Департамент контррозвідки Служби безпеки України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Департамент контррозвідки Служби безпеки України
Загальна інформація:
Тип: контррозвідка
Юрисдикція: Україна Україна
Дата заснування: 25 березня 1992
Структура:
Керівник: Петров Олексій Геннадійович
Керівна організація: Служба безпеки України
Адреса штаб-квартири: Київ, вул. Володимирська, 33
50°27′02″ пн. ш. 30°30′57″ сх. д. / 50.4506935° пн. ш. 30.51580578° сх. д. / 50.4506935; 30.51580578Координати: 50°27′02″ пн. ш. 30°30′57″ сх. д. / 50.4506935° пн. ш. 30.51580578° сх. д. / 50.4506935; 30.51580578
Веб-сайт:
https://ssu.gov.ua/ua/pages/109

Департамент контррозвідки Служби безпеки України — орган при Службі безпеки України, що спеціалізується на контррозвідці, протидії діяльності спеціальних служб іноземних держав на території України.

Опис[ред. | ред. код]

Законодавча регламентація[ред. | ред. код]

Контррозвідувальна діяльність в державі регламентується Законом України «Про контррозвідувальну діяльність», затвердженим Верховною Радою України 26 грудня 2002 року.[1]

Мета і завдання[ред. | ред. код]

Метою контррозвідувальної діяльності є попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці України, припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на інтереси та державну безпеку України, усунення умов, що їм сприяють, та причин їх виникнення.

До завдань контррозвідки входять:

  • добування, аналітична обробка та використання інформації, що містить ознаки або факти розвідувальної, терористичної та іншої діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України;
  • протидія розвідувальній, терористичній та іншій діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України;
  • розроблення і реалізація заходів щодо запобігання, усунення та нейтралізації загроз інтересам держави, суспільства та правам громадян.

Діяльність[ред. | ред. код]

Відповідно до Закону України «Про контррозвідувальну діяльність» (2002), метою такої діяльності є попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці України, припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спецслужб іноземних держав, а також орг-цій, окремих груп та осіб на держ. безпеку України, усунення умов, що їм сприяють, та причин їхнього виникнення. Завдання контррозвідувальної діяльності: добування, аналітичне оброблення та використання інформації, що містить ознаки або факти розвідувальної, терористичної та іншої діяльності спецслужб іноземних держав, а також орг-цій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України; протидія розвідувальній, терористичній та іншій діяльності спецслужб іноземних держав, а також орг-цій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України; розроблення та реалізація заходів щодо запобігання, усунення та нейтралізації загроз інтересам держави, суспільства та правам громадян.

У перші роки незалежності України контррозвідувальні функції покладено на Головне управління контррозвідки СБУ, створене 27 грудня 1991 року наказом голови Служби національної безпеки України Євгена Марчука. Першим начальником управління у 1991-1992 роках згадується Федяєв Геннадій Олександрович [2] - перед тим згаданий як генерал-майор, начальник 2-ого управління КДБ УРСР.

На його основі Указом Президента України Л. Кучми від 28 січня 1998 року організовано Департамент контррозвідки із завданнями: виявлення, запобігання, припинення та розкриття спроб іноземних спецслужб впливати на розвиток ситуації в Україні в інтересах своїх держав; недопущення втягування громадян України у протиправну діяльність на шкоду інтересам держави; контррозвідувальний захист ЗС та інших військових формувань України від спроб агентурного проникнення до органів військового управління та державних секретів у військовій сфері.

До складу Департаменту контррозвідки входять підрозділи з контррозвідувального пошуку, контррозвідувальних операцій, захисту органів влади та управління тощо, а також органи військової контррозвідки.[3]

У перші роки розбудови суверенітету держави контррозвідка відіграла значну роль у протидії спробам інспірування сепаратизму в Криму (т. зв. мєшковщина), русинського сепаратизму тощо. У 1992—2007 роках припинено протиправну діяльність понад 100 громадян України, залучених до співпраці з іноземними розвідками, деяких з них притягнуто до кримінальної відповідальності. 2009 СБУ ініціювала дострокове відкликання з України 11 дипломатів-розвідників (порушено кримінальні справи проти чотирьох громадян України за ознаками державної зради у формі шпигунства та двох іноземців-шпигунів), припинила діяльність 6 злочинних угруповань, які здійснювали незаконні оборудки із радіоактивними та отруйними речовинами, викрила 446 злочинів у сфері боротьби з міжнародним наркобізнесом.

У 2010—2011 роках викрито та шляхом порушення кримінальних справ за ст. 111 «Державна зрада» та ст. 114 «Шпигунство» Кримінального кодексу України припинено діяльність іноземних спецслужб із залученням 12 громадян України та 6 іноземців, за матеріалами Департаменту контррозвідки видворено з України понад 200 іноземців. Військові контррозвідники забезпечували ядерне роззброєння України, перешкодили незаконному вивезенню 24 стратегічних бомбардувальників Ту-22, крилатих ракет, інших сучасних систем озброєння та техніки, запобігли понад 30-ти терактам проти українських миротворців в Іраку.

У 2004 р. військова контррозвідка перешкодила незаконним спробам громадян Іраку, Пакистану та Греції завербувати в Україні велику групу найманців і придбати озброєння на 800 млн дол. США.

Сучасні засади контррозвідувальної діяльності на практиці втілювали в життя досвідчені професіонали Г. Федяєв, Г. Скибінецький, П. Шатковський, А. Матвєєв, Л. Омелянчик, М. Палчей, С. Макаренко, Ю. Семенов та інші. Визначальним принципом роботи стало використання оперативних засобів в інтересах запобігання протиправній діяльності у сфері національної безпеки, захисту громадян та інтересів держави від посягань іноземних розвідок.

Важливе значення мало утворення в системі контррозвідки аналітичних підрозділів, здатних усебічно вивчати й оцінювати оперативну інформацію, коригувати на основі аналізу дії та заходи оперативних підрозділів.

Структура[ред. | ред. код]

Департамент складається з:

  • керівництва;
  • головних відділів при обласних управліннях СБУ;
  • секторів при міжрайонних відділах.

Управління контррозвідувального пошуку при ДКР у 2014 р. очолив полковник Муратов Володимир Русланович.

Першим заступником начальника ДКР протягом вересня-грудня 2014 р. був генерал Таранов Андрій Іванович. Його зусиллями було розпочато заходи з розширення штату департаменту.

Новим заступником начальника ДКР став полковник Вінтоненко Юрій Вікторович.

Управління військової контррозвідки Департаменту контррозвідки Служби безпеки України[ред. | ред. код]

Дану структуру, як окремий автономний орган в СБУ, першим в незалежній державі очолював полковник Олександр Скіпальський (у 1991—1992 рр.).

З утворенням Департаменту (у 1998 р.), заступник начальника Департаменту за статусом став займати посаду начальника Головного управління військової контррозвідки Департаменту контррозвідки Служби безпеки України.

Начальниками УВКР ДКР були Матвєєв Анатолій Францевич (у 1994—1999 рр.), Кожелянко Віктор Васильович (у 1999—2002 роках), Чорноусенко Олександр (у 2002—2003 роках), Романченко Василь (у 2003—2005 роках), Ігнатовський Валерій Вікторович (у 2005—2010 роках), Вишневський Володимир Миколайович (у 2010—2012 роках), з 2012 р. очолив полковник Левченко Сергій Михайлович, тепер генерал-майор.

Органи військової контррозвідки створюються державою для здійснення контррозвідувальних дій щодо забезпечення Збройних Сил України, Прикордонних військ та інших військових форму­вань, що дислокуються на території України.

Здійснення контррозвідувальних дій полягає у виявленні, попе­редженні і припиненні розвідувальної й іншої діяльності, що проводиться на території України спеціальними службами й органами іноземних держав і може завдати шкоди безпеці України. Проведення контррозвідувальних заходів, які зачіпають недоторканність житла громадян, таємницю листування, телефонних розмов та інших прав, що охороняються Конституцією, допускається тільки у випадках, встановлених законодавством України.

Органами військової контррозвідки управляє Управління військової контррозвідки Департаменту контррозвідки (УВКР ДКР). В його юрисдикції входять наступні підрозділи прямого підпорядкування:

  • Головний відділ УВКР ДКР по Генеральному штабу Збройних Сил та Міністерства оборони України;
  • Головний відділ УВКР ДКР по Внутрішнім військам Міністерства внутрішніх справ України;
  • Відділ УВКР ДКР у Державній прикордонній службі України;
  • Відділ УВКР ДКР по Державній спеціальній службі транспорту Міністерства інфраструктури України.

Керівництво[ред. | ред. код]

Призначається на посаду за поданням Голови Служби безпеки України і звільняється з посади Президентом України.

Здійснені операції[ред. | ред. код]

31 березня 2014 р. силами Департаменту контррозвідки СБУ було затримано С. Кузьмука, капітана «комітету державної безпеки» ПМР (КДБ ПМР), при виконанні шпигунського завдання на території України. Він намагався налагодити канал постачання зброї та боєприпасів з Придністров'я в Україну для дестабілізації ситуації та зриву виборів президента України. Крім того, офіцер КДБ збирав розвіддані стосовно військових частин ЗСУ та прикордонної служби. Показами С. Кузьмук підтвердив належність до кадрового складу КДБ ПМР та повідомив, що керівництво розвідувальною операцією проти України та створення каналу постачання зброї здійснював співробітник Управління розвідки (так зване управління А) КДБ ПМР Стахурський Анатолій Володимирович. Враховуючи наявність у Кузьмука молдовського паспорта, розпочато процедуру передачі його до МВС Молдови.[4] Однак уже станом на 7 квітня 2014 р. Кузьмука було повернуто у ПМР. «Президент» ПМР Шевчук заявив, що звинувачення було сфабриковано.[5]

10 липня 2019 року стало відомо, що силами контррозвідки СБУ затримано підполковника НГУ, який працював при Штабі АТО і збирав інформацію на користь РФ. Він був завербований в 2014 році в анексованому Криму, а у 2016 році влаштувався на військову службу до Головного управління Національної гвардії за сприяння колишнього керівництва НГУ. Він отримав допуск до державної таємниці та ініціативно звернувся до командування щодо направлення його в район проведення антитерористичної операції.[6]

Скандали[ред. | ред. код]

23 січня 2017 року було затримано підполковника Анатолія Семенюка з контррозвідки СБУ за вимагання хабара у від прикордонника Луцького загону. За регулярний хабар обсягом 7400 гривень Семенюк обіцяв налагодити незаконне переміщення через кордон молочної продукції та текстилю.[7][8] Суд ухвалив домашній арешт, електронний браслет і відсторонив Семенюка від займаної посади терміном на 2 місяці.[9] Станом на серпень 2017 року, тривав судовий розгляд справи.[10]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Закон України «Про контррозвідувальну діяльність» /Сайт Верховної Ради України/
  2. https://www.vnews.agency/exclusive/47947-kontrrazvedka-ukrainy-zanaves-podnyat.html/
  3. http://esu.com.ua/search_articles.php?id=3230/
  4. СБУ затримала шпигуна із Придністров'я. Українська правда. Архів оригіналу за 10 березень 2018. Процитовано 23 листопада 2014. 
  5. https://novostipmr.com/ru/news/14-04-07/zaderzhannogo-specsluzhbami-ukrainy-pridnestrovskogo-pogranichnika/
  6. Підполковник НГУ працював на Росію в штабі АТО. MIL.IN.UA (uk). 2019-07-10. Процитовано 2019-07-10. 
  7. Спецоперація та «мічені» купюри: деталі затримання хабарника з СБУ у Луцьку. ВолиньPost (en). Процитовано 2019-07-10. 
  8. Волинського хабарника з СБУ залишили під вартою до суду. ВолиньPost (en). Процитовано 2019-07-10. 
  9. Обрали запобіжний захід працівнику СБУ, якого затримали в Луцьку. ВолиньPost (en). Процитовано 2019-07-10. 
  10. Справу одіозного волинського хабарника розглядають три місяці. ВолиньPost (en). Процитовано 2019-07-10. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]