна[36][37].

Починаючи з 2015 року, 8 травня в Україні щорічно відзначається День пам'яті та примирення.[38][39] З 2016 року замість «Дня Перемоги» 9 травня відзначатиметься «День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні». 9 квітня 2015 року депутати також проголосували за законопроекти, якими зокрема прибрали термін «Велика вітчизняна війна» з українського законодавства[40] і заборонили пропаганду комунізму та нацизму[41].

У світі[ред. | ред. код]

Парад Перемоги у Москві (2000)

День Перемоги відзначають 9 травня також у багатьох посткомуністичних країнах (Естонія, Латвія, Литва, Україна не відзначають), зокрема:

Аналогії[ред. | ред. код]

Більшість західноєвропейських країн відзначають День Перемоги в Європі — переважно 8 травня, а країни Британської Співдружності — 7 травня. Переважно 9 травня відзначають:

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Указ Президиума Верховного Совета СССР от 8 мая 1945 г. «Об объявлении 9 мая Праздником Победы». Архів оригіналу за 18 січня 2012. Процитовано 5 травня 2012. 
  2. а б (рос.)Друга світова війна: викладання, дослідження, маніпулювання [Архівовано 25 травня 2015 у Wayback Machine.], Шаповал Юрій Іванович, Дзеркало тижня. Україна № 16, 26 квітня 2013
  3. 09.05.1965 — вперше День Перемоги в СРСР став державним святом і вихідним днем [Архівовано 26 липня 2013 у Wayback Machine.] Територія Терору
  4. Берлинская операция 1945[недоступне посилання з липня 2019](рос.) — стаття з БСЭ на сайті Яндекс. Словари [Архівовано 20 серпня 2013 у Wayback Machine.]
  5. Урядовий портал. Центральний музей ЗС України видав чергову сторінку «Історичного календаря», присвячену Герою України Олексій Бересту. Архів оригіналу за 16 грудня 2017. Процитовано 10 травня 2007. 
  6. Повернення із забуття. Архів оригіналу за 22 червня 2008. Процитовано 10 травня 2007. 
  7. Дзеркало тижня: «Якщо щось трапиться з Єгоровим і Кантарією, Берест дійде обов'язково…». Архів оригіналу за 4 червня 2009. Процитовано 10 травня 2007. 
  8. Див. напр. статтю в БСЭ,
  9. Детальніше див. в статті Берест Олексій Прокопович
  10. Документальний фільм «Парад Перемоги», 1945 на YouTube
  11. Указ Президії Верховної ради СРСР. Архів оригіналу за 6 листопада 2014. Процитовано 10 січня 2012. 
  12. Dekret z dnia 8 maja 1945 r. o ustanowieniu Narodowego Święta Zwycięstwa i Wolności [Архівовано 30 серпня 2011 у Wayback Machine.] (пол.)
  13. [[|http://www.pravda.com.ua/columns/2011/05/9/6173465/ [Архівовано 10 травня 2011 у Wayback Machine.] Про переможців і переможених]]
  14. Більшість українців вважає День Перемоги великим святом. Архів оригіналу за 29 вересня 2007. Процитовано 10 травня 2007. 
  15. Опитування: українці вважають День Перемоги дійсно великим святом. Архів оригіналу за 5 листопада 2014. Процитовано 6 травня 2012. 
  16. Регіональні акції вшанування пам'яті жертв Другої світової війни. Архів оригіналу за 22 липня 2013. Процитовано 6 травня 2012. 
  17. День пам'яті та єднання — відзначили в Києві, Львові, Запоріжжі та Дніпропетровську (фото). Архів оригіналу за 18 травня 2012. Процитовано 9 травня 2012. 
  18. Акція Пам᾽яті жертв Другої світової війни — [Львів, 8.05]
  19. а б Наша позиція стосовно святкування Дня Перемоги. Архів оригіналу за 22 липня 2013. Процитовано 6 травня 2012. 
  20. Від 18 червня 1991 року № 1205-XII
  21. Киев отметит День Победы Первой минутой мира. «Корреспондент». 5 травня 2014. Архів оригіналу за 30 березня 2017. Процитовано 31 травня 2021. 
  22. Святкувати День Перемоги 9 травня будуть дві третини українців – опитування. ТСН. 7 травня 2013. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 31 травня 2021. 
  23. Архівована копія. Архів оригіналу за 19 лютого 2015. Процитовано 19 лютого 2015. 
  24. День перемоги у Львові: БТР, бійка, прапор Росії та молебень. Фото. Архів оригіналу за 12 травня 2014. Процитовано 5 травня 2012. 
  25. КСУ визнав червоний прапор неконституційним. Архів оригіналу за 19 червня 2011. Процитовано 8 січня 2012. 
  26. 9 мая во Львове: технология классической провокации
  27. Діаспора: Янукович веде Україну в імперське ярмо «русского мира». Архів оригіналу за 14 березня 2012. Процитовано 5 травня 2012. 
  28. Звернення Громадянського руху «Відсіч» до можновладців: Коли ви нарешті припините брехати людям?. Архів оригіналу за 14 вересня 2011. Процитовано 5 травня 2012. 
  29. ЛЬВОВСКИЙ СПЕКТАКЛЬ[недоступне посилання з липня 2019]
  30. Львовская провокация глазами очевидца. Архів оригіналу за 12 листопада 2011. Процитовано 5 травня 2012. 
  31. Львовский шабаш. Коллекция ВИДЕО. Архів оригіналу за 7 грудня 2012. Процитовано 5 травня 2012. 
  32. Масові заходи на 9 травня скоротили у Києві, Львові, Харкові та Одесі. Архів оригіналу за 18 лютого 2015. Процитовано 17 лютого 2015. 
  33. Сум і тривога: як у Луцьку відзначили День Перемоги[недоступне посилання з липня 2019]
  34. 9 травня у Рівному відзначили спільним молебнем під українськими стягами та з посиленою охороною міліції. Архів оригіналу за 18 лютого 2015. Процитовано 17 лютого 2015. 
  35. 9 травня у Львові — найспокійніше за всю історію. Архів оригіналу за 30 серпня 2014. Процитовано 17 лютого 2015. 
  36. Путін дивився у Севастополі парад
  37. На парад Перемоги у Севастополь прибув Путін. Німеччина засудила проведення урочистостей у цей день в Криму. Архів оригіналу за 18 лютого 2015. Процитовано 17 лютого 2015. 
  38. УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 169/2015 Про заходи з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни. Архів оригіналу за 10 травня 2015. Процитовано 24 березня 2015. 
  39. Влада не збирається скасовувати святкування 9 травня. Архів оригіналу за 26 березня 2015. Процитовано 24 березня 2015. 
  40. Рада замінила «Велику вітчизняну війну» Другою світовою. 8 травня — День пам'яті [Архівовано 12 квітня 2015 у Wayback Machine.]. Українська правда. 09.04.2015
  41. Пропаганду комунізму та нацизму в Україні офіційно заборонили [Архівовано 11 квітня 2015 у Wayback Machine.]. Телеканал «24». 09.04.2015
  42. President of the Republic of Belarus: National holidays celebrated in the Republic of Belarus [Архівовано 23 травня 2015 у Wayback Machine.](англ.)
  43. МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ до відзначення Дня пам'яті та примирення та 70-ї річниці Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (8-9 травня 2015 р.) [Архівовано 8 травня 2016 у Wayback Machine.]. Український інститут національної пам'яті
  44. День Перемоги і Миру
  45. Ст. 8 Закону «Про свята і пам'ятні дні Республіки Вірменія» [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.] (вірм.)
  46. Ст. 3 Закону 2015 жылы Қазақстан Республикасындағы мереке және демалыс күндер [Архівовано 22 травня 2015 у Wayback Machine.] (казах.)
  47. Ст. 113 Трудовий кодекс Киргизької Республіки [Архівовано 20 травня 2015 у Wayback Machine.] (рос.)
  48. «Календарь праздников» Праздники России [Архівовано 17 травня 2007 у Wayback Machine.](рос.)
  49. День Перемоги у Великій Вітчизняній війні
  50. Ст. 2 Закону РТ «Про святкові дні» [Архівовано 24 липня 2014 у Wayback Machine.]
  51. П. 6 ст. 66 Кодексу законів про працю Туркменістану
  52. Državni i verski praznici Republike Srbije [Архівовано 21 травня 2015 у Wayback Machine.](серб.)
  53. сербське автономне утворення в складі Боснії і Герцеговині
  54. Project Gutenberg: Public Holidays in Bosnia and Herzegovina [Архівовано 21 травня 2015 у Wayback Machine.](англ.)
  55. Сайт посольства Азербайджану в Україні. Архів оригіналу за 2 травня 2012. Процитовано 8 травня 2012. 
  56. П з) ст. 20 Трудового кодексу Грузії [Архівовано 5 листопада 2014 у Wayback Machine.]
  57. Ст. 131 Трудового Кодексу РУз [1] [Архівовано 13 жовтня 2013 у Wayback Machine.][2] [Архівовано 7 травня 2012 у Wayback Machine.]
  58. П. g) ст. 111 Трудового кодексу Республіки Молдова [Архівовано 4 серпня 2013 у Wayback Machine.]

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]