Деревне вугілля

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Деревне вугілля
Деревне вугілля
Випалення деревного вугілля. 1890 р.
An abandoned charcoal kiln near Walker, Arizona, USA.

Деревне́ вугі́лля — мікропористий високовуглецевий продукт, що утворюється при піролізі деревини без доступу повітря.

Загальний опис[ред. | ред. код]

Готове деревне вугілля складається в основному з вуглецю. Перевага використання деревного вугілля замість звичайного спалювання деревини полягає у відсутності води та інших компонентів. Це дозволяє деревному вугіллю горіти при більш високих температурах і виділяти дуже мало диму (звичайна деревина виділяє велику кількість пари, органічних летких речовин і незгорілих частинок вуглецю).

Застосовується у виробництві кристалічного кремнію, сірковуглецю, чорних і кольорових металів, активованого вугілля і т. д., а також як побутове паливо (питома теплота згоряння 31,5—34МДж/кг). Деревне вугілля класифіковане в системі стандартів.

Активоване деревне вугілля — пориста форма вуглецю, що є сильним адсорбентом (краще ця властивість проявляється в полярних розчинниках, пр., воді, спирті). Використовується для знебарвлення рідин, регенерації розчинників, усунення токсинів з води та повітря.

Активований вуглець — пористий вуглецевий матеріал, деревне вугілля, інколи з добавками хімічних реактивів. Такий вуглець має велику адсорбційну здатність і використовується для очистки рідин і газів та для вилучення забруднень, зокрема з води. Отримується нагріванням органічних матеріалів при високій температурі (в струмені водяної пари). Активується окисненням при високій температурі. Контролюючи процеси карбонізації та активації, одержують матеріали з різною пористістю. Може бути гранулярним або порошковим.

Історія[ред. | ред. код]

В Україні деревне вугілля робили здавна. Неможливо уявити старе українське село без кузні. Ковальські горни працювали на деревному вугіллі. Найпоширенішими способами одержання були купчасте випалення вугілля на поверхні землі та ямне у спеціальних ямах, вуглярках. Варіантами купчастого були «стіг» і «кабан». Ці технології були примітивними, процес тривав до місяця й вимагав періодичного контролю й обслуговування. Усі газоподібні й рідкі (у парах) продукти розпаду (а це близько двох третин від вихідної маси абсолютно сухої деревини) викидалися в атмосферу. Масове виробництво вугілля по таких технологіях було можливе тільки до XVIII столітті, коли густота населення була низькою й багато територій не освоєні. З XIX століття віддавали перевагу найпростішим цегельним печам для виготовлення вугілля, хоча в окремих місцевостях методи лишилися поширеними і дожили до XX століття.

Фрагмент з опису цього процесу, зроблений філософом-енциклопедистом античності Теофрастом:

„Деревина для вугілля повинна бути вологою. Для обпалення вибирають і рубають дровини прямі й гладкі, тому що їх потрібно укласти якомога щільніше. Коли уся „пічка” навкруги вкрита (шаром ґрунту – авт.), дрова поступово підпалюють і ворушать їх жердинами”.

Сучасна технологія одержання деревного вугілля суттєво вдосконалена і екологізована.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Древесный уголь.— Лесная промышленность. М., 1979
  • Корякин В. И. Термическое разложение древесины.— Гослесбумиздат, М., 1962
  • Юдкевич Ю. Д., Васильев С. Н., Ягодин В. И. «Получение химических продуктов из древесных отходов», Спб, 2002