Державна варта

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Державна варта Гетьманату
Загальна інформація
Країна Українська Держава
Дата створення 18 травня 1918 р.
Попереднє відомство Департамент поліції
Керівне відомство Уряд Української Держави
Штаб-квартира м. Київ
Директор департаменту Аккерман Петро Олександрович

Державна варта — Департамент Міністерства внутрішніх справ Української Держави (Гетьманату).

Історія створення[ред. | ред. код]

Державна варта була створена 18 травня 1918 року за постановою уряду Ф. Лизогуба у складі МВС. Правоохоронні служби Гетьманату тільки створювалися, при їх формуванні використовувався досвід попередніх органів. Усі функції державної безпеки та правопорядку були зосередженні у єдиному центральному органі, аналогом якого у Російській імперії був Департамент поліції. Тому завдання, функції і організаційна структура Державної варти повністю визначалися за статтями російського «Учреждения министерств» під заголовком «Департамент поліції». Згодом, у зв'язку зі створенням нових охоронних структур Української Держави (кордонні війська, митна служба, гетьманська служба безпеки, військова розвідка) коло повноважень ДВ звузилося.

Функції[ред. | ред. код]

Діяльність Державної варти визначав ухвалений Радою Міністрів Статут «Про організацію Департаменту Державної Варти», який був затверджений гетьманом 13 серпня 1918. Згідно з цим Статутом Державна варта займалася такими справами: «1) попередження і запобігання злочинств і охорони громадської безпечності і порядку; 2) устрою установ Варти і догляду за їх діяльністю і за правильним провадженням справ в цих установах; 3) призначення, переміщення, увільнення і нагороди служачих Варти і призначення їм пенсій і інших законом встановлених грошових видатків; 4) охорони і спостереження за прикордонною смугою; 5) постачання чужоземцям свідоцтв на проживання у межах Української Держави і висилки чужоземців; 6) перевірення свідчень осіб, які іменують себе за кордоном українськими громадянами, про передачу на Україну українських громадян, які затримані за кордоном і обвинувачуються у ріжних злочинствах; 7) догляду за питними та трактирними закладами; 8) прийняття мір безпечності від огню і догляду за виготуванням, хороненням, торгівлею і перевозкою пороху і інших вибухових речей; 9) догляду за виконанням законів і правил відносно паспортів і про втікачів і 10) іншими, докладно зазначеними в відповідних частинах Збірника Зведених Законів і в особливих законах».

Фактично більшість функцій російського Департаменту поліції були у віданні ДДВ. Інші органи займалися справами про державні злочини, прикордонне сполучення, встановлення опіки в особливих випадках, затвердження статутів різних товариств та клубів і дозволу публічних лекцій, читань, виставок і з'їздів, а також про права на місце мешкання євреїв. Хоча найважливіші з цих справ перейшли до відання особливого відділу гетьманського Штабу, що виконував функції політичної контррозвідки, ними фактично займалися й відповідні відділи ДДВ: освідомчий і легітимаційний.

Структура[ред. | ред. код]

В склад Державної варти входило шість органів таких видів: загальні, залізничні, карно-розшукові, освідомчі, кордонні, розвідувальні. Паралельно зі створенням департаменту як центрального органу управління Державною вартою формувалися місцеві установи. Державна варта загалом нараховували приблизно 60 тис. службовців.

Допоміжні підрозділи[ред. | ред. код]

У якості допоміжних підрозділів використовувались дільничі комітети громадянської самооборони (на кшталт озброєної пізнішої ДНД), їх нижчі підрозділи — вуличні комітети отримуючи розпорядження держварти здійснювали заходи з охорони правопорядку. Втім їх ефективність була невисокою, як згадує єден з очільників подібного комітету Всеволод Петрів:

«По військовій звичці, я поважно приняв ці обов'язки „самооборони“ та почав обчислювати здатних до зброї. Але в підготовці не йшло, чергові не ставилися, а коли спробував зробити пробний алярм, то вийшов скандал: на алярм явилось ледве 50 % „оборонців“, декілька жінок впало в істерію, примушуючи мобілізованих залишитись та заспокоювати їх. Майже всі помешкання з фронту опустіли, а їхні мешканці повтікали в тилові, зчинивши паніку. Два з будинків оголосили нейтралітет і вивісили білі прапори. Резерв з 15 чоловік замітингував, бо, мовляв, невідомо, до якої влади належить цей ворог, та чи справді є він бандою.»[1]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. В. Петрів Спомини з часів української революції (1917—1921) Ч.4/Суспільне життя в Києві.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]