Джокьякарта (султанат)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
індонез. Kesultanan Yogyakarta, яван. Kasultanan Nagari Ngayogyakerto Hadiningrat
Султанат Джокьякарта
монархія
1755 – 1950 Індонезія Flag of Indonesia.svg

Герб of Султаната Джокьякарти

Герб

Розташування Султаната Джокьякарти
Султанат Джокьякарта в межах 1830-1950 років виділено зеленим кольором
Столиця Джокьякарта
Мови яванська
Релігії іслам
Державний устрій монархія
Історія
 - Засновано 1755
 - Ліквідовано 1950
Commons-logo.svg Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Джокьякарта (султанат)

Султанат Джок'якарта (індонез. Kesultanan Yogyakarta Kesultanan Yogyakarta, яван. Kasultanan Nagari Ngayogyakerto Hadiningrat Kasultanan Nagari Ngayogyakerto Hadiningrat, вимовляється по-яванський як joɡjakartɔ ) — держава, що існувала з 1755 року на території сучасної Індонезії в центральній частині острова Ява. Будучи формально суверенним, спочатку знаходилося в фактичної, а пізніше — в юридично оформленої залежно від колоніальної адміністрації Нідерландської Ост-Індії.

Султанат став головним театром воєнних дій під час яванської війни 1825-1830 років, за підсумками якої значна частина його території була анексована голландцями, а ступінь автономії істотно урізана. У 1946 — 1948 роках, в період війни за незалежність Індонезії, на територію султанату, в місто Джок'якарта, була перенесена столиця республіки.

У 1950 році Джокьякарта увійшла до складу Індонезії на правах особливого округу, по статусу прирівняного до провінції. При цьому за її правителями був законодавчо закріплений спадковий султанський титул і деякі церемоніальні привілеї.

Створення, державне і соціально-економічний устрій[ред. | ред. код]

Оригінальний текст Гіянтської угоди, що передбачала створення султанату Джокьякарта

Султанат був утворений в результаті розколу держави Матарам (існувало на Яві з другої половини XVI століття [1] ), що стався в результаті тривалої міжусобної війни членів місцевої правлячої сім'ї, в яку втрутилася Нідерландська Ост-Індська компанія (НОІК). Конфлікт завершився 13 лютого 1755-го підписанням Гіянтської угоди, за умовами якого частина Матарама приєднувалася до володінь НОІК, а на решті його території утворювалися дві нових монархії — Джокьякарта і Суракарта [2] [3] [4] .

Відповідно до угоди, обидва нових держави були абсолютно рівноправні. При цьому правонаступницею Матарама фактично ставала Суракарта: влада в ній передавалася останньому матарамському правителю Пакубувоно   III який зберігав за собою колишню столицю, а також наслідували «ексклюзивний» титул сусухунана , що відрізняв правителів Матарама як найбільш могутніх і впливових монархів Яви [2] [3] [4] .

Джокьякарта передавалася в спадкове володіння принцу Мангкубумі ( яван. Mangkubumi Mangkubumi), зведеному брату Пакубувоно III. Він брав «рядовий» титул султана , який в той період носили глави десятків державних утворень Яви і інших островів Малайського архіпелагу. На престол новий монарх вступив під тронним ім'ям Хаменгкубувоно I — таким чином, було покладено початок правлячої джокьякартської династії, в якій тронне ім'я «Хаменгкубувоно» (яван. Hamengkubuwono, буквально — «опора мира» Hamengkubuwono, буквально — «опора світу») передавалося у спадок з відповідним порядковим номером кожного чергового правителя [2] [5] [6] .

Через місяць після підписання Гіянтської угоди, 13 березня 1755 року, Хаменгкубувоно I оголосив про початок будівництва столиці нового султанату. Для цих цілей їм було обрано лісиста місцевість в межиріччі невеликих річок Вінонго ( індонез. Winongo Winongo) і Чоде ( індонез. Code Code), де раніше його батьком, матарамським сусухунаном Пакубувоно II ), Була побудована заміська резиденція під назвою «Гарджитоваті» (індонез. Garjitowati Garjitowati). Тут протягом кількох місяців був побудований кратон ) — традиційний яванський палацовий комплекс [7] . Саме ця місцевість і отримала назву «Джокьякарта». Етимологія цього імені є спірною. Згідно з однією з найбільш поширених версій, Хаменгкубувоно I керувався асоціацією з легендарним індійським містом Айодхью, добре відомим яванській аристократії по популярному в той період на Яві епосу «Рамаяна». У цьому випадку назва має санскритську етимологію і перекладається як «мирна, яка воює» [8] [9] [7] . За іншою версією, назва «Джокьякарта» має суто яванське походження: в цьому випадку його можна перевести як «гідна процвітання, належна процвітати»: від «йогья» (яван. yogya  — «відповідний, належний, належний» і «Керта» (яван. kerta  — «процвітання, добробут». Офіційна ж назва всього султанату на високому регістрі яванською мовою було досить довгим і пишним: Касултанан Нагар Нгайогякерто Хадінінграт ( яван. Kasultanan Nagari Ngayogyakerto Hadiningrat Kasultanan Nagari Ngayogyakerto Hadiningrat), що перекладається приблизно як «Султанат — країна, гідна процвітання в найпрекраснішому ступені». При цьому на широкому народному рівні, а в подальшому і в офіційній історіографії за державою закріпилося коротку назву «Джокьякарта» [8] [9] [10] .

Територіальне розмежування Джокьякарти і Суракарта було досить складним як в правовому, так і в географічному плані. Крім того, що землі новостворених монархій мали дворівневий статус (власне держава і велика особиста вотчина монарха), значна частина колишнього Матарама передавалася в спільне управління сусухунана і султана. Всі ці різнорідні території утворювали безліч відокремлених один від одного анклавів і ексклавів [2] [3] .

Якоб Моссел (англ.) — генерал-губернатор Нидерландської Ост-Індії в 1750—1761 роках, який досяг розколу Матарами і утворення Джокьякартського султанату

Політичне і соціально-економічний устрій Джокьякарти було в основному ідентично матарамському. Султан мав абсолютну владу , функції уряду виконувала група придворних, яка поділялася на кілька галузевих відомств — канаяканів (яван. kanayakan Канаякани очолювалися візирами — пепатіхамі ( яван. pepatih які, в свою чергу підпорядковувалися верховному візира, що мав титул пепатіх-Далем ( яван. pepatih dalem Останній зазвичай призначався з числа близьких родичів султана і вступав на посаду під ім'ям Дануреджо (яван. Danurejo Danurejo) з відповідним порядковим номером. Населення поділялося на три стани: аристократів (яван. bandara службовців ( яван. abdi dalem і простолюд ( яван. kawula [11] [12] .

Як і в Матарама, султан був верховним власником, розпоряджався всіма земельними і водними ресурсами. Приватної земельної власності не існувало, земля перебувала в користуванні селянських общин , які виплачували султану продуктову ренту в розмірі 20-30% виробленої продукції, а також несли різні трудові повинності (будівництво доріг, іригаційних та фортифікаційних споруд і т. П.) В середньому займали близько 50 днів на рік [13] . Основою місцевого господарства служило землеробство. Головною сільськогосподарською культурою був рис — як поливної, так і суходільний, основним тяглових тварин — буйвол. Значного розвитку мали рибальство і рибництво [14] .

У перші роки існування султанату його соціально-економічний розвиток істотно ускладнювалося через наслідки міжусобних воєн, що трясли Матарам протягом декількох попередніх десятиліть. Значна частина сільськогосподарських земель, а також дорожньої і іригаційної інфраструктури була закинута, деякі населені пункти обезлюдніли [15] .

Торгові обміни султанату з іншими регіонами Яви були не надто активними. Винятком у цьому плані становила сусідня Суракарта: дві колишні частини Матарама зберігали активні економічні, а також соціальні та культурні зв'язки. Відносини між двома монархіями підтримувалися за рахунок династичних шлюбів, проте, незважаючи на це, нерідко носили досить напружений характер [16] .

Залежність від Нідерландської Ост-Індської компанії (1755-1798)[ред. | ред. код]

Розділ території Матарама за підсумками угод 1755 і 1757 років

Спочатку володіючи формальним суверенітетом , Джокьякарта, відповідно до положень Гіянтської угоди, а також з низкою послідували додаткових домовленостей, фактично потрапила в васальну залежність від НОІК. До двору Хаменгкубувоно прикомандировувався постійний представник генерал-губернатора колонії — «резидент», що мав право втручання в зовнішні зносини та економічне життя султанату. Він, зокрема, контролював виконання владою Джокьякарти угоди про безоплатних поставках сільськогосподарської продукції адміністрації НОІК (цей метод колоніальної експлуатації практикувався голландцями на Яві ще з початку XVII століття). Призначення і звільнення з посади візирів-пепатіхов, а також бупаті, глав адміністративно-територіальних одиниць султанату, вироблялося за погодженням з керівництвом НОІК. Більш того, ці посадові особи складали присягу на вірність не тільки султанові, а й Компанії [4] [11] . Проте, в порівнянні з іншими територіями, керуючий голландцями на Яві, ступінь автономії Джокьякарти була досить високою: вона мала не тільки власний досить розгалужений державний апарат, незалежну від голландців правову і адміністративну систему, але і цілком боєздатну регулярну армію [12] .

У 1757 році Джокьякарта зазнала нападу загонів Радена Маса Саїда ( яван. Raden Mas Said Raden Mas Said) — далекого родича Хаменгкубувоно I, що не визнав Гіянтської угоди і продовжив збройну боротьбу проти голландців і їх місцевих союзників. Напад було відбито об'єднаними силами Джокьякарти, Суракарта і голландців, однак потерпілому поразку раденьє Масу Саїду була надана можливість капітулювати на вельми почесних умовах. За підсумками угоди, підписаної 17 березня 1757 року в центральнояванськом містечку Салатіга , він визнав себе васалом НОІК в обмін на передачу йому у владу частини Суракарта — в новоствореному князівстві Мангкунегаран ) Раден Мас Саїд зійшов на престол під ім'ям Мангкунегара I [2] [3] .

У 1760 році під приводом забезпечення безпеки резидента НОІК і його апарату в безпосередній близькості від султанського кратона голландцями був побудований військовий форт. Це забезпечило їм постійне, хоча і не дуже значне військову присутність в султанаті: протягом наступної половини століття особовий склад дислокованого тут гарнізону не перевищував декількох десятків людей. Для порівняння, постійна гвардія султана в цей період налічувала понад півтори тисячі бійців, а при необхідності монарх міг би мобілізувати збройні сили чисельністю до 100   000 чоловік [17] .

Період з початку 1760-х років до початку XIX століття став часом соціально-економічного розквіту Джокьякарти. Політична стабільність, що наступила на цій території після тривалих матарамських міжусобиць, сприяла значному зростанню населення. Так, до 1795 році воно становило близько 1,4-1,6 мільйона чоловік — у крайньому випадку в півтора рази, а за деякими оцінками вдвічі більше, ніж на початку існування Джокьякартського султанату в 1755 році. Швидкими темпами розширювалися сільськогосподарські угіддя [17] . Якщо в момент підписання Гіянтської угоди Джокьякарта значно поступалася Суракарта по економічним і військовим потенціалом, а також за політичним авторитету, то вже до кінця XVIII століття співвідношення сил між двома колишніми частинами Матарама стало зворотним [18] .

Ліквідація НОІК, конфлікт з нідерландською адміністрацією (1798-1811)[ред. | ред. код]

Херман Віллем Данделс — генерал-губернатор Нідерландської Ост-Індії в 1807-1811 роках, що почав військову акцію проти Джокьякарти

У самому кінці XVIII століття залежність від НОІК змінилася аналогічними відносинами безпосередньо з Нідерландами. Після тривалої кризи Компанія була передана в державне управління, а в 1799 році офіційно припинила своє існування. Всі її володіння перейшли в розпорядження Батавської республіки [19] .

Подібна трансформація не мала на увазі скільки-небудь істотних змін системи колоніального управління — зносини з владою султанату і раніше здійснював резидент, який призначався генерал-губернатором Нідерландської Ост-Індії, який, у свою чергу, представляв вже не НОІК, а безпосередньо нідерландське уряд. Однак прибулий на Яву в 1807 році черговий генерал-губернатор Херман Віллем Данделс — отримав це призначення від Людовика Бонапарта , проголошеного королем Нідерландів після захоплення країни наполеонівської Францією — повів курс на значне посилення контролю над Джокьякарта, так само як і іншими формально незалежними державними утвореннями Яви. Відповідно до його постановою резиденти, акредитовані при монарших дворах, прирівнювалися по статусу до самих монархам. Це забезпечувало голландським чиновникам не тільки султанські церемоніальні почесті, але і право віддавати прямі розпорядження будь-яким посадовим особам відповідних держав [20] .

Султан Хаменгкубувоно II, неодноразово зміщується і повертався на джокьякартський престол

Політика Данделса зустріла неприйняття з боку Хаменгкубувоно II , що вступив на престол в 1792 році , а серед його наближених викликала відкриті протести. Велика частина джокьякартської знаті відмовлялася визнавати розширені повноваження резидента, а керівник одного з палацових відомств Раден Рангу ( яван. Raden Rangga Raden Rangga) підняв проти нього озброєний заколот. Цей виступ був швидко придушене, сам Раден Рангу загинув, проте напруженість у відносинах між джокьякартською верхівкою і адміністрацією Нідерландської Ост-Індії продовжувала наростати. Сам Хаменгкубувоно II уникав відкритого протистояння з колонізаторами, однак фактично саботував їх вказівки, ведучи лінію на поступове ослаблення залежності від Нідерландів. Восени 1810 року він самовільно замінив пепатіх-Далем Дануреджо II, раніше призначеного з подачі голландців [21] .

Зіткнувшись з таким непокорою, Данделс пред'явив джокьякартському султану ультиматум з вимогами повного визнання розширених повноважень резидента, відновлення колишнього пепатіх-Далем і офіційних вибачень за заколот Радена Ранги. Після того, як ці вимоги залишилися невиконаними, конфлікт перейшов у відкриту фазу: в грудні 1810 в Джок'якарта увійшли голландські війська в кількості 3200 чоловік під командуванням самого генерал-губернатора. Чи не зважився на збройний опір Хаменгкубувоно II був позбавлений влади, влада над султанатом була передана його старшому синові. Незважаючи на те, що останній не був офіційно зведений на султанський престол — Данделс оголосив його регентом , — йому було присвоєно тронне ім'я Хаменгкубувоно III . Новий правитель беззастережно визнав розширені повноваження і привілеї резидента. На посаді пепатіх-Далем був відновлений лояльний Дандельсу Дануреджо II. Придворні, які виступали проти перетворень Данделса, були заслані, їх місця зайняли голландські ставленики — в числі засланих був навіть один з молодших синів Хаменгкубувоно II принц Натакусума ( яван. Natakusuma Natakusuma). Крім того, з султанату була стягнута контрибуція в розмірі 500   000 гульденів [21] .

Британська окупація Яви (1811-1816)[ред. | ред. код]

Томас Стемфорд Раффлз, керівник британської адміністрації Яви в 1811-1816 роках

У серпні — вересні 1811 року Джокьякарта, як і вся територія Яви, перейшла під контроль Великої Британії: англійці зайняли нідерландські остіндські володіння, прагнучи запобігти їх захоплення наполеонівською Францією , яка окупувала в цей час Нідерланди. Наступник Данделса на посаді генерал-губернатора Ян Віллем Янсенс , що зберіг вірність Людовіку I Бонапарта, спробував організувати збройний опір при опорі на невеликі французькі та голландські підрозділи, однак 18 вересня 1811 року було полонений британцями і капітулював. Скориставшись цим, Хаменгкубувоно II повернув собі престол, довівши Хаменгкубувоно III назад в положення наслідного принца. Придворні, призначені з подачі голландців після конфлікту 1810 року піддалися опалі , а головний ставленик Данделса, пепатіх-Далем Дануреджо II, був страчений [22] [20] .

Оволодівши Явою, британці протягом короткого часу домоглися від місцевих монархів укладення васальних угод. Хаменгкубувоно II не став в цьому плані винятком, проте його відносини з новими колонізаторами з самого початку виявилися напруженими. Прибулий в султанат в листопаді 1811 британський резидент Джон Кроуфорд своєю поведінкою викликав невдоволення монарха, а відвідування Джокьякарти главою британської адміністрації Яви Томасом Стемфорд Раффлзом місяць по тому ледь не призвело до збройної сутички між придворними і англійської делегацією — намагаючись домогтися від султана виявів покірності, Раффлз дійшов до відвертих образ [21] .

У цих умовах Хаменгкубувоно II, не пориваючи васального угоди з британською адміністрацією, повів курс на прискорений розвиток військового потенціалу султанату: зміцнив кратон, значно збільшив чисельність збройних сил і почав зондувати позиції сусухунана Суракарта на предмет можливого союзу проти нових колонізаторів. При цьому частина його оточення не поділяла антибританських настроїв. Зокрема, відсторонений батьком від влади Хаменгкубувоно III і його молодший брат принц Натакусума, повернутий англійцями із заслання, відмежувалися від султана і запевнили Раффлза в своїй лояльності [23] .

Дочекавшись прибуття з Індії додаткових військ, Раффлз вирішив жорстко покарати Хаменгкубувоно II за непокірність. У червні 1812 року в Джок'якарту був уведений англо-індійський корпус в 1200 багнетів під командуванням полковника Джіллеспі ), Який в ході короткого бою вщент розгромив вдесятеро перевершує його армію султанату. Кратон був узятий штурмом , розграбований і частково спалений, султанська скарбниця розграбована. Хаменгкубувоно II в черговий раз був позбавлений влади і засланий на острів Пінанг. На джокьякартський престол був знову зведений Хаменгкубувоно III [24] [25] .

За підсумками конфлікту між британською адміністрацією і Хаменгкубувоно III було укладено угоду, що передбачала різке скорочення збройних сил султанату (зберігалася тільки султанська особиста гвардія в кількості декількох сотень людей), а також деякі адміністративні перетворення, що знижували ступінь місцевого самоврядування. Крім того, в обмін на грошову компенсацію від султанату відторгалися невеликі території — полуанклав на південному заході і анклав в центрі. На цих землях у 1813 році був створений новий султанат — Пакуаламан який був переданий у спадкове правління принцу Натакусуме в нагороду за його лояльність британцям [24] .

Примітно, що Раффлз надавав стратегічне значення військової акції проти Джокьякарти і подальшим санкцій щодо її. Ступінь автономії султанату, допускається голландцями, представлялася йому надмірною і розглядалася як серйозна перешкода для ефективної економічної експлуатації цієї території. Крім того, відповідно до його планами, такі жорсткі дії повинні були справити враження на всіх феодальних правителів колонії і забезпечити їх беззастережне підпорядкування європейської адміністрації [25] .

Удар, нанесённый Джокьякарте, представил туземцам Явы столь явное доказательство силы и решимости британского правительства, что они впервые осознали относительность своего положения и своей значимости. Теперь европейская держава впервые главенствует на Яве…

Оригінальний текст (англ.)
The blow which has been struck at Djocjo Carta, has afforded so decisive a proof to the Native Inhabitants of Java of the strength and determination of the British Government, that they now for the first time know their relative situation and importance. The European power is now for the first time paramount in Java…


Удар, нанесённый Джокьякарте, представил туземцам Явы столь явное доказательство силы и решимости британского правительства, что они впервые осознали относительность своего положения и своей значимости. Теперь европейская держава впервые главенствует на Яве…

Сторінка Шаблон:Оригинальный текст/styles.css не має контенту.

Сторінка Шаблон:Конец цитаты/styles.css не має контенту.

Из письма Раффлза Лорду Минто, генерал-губернатору Британской Ост-Индии[25]

Після смерті Хаменгкубувоно III в 1814 році на престол був зведений його молодший син під ім'ям Хаменгкубувоно IV . Старший син, принц Діпонегоро , був обійдений при престолонаслідування в силу походження — як син молодшої наложниці — і, можливо, з урахуванням власного небажання займатися державним управлінням (в молодості Діпонегоро віддавав перевагу релігійної діяльності) [26] [27] .

Після повернення британцями Яви голландцям в 1816 році вироблені ними територіальні та адміністративні зміни в Джокьякарта не переглядалися — Пакуаламан залишився окремим султанатом, скорочені привілеї місцевої влади і урізані збройні сили відновлені були [28] .

Яванська війна, Клатенська угода (1825-1830)[ред. | ред. код]

Принц Діпонегоро, ватажок антиголландського повстання 1825-30 років

Після смерті Хаменгкубувоно IV в кінці 1823 року престол успадковував його малолітній син під ім'ям Хаменгкубувоно V . При цьому претензії Діпонегоро на статус регента задоволені не були — цей пост отримав один з далеких родичів нового султана, якого ухвалено голландцями більш лояльним. Це призвело до загострення відносин між Діпонегоро і керівництвом Нідерландської Ост-Індії [29] [27] .

Незабаром Діпонегоро став відкрито критикувати не тільки колоніальну адміністрацію, а й джокьякартський двір, який, на його думку, перейшов на службу невірним чужинцям, зрадивши власний народ і мусульманську віру. Його відозви зустріли розуміння як на широкому народному рівні, так і з боку значної частини джокьякартської знаті, невдоволеної політикою голландців, планомірно урізали її економічні права і станові привілеї. В результаті на сторону Діпонегоро встала майже половина вищої аристократії султанату і багато хто з глав його областей. Протягом короткого часу Діпонегоро, заручившись значною суспільною підтримкою, став лідером антиголландські налаштованих сил не тільки Джокьякарти, але і практично всієї Яви [29] [30] .

Приводом до збройного виступу прихильників Діпонегоро стала розпочата голландцями в березні 1825 року прокладка дороги з Джокьякарти на схід Яви, в ході якої будівельні роботи торкнулися територію поховань предків Діпонегоро. Розцінивши подію як важке образу, принц проголосив священну війну проти колонізаторів і їх місцевих поплічників. Військові дії почалися 20 липня після спроби голландців заарештувати бунтівного принца [29] [27] .

Уже в перші тижні війни сили повсталих обчислювалися десятками тисяч чоловік, і вони змогли взяти під контроль значну частину Джокьякарти і прилеглих територій Яви. У вересні 1825 року повстанці взяли в облогу столицю султанату, однак після невдалої спроби штурму змушені були залишити позиції, будучи атакованими підоспілими голландськими військами під командуванням генерала Хендріка де Кока [31] [30] .

Прагнучи привернути на свою сторону симпатії джокьякартців, все більша кількість яких схилялося на бік повсталого Діпонегоро, голландці відновили на престолі Хаменгкубувоно II, повернувши його із заслання. Передбачалося, що повернення старого султана, раніше неодноразово виявляв непокору колонізаторам, символізує готовність голландців до співіснування з більш незалежною Джокьякарта. Цей розрахунок, однак, не виправдався: старий Хаменгкубувоно II не користувався скільки-небудь значним авторитетом ні серед простого населення, ні в придворних колах. Після його смерті в 1828 році до влади знову повернувся Хаменгкубувоно V [31] [30] .

Незважаючи на невдачу під Джокьякарта, ополчення Діпонегоро в 1825- 1827 роках вдавалося наносити дошкульних ударів голландцям і билася на їхньому боці султанської армії, а бійці останньої масово переходили на бік заколотників. Тільки після істотного збільшення чисельності нідерландських військ і зведення ними на центральній Яві розгалуженою системи фортифікаційних споруд , що включала близько 200 фортів і блокгаузів , прихильники принца були змушені перейти до оборонної тактики. Проте, Діпонегоро відкинув пропозиції голландців про примирення в обмін на виділення йому частини Джокьякарти в якості окремого спадкового князівства: зі свого боку він наполягав на «влади над усіма правовірними Яви» [32] . У березні 1830 року після серії поразок залишки армії Діпонегоро були блоковані в районі міста Магеланг після чого сам він був захоплений в полон під приводом переговорів і незабаром засланий на Сулавесі [33] [34] .

Полон Діпонегоро, картина роботи Радена Салеха , 1857 рік

Повстання під проводом Діпонегоро, що стало наймасштабнішим антиколоніальним виступом корінного населення Голландської Ост-Індії, спричинило за собою тяжкі демографічні , матеріальні та політичні наслідки для Джокьякарти. До кінця війни населення султанату скоротилася практично вдвічі — сотні тисяч жителів загинули, втекли або були насильно переселені. Були зруйновані багато населених пунктів, в запустіння прийшли сільськогосподарські угіддя. За султанату прокотилася хвиля репресій: були заслані або, по крайней мере, відлучені від двору всі представники місцевої знаті, помічені в симпатіях до Діпонегоро [33] [34] .

27 вересня 1830 в селищі Клатен на центральній Яві представниками Джокьякарти, Суракарта і голландської адміністрації було підписано угоду, остаточно оформила залежність обох цих яванських держав від Гааги в якості протекторатів і вписати їх в адміністративну систему Нідерландської Ост-Індії. Монархічна форма правління зберігалася, проте повноваження султанів купували в основному церемоніальний характер, в той час як реальна влада переходила в руки резидентів. Угода також передбачала суттєві перетворення внутрішнього устрою Джокьякарти, зокрема, кардинальне урізання прав вищих придворних чинів. Крім того, значна частина території Джокьякарти і територій, які керували джокьякартським і суракартським султаном спільно, відторгалися на користь Нідерландської Ост-Індії. Між двома султанатами вперше проводилася чітка межа — при цьому на і без того урізаною території Джокьякарти створювалися кілька нових суракартських анклавів. Примітно, що це стало останнім територіальним зміною Джокьякарти: певні в 1830 році межі зберігалися до кінця її існування як формально суверенної султанату [35] [34] [36] .

Пізній період нідерландської колонізації (1830-1942)[ред. | ред. код]

Ворота форту «Фредебург», який отримав сучасний вигляд в 1868 році

Після завершення яванський війни і ліквідації її наслідків обстановка в Джокьякарта поступово стабілізувалася. Відносини з колоніальною адміністрацією нормалізувалися — Хаменгкубувоно V і його наступні наступники демонстрували їй повну лояльність. У 1832 році було завершено розпочате ще до війни будівництво величної резиденції нідерландського представника: вона була зведена в безпосередній близькості від султанського кратона і отримала серед місцевого населення назву «Гедунг-Агунг» ) ( індонез. Gedung Agung, буквально — «верховное здание» Gedung Agung, буквально — «верховне будівлю») [37] .

У 1830-х роках за розпорядженням адміністрації Нідерландської Ост-Індії на більшій частині Яви була введена так звана «система примусових культур» ( нід. cultuurstelsel близько 20% місцевих землеробських угідь відводилося під посадки сільськогосподарських культур, які користувалися попитом на європейському ринку, обробляти які ставилося в обов'язок тубільних селянських общин. Формально ця система не поширювалася на Джок'якарта і три інших монархії-протекторату, проте серія спеціальних угод, укладених з їх владою, фактично забезпечувала застосування аналогічних методів експлуатації і на цих територіях. В результаті протягом наступних десятиліть в султанаті були розбиті десятки плантацій кави , цукрової тростини , тютюну і індиго. Частина доходів від реалізації цієї продукції голландці відраховували в султанську скарбницю, невелика частка йшла на винагороду общинної верхівки [38] .

Палацові службовці біля воріт оновленого кратона. Фото 1929 року

У 1867 році на території султанату стався потужний землетрус , що викликав значні руйнування. І «Гедунг-Агунг», і нідерландський форт серйозно постраждали і були відбудовані заново: саме в такому вигляді обидва цих будівлі збереглися до початку XXI століття. Примітно, що реконструйований форт отримав назву «Фредебург» ( нід. Vredeburg, буквально — «мирная крепость» Vredeburg, буквально — «мирна фортеця») — цим адміністрація колонії підкреслювала свій настрій на мирне співіснування з султанатом [39] .

В цілому політичне і соціально-економічне становище Джокьякарти в другій половині XIX століття було цілком стабільним. Всіма скільки-небудь істотними управлінськими питаннями відав апарат нідерландського резидента. Султан же і його двір, позбавлені реальної влади, зосереджували зусилля в основному на розвиток місцевої культури. Так, Хаменгкубувоно V не тільки зібрав значну бібліотеку і активно допомагав мистецтвам і наукам , але також сам активно займався літературною працею і історичними дослідженнями [40] . У султанаті почали видаватися періодичні друковані видання: в 1877 році вийшла перша газета голландською мовою, а у 1879 році — перша газета яванською [41] .

Султан Хаменгкубувоно VIII і Люсьєн Адам, останній нідерландський губернатор Джокьякарти. 1939 рік

Рівень політичного конформізму місцевої еліти був досить високим. За досить тривалий період єдиним політичним потрясінням стала невдала спроба палацового перевороту, розпочата в 1883 році однією з вдів Хаменгкубувоно III з метою звести на престол свого сина, принца Сурьенгалагу ( яван. Suryengalaga Suryengalaga) — і вдова, і принц були заслані голландцями на Сулавесі [38] .

У 1927 році в результаті реформування адміністративно-територіального поділу Нідерландської Ост-Індії офіційний статус Джокьякарти зазнав деяка зміна. Залишаючись формально суверенним султанатом, вона була прирівняна за статусом до провінцій колонії, а постійний представник голландської адміністрації за султана отримав посаду губернатора [42] .

Соціально-економічний уклад султанату поступово модернізувався, на його території з'являлися промислові та комерційні підприємства. У столиці та найбільших населених пунктах султанату будувалися великі кам'яні будівлі, часто поєднували в своїй зовнішності місцеву і європейську стилістику. У 1928 році за участю європейських архітекторів був перебудований і значно розширено султанський кратон — саме в цьому виді палацовий комплекс зберігся до теперішнього часу [37] .

Султани, вступаючи на престол, підписували з курирувати їх губернаторами так звані «політичні угоди», вельми детально обговорюють різні нюанси статусу Джокьякарти і принципи її відносин з колоніальною адміністрацією. В результаті влада монархів ставала все більш обмеженою, а голландці отримували все більш широкі адміністративні і економічні права щодо джокьякартської території. Останній документ такого роду був підписаний в 1940 році між Хаменгкубувоно IX і губернатором Джокьякарти Люсьеном Адамом [43] [44] .

Хаменгкубувоно IX — султан Джокьякарти в 1940-1988 роках, віце-президент Індонезії в 1973-1978 роках

У період Другої світової війни Джокьякарта, як і вся інша територія Нідерландської Ост-Індії, була захоплена японськими військами. Султанат був зайнятий без боїв 6-7 березня 1942 року і, як і більша частина Яви, включений в зону окупації 16-й японської армії [45] . Окупаційна адміністрація розмістилася в «Гедунг-Агунг», командування японського гарнізону — в форте «Вредебург» [46] .

Прагнучи привернути на свою сторону симпатії місцевого населення, японська адміністрація надала султанату статус «керованої території» ( яп. kooti у своїй опіці, який передбачав значно більший ступінь самоврядування, ніж в пізній період нідерландської колонізації. Скориставшись цим, Хаменгкубувоно IX значно зміцнив і розширив державний апарат, перевівши його при цьому фактично в своє пряме підпорядкування. Роль пепатіх-Далем в результаті була зведена до мінімуму, а пізніше, в 1945 році після відходу у відставку Дануреджо VIII через похилий вік, ця посада взагалі була скасована. Таким чином, Хаменгкубувоно IX став першим султаном в історії Джокьякарти, що взяли в свої руки керівництво владними структурами [47] .

Нові політичні та адміністративні повноваження султана дозволили йому зробити ряд заходів щодо поліпшення соціально-економічної ситуації в Джокьякарта. При цьому, прагнучи знизити норми по здачі продовольства окупаційній владі, він розпорядився занижувати дані про врожаї рису та інших культур. За допомогою фальсифікованої звітності монарху вдалося переконати японців, що виробленого в Джокьякарта продовольства не цілком вистачає навіть для покриття потреб місцевих жителів. В результаті японцями були підтриманий проект Хаменгкубувоно IX по прискореному розвитку місцевої іригаційної системи. Під приводом мобілізації населення на будівництво каналів султан домігся звільнення своїх підданих від примусових робіт за межами Яви, в той час як мільйони жителів інших частин острова були спрямовані японцями в різні частини архіпелагу в якості ромуся. Крім того, Хаменгкубувоно IX розпустив більшу частину султанської гвардії, щоб уникнути її використання японцями в бойових діях проти військ союзників [43] [48] .

Дислоковані в Джокьякарта окупаційні війська припинили військову діяльність після оголошення про капітуляцію Японії 15 серпня 1945 року, проте продовжували знаходитися на території султанату до кінця жовтня 1945 року, коли були вивезені звідти англо-голландськими силами [46] .

Поетапне входження до складу Індонезії (1945-1950)[ред. | ред. код]

Головний павільйон джокьякартського кратона — сучасний вид

Після проголошення незалежності Індонезії 17 серпня 1945 султан Джокьякарти направив вітальний лист на ім'я президента Сукарно , в якому висловив намір встановити дружні відносини з новою державою. Одночасно делегований в Джакарту джокьякартський емісар повідомив про готовність султанату увійти до складу Республіки при збереженні високого ступеня самоврядування [7][49] .

5 вересня 1945 року Хаменгкубувоно IX видав указ, який визначає правовий статус султанату як «особливого округу Республіки Індонезії». При цьому монархічна форма правління зберігалася з певними нюансами: влада монарха в межах Джокьякарти оголошувалася абсолютною, проте він ніс відповідальність перед президентом Індонезії. У той же день аналогічний указ був виданий правителем Пакуаламана Пакуаламом VIII . Ця дата вважається початком процесу інтеграції Джокьякарти в індонезійську державну систему, який розтягнувся на наступні п'ять років [7][46] [50] .

У султанаті почали формуватися політичні та силові структури, підзвітні республіканських властей, в тому числі місцеве представництво Центрального Національного Комітету Індонезії ( індонез. Komite Nasional Indonesia Pusat Komite Nasional Indonesia Pusat) — тимчасового представницького органу, заснованого президентом Сукарно. 27 вересня 1945 року керівництво останнього оголосило про перехід влади в Джокьякарта до уряду Республіки Індонезії і зажадало від командування японських військ, що залишалися в султанаті, звільнити всі зайняті ними адміністративні будівлі. 5 жовтня глава японської адміністрації поступився республіканським представникам «Гедунг-Агунг», проте японські частини продовжували утримувати штабні та казармені приміщення в районі Котабару ( індонез. Kotabaru Kotabaru). 7 жовтня позиції японців були атаковані озброєним загоном республіканців. Після бою, який став найбільшим військовим зіткненням на території султанату за весь період японського військової присутності (загинув 21 індонезієць і 9 японців), японське командування здало всі підконтрольні йому будівлі і приступило до здачі зброї [46] .

29 жовтня 1945 року Хаменгкубувоно IX і Пакуалам VIII видали спільний наказ про передачу законодавчої влади на територіях султанатов єдиному місцевому органу, створюваному в рамках законодавчої системи Індонезії. Це рішення поклало початок процесу возз'єднання султанатів, який був завершений 18 травня 1946 року : згідно чергового зі спільною постановою двох монархів органи управління їх володінь повністю інтегрувалися, а назва «Особливий округ Джокьякарта» поширювалося і на Пакуаламан [7][49] .

Територія султанату стала одним з ключових театрів військових дій під час війни за незалежність Індонезії , що тривала з перервами з осені 1945 року до кінця 1949 року. Найважливішою подією в історії Джокьякарти став тимчасовий перенесення сюди столиці Індонезії — таке рішення було прийнято президентом Сукарно 5 січня 1946 року після захоплення Джакарти голландськими військами. Правове оформлення такого кроку виявилося досить складним: спочатку практично вся територія султанської столиці була юридично виділена з території султанату, проте в червні 1947 року з огляду на невдоволення Хаменгкубувоно IX таким станом справ було досягнуто згоди про спільне суверенітет султана і центральних властей Республіки над містом. Монарх і його двір як і раніше розміщувалися в КРАТОН, резиденцією Сукарно став «Гедунг-Анунг», а у «Вредебург» розмістилося командування збройних сил Індонезії на чолі з генералом Судірманом. У цей період був прийнятий комплекс заходів щодо адаптації адміністративної системи Джокьякарти до загальнонаціональних норм [7][49] [51] .

Меморіал «Повернення Джокьякарти», присвячений відбиттю міста у голландців 1 березня 1948 року

У 1948 році на джокьякартській території відбувалися масштабні бойові зіткнення між голландською армією і збройними силами Республіки Індонезії. 19 грудня 1948 року м Джокьякарта був узятий голландцями, які перебували в ньому президент Сукарно і віце-президент Хатта виявилися в полоні (функції столиці Індонезії були передані Суматранського місту Букіттінгі ). Проте республіканська сили продовжували активно діяти в багатьох районах султанату, вдаючись до партизанських методів боротьби. 1 березня 1949 року їм вдалося на кілька годин відбити столицю султанату — це подія, яка мала велике моральне значення для прихильників незалежності країни, стало одним з найбільш яскравих моментів індонезійської-голландської війни [52] .

За підсумками Гаазької конференції круглого столу, що завершилася в листопаді 1949 року , було проголошено створення Сполучених Штатів Індонезії (СШІ) — федеративного утворення, в яке сильно урізана Республіка Індонезія включалася поряд з групою квазінезалежних держав, створених при заступництві голландців на утримуваних ними ост-индських територіях. Столицею СШІ проголошувалася Джакарта, а в Джокьякарта після виведення звідти голландських військ облаштовувалися столиця Республіки Індонезії як одного зі штатів [53] [54].

Після того, як навесні 1950 року Сполучені Штати Індонезії де-факто перестали існувати — все штати тим чи іншим чином були включені до складу Республіки Індонезії, — процес оформлення статусу Джокьякарти як частини індонезійської території вступив в завершальну фазу. 3 серпня 1950 був прийнятий Закон № 3 Республіки Індонезії про створення особливого округу Джокьякарта, а 14 серпня 1950 року — за два дні до офіційної ліквідації СШІ і проголошення Республіки Індонезії унітарною державою — Закон № 19 Республіки Індонезії, який передбачав ряд змін і доповнень до попереднього . У ньому, зокрема, зазначалося створення в окрузі всіх адміністративних інститутів провінційного рівня. Губернатором особливого округу був призначений Хаменгкубувоно IX, віце-губернатором — Пакуалам VIII, причому такий розподіл повноважень передбачалося і для їхніх спадкоємців. Більш того, обидва монарха зберігали спадкові султанські титули, спадкове право на свої палацові комплекси, зміст дворів і ряд протокольних привілеїв [7] [54] .

Таким чином, у серпні 1950 року султанат Джокьякарта припинив існування як державного утворення. При цьому його соціальні і культурні традиції продовжували грати виключно велику роль в подальшому житті однойменного особливого округу. Останній же правитель султанату Хаменгкубувоно IX протягом декількох десятиліть залишався одним з найавторитетніших державних діячів Індонезії: він багато разів займав різні урядові посади, а в 1973-1978 роках — посаду віце-президента країни [7][43] .

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Mataram Архівовано 18 січень 2014 у Wayback Machine.   (англ.). Encyclopædia Britannica.   — Електронна версія Британської енциклопедії. Перевірено 23 квітня 2015.
  2. а б в г д Бандиленко и др., 1992—1993, с. 209, ч. 1
  3. а б в г Ricklefs, 2001, с. 129
  4. а б в
    Mengenang 260 tahun Perjanjian Giyanti Архівовано 2 квітень 2015 у Wayback Machine.   (індон.)   (Недоступна посилання   — [https://web.archive.org/web/20150402165258/http://sejarah.kompasiana.com/2015/02/13/mengenang-260-tahun-perjanjian-giyanti-706615.html Архівовано 2 квітень 2015 у Wayback Machine. історія] [https://web.archive.org/web/20150402165258/http://sejarah.kompasiana.com/2015/02/13/mengenang-260-tahun-perjanjian-giyanti-706615.html Архівовано 2 квітень 2015 у Wayback Machine.] ). Kompas (15   лютого 2015).   — Електронний додаток до газети «Компас». Перевірено 2 квітня 2015. Читальний зал 2   квітня 2015   року.
    Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «Giyanti» визначена кілька разів з різним вмістом
  5. Ricklefs, 2001, с. 124
  6. Sabdacarakatama, 2009, с. 16
  7. а б в г д е ж и
    Sejarah Kota Yogyakarta Архівовано 2 квітень 2015 у Wayback Machine.   (індон.)   (Недоступна посилання   — [https://web.archive.org/web/20150402170920/http://www.jogjakota.go.id/about/sejarah-kota-yogyakarta Архівовано 2 квітень 2015 у Wayback Machine. історія] [https://web.archive.org/web/20150402170920/http://www.jogjakota.go.id/about/sejarah-kota-yogyakarta Архівовано 2 квітень 2015 у Wayback Machine.] ). Pemerintah Daerah Kota Yogyakarta.   — Офіційний сайт адміністрації міста Джокьякарта. Перевірено 2 квітня 2015. Читальний зал 2   квітня 2015   року.
    Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «Sejarah-Resmi» визначена кілька разів з різним вмістом
  8. а б Sabdacarakatama, 2009, с. 49-51
  9. а б Imam Subkhan, 2007, с. 51-52
  10. Поспелов, 2002, с. 138
  11. а б Ricklefs, 2001, с. 130
  12. а б Sabdacarakatama, 2009, с. 131
  13. Бандиленко и др., 1992—1993, с. 219, ч. 1
  14. Бандиленко и др., 1992—1993, с. 220, ч. 1
  15. Ricklefs, 2001, с. 130-131
  16. Ricklefs, 2001, с. 130-139
  17. а б Ricklefs, 2001, с. 143
  18. Ricklefs, 2001, с. 145
  19. Бандиленко и др., 1992—1993, с. 217, ч. 1
  20. а б Ricklefs, 2001, с. 146
  21. а б в Ricklefs, 2001, с. 147
  22. Бандиленко и др., 1992—1993, с. 227, ч. 1
  23. Ricklefs, 2001, с. 148
  24. а б Бандиленко и др., 1992—1993, с. 229, ч. 1
  25. а б в
    Tim Hannigan. When Raffles Ran Java   (англ.). History Today. Перевірено 31 березня 2015 року.
    Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «When Raffles» визначена кілька разів з різним вмістом
  26. Бандиленко и др., 1992—1993, с. 224, ч. 1
  27. а б в Ricklefs, 2001, с. 151
  28. Ricklefs, 2001, с. 150
  29. а б в Бандиленко и др., 1992—1993, с. 244, ч. 1
  30. а б в Ricklefs, 2001, с. 152
  31. а б Бандиленко и др., 1992—1993, с. 246, ч. 1
  32. Бандиленко и др., 1992—1993, с. 247, ч. 1
  33. а б Бандиленко и др., 1992—1993, с. 249, ч. 1
  34. а б в Ricklefs, 2001, с. 153
  35. Бандиленко и др., 1992—1993, с. 251, ч. 1
  36. The Indonesian town, 1958, с. 326
  37. а б
    Istana Yogyakarta Архівовано 12 квітень 2016 у Wayback Machine.   (індон.). Portal Nasional Republik Indonesia.   — «Національний портал Республіки Індонезії» на офіційному сайті Адміністрації Президента Республіки Індонезії. Перевірено 8 квітня 2015.
    Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «Istana» визначена кілька разів з різним вмістом
  38. а б Ricklefs, 2001, с. 163
  39. Benteng Museum marks RI fight for independence Архівовано 5 березень 2016 у Wayback Machine.   (англ.)   (Недоступна посилання   — [https://web.archive.org/web/20160305132821/http://www.thejakartapost.com/news/2000/08/26/benteng-museum-marks-ri-fight-independence.html Архівовано 5 березень 2016 у Wayback Machine. історія] [https://web.archive.org/web/20160305132821/http://www.thejakartapost.com/news/2000/08/26/benteng-museum-marks-ri-fight-independence.html Архівовано 5 березень 2016 у Wayback Machine.] ). Jakarta Post (26   August 2000).   — Електронна версія газети «Джакарта пост». Перевірено 8 квітня 2015. Читальний зал 5   березня 2016   року.
  40. Ricklefs, 2001, с. 164
  41. Kedaulatan Rakyat dalam Lintasan Sejarah Архівовано 1 грудень 2017 у Wayback Machine.   (індон.). Direktorat Jenderal Kebudayaan.   — Офіційний сайт головного управління культури Міністерства освіти і культури Республіки Індонезії. Перевірено 9 квітня 2015.
  42. UUD 45, 2007, с. 60
  43. а б в
    Sri Sultan Hamengkubuwono IX   (індон.). Merdeka.   — Біографія султана Хаменгкубувоно IX на сайті газети «Мердека». Перевірено 8 квітня 2015.
    Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «HB9-Merdeka» визначена кілька разів з різним вмістом
  44. Roem & Atmakusumah, 2011, с. 48
  45. Indonesia: World War Ii And The Struggle For Independence, 1942-50   (англ.). Перевірено 9 квітня 2015. 11   лютого 2013   року.
  46. а б в г
    Sumbangan Pahlawan Kotabaru untuk Keistimewaan Yogyakarta   (англ.). Kompas (8   October 2008).   — Електронна версія газети «Компас». Перевірено 9 квітня 2015.
    Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «Kompas-Kotabaru» визначена кілька разів з різним вмістом
  47. Roem & Atmakusumah, 2011, с. 59
  48. Roem & Atmakusumah, 2011, с. 56
  49. а б в
    Sejarah Архівовано 15 березень 2015 у Wayback Machine.   (індон.). Pemerintah Daerah Istimewa Yogyakarta.   — Офіційний сайт адміністрації Особливого округу Джокьякарта. Перевірено 14 квітня 2015.
    Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «Sejarah-Resmi DIY» визначена кілька разів з різним вмістом
  50. Бандиленко и др., 1992—1993, с. 64, ч. 2
  51. Бандиленко и др., 1992—1993, с. 63, ч. 2
  52. Бандиленко и др., 1992—1993, с. 83, 85, ч. 2
  53. Бандиленко и др., 1992—1993, с. 88, ч. 2
  54. а б Всемирная история, 1979, Т. XII

Література[ред. | ред. код]

  • Індонезія   // Іва   - Італіки.   - М.   : Радянська енциклопедія, 1972.   - С.   539-556.   - ( Велика радянська енциклопедія   : [В 30 т.]   / Гл. ред. А. М. Прохоров   ; 1969-1978, т.   10).
  • Всесвітня історія: У 13 т. / Е. М. Жуков (головний редактор).    — М.: Державне видавництво політичної літератури (т. I-III); Видавництво соціально-економічної літератури (т. IV-IX); Думка (т. X-XIII), 1956-1983.
    • Т. XII, 1979, с. 354—365
  • Банділенко Г. Г., Гневушева Е. І., Деопік Д. В., Циганов В. А. Історія Індонезії: У 2 ч.   — М., 1992-1993.
  • Поспєлов, Євген Михайлович. Географічні назви світу. Топонімічний словник.   — 2-е видання.   — М.: Російські словники: ТОВ «Видавництво Астрель»: ТОВ «Видавництво ACT», 2002..   — С.   512.   — ISBN 5-93259-014-9 .
  • The Indonesian town: studies in urban sociology.   — Bandung: Koninklijk Instituut voor de Tropen, 1958.   — Vol.   4.   — 379   p.
  • Ricklefs, Merle Calvin. A History of Modern Indonesia since c. 1200.   — 3rd edition.   — Stanford University Press, 2001..   — 495   p.   — ISBN 978-0804744805 .
  • Ki Sabdacarakatama. Sejarah Keraton Yogyakarta.   — Yogyakarta: PT. Buku Kita 2009.   — 221   p.   — ISBN 978-979-168-104-9 .
  • Imam Subkhan. Hiruk Pikuk Wacana Pluralisme Di Yogya.   — Yogyakarta: Kanisius, 2007.   — 143   p.   — ISBN 978-979-21-1750-9 .
  • UUD 45 dan Perubahannya.   — Jakarta: Tangga Pustaka, 2007.   — 121   p.   — ISBN 978-979-9051-48-7 .
  • Mohamad Roem, Atmakusumah. Takhta untuk rakyat: celah-celah kehidupan Sultan Hamengku Buwono IX.   — Jakarta: Gramedia Pustaka Utama, 2011 року.   — 455   p.   — ISBN 978-979-2267-679 .