Держава

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Обкладинка книги Томаса Гоббса «Левіафан» (1651), присвячена проблемам держави.

Держава — це універсальна політична форма організації правління, що характеризується суверенною владою, політичним та публічним характером, реалізацією своїх повноважень на певній території через систему спеціально створених органів та організацій, за допомогою яких здійснюється політичне, економічне та ідеологічне управління суспільством та керівництво загально-суспільними правами.

Держава — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду[1]; суб'єкт політики, ядро політичної системи.

У міжнародному праві існує поняття «суверенна держава» — геополітичної сутності, яка характеризується суверенітетом, незалежністю і самостійністю в зовнішніх і внутрішніх справах. Суверенна держава — особлива політико-територіальна організація, що має суверенітет спеціального апарату управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру.

Кожна суверенна держава має свою територію та кордони, які можуть розширюватися або звужуватися, проводить власну незалежну внутрішню і зовнішню політику на світовій політичній арені, має міжнародне визнання та державну символіку: герб, прапор і гімн. Поняття держава (як геополітична сутність) означає, що на певній території де-факто і де-юре встановлена влада даної держави, в повному обсязі ходить офіційна валюта держави, в державних установах використовується державна мова, а також на ній проживають громадяни держави. Суверенна держава в політико-географічному, військовому і економічному відношенні не може бути залежною. Держава, спираючись на волю нації, самостійно вирішує, до яких політико-географічних, військових і економічних союзів, груп, альянсів чи об'єднань вона прагне приєднатися.

Поняття «держава»[ред. | ред. код]

Для відмежування держави від інших організацій, в тому числі додержавного періоду розвитку суспільства, важливо з'ясувати, появу чого розглядають як появу власне держави.

Роберт Леонард Карнейро, наприклад, під державою має на увазі автономну політичну одиницю, що включає багато громад у рамках своєї території і має централізований уряд з повноваженнями збору податків, призову людей на роботу чи війну, а також видання і виконання законів[2].

У свою чергу, Л. Ю. Грінін визначає державу як поняття, за допомогою якого описується система спеціальних інститутів, органів і правил, що забезпечує зовнішнє і внутрішньо-політичне життя суспільства; як відокремлену від населення організацію влади. В цьому він вбачає відмінності ранньої держави від спільнот недержавного типу, в тому числі аналогів ранньої держави. На думку вченого, держава характеризується:

а) суверенністю (автономністю);

б) верховенством, легітимністю і реальністю влади в рамках певної території та кола осіб;

в) можливістю примушувати до виконання своїх вимог, а також змінювати відносини і норми[3].

Для Миколи Данилевського держава — істотний інструмент політичної незалежності, але остільки це необхідно для реалізації потенцій культурно — історичного типу[джерело?]. Для Арнольда Тойнбі «універсальна» держава, тобто та, що отримала самостійну закінчену форму, — сутність, що протистоїть суспільству, вимушений інструмент його самозбереження на етапі надлому, коли це суспільство вже не може своїми засобами справлятися з силами розладу[джерело?].

Нікколо Макіавеллі бачив у державі втілення вищої влади, необхідної для наведення порядку і зміцнення безпеки громадян, які самі по собі нездатні це зробити і, більше того, віддаються до різних злісних підступів один проти одного. Держава, її влада необхідні для введення у прийнятне русло конфліктів, як загального постійного стану людства[джерело?]. При цьому дослідник вважав державу вільною від моральних обмежень у досягненні своїх цілей і стримуванні злобливого егоїзму громадян[джерело?].

Подібним чином розглядав державу Томас Гоббс, вбачаючи у ній основний засіб припинення «війни всіх проти всіх»[джерело?]. Причиною появи держави він вважав усвідомлення постійної загрози загибелі, яке змушує людей згодитися на абсолютну владу держави; підпорядкування їй є безумовним, вона не може бути усунена підданими[джерело?].

Макс Вебер запропонував розуміти державу як інституцію, що володіє монополією на застосування узаконеного насильства[джерело?]. Проте багато дослідників (Карнейро, Ернест Ґеллнер та інші) висловлюють сумнів в тому, що ця ознака є надійним критерієм державності[4].

Окрім того, поняття «держа́ва» можна розуміти як державний апарат, тобто систему органів державної влади.


Теорії держави[ред. | ред. код]

Більшість політичних теорій держави можна розбити на дві категорії. До однієї належать так звані ліберальні або консервативні теорії, зосереджені на функціонуванні держави при капіталізмі, який сприймається як дане. У цих теоріях держава зазвичай виступає нейтральною сутністю, окремою від суспільства й економіки. Друга категорія — марксистські теорії, вважають політику й економіку тісно переплетеними й наголошують на зв'язку економічної влади з політичною. У цих теоріях держава виступає як знаряддя, що служить у першу чергу вищому класові[5].

Анархізм[ред. | ред. код]

Докладніше: Анархізм

Політична філософія анархізму розглядає державу аморальною інституцією, вважає її непотрібною, шкідливою, і ратує за суспільство без держави, тобто анархію.

Анархісти вірять, що держава, хто б у ній не правив, невіддільна від панування й гніту. Державі на їхню думку належить монополія на легалізоване насильство. На відміну від марксистів анархісти не вважають політичною метою захоплення влади. Натомість вони вірять, що державний апарат повинен відмерти зовсім. Тоді його замінять нові суспільні відносини, що взагалі не опиратимуться на владу[6][7].

Точка зору марксизму[ред. | ред. код]

Карл Маркс і Фрідріх Енгельс однозначно заявляли, що метою комуністів є встановлення безкласового суспільства, в якому держава відімре[8]. Погляди основоположників марксизму розсипані в різних творах, і в основному вони аналізують колишні або сучасні їм форми з загальної чи тактичної точки зору. Форма майбутнього суспільства не обговорюється, а утопічні спекуляції є анафемою для груп, що вважають себе марксистськими. До захоплення влади в державі немає можливості обговорювати устрій майбутнього суспільства. Тож можна сказати, єдиної марксистської теорії держави немає, але існують численні марксистські теорії прибічників марксизму[9][10][11].

У ранніх творах Маркс зображав державу як паразита, що є частиною надбудови і діє проти суспільних інтересів. Він також зазначав, що держава є дзеркалом суспільних класів, діє як регулятор і пригнічує класову боротьбу, є знаряддям політичної влади та забезпечує панування класу експлуататорів[12]. Маніфест комуністичної партії стверджує, що держава не більше ніж комітет управління справами буржуазії[9].

Для теоретиків марксизму роль несоціалістичної держави визначається її функцією в глобальному капіталістичному порядку. Ральф Мілібанд стверджував, що правлячий клас використовує державу як знаряддя домінування в суспільстві через особисті зв'язки державних діячів та економічною елітою. На думку Мілібанда в державі домінує еліта, що має спільне походження з класом капіталістів. Завдяки цьому державні урядовці мають спільні інтереси з власниками капіталу й пов'язані з ними цілим набором соціальних, економічних та політичних зв'язків[13].

Теорія держави Антоніо Ґрамші підкреслює, що держава тільки одна з тих інституцій суспільства, що допомагають правлячому класові утримувати гегемонію, і що влада держави тримається на ідеологічному пануванні різних інститутів суспільства, таких як церква, школа та мас-медіа [14].

Плюралізм[ред. | ред. код]

Політична теорія плюралізму розглядає суспільство як набір окремих осіб та груп, що борються за політичну владу. На думку плюралістів держава є нейтральним органом, що втілює прагнення будь-якої групи, що здобула перевагу на виборах[15]. У цьому руслі Роберт Даль розробив теорію держави як нейтральної арени, де стають до бою різні інтереси та їхні групові виразники. Коли влада в суспільстві розподілена, державна політика складається в результаті укладання угод. Хоча плюралісти визнають існування нерівності, вони проголошують, що всі групи мають можливість чинити тиск на державу. Плюралістичний підхід вважає, що всі дії сучасної демократичної держави є результатом тиску з боку великої різноманітності організованих інтересів. Даль назвав державу такого типу поліархією[16].

Плюралізму заперечують браком емпіричних доказів. Цитуючи результати опитувань, які показують, що значна більшість людей на провідних посадах у державі репрезентує заможний вищий клас, критики плюралізму стверджують, що держава служить інтересам вищого класу, а не інтересам усіх груп суспільства[17][18]

Погляди сучасних критиків[ред. | ред. код]

Юрген Габермас вважає, що схема базис — надбудова, яку використовують численні марксистські теоретики, описуючи взаємозв'язок держави та економіки, надто спрощена. На його думку сучасна держава відіграє значну роль у структуруванні економіки, регулюючи економічну діяльність, будучи масштабним споживачем і виробником, а також через перерозподіл (держава загального добробуту). Оскільки така діяльність держави впливає на економічні структури, на думку Габермаса державу не можна розглядати, як пасивного виразника класових інтересів[19][20][21].

Мішель Фуко вірив, що сучасні політичні теорії надто зосереджені на державі: «можливо, зрештою, держава — це лише композитна реальність і міфологічна абстракція, важливість якої набагато більше обмежена, ніж думає багато з нас». На його думку політична теорія надто зациклилась на абстрактних інституціях, і не достатньо уваги надає справжнім діям уряду. Фуко вважав, що держава не має сутності. Він вірив, що замість спроб зрозуміти дії урядів, аналізуючи властивості держави (втіленої абстракції), політичним аналітиками слід вивчати зміни в діях уряду, і так відслідковувати зміни природи держави[22][23][24].

Грецький неомарксист Нікос Пуланзас, на якого великий вплив мав Антоніо Грамші, висловлював думку, що капіталістична держава не завжди діє в інтересах панівного класу, а коли діє, то не обов'язково тому, що державні посадовці свідомо прагнуть так чинити, а тому, що структура держави організована так, щоб загальні довготривалі інтереси капіталу завжди виходили на передній план. Головний внесок Пуланзаса в марксистську літературу про державу полягав у концепції відносної автономності держави. Хоча запропонована концепція була значним внеском у марксистську літературу, Пуланзасу в свою чергу закидали структурний функціоналізм.

Ідея держави як автономної сутності (інституціоналізм)[ред. | ред. код]

Прихильники ідеї автономності держави вірять, що вона є сутністю стійкою до зовнішніх суспільних та економічних впливів, а переслідує свої власні інтереси[25]. Праці нових інституціоналістів щодо держави, наприклад доробок Теди Скокпол, стверджують, що державний сектор значною мірою автономний. Іншими словами, державні посадовці мають власні інтереси, про які дбають незалежно від (при конфлікті) від інших сил в суспільстві. Оскільки держава контролює засоби примусу і, зважаючи на залежність багатьох суспільних груп від держави при досягненні будь-якої мети, яку вони можуть переслідувати, державні посадовці можуть до певної міри нав'язувати суспільству свої вподобання[26].


Форма держави[ред. | ред. код]

Докладніше: Форма держави

Форма (лат. formal — структура, система організації) держави — це поєднання способу організації і здійснення державної влади, методів її здійснення та форм зворотного зв'язку органів держави із населенням. Тобто форма держави — специфічна політична організація суспільства.

Форма держави є юридичною конструкцією, що складається з таких взаємопов'язаних елементів як:

  • Форма державного устрою — порядок організації територіального устрою, тобто поділу держави на певні складові частини, та співвідношення держави, як цілого, з її складовими частинами;

Форми держав світу відрізняються великим розмаїттям, це пояснює той факт, що вони складаються під впливом різних історичних, політичних, соціальних, економічних, культурних, релігійних природно-географічних чинників.

Виникнення нової держави[ред. | ред. код]

Історія знає такі способи утворення нових держав, що тепер лишилися в минулому, як заснування держав на незаселених територіях або попри наявне на них місцеве населення, якщо ці території розглядаються як придатні для набуття (приклад: бурські держави в Південній Африці; див. Terra nullius).

У теперішньому світі поява нової держави передбачає добровільне або інше усунення попередньої державної влади.

Нова держава може виникати шляхом злиття, коли дві (чи більше) держави з припиненням власної незалежності зливаються в одну (приклади: заснування Північнонімецького Союзу в 1867 році, з якого 1871 року постав Німецький Рейх; злиття Єгипту і Сирії в Об'єднану Арабську Республіку 1958 року). У випадку сецесії територія держави розпадається і постає нова держава або відокремлена частина приєднується до іншої держави (приклад: відділення Панами від Колумбії 1903 року).

Для появи нової держави вирішальним є факт наявності ефективної державної влади, який є предметом особливої уваги міжнародної спільноти. Проте у ході деколонізаційних процесів ХХ ст. визнання спільнотою держав деяких нових держав (зокрема, з огляду на прийняття до Об'єднаних Націй) мало місце попри помітну неефективність нової державної влади в інтересах права народів на самовизначення.

Натомість не має вирішального значення згода попередньої державної влади: становлення нової держави часто відбувається в суперечці з нею[28].

Функції держави[ред. | ред. код]

Функції держави поділяються на:

  1. Основні — здійснюються протягом всього терміну її існування, без яких розвиток та існування держави неможливий:
  2. Додаткові (неосновні) — напрямки діяльності держави, які є складовими основних функцій і завдяки яким вони реалізуються.

Основні функції держави поділяються:

  1. За територіальною спрямованістю:
    1. внутрішні функції, реалізація яких здійснюється всередині країни і які забезпечують внутрішню політику держави:
      • економічна;
      • політична;
      • соціальна;
      • екологічна;
      • гуманітарна;
      • правоохоронна та ін.
    2. зовнішні функції, реалізація яких здійснюється на міжнародній арені, які забезпечують зовнішню політику держави:
      • дипломатична, пов'язана із встановленням і підтриманням відносин з іноземними державами;
      • міжнародного співробітництва у різних сферах;
      • природоохоронна;
      • підтримання міжнародного правопорядку;
      • захист держави від зовнішніх посягань та ін.
  2. За сферою суспільного життя:
    1. економічні функції:
      • захист різних форм власності;
      • розвиток виробництва;
      • створення умов для забезпечення прав громадян на підприємницьку діяльність;
      • розпорядження об'єктами державної власності та ін.;
    2. політичні функції:
    3. гуманітарні функції:
      • розвиток науки і культури;
      • забезпечення освіти та виховання населення;
      • розвиток національної самосвідомості народу;
      • охорона культурної спадщини та ін.;
    4. соціальні функції:
      • забезпечення соціального захисту громадян;
      • створення системи загальнодержавного та недержавного соціального страхування;
      • створення мережі спеціальних закладів для догляду за непрацездатними;
      • створення умов для забезпечення громадян, які потребують соціального захисту, житлом та ін.;
  3. За часом виникнення:
    • постійні, які реалізуються державою на всіх етапах існування (основні функції)
    • тимчасові, які реалізуються в певних умовах. Так, у разі стихійного лиха чи техногенної катастрофи держава приймає міри по ліквідації негативних наслідків, що виникли, допомагає постраждалим та інше. Але здійснення такої функції припиняється після відновлення причиненої шкоди і досягнення поставленої мети.

Держава для реалізації своїх функцій використовує різні форми діяльності:

  • правотворчу — створює необхідні закони і підзаконні нормативні акти, що регулюють суспільні відносини у різних сферах;
  • організаційну (виконавчу) — забезпечує виконання приписів нормативно-правових актів;
  • правоохоронна — за допомогою спеціальних правоохоронних органів забезпечує законність і правопорядок в народному господарстві та інших відносинах;
  • правозастосовчу — шляхом видання компетентними органами актів застосування права, які є обов'язковими для виконання адресатами;
  • контрольно-наглядову, за допомогою якої здійснюється нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма суб'єктами. Цю форму забезпечують органи Антимонопольного комітету та його регіональних відділень, Контрольно-ревізійної служби, прокуратури, органів галузевого нагляду та ін.

Згідно з Конституцією України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. «state». Concise Oxford English Dictionary (Oxford University Press). 1995 . «3 (also State) a an organized political community under one government; a commonwealth; a nation. b such a community forming part of a federal republic, esp the United States of America».
  2. Кайнейро Р. Л. Теории происхождения государства. Раннее государство, его альтернативы и аналоги. — Волгоград: Учитель, 2006 г.
  3. Л. Е. Гринин, Д. М. Бондаренко, Н. Н. Крадин, А. В. Коротаев. Раннее государство, его альтернативы и аналоги — Волгоград: Учитель, 2006 г.
  4. Крадин Н. Н. Эволюция государства и его роль в историческом процессе // Историческая психология и социология истории. Том 2, номер 1 / 2009
  5. Flint, Colin & Taylor, Peter (2007). Political Geography: World Economy, Nation-State, and Locality (вид. 5th). Pearson/Prentice Hall. ISBN 978-0-13-196012-1. 
  6. Newman, Saul (2010). The Politics of Postanarchism. Edinburgh University Press. с. 109. ISBN 978-0-7486-3495-8. Архів оригіналу за 29 July 2016.  Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  7. Roussopoulos, Dimitrios I. (1973). The political economy of the state: Québec, Canada, U.S.A.. Black Rose Books. с. 8. ISBN 978-0-919618-01-5. Архів оригіналу за 13 May 2016.  Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  8. Frederick Engels - Socialism: Utopian and Scientific. 1880 Архівовано 6 February 2007 у en:Wayback Machine. Full Text. From Historical Materialism: "State interference in social relations becomes, in one domain after another, superfluous, and then dies out of itself; the government of persons is replaced by the administration of things, and by the conduct of processes of production. The State is not "abolished". It dies out...Socialized production upon a predetermined plan becomes henceforth possible. The development of production makes the existence of different classes of society thenceforth an anachronism. In proportion as anarchy in social production vanishes, the political authority of the State dies out. Man, at last the master of his own form of social organization, becomes at the same time the lord over Nature, his own master — free."
  9. а б Flint & Taylor, 2007: p. 139
  10. Joseph, 2004: p. 15 Архівовано 6 May 2016 у en:Wayback Machine.
  11. Barrow, 1993: p. 4
  12. Smith, Mark J. (2000). Rethinking state theory. Psychology Press. с. 176. ISBN 978-0-415-20892-5. Архів оригіналу за 3 May 2016.  Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  13. Miliband, Ralph. 1983. Class power and state power. London: Verso.
  14. Joseph, 2004: p. 44 Архівовано 29 July 2016 у en:Wayback Machine.
  15. Vincent, 1992: pp. 47-48 Архівовано 30 April 2016 у en:Wayback Machine.
  16. Dahl, Robert (1973). Modern Political Analysis. Prentice Hall. с. [сторінка?]. ISBN 0-13-596981-6. 
  17. Cunningham, Frank (2002). Theories of democracy: a critical introduction. Psychology Press. с. 86–87. ISBN 978-0-415-22879-4. Архів оригіналу за 12 May 2016.  Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  18. Zweigenhaft, Richard L. & Domhoff, G. William (2006). Diversity in the power elite: how it happened, why it matters (вид. 2nd). Rowman & Littlefield. с. 4. ISBN 978-0-7425-3699-9. Архів оригіналу за 30 April 2016.  Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  19. Duncan, Graeme Campbell (1989). Democracy and the capitalist state. Cambridge University Press. с. 137. ISBN 978-0-521-28062-4. Архів оригіналу за 25 April 2016.  Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  20. Edgar, Andrew (2005). The philosophy of Habermas. McGill-Queen's Press. с. 5–6; 44. ISBN 978-0-7735-2783-6. 
  21. Cook, Deborah (2004). Adorno, Habermas, and the search for a rational society. Psychology Press. с. 20. ISBN 978-0-415-33479-2. Архів оригіналу за 25 April 2016.  Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  22. Melossi, Dario (2006). Michel Foucault and the Obsolescent State. У Beaulieu, Alain; Gabbard, David. Michel Foucault and power today: international multidisciplinary studies in the history of the present. Lexington Books. с. 6. ISBN 978-0-7391-1324-0. Архів оригіналу за 16 May 2016.  Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  23. Gordon, Colin (1991). Government rationality: an introduction. У Foucault, Michel. The Foucault effect: studies in governmentality. University of Chicago Press. с. 4. ISBN 978-0-226-08045-1. Архів оригіналу за 3 May 2016.  Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  24. Mitchell, Timothy (2006). Society, Economy, and the State Effect. У Sharma, Aradhana; Gupta, Akhil. The anthropology of the state: a reader. Wiley-Blackwell. с. 179. ISBN 978-1-4051-1467-7. Архів оригіналу за 18 May 2016.  Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  25. Sklair, Leslie (2004). Globalizing class theory. У Sinclair, Timothy. Global governance: critical concepts in political science. Taylor & Francis. с. 139–140. ISBN 978-0-415-27665-8. Архів оригіналу за 19 May 2016.  Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  26. Rueschemeyer, Dietrich; Skocpol, Theda; Evans, Peter B. (1985). Bringing the State Back In. Cambridge University Press. ISBN 0-521-31313-9. 
  27. Ратушняк С. П. Правознавство. Академічний рівень. 10 клас: підручник./ Вид 2-ге, перероб. і доп. -Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2012. −288 с.
  28. Гердеген М. Міжнародне право: Підручник / За наук. ред. І. Грицяка; пер. з нім. Р. Корнути. — Пер. 9-го вид., переробл. і доповн. — К. : К. І. С., 2011. — 516 с.

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • О. В. Задорожній. Держава // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
  • А. Романюк. Держава // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.198 ISBN 978-966-611-818-2

Посилання[ред. | ред. код]