Джек Джонсон (боксер)
Джек Джонсон  | |
|---|---|
 {{{підпис}}} | |
| Загальна інформація | |
| Повне ім'я | англ. John Arthur Johnson |
| Прізвисько | Галвестонський гігант (англ. Galveston Giant) |
| Громадянство |  США |
| Народження | 31 березня 1878 Ґалвестон, Техас, США |
| Смерть | 10 червня 1946 (68 років) |
| Поховання | Graceland Cemeteryd[1]  |
| Зріст | 184,2 см |
| Професіональна кар'єра | |
| Перший бій | 1 лютого 1894 |
| Останній бій | 1 вересня 1938 |
| Боїв | 124 |
| Перемог | 82 |
| Перемог нокаутом | 51 |
| Поразок | 14 |
| Нічиїх | 10 |
| Не відбулося | 18 |
 | Ця стаття є сирим перекладом з іншої мови. Можливо, вона створена за допомогою машинного перекладу або перекладачем, який недостатньо володіє обома мовами. (січень 2019) |
Джон Артур Джонсон (англ. John Arthur Johnson, більш відомий як Джек Джонсон, англ. Jack Johnson; 31 березня 1878, Ґалвестон, Техас, США — 10 червня 1946, Ралі, США) — американський боксер-професіонал, перший чорношкірий чемпіон світу в суперважкій вазі. Ім'я Джонсона перше в списку кращих боксерів того часу, за версією відомого діяча боксу американця Нета Флейшера.
Був одружений чотири рази, всі чотири дружини були білими[2].
На його честь в 1971 році Майлз Девіс записує альбом «Tribute To Jack Johnson». В кінці альбому актор Брок Пітерс, відтворюючи голос Джека Джонсона, заради якого й записували альбом, промовляє: «Я — Джек Джонсон, світовий чемпіон у важкій вазі! І я чорний!»
Джек Артур Джонсон народився в останній день березня 1878 року в Галвестоні, штат Техас. Виходець з бідної афроамериканської сім'ї, був змушений працювати з раннього віку то в доках, то посудомийником. Будучи підлітком, втік з дому і жив самостійно.
Перед тим, як захопитися спортом він змінив багато робіт, але як тільки він познайомився зі світом боксу, зрозумів що це його стихія. Про його перші бої мало що відомо, хоча він вийшов у ринг вже в 16 років. Джека прозвали «Гігант з Галвестона», а вболівальники-афроамериканці називали його — «Маленький Артур» і «Артурчик». Він тоді важив близько 88 кг, при цьому його зріст становив 186,5 см. «Маленький Артур» мав просто таки ведмежу силу та відверто котячу спритність.
Його кар'єра спочатку була хаотичною, але згодом він зумів опанувати мистецтво боксу. Найбільший акцент завжди робив на тактиці атак і оборонних прийомах.
До 1906 року у суперважкій вазі домінував канадський боксер Томмі Бернс[en], який до того переміг Марвіна Харта. На той час Джек Артур Джонсон встиг провести більше 50 зустрічей, зазнавши у них лише трьох поразок. Джонсон переміг таких відомих суперників, як Френк Чайлз, Джордж Гарднер, Сем Маквей, Джо Жанетт, Джим Флінн і екс-чемпіон світу Боб Фітцсіммонс.
26 квітня 1906 року Джонсон провів бій проти молодого та невисокого, проте небезпечного супертяжа Сема Ленгфорда. На той момент 28-річний Джонсон наближався до піку своєї кар'єри і був на 13 см вищим та на півтора десятка кілограмів важчим свого 20-річного суперника. Бій закінчився переконливою перемогою Джонсона, який нокаутував Ленгфорда в середині поєдинку. Сам Ленгфорд потім говорив, що це був єдиний поєдинок у його кар'єрі, у якому йому дійсно серйозно дісталося[3].
Як би не хотілося «Артурчику» відібрати у Томмі Бернса його титул, в Америці того часу чорношкірому боксеру доводилося нелегко. Досвідчений менеджер Джонсона Сем Фітцпатрик бачив тільки одну можливість для Джека — організувати зустріч з Томмі за межами Америки. Така можливість могла випасти лише під час одного з турів Бернса.
Сам же Томмі Бернс не надто прагнув зустрітися з «Гігантом з Галвестона», знаючи, що той перевершує його у вазі та є на 14,5 см вищим. У результаті Томмі Бернс прийняв пропозицію зустрітися з Джеком Джонсоном, тільки у випадку, якщо йому компенсують матеріальні та інші витрати. Суму компенсації він оцінив у 6 000 фунтів або 30 000 доларів. На той час це були нечувані гроші, яких ніколи не отримував жоден боксер. Озвучивши цей запит, Бернс був абсолютно впевненим, що бій так і не відбудеться. Яким же було його здивування коли на горизонті з'явився заповзятливий бізнесмен, що обожнював бокс — Хуго Макінтош. Макінтош був готовий задовольнити фінансові забаганки чемпіона, будучи типовим бізнесменом, для якого можливості отримати прибуток було набагато важливішими за расові забобони. До того ж, взявшись за організацію цього поєдинку Макінтош точно не прогадав.
26 грудня 1908 року на новозбудованому стадіоні у Сіднеї, Томмі Бернс вийшов у ринг, в протилежному кутку якого його вже чекав Джонсон.
Уже через кілька раундів після початку бою все обличчя Томмі Бернса залила кров. Джонсон не намагався швидко приголомшити суперника, натомість він систематично наносив точні удари, одночасно з цим голосно коментуючи все, що відбувалось у рингу. Бій був аж надто нерівним, тому глядачі почали вимагати його зупинки, але рефері не поспішав втручатись у перебіг поєдинку. У 14 раунді Томмі Бернс ледве встиг підвестися, як знову опинився під градом ударів афро-американця, після чого рефері все ж зупинив поєдинок.
Джек Артур Джонсон став першим темношкірим чемпіоном світу у найпрестижнішій ваговій категорії. Але багатьом американцям це не надто сподобалося.
Але Джонсон впродовж усього наступного року доводив справедливість перемоги над Бернсом, провівши кілька успішних боїв за захист чемпіонського титулу. Проте на той час деякі впливові люди у світі боксу стали наполегливо шукати того, хто зміг би перебоксувати вічно усміхненого Джонсона, однією з візитівок якого став дратівливо життєрадісний та трохи зухвалий сміх.
Ажіотаж навколо цього бою був дуже великим — на нього було продано 15 760 квитків. Гонорар Джонсона склав неймовірні на той час — 120000 доларів (Джеффріс отримав 90000 доларів). Цей бій фільмувався на кіноплівку, а значну частину доходів його організатори отримали від продажу прав на фільмування. Однак ажіотаж навколо поєдинку не виправдав сподівань. Частина глядачів сподівалась на перемогу Джима Джеффріса. Проте виявилось що Джеффріс розгубив свою силу і вправність, адже впродовж п'яти років не виходив у ринг та навіть не тренувався. У цьому поєдинку він вперше у кар'єрі побував в нокдауні, а у 15 раунді бій був зупинений, завдяки чому Джонсон знову святкував перемогу. Обов'язки рефері в цьому поєдинку виконував Текс Рікард.
Джонсон сповна відплатив супернику за приниження через колір шкіри — кожного разу, проводячи вдалу комбінацію ударів, він голосно та ввічливо звертався до суперника: «Джефф, я щиро сподіваюся, що не зробив тобі боляче». Відразу ж після поєдинку багатьма штатами прокотилися негритянські погроми, під час яких расисти лінчували 11 осіб, а фільм самого бою був заборонений до показу владою більшості штатів. Найбільш справедливо оцінив результат бою сам Джеффріс. В інтерв'ю наступного дня після поєдинку він сказав буквально таке: «Як я не старався, за весь бій мені так і не вдалося влучити у Джека. Якби бій тривав тисячу років, я б все одно не дістав його».
5 квітня 1915 року в Гавані Джонсон зустрівся з Джессом Віллардом. Джонсон мав перевагу на початку бою, але до 20 раунду сили почали залишати 37-річного боксера, і в 26 раунді, пропустивши правий аперкот, він опинився в нокауті.
Існує поширена думка, що Джонсон «ліг» під Вілларда, щоб не сидіти в тюрмі. Пізніше Джек нібито зізнався в тому, що імітував нокаут. Як доказ він показав фотографію, де, лежачи на помості, прикриває рукою очі від яскравого кубинського сонця. Невгамовний пропагандист боксу Нет Флейшер багато років по тому отримав від Джека Джонсона письмове зізнання, завірене за всіма правилами, що він «здав» бій Вілларду за додаткові 50000 доларів винагороди і згадану обіцянку амністії. Треба віддати належне шляхетності Флейшера: він так ніколи і не оприлюднив зізнання Джонсона, заявивши, що придбав цей документ лише для того, щоб він не потрапив в руки якомусь журналісту, що був би менш делікатним в питаннях честі. Таким чином, цього зізнання досі ніхто не бачив, а Флейшер помер в 1972 році, забравши цю таємницю з собою в могилу. Уже після смерті Флейшера деякі з його соратників розповідали, що сам він підозрював Джонсон у тому, що той просто придумав історію про здачу бою, аби продати лист-зізнання і заробити на цьому, а також реабілітуватися за поразку. Існує кіноплівка із записом цього бою, яка є неупередженим свідченням того, що Джек Джонсон перемагав протягом 20 раундів, але потім раптово почав проявляти ознаки накопиченої втоми та в підсумку пропустив сильний удар суперника правою, який і поставив крапку в поєдинку. Якби Джек Джонсон дійсно хотів здати бій, навряд чи б він боксував упродовж цілих 26 раундів. Крім того, дослідники історії боксу виявили звіт про цей бій, написаний оглядачем Ассошіейтед Прес відразу ж після його закінчення, в якому журналіст з неприхованим здивуванням пише про те, як Джонсон, який до того нерухомо лежав на підлозі рингу, жваво скочив на ноги, відразу ж після того як рефері вимовив «десять». Але навряд чи нам коли-небудь вдасться дізнатися, як все відбувалося насправді.
Джонсон залишився на рингу до останніх днів свого життя, виходячи в ринг усе з тією ж посмішкою, яка так дратувала багатьох. Загинув у автокатастрофі, що сталася 10 червня 1946 року.
Доленосний для Америки боксер, Джек Артур Джонсон мав величезний технічний потенціал та надзвичайно потужні удари. Зробив великий внесок у розвиток боксу, а також розробив тактику ведення бою на рингу. Завдяки Джонсону бокс стали порівнювати з мистецтвом. Джонсон — автор ідеї попереднього планування комбінаційних дій та вмілого маневрування в квадраті рингу з метою створення оптимальних умов для домінації над суперником.
.jpg)
У Джека Джонсона, крім боксу, було ще два захоплення: білі жінки та швидка їзда на хороших автомобілях. Був одружений 4 рази, причому виключно на білих жінках.
Джек помер в автомобільній катастрофі 10 червня 1946 р. у штаті Північна Кароліна у віці 68 років. Його автомобіль не вписався в поворот та врізався в телеграфний стовп. У лікарні Джек прожив ще добу. До самої смерті він зберіг свою незвичайну посмішку, за яку його так не любив Джек Лондон.
- ↑ Find a Grave — 1996.
- ↑ Unforgivable Blackness. Knockout. Jack's Women. Архів оригіналу за 28 вересня 2018. Процитовано 26 грудня 2018.
- ↑ Moyle, 2011, p. 162.
- Послужний список [Архівовано 5 вересня 2016 у Wayback Machine.](англ.)