Джати

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Джати
Розселення і кількість
Кількість 82,5 мільйони[1]
Ареал Індія ІндіяПакистан ПакистанЄвропа ЄвропаСША СШАКанада КанадаАвстралія АвстраліяВелика Британія Велика Британія
Близькі народи ІндоарійціІндоскіфиІндоіранці
Мова ПенджабськаУрдуГіндіАнглійська
Релігії Сикхізм, індуїзм, іслам

Джат (гінді जाट, пенджаб. ਜੱਟ جٹ, урду جاٹ) — етнічна група в Індії[2]. Проживають, в основному, у Пенджабі, Хар'яні, Раджастхані й Уттар-Прадеш, а також у низці міжнародних іммігрантських діаспор[3][4][5]. Джати мають культурну історію, яку можна простежити від стародавніх часів[6][7].

Історія[ред.ред. код]

На початку нашої ери племена пращурів джатів заселяли західні райони Пенджабу. Пізніше розселились у Північній Індії, склавши етнічну основу пенджабців. Джати були в основному землеробами та військовиками. Від 1699 року, маючи успіхи у боротьбі з Великими Моголами, джати-сікхи створили сильну державу у Пенджабі, захоплену англійськими колонізаторами 1849 року. Після 1710 року відзначалась масова міграція джатів-не-сикхів до районів на південь і схід від Делі[8], де вони також успішно протистояли експансії Великих Моголів. 1761 року джати з князівства Бхаратпур відвоювали у моголів Агру й на 13 років закріпились у її Червоному форті. Утім поступово джати, як і інші народи Індії, підкорились британцям.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Saubhadra Chatterji. Government turns focus on Jat quota // Hindustan Times, 14 January 2012
  2. B. S. Dhillon (1994). History and study of the Jatts. Beta Publishers. ISBN 1895603021. 
  3. Hukum Singh Pawar (Pauria). The Jatts — Their Origin, Antiquity and Migration. 1993, ISBN 81-85253-22-8
  4. Surjit Mansingh. Historical Dictionary of India, Vision Books, 1998, pp. 203—204. ISBN 81-7094-309-4
  5. Herbert Risley. The People of India
  6. Herbert Risley. The People of India
  7. History of Medieval India — Vaidya
  8. Bayly, C. A. (1988). Rulers, Townsmen and Bazaars: North Indian Society in the Age of British Expansion, 1770–1870. CUP Archive. с. 22. ISBN 978-0-521-31054-3. Процитовано 2017-05-11.