Дженіс Джоплін

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дженіс Джоплін
Janis Joplin 1969.JPG
Основна інформація
Повне ім'я Дженіс Лін Джоплін
Дата народження 19 січня 1943(1943-01-19)
Місце народження Порт-Артур, штат Техас
Дата смерті 4 жовтня 1970(1970-10-04)
Місце смерті Голлівуд, Лос-Анджелес, Каліфорнія, США
Роки активності 1963 — 1970
Країна Flag of the United States.svg США
Професія вокалістка
Співацький голос мецо-сопрано
Інструменти вокал
Жанр блюз
психоделічний рок
Колективи Big Brother & the Holding Company, Kozmic Blues Band, Full Tilt Boogie Band
Лейбли Columbia Records
Нагороди
janisjoplin.com
Q: Цитати у Вікіцитатах
commons: Файли у Вікісховищі

Дже́ніс Лін Джо́плін (англ. Janis Lyn Joplin; нар. 19 січня 1943, Порт-Артур, Техас — пом. 4 жовтня 1970, Лос-Анджелес, США) — американська співачка, одна з найвидатніших вокалісток у рок-музиці.

1995 року Дженіс Джоплін посмертно ввели в Залу слави рок-н-ролу; у 2005 році — удостоїли «Grammy Lifetime Achievement Award» за видатні досягнення; в 2013 році вона отримала зірку на Голлівудській «Алеї слави». Джоплін посідає 46-те місце в списку «50 найвизначніших виконавців усіх часів» журналу Rolling Stone (2004)[1] і 28-ме в списку «100 найвидатніших співаків і співачок усіх часів» (того самого журналу)[2].

Життєпис[ред.ред. код]

Дитинство і сім'я[ред.ред. код]

Дженіс Лін Джоплін народилася 19 січня 1943 року в Порт-Артурі (Техас) у сім'ї Сета Джопліна, службовця компанії Тексако[3][4]. Любов до музики передалася їй від батьків. Мати Дороті, яка виступала в мюзиклах на студентській сцені, відкинула пропозицію почати професійну кар'єру[5]; замість цього після закінчення коледжу вона приїхала до Амарилло (штат Техас), отримала роботу на місцевій радіостанції й там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Подружня пара переїхала до Порт-Артура, де Сет отримав роботу на очисній установці компанії Texaco[6].

Як розповідали пізніше брат і сестра Дженіс, Майкл і Лора, Джоплін-старший був «прихованим інтелектуалом»: читав Данте, слухав не country & western, як було прийнято в Південному Техасі, а класичну музику (частіше — оперу); при цьому, за словами Лори, навчав дітей «задаватися питаннями про справжні причини речей». Батьки не нав'язували дітям своїх музичних уподобань, але мати нерідко демонструвала їм свою техніку вокалу. Ці уроки співу проходили в найбільш буденній обстановці. «По суботах, коли ми починали прибирати в будинку, мама на повну гучність ставила платівки з записами бродвейських мюзиклів, і ми всі втрьох — вона, я і Дженіс — працювали, співаючи на весь голос»[6], — згадувала Лора Джоплін.

Сестра розповідала, що Дженіс у дитинстві була «кмітливою, не за роками розвиненою, усміхненою дівчинкою, яка всім своїм виглядом і поведінкою зачаровувала людей». Пристрасть до творчості проявилася у неї з дитинства: це почалося з живопису, причому в сюжетах переважали біблійні теми. Більшу частину вільного часу Дженіс проводила в церкві або в місцевій бібліотеці. При цьому вона з задоволенням зголошувалася брати участь у всіляких благодійних заходах. Батько і мати, за спогадами Лори, були дуже задоволені тим, що Дженіс з ранніх років стала проявляти самостійність та незалежність[7].

У школі Томаса Джефферсона (англ. Thomas Jefferson High School, Порт-Артур) Дженіс була зразковою ученицею і спочатку відповідала нормам суспільних очікувань. Однак подруг у неї не було: вона спілкувалася виключно з хлопцями. За словами Лори, незабаром стало ясно, що Дженіс в інтелектуальному плані набагато перевершує однолітків. Крім того, вона завжди відверто висловлювала все, що думає, а оскільки (за власним висловом) «не ненавиділа ніггерів», одразу ж стала вигнанкою в школі, де — задовго до появи Мартіна Лютера Кінгарасистські погляди вважалися нормою[5]. Пізніше батько розповідав:

Ліві лапки Вона здебільшого спілкувалася сама з собою. У школі їй доводилося важко. Вона вперто намагалася виділятися одягом і поведінкою, і за це її там дуже не злюбили. Не було жодної людини, з якою вона могла б знайти хоч щось спільне, хоч про щось поговорити. Вона була однією з перших представниць революційної молоді в Порт-Артурі, яких нині там безліч[8].
Оригінальний текст (англ.)

She mostly kept to herself. She had a pretty rough time of it in high school. She insisted on dressing and acting differently and they hated her for it. There were no people she could relate to, talk to. As far as Port Arthur was concerned, she was one of the first revolutionary youth. There's lots of them now.

Праві лапки

Оскільки в Порт-Артурі школа на той час була єдиною, виявитися знедоленою в ній означало стати «парією міста»[9]. Але поступово у Дженіс стали з'являтися друзі поза шкільним середовищем: вона увійшла в напівпідпільний гурток молоді, яка захоплювалася новою літературою, поезією біт-покоління, блюз- і фолк-музикою, радикальними видами сучасного мистецтва. Один з них, футболіст на ім'я Грант Лайонс, познайомив Дженіс з творчістю Ледбеллі, зробивши її на все життя палкою прихильницею блюзу[10]. Невдовзі вона почала й сама співати блюз, спочатку — таємно від навколишніх[3].

Прийнято вважати, що психологічні проблеми (пов'язані, переважно, з зайвою вагою) почалися у Дженіс в підлітковому віці: вона важко переживала знущання однолітків (у місті, де була, як пізніше згадувала, «чужою серед тупих»[11]) і страждала від ненависті до себе і навколишнього світу. У ті роки сформувався вибуховий характер Дженіс Джоплін, почасти «стилізований» під впливом блюзових виконавиць (Бессі Сміт, Біг Мама Торнтон, Одетта), а також поетів-бітників[10].

Поїздки в Луїзіану[ред.ред. код]

Для підлітків так званого «золотого трикутника» східного Техасу (Бомонт, Порт-Артур і Орандж) Луїзіана виглядала «землею обітованою вина і блюзу»; тутешня сцена (Слім Гарпо, Кліфтон Шеньє, Томмі Маклейн, Рід Бернард, Dale & Grace) докорінно відрізнялася від міського південного блюзу, столицею якого був Х'юстон[10]. Межею, за якою починалося царство «swamp-блюзу», вважали «Шосе 90»; тут розташовувалися придорожні клуби Big Oaks, buster's, Stateline, популярні і серед техасців. Для підлітків таємні «порушення кордону» були свого роду «ритуалом посвячення»; Дженіс пройшла його в дуже ранній юності, оскільки спілкувалася з найбільш відчайдушними хлопцями, які вважали її «своєю дівчиною»[9].

Саме в Луїзіані Дженіс вперше заспівала блюз і — вразила слухачів, ідеально скопіювавши вокальний стиль Одетти. Виходячи час від часу на сцену в тому чи іншому придорожньому клубі, вона дуже швидко стала набувати навичок професійної блюзової виконавиці[5]. Дженіс не знала нотної грамоти, але (як зазначав біограф Річард Б. Хьюз) володіла унікальною сприйнятливістю: це дозволяло їй вбирати фразеологію, ритмічність, емоційний спектр блюзу до найдрібніших нюансів[12]. Жорсткий луїзіанський блюз став ідеальним фоном для розвитку місцевої контркультури, накладений на підлітковий інтерес до філософії бітників. Вже до моменту закінчення школи Томаса Джефферсона в 1960 році Дженіс Джоплін мала глибокі знання в музиці і була сповнена рішучості розвинути їх до межі[9].

1960 року Дженіс вступила до Університету Ламар[en] (Бомонт, Техас). «Спочатку вона справила на мене відразливе враження своєю різкістю. Пізніше, пізнавши Дженіс ближче, я зрозуміла, що за агресивністю криється чутлива і вразлива натура. Я чула всі ці історії про те, як її гнобили в школі. Можу сказати одне: Дженіс не залишалася в боргу: кривдникам вона платила тією ж монетою»[5], — згадувала однокурсниця Франсіс Вінсент.

Сценічний дебют[ред.ред. код]

Літо 1960 року Дженіс провела у Венеції (районі Лос-Анджелеса) серед бітників, а восени повернулася в Техас. Як згадував Джон Ленгдон, один з друзів її юності, вплив на Дженіс і компанію бітники справили не стільки своєю поезією, скільки стилем життя. 31 грудня 1961 року в бомондському клубі Halfway House відбувся сценічний дебют Джоплін, а в січні 1962 року її вже бачили на сцені клубу Purple Onion у Х'юстоні[13][~ 1].

Відтоді Дженіс Джоплін почала регулярно виступати на університетській сцені, демонструючи виразний вокал з триоктавовим робочим діапазоном. Її першою власною піснею, записаною на плівку, був блюз «What Good Can Drinking Do», оформлений в манері Бессі Сміт. «Дженіс перебувала під враженням водевільного блюзу 20-х років і ототожнювала себе з його зірками. Саме цей вид надвиразного соул-блюзу дозволив їй почути свій власний внутрішній голос, зрозуміти глибини своєї душі»[5], — стверджувала рок-критик Люсі о'Браєн.

Влітку 1962 року Джоплін здійснила свій перший офіційний візит до Вінтона (штат Луїзіана), де (на відміну від Техасу) алкоголь відпускали і неповнолітнім, а в клубах грали не кантрі, а рок-н-рол та блюз. Така музика звучала і в негритянських нічних клубах Порт-Артура, але (як згадувала Лора Джоплін) «білі дівчата туди не ходили, та їх появу там і не вітали. У Порт-Артурі зберігалася сегрегація аж до 1967 року»[6].

У липні того ж року Джоплін вступила до Техаського університету в Остіні[13]. Вже через місяць згадка про неї потрапила на сторінки місцевої преси. «Вона ходить босоніж, коли заманеться, заходить до класу в Levi’s, тому що так зручніше, і носить з собою всюди цитру на випадок, якщо раптом захочеться щось заспівати: тоді інструмент стане в нагоді. Її звуть Дженіс Джоплін»[14], — писала університетська газета 27 липня 1962 року під заголовком: «Вона сміє бути несхожою».

Того самого літа Дженіс Джоплін та її приятель Джек Сміт виїхали з Порт-Артура і попрямували до Остіна, де оселилися в багатоквартирній обителі фолкерів і бітників, відомій як Ghetto. Восени Дженіс почала виступати з місцевим блюграс-гуртом Waller Creek Boys, де грав Р. Павелл Сент-Джон[~ 2]; третім учасником ансамблю був бас-гітарист Ларрі Віггінс. Тріо грало в будинку місцевих профспілок по неділях, а також у барі Тредгілла Bar & Grill (увечері в середу), виконуючи пісні Ледбеллі, Бессі Сміт, Джина Річі, Розі Меддокс, а також стандарти блюграсу. Тоді Дженіс уже всерйоз захопилася «травою», у великих дозах вживала алкоголь[~ 3] і препарат секобарбітал[en].

Прийнято вважати, що саме тут, під впливом алкоголю, в голосі Джоплін з'явилася хрипота, яка потім розрослася і зробила її знаменитою. Однак, за словами Люсі о'Браєн, «...Дженіс мала одночасно два абсолютно різних голоси: чистий яскравий сопрано і потужний блюзовий хрип. Деякий час вона вагалася, не знаючи, якому віддати перевагу, а потім зробила вибір на користь другого з них»[5].

Переїзд до Сан-Франциско[ред.ред. код]

Дженіс Джоплін порвала зі студентським середовищем у січні 1963 року після того, як одна з університетських газет (недобре пожартувавши) назвала її «найстрашнішим з хлопців». Саме в цей час Чет Гелмс, старий приятель по Остіну, повернувся з Сан-Франциско з розповідями про місцеву пост-бітниківську сцену. 23 січня 1963 року обидва на попутних машинах виїхали зі студентського містечка, а вже через два дні Дженіс Джоплін виступила на сцені кав'ярні North Beach, після чого пройшлася з капелюхом у руці серед столиків, збираючи дріб'язок «на пиво». Двома іншими постійними місцями виступів стали для неї Coffee Confusion і Coffee Gallery. Дженіс спочатку співала акапельно, незабаром їй почав акомпанувати Йорма Кауконен (пізніше — гітарист Jefferson Airplane); дуетом вони почали виступати в кав'ярнях, таких як Coffee & Confusion. Серед виконавців, що виходили з нею на сцену, були блюзмени Роджер Перкінс і Ларрі Генкс.

«Меморіальна дошка» в Берклі, на перехресті Шеттак-авеню і Еддісон-стріт, у пам'ять про арешт тут Дженіс Джоплін

Серед нових друзів Дженіс з'явилися Девід Кросбі, Нік Гравенітес, а також Пітер Албін (який у цей час грав «прогресив блюграс» з Джей Пі Пікенсом) і Джим Герлі (обидва в майбутньому — учасники Big Brother & the Holding Company)[13]. За спогадами очевидців, Дженіс вела себе на сцені дуже розкуто і співала оглушливо. «Чет (Гелмс) одного разу привів мене в Coffee Gallery, щоб я послухала її голос. Вона співала під акомпанемент однієї електричної гітари, але так голосно, що мені довелося вийти із зали і слухати її на тротуарі»[15], — згадувала Лурія Кастелл.

Першу половину 1963 року Дженіс провела, перебиваючись дрібними заробітками. Влітку вона виступила на фолк-фестивалі в Монтереї, до цього часу встигнувши потрапити в мотоциклетну аварію, вплутатися у вуличну бійку і побувати у в'язниці за дрібну крадіжку. Восени 1963 року Дженіс вперше виступила на радіо, в прямому ефірі сан-франциської радіостанції KPFA, виконавши «Midnight Special» під акомпанемент Рона «Пігпена» Маккернана, майбутнього учасника гурту Grateful Dead[13][15].

Перші записи[ред.ред. код]

1964 року Дженіс Джоплін деякий час провела в нью-йоркському Нижньому Іст-сайді; тут більшу частину часу вона проводила за читанням Гессе і Ніцше, зрідка виходячи на сцену клубу Slug's.

Після повернення до Сан-Франциско 25 червня 1964 року з Йормою Кауконеном вона записала шість блюзових стандартів («Trouble In Mind», «Kansas City Blues», «Hesitation Blues», «Nobody Knows You When You're Down And Out», «Daddy, Daddy, Daddy» і «Long Black Train Blues»), пізніше випущені бутлегом під заголовком The Typewriter Tape. Як перкусія тут використовувалася друкарська машинка, на якій вистукувала ритм Маргарита Кауконен[16].

У той час Дженіс вже регулярно вживала наркотики: кристалічний метедрин, часом героїн[17], за допомогою яких намагалася позбавитися від депресії й зайвої ваги. Навесні 1965 року друзі, стурбовані її виснаженим виглядом, умовили Дженіс повернутися до батьків у Порт-Артур. Сестра Лора розповідала, що і сама Дженіс була всім, що відбувалося з нею, «налякана до смерті». Вона приїхала переляканою і пригніченою; соромилася себе і ніколи не показувалася перед матір'ю в одязі з короткими рукавами, щоб та не побачила слідів від шприців[5]. «Вперше в житті вона раптом стала прислухатися до того, що говорять їй батьки», — згадувала сестра. Дженіс зверталася до психолога, твердо вирішила продовжити освіту і взагалі, «зажити життям, яке пророкували їй батьки»[18].

1965 року Джоплін вступила на факультет соціології в Ламарському технологічному університеті (Бомонт, Техас), де провчилася рік, час від часу виїжджаючи до Остіна для концертних виступів. При цьому вона вела стриманий і консервативний спосіб життя. Як згадував її давній друг, фолк-співак Боб Нойвірт, Дженіс повернулася до Сан-Франциско зміненою: «Вона справляла враження молодої жінки, яка твердо вирішила почати нове життя»[5].

Big Brother & the Holding Company[ред.ред. код]

Тим часом у Сан-Франциско утворився новий гурт Big Brother & the Holding Company. Чет Гелмс, який знав одного з музикантів по комуні Family Dog, підписав з гуртом контракт і став його менеджером[19]. Успіх двох місцевих гуртів — Jefferson Airplane (тоді ще — з Сігні Андерсон) і The Great SocietyГрейс Слік) — змусив його згадати про свою давню знайому. Він направив спільного приятеля Тревіса Ріверса в Техас виключно з метою вивезти звідти Дженіс Джоплін, яка незадовго до цього вже розглядала можливість увійти до складу рок-гурту — мова йшла про 13th Floor Elevators[13].

4 червня співачка прибула до Сан-Франциско. Гелмс стверджував, що «...Пітер і Джим замахали руками: ні, що ти, ми бачили її в Coffee Gallery, вона ненормальна». Гелмс не став наполягати, але, за його словами, «співачки більш урівноваженої не знайшлося, тож я запропонував колегам знову вийти на той самий слід». Дженіс, у свою чергу, мала сумніви: вона припинила вживати наркотики й дуже боялася підсісти на них знову. «Я зробив усе, щоб переконати її в тому, що музиканти очистилися від важких наркотиків... ну, а ЛСД — це ж зовсім інша справа»[15], — казав Чет Гелмс. У червні 1966 року Дженіс писала додому батькам:

Ліві лапки Зняла кімнату: дуже миле місце, є кухня і вітальня, навіть праска і прасувальна дошка ... Все ще працюємо з Big Brother & the Holding Co.: це дійсно цікаво... Репетируємо щовечора в гаражі їх приятеля-художника; люди заходять, слухають, схоже, всім дуже подобається мій спів... Ось вам ще кілька дивних назв до колекції: The Grateful Dead, The Love, Jefferson Airplane, Quicksilver Messenger Service… Неймовірно, чи не так? У мене все в порядку, не хвилюйтеся. Ні схудла, ні поправилася, і з головою все в порядку. Подумую, чи не повернутися в інститут, тож поки мене не скидайте з рахунків![14] Праві лапки

10 червня 1966 року відбувся перший виступ нового складу гурту в клубі «Авалон»[4]. Дженіс заспівала тут дві пісні, більшу частину концерту просидівши на динаміку з тамбурином[15]. Місяць по тому з музикантами, їхніми дружинами і подругами вона оселилася в особняку, що розташовувався в долині Сан-Джеронімо. У ці дні Джоплін майже не вживала наркотиків: за наполяганням клавішника (і близького друга в той час) Стівена Райдера вона уклала з колегою по групі Девідом Гетцем договір про те, щоб у квартирі, яку вони знімали на двох, шприци оголосити поза законом[20]. Весь цей час вона детально описувала свої починання в листах батькам. «...Зараз моя позиція двоїста. Перспектива стати другосортною Шер нітрохи мене не приваблює. Але впевнена, що це класний шанс, і вже його-то я не втрачу»[18], — так, за спогадами сестри, писала Дженіс про початок роботи з рок-гуртом. У ці дні, як згадував пізніше Сем Ендрю, вона «була розумна, рішуча і володіла дивовижним для провінціалки почуттям власної гідності»[5].

З появою Джоплін стиль Big Brother & the Holding Company змінився: гурт заграв динамічний синтез поп-психоделії і блюзу, зберігши вірність імпровізаційному стилю виконання[21]. Джоплін привнесла в репертуар ансамблю нові пісні: «Women Is Losers» і «Maybe»; з Альбіном вони стали співати дуетом «Let The Good Times Roll» і «High Heel Sneakers»[15]. «Ми не безпристрасні професіонали, ми емоційні і неохайні»[11], — казала вона. Як згадував Албін, гурт все-таки змушений був збавити гучність: зв'язки співачки не могли впоратися з таким рівнем шуму[15].

Дарування нової вокалістки та її артистична харизма вивели гурт у число лідерів сан-франциської сцени. Не бувши наддосвідченими музикантами, учасники Big Brother були (за словами Сема Ендрю) насамперед «творчими людьми, що прямували шляхом органічного художнього самодослідження»[21]. Дженіс Джоплін так згадувала про свої перші враження від колективу:

Ліві лапки Все життя я мріяла - бути бітником, зустрічатися з heavies[~ 4], довбатися, трахатись і веселитися: ось все, чого я хотіла від життя. При цьому я знала, що голос у мене добрий: ним я завжди зароблю собі на пару пива. І раптом хтось немов жбурнув мене в цей рок-бенд. Слухайте, кинули на мене цих музикантів, звук пішов через спину, бас, що заряджає <енергією>, і я зрозуміла: ось воно! - ні про що інше я ніколи й не мріяла! І від цього пішов кайф - чистіший, ніж з будь-яким чоловіком. Можливо, в цьому і була вся проблема...[8]
Оригінальний текст (англ.)

All my life I just wanted to be a beatnik, meet all the heavies, get stoned, get laid, have a good time, that's all I ever wanted, except I knew I had a good voice and I could always get a couple of beers off of it. All of a sudden someone threw me into this rock band. They threw these musicians at me, man, and the sound was coming from behind, the bass was charging me, and I decided then and there that was it, I never wanted to do anything else. It was better than it had been with any man, you know. Maybe that's the trouble…

Праві лапки

Новий альянс, як згадував Ендрю, відіграв вирішальну роль у творчому розвитку Джоплін. Співачка, яка встигла звикнути до суспільного неприйняття, тепер купалася в променях загального захоплення. Крім того, «Big Brother дозволили Дженіс розвиватися. Ми ніколи не змушували її співати в якомусь певному стилі, такий підхід був важливий і характерний саме для сан-франциських гуртів»[21], — згадував гітарист. Разом з тим, якість вокалу Джоплін змінилася — можливо, не в кращий бік. «Адже вона починала як співачка для акустичного акомпанементу, і голос у неї був соковитий, фолковий. У Big Brother він став менш колоратурним. На малій гучності Дженіс демонструвала фантастичний діапазон, але їй доводилося гранично форсувати вокал, щоб змагатися зі звучанням гурту. Вже через рік у неї з'явилися поліпи, через які кожна нота стала звучати як акорд, в комплекті з півтонами»[15], — казав Албін.

Сама Джоплін не розцінювала ці зміни як деградацію: ба більше, стверджувала, що лише після приходу в гурт «зрозуміла, що досі ніколи не співала по-справжньому». Їй лише довелося відмовитися від наслідування Бессі Сміт («...Вона брала відкриті ноти, в контексті найпростішої фразеології, але це неможливо розрахувати, коли за спиною у тебе — рок-гурт...») і в Отіса Реддінга навчитись мистецтву штовхати пісню вперед замість того, щоб вільно ковзати по її поверхні»[22]. «У мене три голоси: крик, гортанна сиплість і високе завивання. Втілюючись у співачку нічного клубу, я використовую сиплість. Це те, що подобається моїй матері. Вона каже: Дженіс, навіщо ти так вищиш, адже у тебе такий гарний голос?»[22] — казала Джоплін.

Гурт підписав контракт з продюсером Бобом Шедом (англ. Bob Shad) і його детройтським лейблом Mainstream Records; Гелмса, який проти цього заперечував, довелося звільнити[15]. Про дебютний альбом Big Brother & the Holding Company, який побачив світ лише після тріумфального виступу гурту на Monterey Pop Festival, Джоплін казала:

Ліві лапки Альбом вийшов слабким, тому що ми були молодими і наївними, поганий був продюсер, не було у нас ні менеджера, ні взагалі людини, яка могла б щось порадити. Ми були в розгубленості, і нас просто використовували. Дали три дні на запис всього альбому і натякнули, що, якщо ми дозволимо собі в студії якісь творчі вільності, то нас одразу ж викинуть[23]. Праві лапки

На початку жовтня 1966 року новий менеджер гурту Джуліус Карпен повернув колектив до Сан-Франциско, де той зіграв на кількох великих концертах. У «Голден Шиф Бейкері» 10 лютого Дженіс познайомилася з Кантрі Джо Макдональдом, який став її близьким другом. Невдовзі вони на двох зняли квартиру[13].

Фестиваль у Монтереї[ред.ред. код]

Поворотним пунктом в історії Дженіс Джоплін став виступ Big Brother & the Holding Company на поп-фестивалі в Монтереї — спочатку 17 червня, а потім наступного вечора, на концерті, організованому спеціально для того, щоб режисер Д. А. Пенебейкер міг зняти його на плівку[13]. За словами рок-критикині Люсі о'Браєн, виступ Джоплін вирізнявся захопливою спонтанністю і випромінював потужний заряд живої енергії: аудиторія була вражена, тому що «...ніколи раніше біла співачка не вела себе таким чином на сцені і не використовувала так можливості свого голосу»[5]. Виступ Джоплін з «Ball-and-Chain» став центральним епізодом фільму Пенебейкера «Monterey Pop»[19].

Білл Грехем згадував, що Дженіс та її гурт на фестивалі прозвучали «дико і люто». При цьому знаменитий імпресаріо не вважав, що співачка свідомо намагалася наслідувати негритянські зразки: «Мені здається, вона співала саме як дівчина, яка прибула з Техасу і пообтерлася в Сан-Франциско: це був її власний голос, її власна інтерпретація пісень. Вона співала блюз, і робила це дуже по-своєму. <...> Дженіс була новаторкою в новому стилі, носійкою гігантського, оригінального, творчого таланту, і наслідувати її було неможливо»[8].

31 жовтня Big Brother підписали контракт з новим менеджером Албертом Гроссманом[24]. Це багато в чому визначило подальшу долю ансамблю. Гроссман, як пізніше стверджував Албін, зневажливо ставився до музикантів, але обожнював Джоплін, у якій бачив «нову Біллі Голлідей», а в перспективі — лідерку блюзового супергурту, серед учасників якої розглядався, зокрема, Тадж-Махал[15].

Клайв Девіс, президент Columbia Records, підписав з Big Brother контракт на випуск трьох студійних альбомів[24] і приєднався до Гроссмана в нагальних спробах звільнитися від старого контракту[21]. Новий був підписаний вже після виходу влітку 1967 року на Mainstream Records дебютного альбому Big Brother & the Holding Company (#60, США)[25].

16 лютого 1968 року гурт почав своє перше турне по Східному узбережжю, а наступного дня вперше виступив у Нью-Йорку, в Anderson Theatre. Концерт отримав схвальні рецензії в пресі. «Дженіс не назвеш красунею у звичному сенсі слова, але вона, безсумнівно, — секс-символ, нехай і в дещо несподіваній „упаковці“. У її голосі поєдналися душа Бессі Сміт, блиск Арети Френклін, драйв Джеймса Брауна... Злітаючи до небес, цей голос не знає кордонів і немов би породжує в собі божественне багатоголосся»[22], — писав оглядач Village Voice. Дженіс щодо цього написала батькам:

Ліві лапки Ось вона, перша нью-йоркська рецензія на наш перший концерт!.. Все вказує на те, що я стану багатою і знаменитою. Неймовірно! Журнали навперебій просять мене про інтерв'ю і фотосесії, і я нікому не стану відмовляти. Вау, я така щаслива! Стільки тинялася дитям, яке заблудилося... - і ось, звалилося таке. Головне, що схоже, цього разу в мене справді все вийде. Неймовірно. Ну - приклейте, чи що, кудись цю вирізку, нехай усі бачать. Я так пишаюся![14] Праві лапки

Багато рецензентів відзначили невідповідність дарування вокалістки рівневі музикантів. «Не було б ніяких Big Brother & the Holding Company без Дженіс Джоплін та її термоядерного блюзового виконання»[26], — писав BMI Magazine у статті під назвою «Бджолині рок-королеви» («У наші дні рок-гурт нагадує вулик: три-чотири робочі бджілки дзижчать навколо бджоли-королеви»). Журнал Ньюсвік також оголосив у ті дні свій список — двох «рок-королев»: до нього увійшли Дженіс Джоплін та Ґрейс Слік.

Cheap Thrills[ред.ред. код]

У березні 1968 року група (яку почали рекламувати на афішах як Janis Joplin and Big Brother & the Holding Company) з продюсером Джоном Саймоном приступила до роботи над другим альбомом. Вперше в колективі виникли тертя: музиканти відчували, що Джоплін стає суперзіркою, а самі вони перетворюються на акомпанувальний склад. З іншого боку, і співачка все частіше чула з боку, що гурт не відповідає її рівню виконавської майстерності[13].

Тим часом турне тривало: 7 квітня Big Brother & the Holding Company завершили його великим концертом у Нью-Йорку пам'яті Мартіна Лютера Кінга, де також виступили Джимі Хендрікс, Бадді Гай, Річі Гевенс, Пол Баттерфілд і Алвін Бішоп. Під час турне (12-13 квітня) в залі Winterland Ballroom був записаний (вийшов пізніше) концертний Live at Winterland '68.

Випуск студійного альбому затримувався: продюсер відкинув майже весь матеріал (близько 200 бобін), запропонований гуртом. Але попередні заявки виявилися настільки масовими, що альбом отримав золотий статус ще до випуску. Клайв Девіс зажадав негайного релізу, і Cheap Thrills, обкладинку якого оформив знаменитий в андеґраунді карикатурист Роберт Крамб, вийшов у серпні 1968 року. Це відбулося незадовго до виступу групи на фолк-фестивалі в Ньюпорті (Род-Айленд), де 18-тисячна аудиторія влаштувала їм овацію і не відпускала зі сцени до першої години ночі[11].

У Cheap Thrills (як писав 1994 року оглядач Джон Макдермотт), гурт створив «...свій шедевр: еклектичну колекцію бурхливих студійних і концертних експериментів», які повною мірою віддзеркалили силу ансамблю[21]. Макдермотт зазначав: як і більшість блюзових виконавців свого часу, Джоплін була сильна швидше в інтерпретаціях готового матеріалу, ніж в авторському мистецтві. Однак, саме в цей момент, бувши на вершині натхнення, вона написала кілька сильних пісень. Сем Ендрю казав:

« Дженіс мала яскраво виражений авторський талант, особливо це стосувалося текстів. Зробила вона чимало, але все ж саме «Turtle Blues» стала річчю, знаковою для всієї її творчості. Взагалі, авторська творчість в Big Brother була процесом дуже демократичним. У когось виникала ідея, інші її коментували. Я зазвичай ніс гуртові більш-менш закінчену композицію. Потім, відігравши її протягом декількох місяців, ми розписували аранжування. Це стосувалося всіх пісень, включаючи «Piece of My Heart», що ми отримали від Джека Кессіді, який приніс її нам, почувши виконання Ірми Франклін. Ми зробили її зовсім інакше: там була така витонченість! - а ми записали маніакальну, люту версію білого хлопця. Інший приклад того ж роду - «Summertime», над якою ми працювали дуже довго.[21]
Оригінальний текст (англ.)

Janis definitely had a talent for writing, especially lyrics," states Andrew. "She wrote a lot of things, but 'Turtle Blues' is a representative example of her writing. Songwriting for Big Brother was a very democratic process. Someone would come up with an idea, and we would all comment on it. I usually would bring in a song more or less finished. Then, after a few months of playing it with the band, we would have the arrangement done. That was so for whatever song we did, including 'Piece Of My Heart,' which we got from Jack Casady. Jack had heard Irma Franklin's rendition, and he brought it to the band. We did it completely different from Irma's version. She did it with such delicacy. We did a white kid's frantic and manic version of it. 'Summertime' was another example. We worked and worked on that for a long time.

 »

— Сем Ендрю

Між тим, Дженіс Джоплін в інтерв'ю Life зізнавалася, що звучанням альбому розчарована. Ті ж почуття поділяв і Джон Саймон, який попросив не згадувати його ім'я в титрах («Я просто допомагав їм, продюсером не був: це не моя музика»)[27]. Як зазначав кореспондент Life, альбом був «гірший, ніж просто розчарування». Гурт «спробував записати його — спочатку на концерті, потім у студії, у підсумку вийшло щось середнє», причому імпровізації співачки прозвучали як завчені[27].

Як би там не було, через місяць після виходу альбом розійшовся мільйонним тиражем, 12 жовтня очолив списки «Біллборда» і протримався на вершині 8 тижнів, чому сприяв успіх і хіт-синглу «Piece Of My Heart» (#12 Billboard Hot 100)[24][28]. Однак рецензії на альбом в американській пресі були стриманими: багато хто відзначив, що Джоплін зовсім затьмарила своїм виконанням групу, особливо в «Ball & Chain» і «Summertime»[13].

Розпад Big Brother[ред.ред. код]

Попри успіх альбому, постійні гастролі й нервове перенапруження стали позначатися на стані гурту: наркотики і дрібні чвари висушили енергію, визначили розпад особистих і творчих зв'язків. Багатьом стало очевидно, що серед учасників колективу одна тільки Джоплін після його розпаду могла б не лише вижити, але й домогтися успіху як сольна виконавиця. Гроссман, розуміючи це, не робив нічого, щоб запобігти розпаду.

У вересні 1968 року менеджер оголосив про «дружнє розставання» Дженіс Джоплін і Big Brother. 15 листопада Джоплін дала зі старим складом свій останній концерт на Східному узбережжі — в манхеттенському Коледжі Гантера (англ. Hunter College), а останній концерт відбувся 1 грудня в Сан-Франциско[29]. Гроссман захистив Джоплін від агресії ззовні, але розпадом групи були обурені всі в Сан-Франциско: багато хто відкрито казав, що менеджер знищив колектив, щоб переманити співачку до себе[21].

Рішення Джоплін нікого не застало зненацька: воно назрівало впродовж кількох місяців, і Сем Ендрю визнавав, що Дженіс про свої наміри піти з гурту йому «вуха прожужжала». «Ба більше, я і сам радив їй підшукати кращого гітариста замість мене. Рекомендував поспілкуватися щодо цього з Джеррі Міллером з Moby Grape. Але зрештою я сам пішов за нею. Для мене-то <її відхід> несподіванкою не став, а от інші учасники гурту, особливо Пітер Албін, були в шоці», — визнавав Ендрю. Джоплін і сама важко переживала свій відхід. «Я любила цих хлопців більше за все на світі, але розуміла: якщо я серйозно ставлюся до музики, треба йти... Ми впродовж двох років працювали по шість днів на тиждень, граючи одні і ті ж пісні, що в них вклали себе повністю і просто виснажили себе», — згадувала вона у вересні 1970 року[30].

Kozmic Blues Band[ред.ред. код]

За формування нового складу (кістяк якого становили Джоплін і Ендрю) взялися Гроссман, а також Майк Блумфілд і Нік Гревінайтіс, яких він покликав на допомогу. 18 грудня 1968 року музиканти вперше зібралися на репетицію і з багатьох варіантів назв (Janis Joplin & the Joplinaires, Janis Joplin Review) вибрали Kozmic Blues Band. До складу гурту, крім Джоплін і Ендрю, увійшли саксофоніст Террі Клементс, барабанщик Рой Марковіц, трубач Террі Генслі, органіст Річард Кермод, бас-гітарист Кейт Черрі (екс-Pauper), якого пізніше замінив Бред Кемпбелл[31].

Перший виступ нового, погано зіграного гурту, відбувся на шоу «Yuletide Thing». 21 грудня Kozmic Blues Band виступили в мемфіському Mid South Coliseum разом з кількома високопрофесійними соул-гуртами і були прийняті дуже прохолодно. Лютневий звіт в Rolling Stone («Memphis Debut», Стенлі Бут) був якоюсь мірою співчутливим, але велика стаття від 15 березня 1969 року, яка вийшла під заголовком: «Дженіс: Джуді Гарланд у році?» (автор — Пол Нелсон), — виявилася майже розгромною. Газета San Francisco Chronicle припустила, що Дженіс краще було б повернутися в Big Brother, «...якщо тільки вони захочуть прийняти її».

Джоплін і Ендрю

Всі учасники Big Brother & the Holding Company вживали наркотики, але, як згадував Сем Ендрю, лідерами в цьому сенсі були він і Дженіс. Лідер гурту зізнавався, що одного разу сам ледь не загинув від передозування. Пеггі Кассерта (коханка Джоплін) стверджувала в книзі спогадів, що Ендрю був звільнений з Kozmic Blues Band тільки за те, що одного разу викрав дозу героїну у Дженіс.
Цього я не пам'ятаю... Але, як то кажуть, якщо ви згадуєте 60-ті, значить вас там не було, - так відреагував на цю новину він сам.
Як відзначав Гленн Гарві в «Маямі Геральд», той факт, що Семові Ендрю - єдиному учаснику Big Brother, якого Джоплін взяла з собою в Kozmic Blues Band - навіть в голову не прийшло поцікавитися, за що Дженіс його з групи звільнила, - свідчить лише про те, в якому стані він перебував. Ендрю, втім, пропонував свій варіант відповіді на це питання:
Ми утворили Kozmic Blues Band, щоб разом писати пісні. Не вийшло: були не в собі, занадто багато вживали наркотиків. Я став для неї <Дженіс> постійним нагадуванням про минуле. Тобто, спочатку вона в Kozmic Blues Band і взяла-то як таке нагадування... А потім про це минуле захотіла забути.
[32]

Успішнішим виявився європейський тур, який був потім. Після концертів у Франкфурті (знятих німецьким ТБ), Стокгольмі, Амстердамі, Копенгагені та Парижі гурт виступив 21 квітня 1969 року в лондонському Роял Альберт-холлі і отримав схвальні оцінки в Disc, Melody Maker, Дейлі телеграф[13]. New Musical Express назвав британський дебют Джоплін «тріумфальним»: аудиторія Альберт-холлу, відгукнувшись на її заклик, підвелася з місць і почала танцювати. «Я пробилася крізь стіну, яку вважала непорушною!»[33] — дивувалася щаслива співачка, маючи на увазі традиційну «британську стриманість», яку вона й не сподівалася подолати.

І все ж у цілому нова група розчарувала фахівців і фанів. На думку Сема Ендрю, проблема полягала в тому, що якщо Big Brother були групою однодумців, які жили однією сім'єю, то Kozmic Blues Band була акомпанувальною групою, набраною з найманих працівників». «Попри те, що окремо музиканти Kozmic Blues Band були сильнішими за учасників Big Brother, вони не могли навіть наблизитися до творчої потужності останніх. Перші були професійними музикантами з нічних клубів, другі — художниками, артистами... Були моменти, особливо на гастролях у Європі, коли ми добре проводили час, але здебільшого панувала повна плутанина, ніхто нічого не розумів: ні Дженіс, ні ансамбль»[21], — казав Ендрю.

У червні 1969 року гурт приступив до роботи над альбомом у Hollywood Studios з продюсером Габріелем Меклером, відомим за роботами з Steppenwolf. Попри його зусилля, а також на спроби Гроссмана відібрати лише якісний пісенний матеріал, альбом, на думку деяких критиків, виявився слабким. Джоплін (як зазначав Макдермотт), з одного боку, «була геніальною співачкою, з іншого — ніяким лідером»: вона не вміла ні стримувати себе, ні керувати музикантами, координуючи дії ансамблю. «...При цьому вона не могла змиритися з тим, що інші намагалися зробити це за неї. На допомогу покликали Майка Блумфілда і Ніка Гравенітеса, і дуже до речі, але вони відтіснили Дженіс на задній план, а там вона перебувати не звикла»[21], — згадував Ендрю.

Не припиняючи роботу в студії, гурт зіграв на триденному Ньюпортському поп-фестивалі (Нортридж, Каліфорнія) і на поп-фестивалі в Атланті. 16 серпня Дженіс і Kozmic Blues Band виступили на фестивалі у Вудстоку (Woodstock), відігравши сет з 10 пісень, включаючи хітові Summertime і Ball and Chain (запис вийшов пізніше на альбомі Woodstock Experience). Перед поїздкою на Вудсток групу покинув Сем Ендрю, на фестиваль замість нього поїхав гітарист Джон Тілл (англ. John Till)[34].

Альбом I Got Dem Ol' Kozmic Blues Again Mama! у жовтні 1969 року піднявся до #5 в «Billboard 200»[25] і невдовзі став золотим. Американська преса зустріла його прохолодно (європейська, навпаки, відреагувала майже захоплено)[24]. Багато рецензентів відзначали, що місцями матеріал альбому не дотягує до рівня Джоплін, місцями сама вона витягує його до свого рівня. «Суперзірка здатна підняти, врятувати безнадійні речі, тоді як посередній співак вбиває найкращі... „One Good Man“ — всього лише непогана пісня, але суперзірка Дженіс Джоплін піднімає її до свого рівня, голос її звучить немов сполох у джунглях емоцій. Ще яскравіший приклад — класика Роджерса і Гарта „Little Girl Blue“. Багато поколінь байдужих виконавців її затерли до дірок, так що ми перестали і чекати від неї чогось, і ось стало ясно, наскільки добра ця річ»[35], — писав Пітер Райлі Stereo Review.

27 листопада Дженіс Джоплін виступила з Тіною Тернер і Rolling Stones в Медісон-сквер-гарден. Концерт 19 грудня, коли на сцену вийшли також Джонні Вінтер і Пол Баттерфілд, рецензент New York Times назвав демонстрацією кращих зразків блюз-року, яка «захоплює» і «надихає»[36]. Концерт 21 грудня 1969 року в Медісон Сквер Гарден виявився для Kozmic Blues Band останнім: у січні 1970 року гурт розпався[13].

Full Tilt Boogie Band[ред.ред. код]

Залишившись без ансамблю, Джоплін у березні 1970 року з Paul Butterfield Blues Band і продюсером Тоддом Рандґреном записала «One Night Stand» у лос-анджелеських студіях Columbia. Пісня не виходила до 1982 року (коли її нарешті включили в збірку Farewell Song; альтернативна версія також увійшла в збірку Janis). У квітні 1970 року Джоплін тимчасово повернулася в Big Brother & the Holding Company і вийшла з гуртом на сцену Fillmore West. Через тиждень вони знову виступили разом у Вінтерленді. Найкращі фрагменти цих концертів увійшли у Joplin In Concert (1972).

Рано навесні Дженіс Джоплін побувала в Бразилії (після чого, як сама зізнавалася, повністю змінила ставлення до власної країни: «...Слухай, там жах! У тебе довге волосся? Зловлять одразу ж, і можуть більше не випустити. Судової системи немає взагалі. Копи ґвалтують, труять людей собаками. А ще кажуть, що в нас тут погано!...»)[37]. У Сальвадорі атмосфера була інакшою. «Ні поліції тобі... ні, втім, і розваг. Три вечори ходили ми з приятелями до цього великого борделю: там грав квартет, а я з ним співала»[37], — розповідала вона в інтерв'ю Rolling Stone.

У березні 1970 року Джоплін очолила новий гурт Full Tilt Boogie Band, до складу якого увійшли канадські музиканти на чолі з гітаристом Джоном Тіллом. У квітні група зібралася на першу репетицію, а в травні дала свої перші виступи — у Сан-Рафаелі (Каліфорнія)[38]. Як повідомляв Rolling Stone, Дженіс була сповнена ентузіазму — настільки, що в якийсь момент, перервавши репетиції у себе вдома в Лакспурі, попрямувала в даунтаун і зробила собі «на щастя» татуювання («браслет» на зап'ясті)[37]. Їй подобалося все: і відмова від духової секції, і відсутність поспіху («...Просто граємо, за концертний графік не хвилюємося»), і нове звучання, про яке вона казала: «Я б не стала так вже відразу говорити: кантрі. Швидше, приземлений блюз... плюс трохи слайд-гітари. Будемо вважати, що це — гучний електричний фанк-кантрі-блюз»[37].

У травні Full Tilt Boogie Band дали свій перший концерт — в одній програмі з Big Brother та їхнім новим фронтменом Ніком Гравенітесом (концерт пізніше вийшов під заголовком Be a Brother), потім — взяли участь у суперзірковому канадському турне разом з The Band і The Grateful Dead. Через фінансові негаразди гастролі довелося призупинити. Документальні кінокадри виступів Джоплін оприлюднено лише через тридцять років після її смерті. Останніми концертами Джоплін стали два виступи в програмі The Dick Cavett Show 25 червня та 3 серпня[10].

8 липня 1970 року Джоплін виступила на Гаваях, в Honolulu International Center Arena, де 7 тисяч глядачів проводжали її оваціями стоячи. Як писав Billboard, виступаючи в супроводі сан-франциського гурту Day Blindness, співачка «засліпила всіх еклектичним набором пісень і диким убранням, яке складалося з трусиків з блискітками, десятків браслетів і намист, а також помаранчевого пір'я»[39].

У вересні Full Tilt Boogie Band і Дженіс Джоплін приступили в Лос-Анджелесі до роботи над альбомом, запросивши продюсера Пола А. Ротшильда, відомого по роботі з The Doors. Останній прийняв запрошення не без сумнівів, але невдовзі від своєї нової підопічної прийшов у повний захват. «Після цієї плутанини з Kozmic Blues Band, яка, на мій погляд, ледь не зруйнувала її кар'єру, я порозмовляв з Дженіс, переконався в тому, що вона дійсно здорова, і погодився супроводжувати гурт на гастролях, щоб подивитися, як вона виглядає на сцені. Дженіс була чудова»[21], — казав продюсер.

Гурт приступив до роботи в студії Sunset Sound — тій самій, де Ротшильд незадовго до цього записав два альбоми The Doors. Джоплін була присутня на кожній сесії, глибоко вникала в хід роботи і явно отримувала від неї задоволення. Створення більш творчою, сприйнятливої атмосфери, як вважав Ротшильд, обіцяло стати запорукою успіху альбому. Зі свого боку він обговорив з Columbia найкращі студійні умови і зібрав величезну кількість пісенного матеріалу, з якого було відібрано лише найкраще і органічно вписуване в стиль співачки. «Ніколи ще я не бачив її такою щасливою, як під час цих сесій. Вона була на піку форми, і раділа життю. Знову і знову вона казала про те, як добре їй в студії. Адже досі процес звукозапису асоціювався у неї лише з тертями і сварками»[21], — розповідав Пол Ротшильд. 3 жовтня Джоплін прослухала інструментальну версію заключного треку: композицію Ніка Гравенітеса «Buried Alive In The Blues». Записувати вокальну партію треба було наступного дня.

Смерть[ред.ред. код]

Вранці 4 жовтня 1970 року Дженіс Джоплін не з'явилася в Sunset Sound Studios, де йшла робота над альбомом. Після того, як стало ясно, що й на телефонні дзвінки вона не відповідає, Пол Ротшильд, охоплений поганим передчуттям, направив одного з помічників у номер 105 готелю «Лендмарк Мотор» (Франклін-авеню, 7047). Спроби розбудити пожилицю стуком у двері не увінчалися успіхом[40]. Був покликаний службовець зі службовою ключем. Дженіс лежала між ліжком і нічним столиком у короткій нічній сорочці. Коли тіло перевернули, виявилося, що в неї розбитий ніс. Губи її були в крові. У руці вона стискала гроші: $4.50[10]. Пізніше в книзі спогадів Лора Джоплін з розповідей друзів і газетних репортажів відновила картину останніх годин своєї сестри: «Дженіс сіла на ліжко, на ній були блуза і трусики. Вона поклала сигарети на журнальний столик і, все ще стискаючи здачу в руці, повалилася вперед. Падаючи, вона розбила губу об кут. Її тіло так і залишилося між столиком і ліжком...»[6]

Попри, що розтин виявив велику кількість опіатів в її організмі, в ході першого обшуку в її номері готелю наркотиків знайдено не було[8]. Ба більше, багатьом видався дивним той факт, що поліція, яка прибула на місце події, застала прибрану кімнату, без слідів безладу. Виникло припущення, що хтось, хто перебував у кімнаті разом з Джоплін, знищив докази і зник[41]. Інша дивина полягала в тому, що смерть, як було встановлено, настала через близько десяти хвилин після ін'єкції. Таке могло статися лише, якщо б Джоплін ввела собі наркотик підшкірно, але відомо, що вона ніколи не робила, прагнучи якомога швидшої реакції[41]. Все це стало приводом для чуток про можливе вбивство[32].

Протягом певного часу широко обговорювали версію про самогубство; страхова компанія з цієї причини спочатку відмовлялася виплатити гроші родині покійної. Поступово з'ясувалося, що у версії лише один активний прихильник — Кріс Крістофферсон (згодом його точку зору підтримала Майра Фрідман). Сем Ендрю не вважав таку можливість правдоподібною: за його словами, Дженіс «була дуже задоволена тим, як йшли справи з записом нового альбому, знала, що він вийде чудовим, чудово ладнала з музикантами...». Ендрю вважав, що вона «швидше за все, просто отримала винятково сильний, очищений героїн... адже відомо, що в ті вихідні в Лос-Анджелесі було кілька смертельних передозувань»[32]. Тієї ж точки зору дотримувалася Лора Джоплін, яка стверджувала, що дилер на ім'я Джордж, у якого Дженіс купувала продукт, завжди заздалегідь тестував його в місцевого фармацевта. У той фатальний вечір фармацевта на місці не було, і Джоплін отримала героїн майже в 10 разів сильніший від звичайного. «Я вважаю її смерть жахливою помилкою. У неї не було ні депресії, ні фрустрацій. Вона будувала плани і з надією дивилася в майбутнє. Вона навіть зробила собі нарешті зачіску!»[23] — згадувала Лора Джоплін.

Сем Ендрю вважав, що Дженіс стала жертвою нестримної пристрасті до наркотиків[32]. Тім Аппело (1992 року) висловив іншу точку зору: він писав, що згубила Джоплін не стільки жага насолод, скільки трудоголізм. «Тільки героїн дозволяв їй наступного дня зберігати свіжість, а це для неї було головне»[42], — писав він.

Як зазначав згодом журнал Newsweek, смерть Джоплін могла здатися жорстоким жартом долі, адже сталася вона в той момент, коли до того безладне життя співачки почало налагоджуватися: вона збиралася заміж (за Сета Моргана), впродовж п'яти місяців не вживала героїн[43]. Однак відомо, що Джоплін як і раніше відчувала себе самотньою; в ніч її загибелі Морган розважався в більярдній стрип-клубу в Сан-Франциско[42]. Набутий добробут Джоплін був удаваним, вона не раз зізнавалася друзям, що нещаслива. «Краще мені не стає, мабуть, я знову сяду на голку»[43], — зізнавалася вона Крісу Кристофферсону. Допускаючи, що смерть Джоплін стала результатом нещасного випадку, біограф Майра Фрідман вважає, що слово «випадок» тут треба розуміти лише в найбільш загальному його розумінні і що тут мало місце «неусвідомлене самогубство»[43].

Реакція преси[ред.ред. код]

Одразу після смерті Дженіс Джоплін журнал Rolling Stone присвятив її пам'яті спеціальний випуск. «Вона вибрала для загибелі найкращий час. Є люди, які здатні жити тільки на злеті, і Дженіс була якраз таким дівчиськом-ракетою... Якщо припустити, що у людини є можливість розписувати сценарій свого життя, то, я б сказав, у неї вийшов хороший сценарій, з правильним кінцем»[8], — писав гітарист Grateful Dead Джеррі Гарсія. Дж. Маркс, рецензент New York Times, після виходу альбому Pearl написав:

« Дженіс Джоплін повернула новому поколінню старий символ, ставши остаточним втіленням нашого відчуття трагедії; поняттям, яким можна вимірювати рівень болю. Ми обрали її на роль типового лузера, і вона охоче й точно вписалася в неї. Вона жодного разу не розчарувала нас - ні в трагічності своєї смерті, ні в іронічному блискові свого останнього альбому, названого «Перлина» - під цим прізвиськом знали її деякі близькі їй люди. Але для мене в заголовку альбому проглядається інший зміст. Постійне хворобливе роздратування - ось що народжує перли, цю хворобу устриці. Гюстав Флобер казав, що художник - хвороба суспільства. Дженіс була хворобою гігантської американської самотності. Вона - справжня перлина.[40]
Оригінальний текст (англ.)

Janis Joplin successfully revived an old cliche for the new generation. She was the ultimate embodiment of our sense of tragedy: a concept by which to measure pain. We chose her as the quintessential loser and she perfectly and willingly fit the role. She never disappointed us, not in the tragic nature of her death nor in the ironic perfection of her last album, “Pearl,” the name by which some of her intimates knew her. But for me the name has a different significance. Abrasive and constant irritation produces pearls; its a disease of the oyster. Gustave Flaubert said that the artist is a disease of society. Janis was a disease of America’s gigantic loneliness. She is pearl.

 »

— Дж. Маркс. New York Times, 1971

Останки Джоплін кремовано на цвинтарі Меморіального парку у Вествуд-віллідж (штат Каліфорнія). Її прах розвіяно над водами Тихого океану вздовж каліфорнійського узбережжя[19]. Останніми записами співачки стали «Mercedes Benz» і аудіовітання Джону Леннону з днем народження від 1 жовтня, яке, як він пізніше розповів Діку Каветту, доставили йому на квартиру в Нью-Йорк вже після її смерті[10].

Pearl[ред.ред. код]

Звістка про смерть Дженіс Джоплін стала для всіх, хто брав участь у роботі над платівкою, страшним ударом. Альбом був майже завершений, і Ротшильд опинився перед дилемою: довести роботу до кінця самостійно або видати платівку як незакінчений документ. Клайв Девіс довірив продюсерові право на остаточне рішення. Той врешті-решт вирішив завершити альбом, цю свою роботу присвятивши пам'яті співачки. «Це була безкорисна, емоційно суха праця. Але я вдячний долі за те, що ми вирішили завершити альбом. Я дуже пишаюся цією платівкою»[21], — казав він. Пісню Ніка Гравенітеса «Buried Alive In The Blues», до якої Джоплін так і не встигла записати вокальну партію, було вирішено включити в альбом інструментальним треком[21].

Альбом Pearl вийшов у лютому 1971 року і на думку більшості критиків, став найбільш збалансованою і органічною роботою Дженіс Джоплін. Він показав зростання її вокальної майстерності, з'єднавши в відточених аранжуваннях колишню емоційність і ефективну стриманість. «Перед нами постає нова, досконаліша Дженіс, яка в умінні ідеально зіставити крайнощі нагадує найкращих джазових співачок», — писав Дж. Маркс. Критик New York Times відзначав і майстерність The Full Tilt Boogie Band, гурту, який не зловживає сольними партіями, але перебуває з вокалісткою в гармонійному звуковому симбіозі[40].

"Поставши перед слухачем зовсім іншою виконавицею, Джоплін «повністю змінила вокальний стиль... — можливо тому, що стала працювати з гарним гуртом, але ще й тому, що сама вона змінилася, подорослішала»[44], — писав The American Record Guide. Журнал Time також зазначав, що Джоплін вперше проявила тут здатність взяти свій вокал під контроль, домоглася ідеальної збалансованості елементів, наситила роботу численними нюансами. «Pearl — не просто її найкращий альбом, але й найкращий альбом, який коли-небудь записала біла виконавиця блюзу»[45], — стверджував рецензент журналу Вільям Бендер.

27 лютого 1971 року альбом очолив Billboard 200 і протримався на вершині 9 тижнів. Звідси ж вийшов і єдиний чарт-топпер Дженіс Джоплін в Billboard Hot 100 — композиція Кріса Кристофферсона «Me and Bobby McGee». «Mercedes Benz», яку співачка написала спільно з поетом-бітником Майклом Маклюром, і акустична версія «Me and Bobby McGee» (дві пісні, які, як пише Макдермотт, «відкрили перед нами нову — раниму і тендітну Дженіс Джоплін») увійшли згодом до збірки Janis[21].

Особливості характеру[ред.ред. код]

Близький друг Чет Гелмс вважав, що характер Дженіс Джоплін був багато в чому зумовлений її дитячими переживаннями і конфліктами. При цьому дитинство в техаській глушині, вважав він, не лише боляче травмувало психіку Джоплін, але й сформувало сильний, творчий характер. «У 1960-х роках психологічний гніт у Техасі був таким, що врятуватися від нього можна було, лише створивши собі яскравий внутрішній світ. Тому саме з Техасу виходять сильні особистості з яскравою уявою, справді творчі люди, які зуміли вирватися з цього царства реакції і не з'їхати при цьому з глузду»[15], — казав Гелмс.

Сестра співачки Лора Джоплін вважала, що зухвалий імідж перебував у прямому конфлікті з реальним характером Дженіс: вона була інтелігентною, сором'язливою і чутливою жінкою[10]. При цьому їй, як стверджувала сестра, не була властива агресивність. «Прийнято сприймати Дженіс як трагічну фігуру, адже вона стала жертвою наркотиків. Але всі забувають, як весело було перебувати поряд з нею. Вона була дуже життєрадісною, живою людиною»[23], — казала Лора. Автор статті в «Тайм» (1968) зазначав, що навіть алкоголізм Джоплін був життєрадісним: «вона завжди посміхалася з пляшкою Southern Comfort і жартувала: „Напевно, колись я стану власницею компанії!“»[11][~ 5]

Скулатті та Шей у своїй книзі відзначали, що у Джоплін були періоди незвичного для неї умиротворення: наприклад, коли група оселилася в Лагунитесе, в будинку, що стояв у кінці шосе біля самого лісу. «Дженіс виділили сонячну кімнату, яку вона прикрасила безліччю рослин. Як і її кімната, вона в ці дні стала надзвичайно спокійна і красива», — згадував Девід Гетц[15].

Майра Фрідман зазначала, що за поверхневою агресивністю ховалася самотня, чутлива й уразлива жінка. На її думку, саме цю внутрішню порожнечу, викликану самотністю, співачка намагалася заповнити алкоголем і наркотиками[43]. Побічно це підтверджувала сама Джоплін, коли казала: «На сцені я займаюся любов'ю з 25 000 чоловік, а потім... йду додому на самоті»[46]. Навіть коли Big Brother стали популярними, завсідники «Авалон Боллрум» бачили Дженіс у барі — майже завжди одну, вона пританцьовувала в такт музиці[40]. «Сором'язлива, схильна виражати себе несподіваними звільнювальними сплесками, вона завжди комфортніше почувала себе наодинці з собою, ніж у колективі»[40], — зазначав Джей Маркс.

Багато з тих, хто особисто знав Джоплін, підкреслювали її незахищеність, вразливість. «Дженіс... була відкрита і спонтанна і через те по її серцю топталися», — згадувала Грейс Слік. Вокалістка Jefferson Airplane відзначала делікатність Дженіс: «часом Вона немов би притримувала при собі щось — те, що, як їй, мабуть, здавалося, мені не хотілося б чути — як це роблять дорослі з дітьми». Дебора Гаррі, яка працювала офіціанткою в клубі Max's Kansas City, одного разу принесла Джоплін біфштекс. «Вона була дуже тихою і ввічливою. Біфштекс свій не з'їла, але залишила п'ять доларів чайових»[47], — згадувала вокалістка Blondie.

Про небезпечну незбалансованість особистості Джоплін писав Пол Нельсон в Rolling Stone. Як головну особливість характеру співачки він відзначав її дивну невпевненість у собі. «Важко уявити собі Ділана або Леннона, які під час інтерв'ю нервово переконували б співрозмовника: "Гей, правда ж, я заспівав здорово? Як думаєш, я став співати краще? Клянуся Ісусом, я правда став співати краще, повір!.. "» Нельсон робив висновок:

«

Дженіс - той рідкісний тип, який абсолютно не містить можливості дистанціюватися від репортера в ім'я самозахисту; здібності, яку співачка її рівня просто не може дозволити собі не мати... Виникає тривожне відчуття, що - якщо життя Джоплін до такої міри пов'язане з успіхом на музичній сцені, то їй необхідна дещиця здорового цинізму: тільки з її допомогою зможе вона вистояти в цій тисняві, яку нагнітають мас-медіа. Якщо і є в ній цей цинізм, то він прихований занадто глибоко під надзвичайно привабливою, але небезпечної наївністю, яка межує з неприпустимою відсутністю впевненості в собі.[31]

 »

Аналізуючи характер Джоплін по книзі М. Фрідман, New York Times Book Review писав у 1973 році, що все життя співачки виглядає як «історія залежності від героїну, можливо, алкоголю і ще — від тієї неясної субстанції, що випромінюється душею, стиснутої двома процесами — розкладання і каяття»[48]. Рецензент Мідж Дектер відзначав, що з книги Фрідман випливає: Джоплін «була готова доручити відповідальність за себе першому, хто готовий був <цю відповідальність> взяти, а коли не виявлялося поруч руки, об яку можна було б спертися, вона із задоволенням падала і падала глибоко». З прочитаного Дектер робив висновок: «Дженіс — не жертва суспільства і не пророча фігура; вона — дитина, що не змогла подорослішати, яка опинилася не в змозі дисциплінувати себе — до такої міри, що просто не змогла вижити»[48].

Але співачка при цьому завжди намагалася підтримати тих, хто в цій підтримці потребував. Грейс Слік казала, що Дженіс завжди була готова допомогти порадою і ставилася до неї, як «мудра бабуся»[47]. Патті Сміт також розповідала, як Дженіс підтримувала її в творчих починаннях: «Ти обов'язково повинна продовжувати; нам потрібні поети, світові потрібні поети!»[47] — наполягала вона.

Життєва філософія[ред.ред. код]

У протистоянні ворожому середовищу Джоплін виробила життєву філософію, близьку до філософії бітників. «Хіппі вірять в те, що світ може стати кращим. Бітники ж знають, що кращим не стане, і кажуть: так пішов би цей світ під три чорти, будемо відриватися і добре проводити час»[43], — зазначала співачка. Почасти ця філософія втілилася в її сценічному іміджі.

«

Що б не співала Джоплін, блюз, ритм-енд-блюз або оригінальні композиції гурту (такі як «Harry» Дейва Гетца або епічний йодль «Gutra's Garden»), вона все зводила до емоційних крайнощів своїм грубим, хрипким голосом... Схилившись над мікрофоном, зчепивши пальці, з волоссям, яке закривало обличчя, вона явно вибивалася з «квіткової утопії» психоделічної сцени. В її голосі відчувалася якась фатальна напруженість.[15]

 »

— Дж. Скулатті, Д. Шей. «San Francisco Nights: The Psychedelic Music Trip 1965—1968».

Біограф Майра Фрідман вважала, що в основі характеру Джоплін був прихований сексуальний конфлікт, і що співачка «свідомо взяла на себе роль Афродіти», наповнивши свої виступи грубим еротизмом, який поєднував з «позамежно чоловічим лексиконом». Фрідман стверджувала, що й поза сценою вона була настільки ж сексуально агресивною: «переслідувала кожного чоловіка (та й жінку теж), до яких могла запалитися пристрастю... Вона стала збудливою Землею-матір'ю для цілого покоління ніжних мрійників»[43]. Між тим, на думку сестри, Дженіс не стільки позиціювала себе вищою істотою (хоча «секс-богинею» називав її багато хто, зокрема, гастрольний менеджер), скільки за допомогою музики спілкувалася з вищими силами. «Вона завжди згадувала, що бог-у-ній розмовляє з богом-в-тобі. Духовна якість блюзу дозволяла їй <встановити такий зв'язок>. Музика володіє потенціалом звільняти людський дух, і Дженіс виявила, що з нею відбувається саме це»[6], — стверджувала Лора Джоплін.

Люди, які близько знали співачку, відзначали, що основною ідеєю життєвої філософії Джоплін був пріоритет почуттів над думками. «Інтелектуальний підхід ставить запитання і не дає відповідей. Можна наповнити своє життя ідеями і все одно повертатися додому на самоті. Єдине, що має значення, це почуття»[49], — стверджувала співачка. Прямим наслідком такого підходу до життя був нестримний гедонізм. Як зазначав кореспондент «Тайм», єдине обмеження, яке дозволяла собі Джоплін, полягало у відмові від холодного пива перед концертом. Коли друзі просили її поберегти голос, вона казала: «Навіщо мені зараз стримуватися й бути посередньою? Краще я не буду стримуватися зараз, а посередньою стану через двадцять років»[11]. «Вона мала звірячий апетит до життя, задоволень — до всього взагалі. Якщо мова йшла про їжу, то вона хотіла, щоб усі в кімнаті отримали якомога більше всього найкращого. Якщо мова йшла про веселощі, то вона повинна була повеселитися сповна. У неї був апетит до наркотиків, а гроші й можливості дозволяли їй мати їх в необмеженій кількості. Можливо, якби в неї був менший апетит, то було б краще. Іноді їй не вистачало обачності»[32], — згадував Сем Ендрю.

Лора Джоплін заперечувала проти подібних трактувань характеру Дженіс, вважаючи їх спрощеними. За її словами, Дженіс керувалася у своєму ставленні до життя високими мотивами: «Вона <та її музиканти> вважали, що розбиваючи соціальні та психологічні бар'єри, тим самим пізнають себе. Вони думали, що, якщо цим займеться досить багато людей, то суспільство зміниться: стане більш відкритим та сприйнятливим». Дженіс вірила: «Хто б ви не були, незалежно від расової приналежності, походження або наявності прищів на обличчі, — ви рівною мірою заслуговуєте на повагу і любов. І нині, у ситих по горло матеріалізмом 1980-х роках, ми саме через цю ідею шукаємо зв'язок з ідеями 1960-х років»[6], — казала Лора Джоплін у 1992 році.

Іншим важливим аспектом світогляду Джоплін було прагнення до кінця залишатися вірною собі і своїм переконанням.

Ліві лапки Успіх не змусив мене зрадити принципам, які я виробила ще в Техасі: бути чесною перед собою, бути тією, хто я є насправді. Я і намагаюся - не дурити ні себе, ні інших. Бути справжньою, розумієте? .. Напевно, я не дуже ще поварилася в шоу-бізнесі, щоб турбуватися про те, яку надіти маску ... Тому завжди кажу те, що думаю.[46] Праві лапки

Дженіс Джоплін і фемінізм[ред.ред. код]

Після смерті співачки американські феміністки заднім числом зарахували її до своїх послідовниць. «Джоплін загинула на війні, набагато більш прихованій, ніж в'єтнамська: війні між статями. За іронією долі, вона виявилася жертвою секс-шовінізму сексуальної революції, поширенню якої сама ж сприяла... Одне з протиріч <феномену Дженіс Джоплін> як раз і полягає в тому, що вона зробилася феміністським символом у просоченій секс-шовінізмом рок-культурі, де домінували чоловіки»[50], — писав 1977 року The Feminist Art Journal. З цим погоджувалися і далекі від фемінізму музичні критики. Ставши третьою після Кас Елліот і Грейс Слік помітною жінкою на рок-сцені, Джоплін (як писав Vogue) ідею «звільнення жіночого духу» підняла на якісно новий рівень[51].

Сама Джоплін була далекою від ідей Руху за жіноче звільнення, зростання якого збіглося з її стрімким злетом, але стала крім волі для багатьох молодих жінок символом пробуджуваної жіночої самосвідомості. Якщо манери співачки та її сценічний образ сприймалися неоднозначно, то універсальним виявилося, принаймні, вплив, пов'язаний з «натуралізмом» в одязі і зачісці (або, швидше, відсутність її), — концепції, яку Джоплін не придумала сама, але яку, підхопивши в Сан-Франциско, поширила потім по всій країні[50]. Саме Джоплін з її принциповим неприйняттям бюстгальтера і прихильністю до фасонної еклектики на межі несмаку, як стверджував Дж. Л. Родніцкі, допомогла мільйонам дівчат позбутися від губної помади, струсити з себе залежність від «синдрому вічного розчісування, миття та укладання волосся»; набути впевненості у собі тим, хто соромився своєї фігури[50].

Як відзначала Ліліан Роксон, «входячи в концертний зал, ви могли й не бути схожою на Дженіс, але вже виходячи з нього, напевно виглядали в точності, як вона». Роксон вважала, що Дженіс Джоплін «стала втіленням нового типу жінки: прямої, відкритої, чесної, розкутою, нетерплячої та сміливої». Автор статті в The Feminist Art Journal їй заперечував: Джоплін вже точно не була «розкутою і сміливою... Швидше, нервовою і наляканою, але... легенда завжди перемагає реальність»[50].

Набагато більш глибокий, ніж зовнішність, вплив, справляла на слухачок музика Джоплін. «Її тексти не мають нічого спільного з традиційним благанням про „вічну любов“: здебільшого це прохання до чоловіка, який пригощає свою жінку вином, не залишати її „хоча б до ранку“»[8], — зазначав International Times. «До Дженіс вважали, що жінка в рок-н-ролі має виглядати і вести себе так, ніби вона готова зайнятися любов'ю з кожним чоловіком у залі. Дженіс теж займалася любов'ю, але <не з кожним окремо, а> з усіма відразу. Після чого, як сама гірко зізнавалася, йшла додому на самоті»[7], — писав в альманасі «Classic Rock Stars» Пітер Геррінг. «Популярна музика зазвичай умовляє жінку полюбити свою роль секс-об'єкта, але потрібні й пісні про те, який це біль — бути жінкою. Джоплін розповіла нам про жіночий біль, про те як жити з цим болем і як знаходити йому протиотруту»[7], — так формулювала ту саму думку феміністка Флоренс Хоу.

Зовнішність та імідж[ред.ред. код]

Відомо, що Дженіс Джоплін з ранньої юності вкрай критично ставилася до своєї зовнішності і вважала себе «потворною»[10], просто тому, що (як писав Big Beat) не відповідала «суспільним уявленням про те, як повинна виглядати красуня»[9]. «У культурі, яка визнає лише ринкову жіночність, справжній красі не знаходиться місця. Красу Джоплін можна було вловити лише в її природному вимірі, в щирості сценічних виступів»[9], — писала М. Мозер.

Насправді ж на сцені і в житті Джоплін виглядала по-різному і на людей, які спілкувалися з нею, справляла незмінно найбільш сприятливе враження. Майкл Томас (у журналі Ramparts), називаючи Джоплін «рок-н-рольною банші» і відзначаючи її «психопатичний» стиль виконання, зауважував: «Вона <на сцені> була — не можна сказати, щоб красива, але гранично, зухвало еротична»[52]. Свої враження від зовнішності Джоплін після особистої зустрічі він описував так: «У неї бліде, як крейда, обличчя, але виглядає вона так, ніби багато часу проводить на повітрі. Злегка зморшкуватий лоб, повні щоки, копиця розпатланих волосся — на таку особу зверне увагу кожен, хто візьметься малювати Сирітку Енні[~ 6]. Ось тільки погляд у Дженіс блукаючий, часом жорсткий. З цими своїми зв'язками намиста вона виглядає як чарівна барменша...»[52]

«У Дженіс була дружня тепла усмішка, така рідкісна в наші дні, і вона всім щедро дарувала її», - згадувала Йоко Оно. Справжньою красунею вважала Джоплін Кім Гордон, бас-гітаристка Sonic Youth, яка в юності схилялася перед нею[47].

Всупереч поширеній серед сучасних їй феміністок думці, Джоплін власній зовнішності надавала величезного значення і пристрасно бажала подобатися навколишнім. Коли фотограф Боб Сейдеманн у Гейт-Ешбері сфотографував її напівоголеною, Дженіс написала про це навіть батькам («Можна, вишлю вам? Адже Там майже нічого не видно»), настільки була рада, що вийшла вдало[18]. До власного іміджу, якщо вірити Лорі Джоплін, співачка ставилася скептично. Спочатку Дженіс прагнула зоряності, але, ледь досягнувши її, зазнала розчарування — і в ній, і у власному іміджі «розпаленої жінки, яка пропалює життя і співає блюз». «Вона вважала свій сценічний імідж дешевою обгорткою на продаж», — стверджувала Лора Джоплін[52]. Багато хто, однак, висловлював протилежну думку. Сюзі Кватро вважала, що Дженіс, навпаки, усе своє життя «віддала під владу іміджу», почала «жити в сценічному образі поза сценою», внаслідок чого зрештою й загинула[47].

Про те, як чоловіки сприймали цей імідж (багато в чому запозичений від кіногероїнь Мей Вест і Бетті Девіс, розхристаних, «емансипованих» дівчат з нічних барів), можна судити за статтею в журналі Life (1968) з характерним заголовком «Жінка, яка має голос, з борделю». «Не будь вона такою жіночною, цілком могла б стати жінкою-рестлером... Це єдина крута дівчисько в поп-бізнесі. І співає, і каже — з душевністю вихлопної труби мотоцикла Пекельних янголів... Як і Мей Вест, вона могла б стати найкращою у світі повією!»[27] — в таких висловах автор статті А. Ароновіц захоплювався виглядом і манерами Дженіс Джоплін.

Особисте життя[ред.ред. код]

Janis Joplin seated 1970.JPG

Більшість дослідників творчості Дженіс Джоплін сходилися на тому, що попри зовнішню велелюбність, особливо наочно виражену в сценічному образі, співачка все своє життя була самотня. Джейн Дерр порівнювала Джоплін у її пошуку любові «з мулом, якого дражнять морквиною, примушуючи бігти вперед»[53]. Як писав Дж. Маркс у New York Times, «чоловіки рідко звертали на Дженіс увагу, і навіть в непретензійному товаристві хіппі її вважали інтровертом»[40].

Один з коханців Джоплін, Кантрі Джо Макдональд, вважав, що співачка від самого початку стала жертвою власного сценічного образу. Вона намагалася «бути собою» поза сценою, але кожного разу це їй не вдавалося, тому що чоловіки хотіли бачити в ній традиційний секс-символ, а коли вона не виправдала очікувань, починали ставитися до неї «як до такого ж хлопця»[50]. Побічно ту саму думку підтверджував Сем Ендрю (з яким у близькі стосунки Джоплін вступила, як не дивно, невдовзі після того, як сама ж звільнила його з гурту). Ендрю з теплотою згадував її не жіночі, але суто людські якості: «Вона була дуже доброю людиною: веселою, дуже сміхотливою. Ми чудово проводили час»[54].

Дженіс Джоплін і Джим Моррісон

Серед тих, з ким у Дженіс Джоплін були близькі стосунки, називали Джимі Хендрікса і Джима Моррісона[55], ба більше, співачка сама казала про це, і навіть зі сцени. Якщо вірити Полові Ротшильду, який свідомо взяв на себе роль посередника і вирішив звести «короля і королеву рок-н-ролу» (якими він їх вважав), роману між Моррісоном і Джоплін не вийшло. Вечірка в Гідден-Гіллз, куди всі троє прибули тверезими, починалася непогано: було видно, що Джоплін і Моррісон симпатизують один одному. Але (за словами Ротшильда), якщо на Джоплін алкоголь діяв заспокійливо, робив її «зовсім чарівною», то п'яний Моррісон ставав грубим і нахабним.
...Нарешті вона сказала мені: ходімо звідси. Джим, похитуючись, побрів за нею. Він дістався машини, почав казати щось, але вона послала його подалі; він її більше не цікавив... Джима така відповідь не задовольнила: він схопив її за волосся, після чого негайно отримав по голові пляшкою Southern Comfort і вирубився. Наступного дня на репетиції він повторював: «Яка жінка! Дай мені її номер телефону!»... Він закохався: фізична конфронтація - це була його стихія! Мені довелося сказати йому: ні, Джим, Дженіс не вважає повторну зустріч хорошою ідеєю. Так вони більше й не побачилися. Він був знищений.[56]
Пол Ротшильд

Break On Through: The Life and Death of Jim Morrison

Між тим, Стенлі Бард зазначав, що Дженіс не лише була дуже сексуальною, але й прагнула донести цей факт до кожного, хто входив до неї в кімнату: над ліжком було губною помадою написано: «The world's greatest sex object»[7]. Однак чоловіки зазвичай не сприймали її як жінку; з ними Джоплін змушена була, приховуючи біль, грати звичну роль «свого хлопця»[7].

Брак чоловічої любові вона намагалась компенсувати любов'ю жіночою. Відомо, що Джоплін була бісексуальною й мала тривалі стосунки принаймні з однієї зі своїх партнерок, Пеггі Кассертою[57]. Втім, цю сторону характеру співачки засоби мас-медіа перекрутили відразу з двох сторін: як писав Дж. К. Родніцкі, «гомосексуальність Джоплін перебільшували лесбіянки-феміністки й зовсім замовчували рок-журналісти». Автор вважав, що Джоплін не відчувала явно вираженої тяги до жінок, просто в сексі була агресивною й «прагнула отримати кохання в максимально можливій кількості, про орієнтацію не замислюючись»[50]. Даян Гравенітес, одна з близьких подруг співачки, визнавала, що Дженіс відчувала себе більш комфортно в жіночій компанії. З подругами вона «не була схильною до самобичування або фіглярства»; не відчуваючи потреби в сексуальному самоствердженні, розслаблялася і заспокоювалася[50].

Одним з останніх коханців Джоплін був Кріс Крістофферсон. Боб Нойвірт познайомив їх навесні 1970 року; всі троє попрямували додому до Дженіс в Локспур і провели там два тижні. Це було мало схоже на «медовий місяць»; як згадував Нойвірт, трійця здебільшого вешталася по місцевих барах і накачувалася алкоголем[58][~ 7].

Між Дженіс і Крісом не було палкого кохання: їх об'єднували творчість і взаємна симпатія. Ба більше, Джеймс Герлі згодом натякав на те, що у Крістофферсона був тут «свій інтерес»: він пристрасно бажав, щоб Джоплін записала «Me and Bobby McGee». «Не буду стверджувати, що це була єдина причина, яка примушувала його постійно тинятися поруч з нею, але авторські від хіта Дженіс йому в той момент дуже не завадили б»[58], — зауважував гітарист Big Brother & the Holding Company.

Поступово й ці стосунки розчарували Джоплін. Вона (незадовго до цього «прочистилася») стала казати Крістофферсону, що готова знову повернутися до наркотиків, натякати на те, що покінчить з собою. «Це, звичайно ж, розчарувало. Вона огризнулася: — Тебе не буде поруч... Нікого не буде!»[58]

Останнім коханим Джоплін був Сет Морган (англ. Seth Morgan)[~ 8]. Дженіс і Сета вважали нареченим і нареченою. Останній стверджував пізніше, що вони напевно б одружилися; цьому перешкодила смерть співачки. Джоплін (як писала М. Фрідман), яка обожнювала Моргана, благала того допомогти їй розлучитися з наркотиками, але він не сприймав ці прохання всерйоз[59][~ 9].

Ввечері 4 жовтня поруч з Дженіс не було ні Крістофферсона, ні Моргана; пізніше стало відомо, що той з іншою подружкою розважався в більярдній. Джен Дерр, одна з тих, хто схилявся до версії самогубства, була переконана: Дженіс покінчила з собою, не витримавши відчуття повної самотності[53].

Джоплін на сцені[ред.ред. код]

Свою поведінку на сцені Дженіс Джоплін пояснювала повною відчуженістю від думки на користь почуття. Вона казала:

Ліві лапки Був час, коли я мріяла знати все. Багато читала. Напевно, можна сказати, була досить розвинена інтелектуально. Не знаю, коли саме, але в якийсь момент усе раптом змінилося. Всі ці почуття, вони робили мене абсолютно нещасною, і я просто не знала, що з ними робити. Але зараз я знаю, як змусити почуття працювати. Почуттям, які переповнюють мене, потрібне звільнення, і ось я на сцені; коли ж це спрацьовує, і аудиторія зі мною, я відчуваю єднання. Я - в собі, вони входять у мене, ми єднаємося. Це переповнює мене. Тепер я хотіла б віддатися почуттям повністю, в цьому сенс поняття «соул»[60].
Оригінальний текст (англ.)

There was a time when I wanted to know everything. I read a lot. I guess you'd say I was pretty intellectual. It's odd, I can't remember when it changed. It used to make me very unhappy, all that feeling. I just didn't know what to do with it. But now I've learned how to make feeling work for me. I'm full of emotion and I want a release, and if you're on stage and if it's really working and you've got the audience with you, it's a oneness you feel. I'm into me, plus they're into me, and everything comes together. You're full of it. I don't know, I just want to feel as much as I can, it's what 'soul' is all about.

Праві лапки

За словами Кріссі Гайнд, концерти Джоплін нагадували боксерський матч. Її сценічні виступи були агресивні і гранично наелектризовані, що миттєво передавалося залу. «Ось ви живете собі тихим мирним приміським життям, і раптом — аварія потягу на ім'я Дженіс», — згадувала вокалістка The Pretenders. Описуючи поведінку Джоплін на сцені, Річард Голдстайн (The Village Voice) писав: «Дженіс атакує пісню — поглядом, стегнами, волоссям... А останній рядок вона немов би хапає за коліна, благаючи не йти. Коли ж той зникає, вона стоїть на сцені немов вперте юне деревце, посміхаючись глядачам, майже бездиханна»[61]. «Дженіс співає як рок-н-рольна банші і носиться по сцені як дервіш. Це найбільш грубий, атакувальний ритм-енд-блюз, який я коли-небудь чув»[52], — писав Майкл Томас в журналі Ramparts 1 серпня 1968 року.

Багато хто називав її сценічне дійство еротичним. «Один раз почути, як Дженіс співає „Ball and Chain“ — все одно, що переспати з нею, але не просто так переспати, а насолодитися всією її любов'ю до тебе»[51], — писав Річард Голдстайн.

Сама Джоплін нерідко порівнювала свій сценічний досвід з наркотичним і називала його «audience trip» («наркотична ейфорія разом з аудиторією»). Вона казала, що на сцені дістає той самий потужний енергетичний поштовх, який дає спочатку сильний наркотик. Не раз вона казала, що на сцені, по суті, займається з глядачами любов'ю — на вищому, ніж фізичний, рівні. «Секс — найближче, що можна взяти для порівняння, але це більше, ніж секс. Я відчуваю себе обдовбаною щастям. Я хочу робити це знову і знову, до тих пір, поки щастя не вичерпується»[11], — казала вона 1968 року в інтерв'ю журналу «Тайм».

Джоплін розповідала, що в кожну пісню занурюється повністю, відключаючись від зовнішнього світу. «Коли я там, я не тут. Я не можу розповідати про те, як співаю. Я всередині свого співу. Як можна описати те, в чому перебуваєш?»[46] — дивувалася вона, відповідаючи на відповідне питання.

Розповідаючи про пісню «Ball and Chain» (яку вона називала найбільш для себе болісною), Джоплін казала, що кожного разу змушена «пірнати у власний розум». «Я не можу заспівати її просто так, без зусиль. Розумієте, у пісні виникає гігантська діра, яка по суті є я сама — і мені потрібно її чимось заповнити. І я заповнюю її — знову собою! Це дійсно виснажує». Хвилі сценічних «оргазмів» вона описувала так: «Наступає свого роду напад — це болісний момент. Потім він проходить — і начебто ти пам'ятаєш його, але відтворити не можеш аж до наступного моменту, коли відбувається таке. І знову це сходить на тебе, і знову зникає. Це як оргазм: згадати, який він, неможливо, але... все одно ти пам'ятаєш його»[52].

В інтерв'ю журналові «Ньюсвік» у лютому 1969 року Джоплін так казала про свої відчуття на сцені:

Ліві лапки Це все - почуття. Щось накочується на тебе, що нагадує секс, але вище за змістом. Любов, пристрасть, тепло - все, що торкається нас зсередини і приносить таку насолоду. Секс тут - лише одна складова. Під час співу я не думаю. Я просто закриваю очі і відчуваю... відчуваю кайф.[62]
Оригінальний текст (англ.)

It’s all feeling. That rolling good thing like sex, but much larger in concept. It’s that love, lust, warmth, touching thing inside our bodies that everybody digs. Sex is just one of the things in it. When I’m singing I’m not thinking. I’m just closing my eyes and feeling, feeling good.

Праві лапки

Мабуть, подібне відчував глядацький зал. Багато з тих, хто побував на її концертах казав про чисто сексуальне збудження. Лора Джоплін у своїй біографії цитувала лист фена: «Я не був знайомий з нею, але я знаю її. Тому що, коли слухаєш її, ти немов би залишаєш своє тіло і віддаєшся рухові. Вона — чиста енергія»[52].

Критика стилю[ред.ред. код]

Деякі музичні критики (переважно з числа джазових фахівців) висловлювали негативне ставлення до спроб білої співачки виконувати чорний блюз. «Не дивно, що андеґраундна преса закохалася в Big Brother з першого погляду, адже група — довговолосі блондини з середнього класу, які прикидаються неграми, — є втіленням хіппіозної фантазії»[63], — писав оглядач Sunday New York Times Вільям Кломан про альбом Cheap Thrills. Така культурологічна експансія, на думку критика, схожа на погану пародію; «якась соул-пластмаса, де немає ні гумору, ні жодної внутрішньої цілісності». Кломан зазначав, що у Джоплін є задатки блюзової співачки, але вона, здебільшого, «віддається інстинкту», перенапружуючи свій нетренований голос. Втім, чарівність співачки, визнавав він, «частково і полягає в тому, що вона не розуміє, що робить»; в іншому випадку це знизило б емоційне напруження її виступів. Схожі погляди висловлював і Мартін Вільямс, критик журналу Down Beat, який висловлював здивування тим, що до такого «незграбного перефарбування» (англ. the embarrassing blackface), яке стало популярним у році, з дивною поблажливістю ставляться ті самі фахівці, які засуджують подібну поведінку в джазі.

Рок-критики здебільшого захоплено відгукувалися про сценічне дійство Джоплін, але були й винятки. Одна з найбільш протверезних статей з'явилася в журналі Rolling Stone.

« Безсумнівно, потенціал справді видатної рок-співачки <в її сценічному виступі> проглядається. Але так само очевидна сумнозвісна й абсолютно вбивча тенденція до вокальної надмірності. Дженіс не так співає пісню, скільки душить її до смерті у всіх на очах. Видовище це збуджує, але воно неприємне. Воно має куди більший стосунок до карнавального ексгібіоціонізму, ніж до музичного мистецтва.[31]
Оригінальний текст (англ.)

The potential to become a genuinely great rock singer is still there, but so are the infamous and disheartening Joplin tendencies toward vocal overkill. Indeed, Janis doesn’t so much sing a song as to strangle it to death right in front of you. It’s an exciting, albeit, grisly, event to behold. But it would seem to belong more to the realm of carnival exhibition than musical performance.

 »

— Пол Нельсон. Rolling Stone. 15 березня 1969 року

Автор статті в Rolling Stone цитував слова театрального критика Кеннета Тайнена, який писав про Річарда Бертона: «Без якої б то не було логіки або послідовності він кидався від задушливих ридань до нестерпного реву, абсолютно не пропонуючи <глядачеві> середнього регістру, на якому можна було б зупинити увагу. Цей виступ... часом було грандіозним, але не можна було не помітити... відсутності самої суті». Нельсон, вважаючи, що ту саму оцінку можна застосувати до мистецтва Джоплін, додавав: «Суть-то як раз у неї є; трагедія в тому, що вона досі так і не змогла цю свою суть правильно висловити»[31].

Посмертні видання, публікації та триб'юти[ред.ред. код]

Після смерті співачки, в 1972-1973 роках вийшли кілька біографічних книг, які привернули до себе увагу широкої громадськості. Високу оцінку отримала «Buried Alive: The Biography of Janis Joplin» — біографія Майри Фрідман, яка три роки працювала прес-агентом Джоплін і, як зазначали рецензенти, залишалася протягом цього часу, можливо, єдиною справді близькою їй людиною[48].

Як зворотний приклад — біографії скандальної, яка не сприяє глибшому розумінню характеру Джоплін, — наводили книгу «Going Down With Janis», яку написала Пеггі Кассерта в співавторстві з Лайлом Стюартом. «Книга межує з порнографією і відкриває тільки одну істину: секс і героїн несумісні»[48], — зазначав рецензент New York Times Book Review.

З музичних посмертних релізів особливо відзначали саундтрек до фільму «Janis» (1975), для якого знайдено (за словами рецензента Дж. Макдермотта) «сирі, але безцінні» записи виступів співачки 1963-1964 років[21]. AllMusic, навпаки, невисоко оцінив цей реліз, зазначивши, що на догоду архівістам виключено два ключових треки, «Piece of My Heart» і «Cry Baby», які лунають у фільмі[64]. Сам фільм, знятий режисером Говардом Елком (за участю Альберта Гроссмана) вийшов за рік до цього: сюди увійшли виступи Джоплін у телепрограмі Діка Калверта 1970 року, її концерт у Вудстоці (1969), телефрагмент 1967 року, а також зйомки, зроблені в ході європейських гастролей 1969 року[65].

Автомобіль Porsche 356, який належав Дженіс Джоплін.
Він зберігається в Музеї Зали слави рок-н-ролу, але експонувався також на Виставці психоделічного мистецтва в Х'юстонському музеї.

1979 року вийшов фільм «Троянда», що розповідав історію рок-співачки, яка веде саморуйнівний спосіб життя, бувши не в змозі владнати з вимогами кар'єри і диктатом безжального менеджера. Прототипом для першоджерела (книги Білла Кербі) стала історія життя і творчості Дженіс Джоплін; фільм зняв режисер Білл Райделл[66]. Бетт Мідлер зіграла головну роль і була номінована на «Оскара» за найкращу жіночу роль[10].

1991 року в недільній школі порт-Артура знайдено картину «Jesus in Gethsemane», яку намалювала (в реалістичному ключі, як і три інших, раніше вже відомих) олією на полотні тринадцятирічна Дженіс Лін Джоплін. Її виставлено в Museum of Gulf Coast[67]. У листопаді 1991 року колекція з трьохсот експонатів, які так чи інакше мають стосунок до Джоплін, увійшла до експозиції, що відкрилася в музеї Зали слави рок-н-ролу. На церемонії відкриття виставки були присутні Девід Гетц, Сем Ендрю, Джеймс Герлі і Пітер Албін, учасники Big Brother & the Holding Company[68]. Серед експонатів Музею Зали слави був і її Porsche 356, розфарбований у стилі психоделічного мистецтва[69]. 1995 року Дженіс Джоплін була введена в Залу слави рок-н-ролу — посмертно.

У 1992 році побачила світ книга Лори Джоплін «Love, Janis» (видавництво Villard)[70], у якій «Дженіс-скромна провінціалка і Дженіс-суперзірка опинилися немов би виведеними по різні боки однієї монети»[6]. Наприкінці 1990-х років за участю Сема Ендрю як музичного режисера поставлено мюзикл за книгою «Love, Janis», який з успіхом пройшов на Бродвеї. У головній ролі було задіяно багато відомих виконавиць, зокрема Лора Браніган і Бет Гарт[10].

2005 року члени сім'ї Джоплін отримали спеціальну нагороду Греммі (англ. Grammy Lifetime Achievement Award). У 2009 році творчість Дженіс Джоплін лягла в основу тематичних концертів і лекцій серії American Music Master, які щорічно проходять у Залі слави[71].

2007 року Пенелопі Сфіріс почала роботу над байопіком «Gospel According to Janis» («Євангеліє від Дженіс») з Зої Дешанель у головній ролі. Роботу було припинено, реліз відкладено до 2012 року[72][73].

Творчість[ред.ред. код]

Дженіс у своїх 17 років залишила рідний дім та співала в нічних барах Х'юстона та Остіна (штат Техас): десь саме тоді познайомилася з наркотиками та алкоголем, без яких опісля не уявляла собі життя. У 1964 Дженіс Джоплін ненадовго записалася до числа студентів Техаського університету, але вже в 1965 переїхала до Каліфорнії, де співала в нічних клубах з блюзовим репертуаром.

Якось залишившись без роботи, Дженіс повернулася до Остіна, де пройшла за конкурсом вокалісткою до оркестру, котрий виконував пісні у стилі «кантрі-енд-вестерн». Її помітив імпресаріо Чет Гелмз та запропонував їй приєднатися до колективу в Сан-Франциско, який виступав під назвою «Big Brother And The Holding Company», грав психоделічний рок, мав контракт зі студією звукозапису «Mainstream Records» — та вже випустив один альбом та два сингли. У Сан-Франциско вона навіть стала членом общини хіпі.

Під час виступу групи на поп-фестивалі в Монтерей у 1967 Дженіс помітив представник студії звукозапису «Columbia Records» Альберт Гроссман та запропонував контракт на випуск альбому. Платівка отримала назву «Cheap thrills» і отримала статус золотої у США, а її хіти «Piece Of My Heart» та «Summertime» принесли популярність і співачці, і групі, проте внаслідок внутрішніх конфліктів Дженіс залишила колектив.

Незабаром Дженіс заснувала власну групу «Kozmic Blues Band» — і почала сольну кар'єру. Відійшовши від психоделіки, співачка повернулась до улюбленого блюзу: багато гастролювала та виступала на телевізійних шоу та в 1969 випустила дебютний альбом I Got Dem Ol' Kozmic Blues Again Mama!. Опісля зібрала іншу групу «Full Tilt Boogie Band» та почала записувати матеріал для другого альбому. Саме тоді знову почала зловживати важкими наркотиками: 4 жовтня 1970 року померла від передозування героїну в номері голлівудського готелю. Другий її альбом «Pearl» вийшов уже посмертно, мав великий успіх та став взірцем «білого блюзу».

Тіло Дженіс кремували, а прах розвіяли над Каліфорнією. Померши в 27 років, входить до так званого «Клубу 27» — це кілька музикантів, які, змінивши сучасну музику, померли у віці 27 років.

Дискографія[ред.ред. код]

Big Brother and the Holding Company[ред.ред. код]

Назва Дата виходу Лейбл Примітки
Big Brother and the Holding Company 1967 Mainstream Records / Columbia Перевидана 1967 року на лейблі Columbia з двома додатковими треками
Cheap Thrills 1968 Columbia Двічі платиновий Recording Industry Association of America
Live at Winterland '68 1998 Columbia Legacy Посмертне видання запису наживо
Live at the Carousel Ballroom 1968 2012 Legacy Recordings Посмертне видання запису наживо

Kozmic Blues Band[ред.ред. код]

Назва Дата виходу Лейбл Примітки
I Got Dem Ol' Kozmic Blues Again Mama! 1969 Columbia Платиновий RIAA
The Woodstock Experience 2009 Legacy Recordings Посмертне видання запису наживо

Full Tilt Boogie Band[ред.ред. код]

Назва Дата виходу Лейбл Примітки
Pearl 1971 Columbia Посмертне видання, 4 рази платиновий RIAA

Big Brother & the Holding Company / Full Tilt Boogie[ред.ред. код]

Назва Дата виходу Лейбл Примітки
In Concert 1972 Legacy CK65786 Посмертне видання запису наживо

Пізніші збірки[ред.ред. код]

Назва Дата виходу Лейбл Примітки
Janis Joplin's Greatest Hits 1973 Columbia ASIN B00000K2W1, 7 разів платиновий RIAA
Janis 1975 CBS 2 диски, Золотий RIAA
Anthology 1980 CBS 2 диски; Лише Європа
Farewell Song 1982 Columbia Records ASIN: B000W44S8E
Cheaper Thrills 1984 Fan Club ASIN: B000LYA9X8
Janis 1993 Columbia Legacy 3 диски – ASIN: B00000286P
18 Essential Songs 1995 Columbia Legacy ASIN: B000002B1A, Gold RIAA
Live at Woodstock: August 19, 1969 1999
Box of Pearls 1999 Sony Legacy 5 дисків (чотири альбоми і колекція рідкісних видань) – ASIN: B0009YNSK6
Super Hits 2000 Sony ASIN: B00004T1E6
Essential Janis Joplin 2003 Sony ASIN: B00007MB6Y
The Collection 2004 Columbia Legacy 3 диски, ASIN: B000BM6ATW; три студійні альбоми 1968–1971 років, а також додаткові треки
Very Best of Janis Joplin 2007 Columbia ASIN: B000026A35; Лише Європа

Нотатки[ред.ред. код]

  1. На цей час припадає її перший запис - рекламний джингл під назвою «This Bank Is Your Bank» для місцевого банку.
  2. Пізніше він зажив слави як один з авторів пісень 13th Floor Elevators і засновник Mother Earth.
  3. З пляшкою Southern Comfort в руці вона згодом стала свого роду символом цього напою.
  4. Heavy на жаргоні хіпі - людина, яка вживає «важкі» наркотики.
  5. Компанія Southern Comfort нагородила Дженіс Джоплін норковою шубою за неусвідомлену рекламу раніше нікому не відомого напою, про який винятково завдяки фотографіям співачки дізналися у всьому світі.
  6. Little Orphan Annie, рудоволоса героїня однойменного коміксового серіалу, який виходив у 1924—1936 роках.
  7. Дженіс не любила «приживальників» і раз у раз бурчала, що чоловіки зловживають її гостинністю. Це не заважало їй, як казав Нойвірт, приводити до себе в будинок і залишати на ніч іноді майже незнайомих людей.
  8. Батько Сета, поет Фредерік Морган, був одним із засновників літературного журналу The Hudson Review; в дитинстві хлопчик спілкувався з такими знаменитостями, як Роберт Ловелл, Ділан Томас і Едвард Каммінгс.
  9. Доля Сета Моргана склалася драматично. Він (згідно з автобіографією) багато років «перебував під впливом кокаїну, планомірно розбещуючи жінок навколо», потім одружився на офіціантці, яку до цього сам і скалічив, врізавшись на мотоциклі в закусочну. Зрештою Морган опустився, навіть адвокати вважали його за божевільного; він неодноразово перебував під арештом, відсидів строк за збройний грабіж. У жовтні 1990 року Сет Морган розбився на мотоциклі разом з попутницею Сьюзі Левін. Її батьки вважали, що він таким чином наклав на себе руки і що їхня дочка стала жертвою вбивства.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Janis Joplin (en). Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  2. The Immortals Top 50 (en). Архів оригіналу за 2008-12-03. Процитовано 2009-10-19.  Проігноровано невідомий параметр |deadlink= (довідка); Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  3. а б Laura Joplin interview (en). Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  4. а б Biography (en). Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  5. а б в г д е ж и к л Janis Joplin BBC2 documentary (en). Архів оригіналу за 2008-01-23. Процитовано 2009-10-19.  Проігноровано невідомий параметр |deadlink= (довідка); Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  6. а б в г д е ж Stephen Foehr. Piece Of Her Heart: Laura Joplin Makes Peace With Her Sister’s Tragic Life. Chicago Tribune October 18, 1992. janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  7. а б в г д Jessica R. Powell (31 грудня 1969). Janis Joplin. janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  8. а б в г д е International Times (1 жовтня 1972). Janis: A look at a jet age red hot mama on the second anniversary of her death. janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  9. а б в г д Margaret Moser (31 грудня 1969). Janis Joplin, Texas, and the Big Beat. janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  10. а б в г д е ж и к л Janis Joplin biography (en). Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  11. а б в г д е Passionate and Sloppy. Time magazine. August 9, 1968 (en). Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  12. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок texas не вказаний текст
  13. а б в г д е ж и к л м Chronology (en). Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  14. а б в Paul Hendrickson (5 травня 1998). Janis Joplin: A Cry Cutting Through Time. Washington Post. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  15. а б в г д е ж и к л м н Gene Sculatti and Davin Seay (1 січня 1985). San Francisco Nights: The Psychedelic Music Trip 1965—1968. St. Martins Press (New York) / janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  16. Mark Paytress. Janis Joplin. Mark Paytress assesses Columbia’s three-CD 'Janis' retrospective, Record Collector #175. Стр. 140—141
  17. Peggy Caserta. — «Going Down With Janis». — Dell Publishing. 1980
  18. а б в Terri Gross (1 грудня 1996). Laura Joplin interviewed by Terri Gross. American Public Radio. janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  19. а б в Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок classicbands не вказаний текст
  20. Friedman, Myra. Buried Alive: The Biography of Janis Joplin. Crown Publishing Group. ISBN 0-517-58650-9
  21. а б в г д е ж и к л м н п р с John McDermott (1994). Janis Joplin Considered 25 Years Later. Relix. August 1, 1994. janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  22. а б в Richard Goldstein (1 січня 1968). Next Year In San Francisco. The Village Voice. janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  23. а б в Michael Thomas. Janis Joplin: Voodoo Lady of Rock. Ramparts Magazine August 1, 1968. janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  24. а б в г Janis Joplin Bio (en). Архів оригіналу за 2004-02-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |deadlink= (довідка); Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  25. а б Big Brother & the Holding Company Billboard 200. www.allmusic.com. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  26. The Queen Bees of Rock. janisjoplin.net. 1 березня 1968. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  27. а б в Alfred G. Aronowitz (20 вересня 1968). Singer With The Bordello Voice. www.janisjoplin.net. Life Magazine. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  28. Big Brother Billboard Hot 100. www.allmusic.com. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  29. Big Brother in Concert. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2011-01-01. 
  30. Comments From Janis (en). Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  31. а б в г Пол Нелсон (15 березня 1969). Janis: The Judy Garland of Rock?. Rolling Stone / janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-20. 
  32. а б в г д Glenn Garvin (6 листопада 2007). Bandmate recalls Janis Joplin’s 'big appetite'. MiamiHerald.com. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  33. Janis Breaking Down The Walls In Britain. New Musical Express. 3 травня 1969. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  34. Janis Joplin Woodstock Experience. www.amazon.com. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2011-01-01. 
  35. Peter Reilly (1 січня 1970). The Double-Edged Soul of Janis Joplin. Stereo Review Magazine. janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  36. Mike Jahn (20 грудня 1969). Janis Joplin Gives A Rousing Display of Blues & Rock. New York Times. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  37. а б в г Rolling Stone (28 травня 1970). Hey, Janis Is Feeling Great!. janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  38. Full Tilt Boogie Band (en). Архів оригіналу за 2004-02-15. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |deadlink= (довідка); Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  39. Wayne Harada (25 липня 1970). Janis Joplin: Day Blindness. Billboard Magazine. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  40. а б в г д е J. Marks (31 січня 1971). Janis Keeps Her Promise In ‘Pearl’. janisjoplin.net / New York Times. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-01-07. 
  41. а б Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок alice_echols не вказаний текст
  42. а б Tim Appelo (2 жовтня 1992). Death Of A Blueswoman. Entertainment / janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-20. 
  43. а б в г д е Arthur Cooper (20 серпня 1973). Aphrodite’s Landslide. Newsweek Magazine / janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  44. Leslie Gerber (1 травня 1972). Janis In Retrospect. The American Record Guide. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  45. William Bender (15 лютого 1971). Janis and Jimi, Op. Posth. Time Magazine. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  46. а б в Janis Jolin. Quotes (en). Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  47. а б в г д Janis Joplin — Kozmic Blues. Reflections (en). Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  48. а б в г Midge Decter (12 серпня 1973). The Earth Mother Was No More Than The Dearest Daughter Of The Angel of Death. The New York Times Book Review. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  49. Hubert Saar (24 лютого 1969). Janis. Newsweek Magazine / janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  50. а б в г д е ж Jerome L. Rodnitzky (1 січня 1977). The Southwest Unbound: Janis Joplin & The New Feminism. janisjoplin.net. The Feminist Art Journal. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  51. а б Richard Goldstein (1 травня 1968). Pop Music: Ladies Day, Janis Joplin…staggering. Vogue / janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  52. а б в г д е Michael Thomas (1 серпня 1968). Janis Joplin: Voodoo Lady of Rock. Ramparts Magazine / janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  53. а б Jen Derr (31 грудня 1969). The Woman Chasing the Carrot. www.janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  54. Glenn Garvin (6 ноября 2007). Bandmate recalls Janis Joplin's 'big appetite'. www.janisjoplin.net / miamiherald.com. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  55. Janis Joplin. /www.nndb.com. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  56. Jim Morrison -- The Lizard King. janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  57. Joe Guse, «A Psychological Profile Of Janis Joplin». — ezinearticles.com. — 2010-04-08.
  58. а б в Kris Kristofferson. janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  59. Seth Morgan’s Last Ride. Esquire. 1 лютого 1991. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  60. Comments From Janis (en). Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  61. Richard Goldstein (1 січня 1968). Next Year In San Francisco. The Village Voice / janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  62. Hubert Saar (24 лютого 1969). Janis. Newsweek Magazine. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  63. Martin Williams, Downbeat Magazine (12 грудня 1968). Burnt Cork Again. www.janisjoplin.net. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  64. Janis (soundtrack). www.allmusic.com. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07. 
  65. Janis (en). Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  66. Maltin, Leonard (2002-09-24). Leonard Maltin's 2003 Movie And Video Guide. Plume. ISBN 0452283299. 
  67. Trinh T. Lee (20 березня 1991). Found: Janis Joplin Artwork Done At Age 13. Port Arthur News. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  68. Hall Gets Joplin Haul. Rolling Stone. 28 листопада 1991. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-04-08. 
  69. Janis Joplin. Rock and Roll Hall of Fame. Архів оригіналу за 2008-05-09. Процитовано 2008-05-12.  Проігноровано невідомий параметр |deadlink= (довідка)
  70. Love Janis (en). Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  71. Rock Hall to honor Janis Joplin in American Music Masters series. Cleveland.com. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-09-20. 
  72. The Gospel According to Janis (en). Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  73. Zooey Deschanel Says Janis Joplin Biopic Is 'On Hold' — For Now (en). Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2009-10-07.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)

Посилання[ред.ред. код]