Джиро д'Італія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Giro d`Italia
Інформація про гонку
Регіон Італія та сусідні країни
Українська назва Джиро д'Італія
Місцеві назви Giro d`Italia (італ.)
Дисципліна Шосе
Змагання Світовий тур UCI
Тип Гранд-тур
Організатор RCS Sport
Директор гонки Мауро Веньї
Історія
Перша гонка 1909
Номер гонки 101 (у 2018 році)
Завершальна гонка 2018
Перший переможець Італія Луїджі Ганна (ITA)
Рекорд перемог
5 перемог
Останній переможець Нідерланди Том Дюмулен (NED)

Джиро д'Італія (італ. Giro d'Italia, також звана Giro, Джиро) - щорічна багатоетапна велогонка, що переважно проводиться в Італії, однак також час від часу проходить іншими країнами. Перша гонка була організована у 1909 році, щоб підвищити продажі газети La Gazzetta dello Sport, однак в даний час проводиться RCS Sport. Гонка проводиться щорічно, починаючи із своєї першої версії у 1909 році, за виключенням відміни змагань протягом двох світових війн. Коли Джиро стала відомою та популярною, гонку подовжили, а пелотон розширився від переважно італійських учасників до гонщиків з усього світу. Джиро - захід Світового туру UCI, що означає, що команди, які змагаються у гонці - це переважно команди Світового туру, за виключенням тих команд, яких організатори можуть запросити.

Як і Тур де Франс та Вуельта Іспанії, Джиро є одним з трьох престижних велосипедних тритижневих гранд-турів. Джиро зазвичай проводиться наприкінці травня-початку червня. Хоча маршрут міняється кожного року, формат гонки залишається тим самим: наявність, як мінімум, двох гонок з роздільним стартом та проходження через альпійські гори, включаючи Доломіти. Як і інші гранд-тури, сучасні версії Джиро д'Італія, як правило, складаються з 21 одноденного сегменту (етапу) за 23-денний період, який включає 2 дні відпочинку.

На всіх етапах вимірюється фінішний час. Після фінішу час гонщиків сумується з їх часом на попередніх етапах. Гонщик з найнижчим сукупним часом є лідером гонки та вдягає жадану рожеву майку. Хоча генеральна класифікація отримує найбільшу увагу, є й інші змагання, що проводяться під час Джиро: очкова класифікація для спринтерів, гірська класифікація для горосходжувачів, молодіжна класифікація для гонщиків у віці до 25 років та командна класифікація для команд, що змагаються на Джиро. Голандський гонщик Том Дюмулен був переможцем версії гонки 2017 року (яка також була 100-ю версією гонки).

Історія[ред.ред. код]

A cyclist sitting down.
Луїджі Ганна, переможець дебютної Джиро д'Італія.

Ідея проведення велосипедної гонки, яка проводилася б по Італії, вперше була запропонована, коли редактор La Gazzetta dello Sport Тулло Морганьї відправив телеграму власнику газети, Еміліо Костаманьї, та редактору розділу велоспорту, Армандо Коугнету, в якій стверджував про потребу в італійському турі.[1][2] В той час, конкурент La Gazzetta, "Корр'єре делла Сера" планувала провести свою велосипедну гонку після успіху, який вони мали при проведенні автомобільної гонки.[1][2][3] Морганьї тоді вирішив спробувати та провести свою гонку до того, як Корр'єре делла Сера проведе свою, але La Gazzetta не вистачало грошей.[2] Однак, після успіху, який La Gazzetta мала після створення Джиро ді Ломбардія та Мілан-Сан Ремо, власник Костаманья вирішив втілити ідею у реальність.[2][4] Їх велогонка була анонсована 7 серпня 1908 року на першій сторінці видання La Gazzetta dello Sport того дня.[3] Гонка мала проводитись у травні 1909 року.[3] Ідея гонки була натхнена Тур де Франс та успіхом, який L'Auto мала завдяки йому.[4]

Через те, що в організаторів бракувало коштів, 25,000 лір,[1] необхідних для проведення гонки, вони проконсультувались з Прімо Бонграні, бухгалтером у банці Cassa di Risparmio та другом трьох організаторів. Після цього Бонграні поїхав по Італії з проханнями про пожертви на допомогу у проведенні гонки.[2] Зусилля Бонграні були здебільшого успішними, він дістав достатньо грошей, щоб покрити оперативні видатки.[2] Гроші, які мали бути розподілені в якості призів, надійшли від казино у Санремо після того, як Франческо Сгірла, колишній співробітник Gazzetta, підбурив його на те, щоби зробити внесок у гонку.[1][2] Навіть "Корр'єре", конкурент La Gazzetta, дала 3,000 лір у фонд гонки.[1]

13 травня 1909 року о 02:53 127 гонщиків стартували на першій Джиро д'Італія з площі Лорето у Мілані.[3] Гонка була розділена на вісім етапів, що покривали дистанцію у 2448 км.[3] Усього 49 гонщиків фінішували, і італієць Луїджі Ганна переміг.[3][5] Ганна виграв на трьох індивідуальних етапах та в генеральній класифікації.[5] Ганна отримав 5325 лір в якості призу переможця, а останній гонщик у генеральній класифікації отримав 300 лір.[3] Директор Джиро отримав тільки 150 лір за місяць, на 150 лір менше ніж гонщик, що зайняв останнє місце.[3]

На першій Джиро переміг Луїджі Ганна, тоді як Карло Галетті виграв дві наступні Джиро. У 1912 році не було індивідуальної класифікації, натомість була тільки командна класифікація, у якій перемогла Team Atala. Джиро 1912 була єдиною гонкою, в якій не було індивідуальної класифікації.[6] Починаючи з 1914 року формат підбиття результатів був змінений з системи, що базувалась на очках, на систему, засновану на часі, за якою перемагав велогонщик, який мав найнижчий сукупний час наприкінці гонки. Джиро була призупинена на чотири роки з 1915 до 1918 через Першу світову війну. Костанте Джирарденго був переможцем першої Джиро після війни у 1919 році.[7]

Домінантною фігурою у 1920-ті роки був Альфредо Бінда, який виграв свою першу Джиро у 1925 році та продовжив ще однією перемогою у 1927 році, коли він виграв 12 з 15 етапів. Перемога у 1929 році сталася завдяки восьми послідовним етапам. На піку його панування Бінду викликали до головного офісу La Gazzetta dello Sport у 1930 році; газета звинуватила його у руйнуванні гонки та запропонувала йому 22,000 лір, щоб він був менш домінантним, від яких він відмовився.[8] Бінда виграв п'ять Джиро до того, як зі звання домінуючого велогонщика його потіснив Джино Барталі. Прозваний "Залізною людиною Тоскани за свою витривалість, Барталі виграв дві Джиро протягом 1930-х років, у 1936 та 1937 роках.[9] Панування Барталі було оскаржене у 1940 році, на останній Джиро перед Другою світовою війною, коли він зазнав поразки від свого 20-річного товариша по команді Фаусто Коппі.[10]

A pink jersey hung on coat-hanger, with bikes in the background
Рожеву майку (італ. Maglia rosa) носить лідер генеральної класифікації.

Суперництво між Барталі та Коппі посилилося після війни. Барталі виграв свою останню Джиро у 1946 році, а Коппі виграв свою другу наступного року. Коппі виграв ще три Джиро та у 1952 році став першим велогонщиком, що виграв Тур де Франс та Джиро в один і той самий рік. Швейцарець Хуго Коблет став перший не-італійським переможцем гонки у 1950 році.[11] Ніхто не домінував на турі протягом 1950-х років, Коппі, Шарлі Голь та Фьоренцо Маньї виграли по дві Джиро кожний протягом десятиліття. 1960-ті роки пройшли схожим чином, п'ятиразовий переможець Тур де Франс Жак Анкетіль виграв у 1960 та 1964 роках,[12] тоді як Франко Бальмамьйон виграв дві Джиро підряд у 1962 та 1963 роках.[13]

Бельгієць Едді Меркс був домінантною фігурою протягом 1970-х років. Його перша перемога прийшла у 1968 році; за іншим тріумфом у 1970 році послідували три послідовні перемоги з 1972 по 1974 рік, що є рекордом за кількістю послідовних перемог на Джиро.[14] феліче Джимонді був переможцем у 1976 році, виграв свою третю Джиро. Бельгійці Мішель Поллентір та Йохан Де Майнк виграли дві послідовні Джиро у 1977 та 1978 роках. У 1980 році француз Бернар Іно, який на той момент вже виграв два Тур де Франс, став першим французьким переможцем з часів Анкетіля у 1964 році. Він играв ще дві Джиро у 1982 та 1985 роках.[15]

Стівен Роуч став переможцем у 1987 році, в якому він також виграв Тур та Чемпіонат світу з шосейних велогонок.[16] Наступного року американець Ендрю Хемпстен став першим не-європейським переможцем,[11] а Лоран Фіньйон став переможцем у 1989 році. Іспанець Мігель Індурайн, переможець п'яти Турів, вигравав на послідовних Джиро у 1991 та 1992 роках. Триразовий переможець Вуельти Іспанії Тоні Ромінгер переміг у 1995 році, здолавши попереднього переможця Євгена Берзіна.[17] Марко Пантані був переможцем у 1998 році, в якому він виграв дубль Тура та Джиро, Іван Готті виграв попередню Джиро у 1997 році та наступну у 1999 році.

Стефано Гарцеллі виграв Джиро у 2000 році.[18] Джильберто Сімоні був переможцем у 2001 та 2003 роках, а Паоло Савольделлі переміг у 2002 році. Сімоні не вдалося виграти втретє у 2004 році, коли його переміг товариш по команді Даміано Кунего. Савольделлі виграв свою другу Джиро у 2005 році, перемігши Сімоні на 28 секунд. Іван Бассо був переможцем у 2006 році, Даніло ді Лука виграв у 2007 році, однак тур був затьмарений звинуваченнясми у застосуванні допінгу.[19] Іспанець Альберто Контадор з Astana Pro Team був переможцем у 2008 році; наступного року він брав участь у Тур де Франс замість Джиро, і Денис Меньшов став переможцем Джиро.[20] Бассо повернувся після допінгового відсторонення, щоб знов завоювати свій титул у 2010 році.[21] Контадор був переможцем на подіумній церемонії у Мілані,[22] однак пізніше його позбавили титулу після того, як він був визнаний винним у вживанні допінгу на Тур де Франс 2010. Перемогу присудили зайнявшему друге місце Мікеле Скарпоні.[23]

На Джиро д'Італія 2011 Ваутер Вейландт постраждав у фатальній катастрофі на 3-му етапі.

Райдер Хешедаль став перший канадцем, що виграв Джиро у 2012 році, перемігши Хоакіма Родрігеса на 16 секунд.[24] Завоювавши лідерство після восьмого етапу, Вінченцо Нібалі виграв ще два етапи, що допомогли йому консолідувати перевагу та виграти версію 2013 року.[25]

Класифікації[ред.ред. код]

Деякі гонщики з кожної команди націлені на загальну перемогу, але є три інші змагання, які задіюють гонщиків усіх спеціалізацій: очкова, [26] гірська,[26] та класифікація для молодих гонщиків із сподіваннями на генеральну класифікацію.[26] Найстаріша з чотирьох класифікацій - генеральна.[27][26] Лідер кожної з вищезазначених класифікацій носить розпізнавальну майку.[26] Якщо гонщик лідирує у більше, ніж одній, класифікації, яка нагороджує майками, він носить майку найбільш престижної класифікації.[26] Менш престижну майку носить гонщик, який є другим у даному змаганні.[26]

Генеральна класифікація[ред.ред. код]

A man wearing a pink jersey while holding a golden trophy.
Райдер Хешедаль, переможець Джиро д'Італія 2012, у maglia rosa тримає кубок переможця у Мілані.

Найбільш бажана класифікація у Джиро д'Італія - це генеральна класифікація.[27] На всіх етапах засікається час фінішу, після фінішу час гонщиків сумується з їх часом на попередніх етапах; тож гонщик з найнижчим сукупним часом є лідером гонки.[27][26] Лідер визначається після завершення кожного етапу. Лідер гонки має привілей носити рожеву майку лідера гонки.[27][26] Майка надається гонщику-лідеру на подіумі у місті фінішу етапу. Якщо гонщик лідує у більше, ніж одній, класифікації, в якій нагороджують майками, він буде носити maglia rosa, адже генеральна класифікація я найбільш важливою у гонці. Лідерство може змінюватись після кожного етапу.

Рожевий колір був обраний через те, що журнал, що створив Джиро, La Gazzetta dello Sport, друкувала свої газети на рожевому папері.[26][3] Рожева майка була запроваджена у гонці на версії 1931 року, і з тих пір стала символом Джиро д'Італія.[27][3] Першим гонщиком, що вдягнув рожеву майку був Леарко Гуерра.[27][3] Кожна команда привозить на Джиро декілька рожевих майок заздалегідь на випадок, якщо один з її гонщиків стане лідером гонки. Гонщики зазвичай намагаються зробити додаткові зусилля, щоб зберегти майку якомога довше, щоб заробити більше реклами для команди та спонсора(ів) команди. Едді Меркс носив майку на 78 етапах, більше, ніж будь-який інший гонщик в історії Джиро д'Італія.[28][29][30] Три гонщика виграли генеральну класифікацію п'ять разів протягом своїх кар'єр: Альфредо Бінда, Фаусто Коппі та Едді Меркс.[31]

Переможець генеральної класифікації не завжди визначався за системою часу. На дебютній Джиро д'Італія організатори надали перевагу системі очків після скандалу, який поглинув систему часу на Тур де Франс 1904.[2] Більше того, організатори обрали систему очків, адже було б дешевше рахувати місця гонщиків, ніж засікати час гонщиків під час кожного етапу.[2] Лідер гонки вираховувався шляхом додавання місця кожного гонщика на кожному етапі, та гонщик із найнижчим загальним число був лідером; якщо гонщик зайняв друге місце на першому етапі та третє на другому етапі, він мав би загальну кількість у п'ять очок. Система була модифікована наступного року та давала гонщикам, які зайняли 51-е місце та вище на етапі, 51 очко та зберігала систему розподілу очків незмінною для гонщиків, які зайняли місця з 1-го до 51-го на етапі.[32] Підрахунок залишався незмінним до 1912 року, коли організатори вирішили провести гонку, що базувалася на командах, однак продовжити практику нарахування очків.[33] Наступного року організатори гонки вирішили повернутися до системи 1911 року.[33] У 1914 році організатори перейшли на систему, що використовується зараз, за якою сумується фінішний час гонщиків після кожного етапу, і таким чином визначається лідер генеральної класифікації.[34]

Для гонщиків, які перетнули фінішну лінію на перших позиціях, існують часові бонуси:[35]

Тип 1-й 2-й 3-й
Plainstage.svg Плаский фініш 10" 6" 4"
Проміжний спринт 3" 2" 1"

Гірська класифікація[ред.ред. код]

 A man riding a bike while wearing a green uniform.
Стефано Гарцеллі у тоді зеленій майці лідера гірської класифікації у 2009 році.

Гірська класифікація - друга найстаріша класифікація, у якій гонщик нагороджується майкою, на Джиро д'Італія. Гірська класифікація була запроваджена на Джиро д'Італія у 1933 році та вперше була виграна Альфредо Біндою.[3][36] Протягом гірських етапів гонки гонщику, який першим досягне верхівки кожного значимого підйому, дають очки.[3] Очки також даються гонщикам, які близько слідують за лідером на кожному підйомі.[3] Кількість наданих очків варіюється в залежності від класифікації пагорба, яка визначається крутизною та довжиною траси.[26][3]

Майку горосходжувача носить гонщик, який на старті кожного етапу має найбільшу кількість гірських очків.[3] Якщо гонщик лідирує у двох або більше категоріях, майку горосходжувача носить гонщик на другому або третьому місці у цьому змаганні.[26] Наприкінці Джиро гонщик, який має найбільшу кількість гірських очків, виграє класифікацію.[26] Що цікаво, деякі гонщики, особливо ті, хто не є спринтерами або не дуже добро виступають у роздільному старті, можуть намагатися виграти тільки це конкретне змагання на гонці. Джиро має чотири категорії гір. Вони різняться від 4-ої категорії, найпростішої, до 1-ої категорії, найскладнішої. Також є Чіма Коппі, найвища точка, яка досягається протягом конкретної Джиро, яка коштує більше очків, ніж інші підйоми першої категорії на гонці.[26] Джино Барталі виграв гірську класифікацію рекордні сім разів.[31]

Класифікація не нагороджувала лідера майкою до Джиро д'Італія 1974, коли організатори вирішили нагороджувати лідера зеленою майкою.[3] Зелена майка використовувалась до 2012 року, коли спонсор класифікації, Banca Mediolanum, поновив своє спонсорство ще на чотири роки та забажав, щоб майка була синьою, а не зеленою.[37] Стефано Пірацці виграв гірську класифікацію на Джиро д'Італія 2013.

Розподіл очків за гори є наступним:[38]

Тип 1-й 2-й 3-й 4-й 5-й 6-й 7-й 8-й 9-й
Mountainstage.svg Чіма Коппі 40 28 21 15 9 5 3 2 1
Mountainstage.svg Перша категорія 32 20 14 10 7 4 2 1
Mountainstage.svg Друга категорія 14 9 6 4 2 1
Mediummountainstage.svg Третя категорія 7 4 2 1
Mediummountainstage.svg Четверта категорія 3 2 1

Очкова класифікація[ред.ред. код]

A man wearing an almost all red uniform while riding a bike.
Мікеле Скарпоні у червоній майці на Джиро д'Італія 2011.

Очкова класифікація - третя найстарша з чотирьох класифікацій на Джиро д'Італія, які наразі нагороджують майками. Вона була запроваджена на Джиро д'Італія 1966 та вперше виграна Джанні Моттою.[3][39] Очки надаються гонщику, який першим досягає фінішу або визначених місць протягом будь-якого етапу Джиро. Червону майку носить гонщик, який на початку кожного етапу має найбільшу кількість очків.[3] Гонщик, який наприкінці Джиро має найбільше очків, виграє очкове змагання. Кожна перемога на етапі, незалежно від категорії етапу, даає 25 очків, друге місце коштує 20 очків, третє - 16, четверте - 14, п'яте - 12, шосте - 10, та всі наступні місця дають на очко менше аж до одного очка за п'ятнадцяте місце.[35] Це означає, що справжній спринтер може не завжди вигравати в очковій класифікації. Класифікація була запроваджена, щоб залучити участь спринтерів. Класифікація була виграна по чотири рази двома гонщиками: Франческо Мозером та Джузеппе Саронні.[31] Переможцем класифкації у 2013 році був Марк Кавендіш.

До того ж, етапи можуть мати один або більше проміжних спринтів: 8, 6, 4, 3, 2, 1 очко(и) надаються/ється першим трьом велогонщикам, які перетинають ці лінії.[35] Ці очки також рахуються у ТВ-класифікації (Traguardo Volante або "літучий спринт"), окремій нагороді.[35]

У перший рік, коли була застосована очкова класифікація, вона не мала майки, яка б надавалася лідеру класифікації. На Джиро д'Італія 1967 була запроваджена червона майка для лідера класифікації.[3] Однак у 1969 році червона майка була замінена на цикламенову (фіолетову).[26][3] Вона залишалася у такому кольорі до 2010 року, коли організатори вирішили знов змінити майку на червону при поверненні до оригінальної кольорової схеми для трьох другорядних класифікацій, яка відтворювала кольори італійського прапору.[40]

Розподіл очків на спринтах є таким:[35]

Тип 1-й 2-й 3-й 4-й 5-й 6-й 7-й 8-й 9-й 10-й 11-й 12-й 13-й 14-й 15-й
Time Trial.svg Фініш/Гонка з роздільним стартом 25 20 16 14 12 10 9 8 7 6 5 4 3 2 1
Проміжний спринт 8 6 4 3 2 1

Молодіжна класифікація[ред.ред. код]

Молодіжна класифікація обмежується гонщиками, який менше 25 років.[26][41] Лідер класифікації визначається так само, як і в генеральній класифікації шляхом додавання часу гонщиків після кожного етапу, та гонщик-претендент з найнижчим сукупним часом стає лідером.[26][41] Ця класифікація була запроваджена на Джиро д'Італія на версії 1976 року, коли Альфіо Ванді став перший її переможцем і фінішував на сьомому місці загалом.[41] Змагання у класифікації не проводились з 1995 до 2006 року.[26] Класифікація була знову запроваджена у 2007 році, і з тих пір присутня на кожній Джиро.[26][41] Джиро д'Італія нагороджує лідера цієї класифікації білою майкою.[41] Євген Берзін - єдиний гонщик в історії Джиро д'Італія, який виграв молодіжну та генеральну класифікації в один рік; Берзін виграв обидві класифікації у 1994 році.[41] Два гонщики виграли молодіжну класифікації по двічі протягом своїх кар'єр: Володимир Пульніков та Павло Тонков.[31] У 2013 році її виграв Карлос Бетанкур.

Командна класифікація[ред.ред. код]

На Джиро д'Італія є дві командні класифікації, у яких проводяться змагання: Trofeo Fast Team та Trofeo Super Team. Trofeo Fast Team старша з двух, адже вона була запроваджена на першій Джиро д'Італія. Вперше її виграла Atala. Trofeo Fast Team рахується шляхом додавання часу трьох кращих велогонщиків кожної команди на кожному етапі; командою-лідером була команда з найнижчим загальним часом.[26] Класифікація називалась просто командною класифікацією на кожній версії, поки організатори не змінили її ім'я на Trofeo Fast Team для Джиро д'Італія 1994. Team Sky виграла класифікацію Trofeo Fast Team у 2013 році.

Trofeo Super Team була запроваджена на Джиро д'Італія 1993 в якості командної очкової класифікації. Назва Trofeo Super Team була прийнята для Джиро версії 1994 року та використовується з тих пір. Вперше класифікацію виграла Ariostea у 1993 році. Класифікація є командною очковою класифікацією, в якій перші 20 гонщиків на кожному етапі заробляють очки (20 за перше місце, 19 за друге місце і так далі до одного очка за 20-те) для своєї команди.[26] Movistar Team виграла Trofeo Super Team у 2013 році.

Другорядні класифікації[ред.ред. код]

Інші менш відомі класифікації, чиї лідери не отримають спеціальну майку, також нагороджуються протягом Джиро. Ці нагороди засновані на очках, які заробляються протягом трьох тижнів тура.[26] Кожний етап з масовим стартом має один проміжний спринт, Traguardo Volante або ТВ (TV). ТВ дає бонусні секунди у генеральній класифікації, очки у звичайних очкових класифікаціях, а також очки у ТВ-класифікації. Ця нагорода була відома під різними назвами у попередні роки, а також раніше була заснована на часі.[26] У 2013 році цю класифікацію перейменували на спринтову класифікацію, її виграв Рафаель Андріату.

Інші нагороди включають класифікацію найагресивнішого гонщика, яка є компіляцією очків, зароблених за місця при перетині проміжних спринтів, гірських перевалів та фінішів на етапах.[26] У 2013 році її виграв Марк Кавендіш. Класифікація Azzurri d`Italia базується на порядку фінішів; однак очками нагороджуються лише перші три гонщики на фініші кожного етапу.[26] Її також нещодавно виграв Марк Кавендіш. Більше того, Trofeo Fuga Pinarello нагороджувала гонщиків, які брали участь у відривах, кожний гонщик у відриві з десяти або менше гонщиків заробляв по одному очку за кожний кілометр, який він проїжджав попереду групи.[26] Рафаель Андріату з Vini Fantini-Selle Italia був першим у цьому змаганні у 2013 році. Командам дають штрафні очки за незначні технічні порушення.[26] Cannondale Pro Cycling Team виграла класифікацію чесної гри, заробивши тільки 20 очків у версії 2013 року.

Недійсні класифікації[ред.ред. код]

У 1946 році була запроваджена maglia nera (чорна майка), якою нагороджували велогонщика, що був на останньому місці у генеральній класифікації.[42] Гонщики іноді навмисно витрачали час, щоб стати останніми загалом та, таким чином, вдягнути чорну майку.[42] Класифікація не проіснувала довго, адже останнього разу вона розігрувалась на Джиро д'Італія 1951.[42] Класифікацію двічі вигравав Луїджі Малаброкка, який перемагав у ній у 1946 та 1947 роках. Останнім переможцем maglia nera був Джованні Пінарелло.

Класифікація інтерджиро була запроваджена у 1989 році та вперше виграна югославом Юре Павлічем.[3][43] На кожному етапі була точка до фінішу, де час гонщиків засікався, поки вони не перетнуть лінію.[3] Час кожного гонщика з кожного етапу додавався для визначення лідеру класифікації. Лідер класифікації нагороджувався синьою майкою.[44] Класифікація розігрувалась кожного року зі свого запровадження до 2005 року.[43] Останнім переможцем класифікації був Стефано Дзаніні. Фабріціо Гуїді виграв класифікацію три рази, більше за всіх гонщиків. Гуїді виграв цю класифікацію у 1996, 1999 та 2000 роках.ref name="cyclingnews1"/>

Також була комбінована класифікація, яка була запроваджена на Джиро д'Італія 1985 та вперше виграна Урсом Фройлером.[45] Класифікація була відмінена після Джиро д'Італія 1988. На версії Джиро 1988 року класифікація нагороджувала синьою майкою.[46] Однак класифікацію знов ввели на Джиро д'Італія 2006, тоді її виграв Паоло Савольделлі.[47] Класифікацію не повернули на Джиро д'Італія 2007.

Переможці[ред.ред. код]

Луїджі Ганна — перший переможець Джиро

Найбільшу кількість разів — п'ять — перемогу на турі святкували італійці Альфредо Біндо, Фаусто Коппі та бельгієць Едді Меркс. Інші майки найчастіше діставались Франческо Мозеру та Джузеппе Сароні (4 перемоги за очками кожен) і Джино Барталі (7 титулів «Короля Гір»).

Рік Генеральна кваліфікація
Лідер по очках
Гірська кваліфікація
Молодіжна кваліфікація
1909 Італія Луїджі Ганна не присуджена не присуджена не присуджена
1910 Італія Карло Галетті не присуджена не присуджена не присуджена
1911 Італія Карло Галетті не присуджена не присуджена не присуджена
1912 Італія Команда Атала не присуджена не присуджена не присуджена
1913 Італія Карло Оріані не присуджена не присуджена не присуджена
1914 Італія Альфонсо Калзоларі не присуджена не присуджена не присуджена
1915 - 1918: не відбувались через Першу світову війну
1919 Італія Костанте Джирарденго не присуджена не присуджена не присуджена
1920 Італія Гаетано Беллоні не присуджена не присуджена не присуджена
1921 Італія Джованні Брунеро не присуджена не присуджена не присуджена
1922 Італія Джованні Брунеро не присуджена не присуджена не присуджена
1923 Італія Костанте Джирарденго не присуджена не присуджена не присуджена
1924 Італія Джузеппе Енрічі не присуджена не присуджена не присуджена
1925 Італія Альфредо Біндо не присуджена не присуджена не присуджена
1926 Італія Джованні Брунеро не присуджена не присуджена не присуджена
1927 Італія Альфредо Біндо не присуджена не присуджена не присуджена
1928 Італія Альфредо Біндо не присуджена не присуджена не присуджена
1929 Італія Альфредо Біндо не присуджена не присуджена не присуджена
1930 Італія Луїджі Маркізіо не присуджена не присуджена не присуджена
1931 Італія Франческо Камуссо не присуджена не присуджена не присуджена
1932 Італія Антоніо Песенті не присуджена не присуджена не присуджена
1933 Італія Альфредо Біндо не присуджена Італія Альфредо Біндо не присуджена
1934 Італія Леарко Гуерра не присуджена Італія Ремо Бертоні не присуджена
1935 Італія Васко Бергамаські не присуджена Італія Джино Барталі не присуджена
1936 Італія Джино Барталі не присуджена Італія Джино Барталі не присуджена
1937 Італія Джино Барталі не присуджена Італія Джино Барталі не присуджена
1938 Італія Джованні Валетті не присуджена Італія Джованні Валетті не присуджена
1939 Італія Джованні Валетті не присуджена Італія Джино Барталі не присуджена
1940 Італія Фаусто Коппі не присуджена Італія Джино Барталі не присуджена
1941 - 1945: не відбувались через Другу світову війну
1946 Італія Джованні Барталі не присуджена Італія Джино Барталі не присуджена
1947 Італія Фаусто Коппі не присуджена Італія Джино Барталі не присуджена
1948 Італія Фіоренцо Магні не присуджена Італія Фаусто Коппі не присуджена
1949 Італія Фаусто Коппі не присуджена Італія Фаусто Коппі не присуджена
1950 Швейцарія Уго Коблет не присуджена Швейцарія Уго Коблет не присуджена
1951 Італія Фіоренцо Магні не присуджена Франція Луї Бобе не присуджена
1952 Італія Фаусто Коппі не присуджена Франція Рафаель Джемініані не присуджена
1953 Італія Фаусто Коппі не присуджена Італія Паскуале Форнара не присуджена
1954 Швейцарія Карло Клерічі не присуджена Італія Фаусто Коппі не присуджена
1955 Італія Фіоренцо Магні не присуджена Італія Гастоне Ненчіні не присуджена
1956 Люксембург Шарлі Голь не присуджена Люксембург Шарлі Голь не присуджена
1957 Італія Гастоне Ненчіні не присуджена Франція Рафаель Джемініані не присуджена
1958 Італія Ерколе Балдіні не присуджена Бельгія Жан Бранкарт не присуджена
1959 Люксембург Шарлі Голь не присуджена Люксембург Шарлі Голь не присуджена
1960 Франція Жак Анкетіль не присуджена Бельгія Рік Ван Лой не присуджена
1961 Італія Арнальдо Памб'янко не присуджена Італія Віто Такконе не присуджена
1962 Італія Франко Балмаміон не присуджена Іспанія Анджеліно Солер не присуджена
1963 Італія Франко Балмаміон не присуджена Італія Віто Такконе не присуджена
1964 Франція Жак Анкетіль не присуджена Італія Франко Бітоссі не присуджена
1965 Італія Віттріо Адорні не присуджена Італія Франко Бітоссі не присуджена
1966 Італія Джанні Мотта Італія Джанні Мотта Італія Франко Бітоссі не присуджена
1967 Італія Феліче Джімонді Італія Діно Зандегу Іспанія Ауреліо Гонсалес не присуджена
1968 Бельгія Едді Меркс Бельгія Едді Меркс Бельгія Едді Меркс не присуджена
1969 Італія Феліче Джімонді Італія Франко Бітоссі Італія Клаудіо Мікелотто не присуджена
1970 Бельгія Едді Меркс Італія Франко Бітоссі Бельгія Мартін Ван Ден Боссе не присуджена
1971 Швеція Йоста Петтерссон Італія Маріно Бассо Іспанія Хосе Мануель Фуенте не присуджена
1972 Бельгія Едді Меркс Бельгія Роже Де Вламінк Іспанія Хосе Мануель Фуенте не присуджена
1973 Бельгія Едді Меркс Бельгія Едді Меркс Іспанія Хосе Мануель Фуенте не присуджена
1974 Бельгія Едді Меркс Бельгія Роже Де Вламінк Іспанія Хосе Мануель Фуенте не присуджена
1975 Італія Фаусто Бертольйо Бельгія Роже Де Вламінк Іспанія Андрес Оліва
Іспанія Франсіско Гальдос
не присуджена
1976 Італія Феліче Джімонді Італія Франческо Мозер Іспанія Андрес Оліва Італія Альфіо Ванді
1977 Бельгія Мішель Поллент'єр Італія Франческо Мозер Іспанія Фаустіно Фернандес Овіес Італія Маріо Брекчія
1978 Бельгія Йоган де Мюйнк Італія Франческо Мозер Швейцарія Улі Саттер Італія Роберто Вісентіні
1979 Італія Джузеппе Сароні Італія Джузеппе Сароні Італія Клаудіо Бортолотто Італія Сільвано Контіні
1980 Франція Бернар Іно Італія Джузеппе Сароні Італія Клаудіо Бортолотто Швеція Томмі Прім
1981 Італія Джованні Баттальїн Італія Джузеппе Сароні Італія Клаудіо Бортолотто Італія Джузеппе Фарака
1982 Франція Бернар Іно Італія Франческо Мозер Бельгія Люсьєн Ван Імпе Італія Марко Гроппо
1983 Італія Джузеппе Сароні Італія Джузеппе Сароні Бельгія Люсьєн Ван Імпе Італія Франко К'єоччіолі
1984 Італія Франческо Мозер Швейцарія Урс Фройлер Франція Лоран Фіньон Франція Шарлі Мотте
1985 Франція Бернар Іно Нідерланди Йоган ван дер Велде Іспанія Хосе Луїс Наварро Італія Альберто Вольпі
1986 Італія Роберто Вісентіні Італія Гвідо Бонтемпі Іспанія Педро Муньйос Італія Марко Джованнетті
1987 Ірландія Стівен Рош Нідерланди Йоган ван дер Велде Велика Британія Роберт Міллар Італія Роберто Конті
1988 США Ендрю Гемпстен Нідерланди Йоган ван дер Велде США Ендрю Гемпстен Італія Стефано Томазіні
1989 Франція Лоран Фіньон Італія Джованні Фіданца Колумбія Луїс Еррера СРСР Володимир Пульников
1990 Італія Джанні Буньо Італія Джанні Буньо Італія Клаудіо К'яппуччі СРСР Володимир Пульников
1991 Італія Франко К'єоччіолі Італія Клаудіо К'яппуччі Іспанія Іньякі Гастон Італія Массіміліано Леллі
1992 Іспанія Мігель Індурайн Італія Маріо Чіполліні Італія Клаудіо К'яппуччі Росія Павло Тонков
1993 Іспанія Мігель Індурайн Італія Адріано Баффі Італія Клаудіо К'яппуччі Росія Павло Тонков
1994 Росія Євген Берзін Узбекистан Джамолідін Абдужапаров Швейцарія Паскаль Річард Росія Євген Берзін
1995 Швейцарія Тоні Ромінгер Швейцарія Тоні Ромінгер Італія Маріано Пікколі не присуджена
1996 Росія Павло Тонков Італія Фабріціо Гуїді Італія Маріано Пікколі не присуджена
1997 Італія Іван Готті Італія Фабріціо Гуїді Італія Маріано Пікколі не присуджена
1998 Італія Марко Пантані Італія Маріано Пікколі Італія Марко Пантані не присуджена
1999 Італія Іван Готті Франція Лоран Жалабер Колумбія Чепе Гонсалес не присуджена
2000 Італія Стефано Гарцеллі Росія Дмитро Конишев Італія Франческо Касагранде не присуджена
2001 Італія Джільберто Сімоні Італія Массімо Штраццер Колумбія Фреді Гонсалес не присуджена
2002 Італія Паоло Савольделлі Італія Маріо Чіполліні Мексика Хуліо Альберто Перес не присуджена
2003 Італія Джільберто Сімоні Італія Джільберто Сімоні Колумбія Фреді Гонсалес не присуджена
2004 Італія Дам'яно Кунего Італія Алессандро Петаккі Німеччина Фабіан Вегманн не присуджена
2005 Італія Паоло Савольделлі Італія Паоло Беттіні Венесуела Хосе Рухано не присуджена
2006 Італія Іван Бассо Італія Паоло Беттіні Іспанія Хуан Мануель Гарате не присуджена
2007 Італія Даніло Ді Лука Італія Даніло Ді Лука Італія Леонардо П'єполі Люксембург Енді Шлек
2008 Іспанія Альберто Контадор Італія Данієле Беннаті Італія Емануеле Селла Італія Рікардо Рікко
2009 Росія Денис Меньшов Росія Денис Меньшов Італія Стефано Гарцеллі Бельгія Кевін Селдраєрс
2010 Італія Іван Бассо Австралія Кадел Еванс Австралія Метью Ллойд Австралія Річі Порте
2011 Італія Мікеле Скарпоні Італія Мікеле Скарпоні Італія Стефано Гарцеллі Чехія Роман Кройцигер
2012 Канада Райдер Гешедаль Іспанія Йоакім Родрігес Італія Маттео Работтіні Колумбія Рігоберто Уран
2013 Італія Вінченцо Нібалі Велика Британія Марк Кавендіш Італія Стефано Пірацці Колумбія Карлос Бетанкур
2014 Колумбія Наїро Кінтана Франція Насер Буханні Колумбія Хуліан Арредондо Колумбія Наїро Кінтана
2015 Іспанія Альберто Контадор Італія Джакомо Ніццоло Італія Джованні Вісконті Італія Фабіо Ару
2016 Італія Вінченцо Нібалі Італія Джакомо Ніццоло Іспанія Мікель Нієве Люксембург Боб Юнгельс
2017 Нідерланди Том Дюмулен Колумбія Фернандо Гавірія Іспанія Мікель Ланда Люксембург Боб Юнгельс

Український слід на Джиро[ред.ред. код]

Велогонщики з України не раз брали участь у супербагатоденці, а Ярослав Попович та Сергій Гончар навіть ставали призерами генеральної класифікації: Попович посів 3-ю сходинку підсумкового п'єдесталу у 2003 році, Гончар наступного року став 2-м. Впродовж Джиро-2004 навіть стався етап (індивідуальна гонка на час або скорочено ТТ) біля Трієста, на якому Сергій Гончар здобув перемогу, а Ярослав Попович одягнув "рожеву майку" лідера.

Виноски[ред.ред. код]

  1. а б в г д Fotheringham, William (30 June 2003). The Heroic Age. Century of Cycling: The Classic Races and Legendary Champions. London, England, United Kingdom: MBI Publishing Company. с. 103–104. ISBN 978-0-7603-1553-8. Процитовано 17 July 2012. 
  2. а б в г д е ж и к Bill and Carol McGann. 1909 Giro d'Italia. Bike Race Info. Dog Ear Publishing. Процитовано 10 July 2012. 
  3. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю History. La Gazzetta dello Sport. RCS MediaGroup. Процитовано 15 September 2010. 
  4. а б Leslie Reissner (23 June 2011). The Giro d’Italia: Don’t Go Home Yet!. PezCycling News. Процитовано 27 May 2012. 
  5. а б La Vuelta De Italia [The Giro d'Italia] (PDF). El Mundo Deportivo (Spanish). 10 June 1909. с. 3. Процитовано 27 May 2012. 
  6. Castelnovi, Giuseppe (9 June 2001). qual e' stato il giro d' italia piu' lungo, e quale il piu' breve ?. La Gazzetta dello Sport (Italian). Процитовано 6 September 2010. 
  7. Giro d'Italia: In numbers. Eurosport. 6 May 2011. Процитовано 17 July 2011. 
  8. Gallagher, Brendan (7 May 2009). Giro d'Italia celebrates centenary year. The Daily Telegraph (London). Процитовано 4 September 2010. 
  9. Stanley, Alessandra (6 May 2000). Gino Bartali, 85, a Hero in Italy For His Cycling Championships. The New York Times (New York City). Процитовано 5 September 2010. 
  10. Fotheringham, 2010, с. 37
  11. а б Henderson, Greg (15 May 2009). 50 Giro facts you need to know. Cycling News (Future Publishing Limited). Процитовано 5 September 2010. 
  12. Jacques Anquetil. The Daily Telegraph (London). 12 May 2010. Процитовано 17 July 2011. 
  13. Sykes, 2008, с. 35
  14. van Walleghem, 1993, с. 73
  15. Grand Tour Doubles – Bernard Hinault. Cycle Sport (IPC Media). Процитовано 17 July 2011. 
  16. Doyle, Paul (5 July 2007). Roche remembers his annus mirabilis. The Guardian (London). Процитовано 5 September 2010. 
  17. Benson, Andrew (19 March 2004). End of a troubled ride. BBC Sport. Процитовано 5 September 2010. 
  18. Ekström, Gabriella (3 June 2000). Stage 20 – June 3: Briancon to Sestrieres, (ITT) 34 km. Cycling News (Future Publishing Limited). Процитовано 5 September 2010. 
  19. Italian Di Luca fails doping test. BBC Sport. 22 July 2009. Процитовано 6 September 2010. 
  20. Menchov wins Giro despite crash. BBC Sport. 31 May 2009. Процитовано 6 September 2010. 
  21. Italy's Ivan Basso wins second Giro d'Italia title. BBC Sport. 30 May 2010. Процитовано 4 September 2010. 
  22. Alberto Contador wins 2011 Giro d'Italia. BBC Sport. 29 May 2011. Процитовано 29 May 2011. 
  23. Fotheringham, William (6 February 2012). Alberto Contsdor gets two-year ban and stripped of 2010 Tour de France. The Guardian. Процитовано 6 February 2012. 
  24. Giro d'Italia 2012: Ryder Hesjadel is first Canadian to win the race. BBC Sport. 27 May 2012. Процитовано 27 May 2012. 
  25. Benson, Daniel (26 May 2013). Giro d'Italia: Nairo Quintana seals overall victory in Trieste. Cycling News (Future Publishing Limited). Архів оригіналу за 13 March 2015. Процитовано 5 September 2010. 
  26. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок demystified не вказаний текст
  27. а б в г д е Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок Livestrong Giro Info не вказаний текст
  28. VeloNews.com (17 June 2005). Happy Birthday, Eddy!. VeloNews (Competitor Group, Inc). Процитовано 23 June 2012. 
  29. VeloNews.com (15 March 2012). Giro d’Italia Hall of Fame inducts Eddy Merckx as its first member. VeloNews (Competitor Group, Inc). Процитовано 23 June 2012. 
  30. The Belgian Italians couldn't resist - Eddy Merckx. Cycling News. Future Publishing Limited. 28 May 2011. Процитовано 1 October 2012. 
  31. а б в г Giro d'Italia 2009 (PDF). Infostrada sports. 2009. с. 187. Процитовано 29 June 2011. 
  32. McGann, Bill; McGann, Carol. 1910 Giro d'Italia. Bike Race Info. Dog Ear Publishing. Процитовано 6 August 2012. 
  33. а б McGann, Bill; McGann, Carol. 1913 Giro d'Italia. Bike Race Info. Dog Ear Publishing. Процитовано 6 August 2012. 
  34. McGann, Bill; McGann, Carol. 1914 Giro d'Italia. Bike Race Info. Dog Ear Publishing. Процитовано 6 August 2012. 
  35. а б в г д Formula and Itinerary. Gazzetta della Sport. 2012. с. 6–7. Процитовано 29 June 2012. 
  36. McGann, Bill; McGann, Carol. 1933 Giro d'Italia. Bike Race Info. Dog Ear Publishing. Процитовано 6 August 2012. 
  37. Cycling News (17 December 2011). Blue Mountains Jersey For 2012 Giro D'Italia. Cycling News. Future Publishing Limited. Процитовано 20 June 2013. 
  38. Giro dItalia 2015 Preview: The Mountain Classification. Cycling updates. May 5, 2015. Архів оригіналу за 12 May 2015.  Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  39. McGann, Bill; McGann, Carol. 1966 Giro d'Italia. Bike Race Info. Dog Ear Publishing. Процитовано 6 August 2012. 
  40. Cycling News (15 January 2010). 2010 Giro jersey presented in Florence. Cycling News (Future Publishing Limited). Архів оригіналу за 18 January 2010. Процитовано 20 June 2013. 
  41. а б в г д е Gregor Brown (4 December 2006). First Edition Cycling News for December 4, 2006. Cycling News (Future Publishing Limited). Процитовано 30 July 2012. 
  42. а б в Giro, la Maglia nera diventa Numero nero [The Giro, the black jersey becomes the black number]. La Gazzetta dello Sport (Italian). Milan, Italy: RCS MediaGroup. 11 January 2008. Процитовано 4 August 2012. 
  43. а б 91st Giro d'Italia – GT. Cycling News. Future Publishing Limited. 1 June 2008. Процитовано 20 June 2013. 
  44. Giro d'Italia, Intergiro-Wertung. Radsport-seite.de. Процитовано 4 August 2012. 
  45. Hinault: Tres Vidas En Rosa [Hinault: Three Lives In Pink] (PDF). El Mundo Deportivo (Spanish). 10 June 1985. с. 34. Процитовано 27 May 2012. 
  46. Richard Pestes (1 December 2007). Giro 1988: Andy's Epic Day. PezCycling News. Процитовано 27 May 2012. 
  47. Anthony Tan (28 May 2006). "Seven key moments"; Mission 1 of 2 complete. Cycling News. Future Publishing Limited. Процитовано 20 June 2013. 

Посилання[ред.ред. код]