Державний переворот у Латвії (1934)
| Державний переворот у Латвії | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 | |||||||||
| |||||||||
| Історія Латвії |
|---|
 |
Державний переворот у Латвії 1934 року (латис. 1934. gada 15. maija apvērsums), також відомий як переворот 15 травня або переворот Улманіса, — політичний самопереворот, здійснений 15 травня 1934 року тодішнім прем'єр-міністром Латвії Карлісом Улманісом за підтримки армії та воєнізованої організації Айзсарги.
Унаслідок перевороту було розпущено Сейм, призупинено дію Конституції (Сатверсме), заборонено діяльність політичних партій та обмежено громадянські свободи. Улманіс встановив авторитарний режим, зосередивши у своїх руках виконавчу й законодавчу владу.
Режим Улманіса існував без формального парламенту та виборів і тривав до радянської окупації Латвії в 1940 році, після чого незалежна латвійська держава припинила своє існування.
У міжвоєнний період Латвія функціонувала як парламентська республіка з багатопартійною системою, що характеризувалася частою зміною урядів і політичною фрагментацією. З 1922 по 1934 рік у країні змінилося понад десять кабінетів міністрів, що ускладнювало проведення послідовної державної політики.
Світова економічна криза початку 1930-х років негативно вплинула на економіку Латвії, посиливши соціальну напруженість і критику парламентської системи з боку частини суспільства. У політичному дискурсі зростала популярність ідей «сильної влади» та необхідності обмеження партійної боротьби задля забезпечення стабільності.
Прем'єр-міністр Карліс Улманіс, один із засновників латвійської держави, розглядав парламентську систему як неефективну та таку, що загрожує національній єдності. Побоювання зростання впливу радикальних і проросійських політичних сил, а також приклади авторитарних режимів у інших країнах Європи стали додатковими чинниками, що сприяли ухваленню рішення про здійснення перевороту.
У ніч з 15 на 16 травня Улманіс, за підтримки міністра війни Яніса Балодіса і воєнізованої організації Айзсарги, взяв під контроль головні державні та партійні офіси, проголосив стан війни в Латвії, призупинив Конституцію, розпустив усі політичні партії та Сейм Латвії.[1]
Улманіс заснував непарламентський авторитарний режим, у якому він керував як прем'єр-міністр Латвії. Закони продовжував оприлюднювати чинний уряд. Тодішній президент Латвії Альбертс Квіесіс, який також був із Селянського союзу Латвії Улманіса, прийняв переворот і працював до кінця свого терміну 10 квітня 1936 року. Потім Улманіс незаконно прийняв посаду президента держави й був офіційно відомий як Valsts un Ministru Prezidents (державний і міністр-президент), але зазвичай у публікаціях називався Tautas Vadonis (лідер нації) або просто Vadonis (лідер).
Ульманіс був унікальним серед європейських диктаторів того часу, бо він не створив жодної правлячої партії і не вніс нову конституцію. Натомість Улманіс створив професійні палати, що контролюються державою, на основі моделей корпоратизму авторитарних режимів Костянтина Пятса в Естонії і Антоніу де Олівейра Салазара в Португалії. Режим значною мірою базувався на авторитетах і культах особистості Улманіса і Балодіса як засновників Латвії під час Війни за незалежність Латвії, яка, як вони стверджували, звільнила народ від багатопартійного хаосу.
Безкровний переворот здійснювався армією і підрозділами національної гвардії Айзсарги, відданими Улманісу. Вони захопили ключові державни установи, засобі зв'язку та транспорту. Багато виборних посадовців і політиків (майже виключно з Латвійської соціал-демократичної робочої партії, а також фігури з крайнього правого і лівого боку) були затримані, як і будь-які військові офіцери, які чинили опір перевороту. Спочатку близько 2000 соціал-демократів були затримані владою, включаючи більшість соціал-демократичних членів розформованого Сейму. Але також були затримані й члени різних правих радикальних організацій, таких як Pērkonkrusts.[2] Усього 369 соціал-демократів, 95 членів Перконкрустс, пронацистських активістів від балтійських німців і кілька політиків з інших партій були інтерновані в табір, заснований у районі Карости, Лієпая. Після того, як декілька соціал-демократів, таких як Бруно Кальниньш, були очищені судом від звинувачень у володінні зброєю, більшість з тих, хто потрапив у в'язницю, почали з часом виходити на свободу, і деякі вирішили емігрувати.[3] Ті, хто був засуджений судами за зради, такі як лідер Перконкрустс Густавс Цельміньш, залишалися за ґратами протягом усього строку ув'язнення (три роки, як це було у випадку Цельмінша).[2]
- ↑ THE EMERGENCE OF AN AUTHORITARIAN REGIME IN LATVIA, 1932—1934. Архів оригіналу за 24 липня 2020. Процитовано 18 квітня 2019.
- ↑ а б Kārlis Ulmanis. Архів оригіналу за 27 березня 2019. Процитовано 20 квітня 2019.
- ↑ Bērziņš, Valdis (ed.) (2003). 20. gadsimta Latvijas vēsture II: Neatkarīgā valsts 1918–1940 (Latvian) . Riga: Latvijas Vēstures institūta apgāds. ISBN 9984-601-18-8. OCLC 45570948.
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |