Джон Вікліф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Джон Вікліф

англ. John Wycliffe

Jwycliffejmk.jpg
Джон Вікліф
Народився 1330(1330)
поблизу Ричмонда (графство Йоркшир), Королівство Англія
Помер 1384(1384)
Латтерверт, Королівство Англія
Підданство Королівство Англія
Проживання Англія
Діяльність теологія
Відомий перекладач Біблії англійською мовою, предтеча Європейської Реформації
Alma mater Оксфордський університет

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Джон Вікліф (англ. John Wycliffe, * бл. 13301384) — англійський теолог, професор Оксфордського університету, перекладач Біблії англійською мовою, предтеча Європейської Реформації.

Народився близько 1330, ймовірно, поблизу Річмонда (графство Йоркшир)

Світанок в Англії[ред.ред. код]

До початку Реформації у світі збереглося дуже мало екземплярів Біблії, але Бог не допустив, щоб Його Слово було повністю знищене. Істини Божого Слова не повинні бути прихованими. Господь так само легко може звільнити з оков слова життя, як колись Він відчинив двері в'язниці та мідні залізні брами, щоб випустити на свободу Своїх служителів. У різних країнах Європи Святий Дух спонукав мужів шукати Правду як захований скарб. Завдяки Божому Провидінню вони звернулися до Святого Письма та з величезною зацікавленістю досліджували його священні сторінки, за будь-яку ціну бажаючи прийняти світло Істини. І хоча вони ясно розуміли не все, однак багато забутих істин було відновлено. Послані Богом вісники, вони виступили вперед, щоб розбити кайдани заблудження й забобонів, закликаючи інших, які так довго перебували в рабстві омани, піднятися на захист своєї свободи.

Протягом довгих століть Боже Слово, ще не перекладене мовами різних народів, було доступне лише для високоосвічених людей; і тільки вальденці мали Святе Письмо рідною мовою. Однак прийшов час перекласти Писання і дати їх простим людям в різних країнах, причому їхньою рідною мовою. Час півночі для світу минув. Закінчувалися години темряви, і в багатьох країнах з'явилися проблиски світанку.

У XIV ст. в Англії зійшла зоря Реформації, її вісником не лише для Англії, а й для усього християнського світу став Джон Уїкліф. Він кинув протест проти Риму, і йому не судилося замовкнути. Його виступ започаткував боротьбу, яка привела до звільнення не лише окремих людей, а й церков і цілих народів.

Уїкліф отримав гуманітарну освіту, і для нього страх Господній був початком мудрості. У школі він вирізнявся ревною побожністю, видатними здібностями та ґрунтовними знаннями. В нестримному прагненні до знань він намагався опанувати всіма галузями науки. Уїкліф вивчав схоластичну філософію, канони церкви, громадянське право, особливо те, що стосувалося його батьківщини. В наступній діяльності реформатора отримана освіта відіграла значну роль. Глибоке знання спекулятивної філософії того часу допомогло Уїкліфові викрити її заблудження, а вивчення громадянського і церковного права підготувало до великої боротьби за громадянську та релігійну свободу. Вміло користуючись зброєю Божого Слова, він придбав необхідні риси інтелекту, добре вивчив прийоми вчених диспутів. Талановитість і широта знань Уїкліфа викликали повагу не лише друзів, а й ворогів. Його прихильники пишалися своїм провідником, котрий посів таке видатне становище серед найвидатніших мужів нації, а вороги не наважувалися висловити свою ненависть до Реформації.

Ще в студентські роки Уїкліф почав досліджувати Писання. В той час Біблія писалась лише стародавніми мовами, і тільки вчені люди могли відшукати шлях до джерела Істини, яке залишалося таємницею для неосвічених. Таким чином готувався шлях до майбутньої праці Уїкліфа як реформатора. Вчені мужі, досліджуючи Боже Слово, знайшли в ньому велику істину про вільну Божу благодать. Вони викладали це вчення, поширюючи знання про істину та заохочуючи інших звертатися до живого Божого Слова.

Коли Уїкліф звернув увагу на Святе Письмо, він узявся за його дослідження з тією ґрунтовністю, яка дала йому змогу успішно оволодіти науками. Він відчував нездоланне прагнення до знань і його не могли задовольнити ані схоластичні дослідження, ані церковні науки. В Божому Слові він знайшов те, що так довго шукав. Уїкліф побачив там розгорнутий План спасіння і Христа як єдиного Заступника людей. Тому реформатор усього себе віддав на служіння Христові, твердо вирішив проповідувати відкриту йому Істину.

Як і наступні реформатори, Уїкліф на початку своєї діяльності не міг передбачити її наслідків. Він не мав на меті протидіяти Римові. Але відданість Правді не могла не привести його до боротьби з заблудженням. Чим ясніше він бачив заблудження папства, тим полум'яніше проповідував біблійні істини. Уїкліф бачив, що Рим відступив від Божого Слова задля людських традицій; він безстрашно звинуватив духовенство в тому, що воно відкинуло Святе Письмо, та вимагав повернути Біблію народові, щоб її авторитет був знову відновлений у Церкві.

Уїкліф був здібним і щирим вчителем, красномовним проповідником, а його щоденне життя було підтвердженням біблійних істин, які він проповідував. Його пізнання Біблії, проникливий розум, побожне, чисте життя, непохитна мужність і чесність викликали загальну повагу і довір'я. Багато людей розчарувалися в своїй вірі та в римській церкві, де панувало беззаконня, тому з неприхованою радістю вони вітали істини, проповідувані Уїкліфом. А папські посланці сповнилися люті, коли зрозуміли, що цей реформатор користується набагато більшим впливом, ніж вони.

Уїкліф вмів переконливо викривати заблудження, і він безстрашно виступав проти численних зловживань, схвалених авторитетом Риму. Як особистий капелан короля, він сміливо засудив виплату данини, яку папа стягав з англійського монарха, і довів, що папські зазіхання на владу над світськими монархами суперечать як здоровому глузду, так і відкриттю. Вимоги папи викликали велике обурення в Англії, а вчення Уїкліфа справило відповідний вплив на державних мужів. Об'єднавшись разом, король і дворянство виступили проти домагань папи щодо влади та відмовили у виплаті данини. Таким чином, пануванню папи в Англії було завдано відчутного удару.

Ще одним злом, проти якого реформатор провадив тривалу й рішучу боротьбу, було запровадження чину жебручих ченців. Вони буквально переповнили Англію, справляючи згубний вплив на велич і процвітання нації. Всюди відчувався їхній паралізуючий вплив — у господарстві, освіті й моралі. Гультяйський і паразитичний спосіб життя ченців не лише вичерпував кошти народу, а й принижував роль праці. Юнацтво поступово розкладалося й робилося аморальним. Під впливом монахів багато молодих людей бажали піти в монастирі й присвятити себе чернечому життю, причому робили це не лише без згоди батьків, а часто й усупереч їхній волі. Один з отців ранньої католицької церкви, котрий вимоги чернецтва ставив вище за синівську шану й обов'язки, сказав: “Навіть якщо б ти побачив свого батька, що плаче й ридає біля порогу твого дому, або матір свою, яка відкрила б своє лоно, в котрому носила тебе, і свої груди, якими тебе вигодувала, пам'ятай, що ти мусиш потоптати їх ногами твоїми та йти за Христом”. “Огидна нелюдськість”, як пізніше Лютер назвав цю доктрину, “властиву вовкові й тиранові, а не християнинові й людині”, надзвичайно загострила стосунки між батьками й дітьми (Barnas Sears, The life of Luther. P.69—70). Таким чином, папські вожді, як і стародавні фарисеї, задля своїх вчень відкинули заповідь Божу, ї як наслідок — зруйновані сім'ї, втрачені дочки й сини.

Навіть студенти університетів, спокушені фальшивими умовляннями ченців, відчували спонукання вступати до їхнього ордену. Багато з них пізніше розкаювались у вчинку, котрий занапастив їхнє життя і приніс стільки горя батькам. Але потрапивши одного разу до цієї пастки, вони вже не могли повернути колишньої свободи. Батьки, побоюючись впливу ченців, часто відмовлялися посилати своїх синів до університетів. Тому у вищих навчальних закладах помітно зменшилась кількість студентів. Школи порожніли, а неуцтво зростало.

Папа дав ченцям владу приймати сповіді та відпускати гріхи. І цей дозвіл став джерелом ще більшого зла. Прагнучи до збагачення, ченці так охоче роздавали прощення гріхів, що до них збиралися різні злочинці і, як наслідок, розквітали зло і порок. Бідні й хворі були залишені напризволяще в той час, як кошти, котрі могли б задовольнити їхні потреби, потрапляли до рук ченців. Застосовуючи різні залякування, вони вимагали від народу милостині та оголошували безбожником кожного, хто відмовлявся жертвувати на користь їхнього чину. Всупереч показної бідності, прибутки ченців зростали, а їхні розкішні палаци та столи з дорогими наїдками все більше й більше підкреслювали зростаючі злидні народу. Проводячи час у розвагах і розкоші, ченці оточили себе темними людьми, котрі різними нісенітницями, легендами й жартами, розрахованими на неуків, усе більше одурманювали людей. Однак ченці продовжували підтримувати свій авторитет, вміло використовуючи забобони народу та примушуючи його вірити, що релігійний обов'язок полягає у визнанні зверхності папи, поклонінні святим і принесенні дарів ченцям, і доводячи, що цього досить, щоб гарантувати їм місце в раю.

Даремно намагалися вчені й побожні мужі реформувати цей чернецький орден. Але Уїкліф, котрий мав більш проникливий розум, влучив у самий корінь зла, оголосивши, що вся ця система є обманом та потребує негайного скасування. Розгорілися дискусії, посипалися запитання. Мандруючі ченці торгували папськими індульгенціями, у багатьох викликаючи сумнів щодо можливості прощення гріхів за гроші; такі люди справедливо запитували: чи не краще за прощенням звертатися до Бога, ніж до римського папи? Народ був занепокоєний зростаючою зажерливістю ченців, яка, здавалося, не знала меж. “Ченці та римські священики, — говорили вони, — пожирають нас, як злоякісна пухлина. Бог мусить звільнити нас або ж народ загине” (D'Aubigne. V.17. Ch.7). Щоб замаскувати свою жадібність, жебручі монахи називали себе послідовниками Спасителя, підкреслюючи, що Ісус та Його учні також користувалися милостинею народу. Таке твердження свідчило проти них, бо миряни почали досліджувати Біблію, щоб довідатися правди, а цього Рим бажав якнайменше. Свідомість людей звернулася до джерела Правди, яку так старанно приховував Рим.

Уїкліф почав писати і друкувати статті проти цього чернечого ордену, однак не з наміром вести з ним дискусії, а щоб привернути увагу людей до вчення Біблії та її Автора. Він проголосив, що папа має не більшу владу прощати гріхи або відлучати від церкви, ніж звичайні священики, і жодна людина не може бути відлученою від Церкви, якщо не стягне на себе осудження Бога. Важко уявити собі більш Дієвий засіб знищення збудованої папою велетенської споруди духовного й світського панування, де в рабському полоні знемагали душі й тіла мільйонів людей.

І знову Уїкліфа запросили захищати права англійської корони від домагань Риму. Отримавши призначення королівського посла, він два роки провів у Нідерландах, беручи участь у нарадах з папськими посланцями. Там він вільно спілкувався з духовними представниками Франції, Італії, Іспанії та отримав змогу зазирнути за лаштунки і довідатись про те, чого він ніколи б не знав, перебуваючи в Англії. Уїкліф пізнав багато таких речей, які пізніше мали велике значення у його діяльності. Він зрозумів справжній характер посланців папського двору, їх прагнення до влади. Повернувшись до Англії, Уїкліф зі ще більшою відвертістю й запалом проповідував своє вчення, виголошуючи, що зажерливість, пиха й облуда є справжніми богами Риму.

В одному зі своїх трактатів реформатор так висловився про папу і його прибічників: “Вони вивозять з нашої країни гроші, які важко заробляв бідний люд. Щорічно з королівської скарбниці витрачаються тисячі на відправу церковних служб та інших потреб духовенства. Але насправді це проклята симонія, і християнство змушене підтримувати цю єресь. Навіть якщо б у нашій країні існувала величезна золота гора і жодна людина нічого з неї не брала б, крім цієї пихатої, люблячої світські задоволення духовної особи, то з бігом часу не залишилося б і золотої гори, бо папа забирає усі наші гроші і не дає нічого взамін, окрім Божого засудження за симонію” (John Lewis. History of the Life and Sufferings of J.Wiclif.P.37).

Незабаром після повернення до Англії Уїкліф отримав від короля призначення в Люттервортську парафію. Це стало свідченням того, що король нібито не виявляє незадоволення сміливими промовами Уїкліфа. Вплив реформатора відчувався як у придворному житті, так і у відродженні віри цілого народу.

Однак незабаром громи Риму впали на Уїкліфа. До Англії було відправлено три папські булли: до університету, до короля і прелатів; у них містився наказ негайно вжити рішучих заходів та примусити замовчати проповідника єресі. Ще до прибуття булл розлючені єпископи закликали Уїкліфа до суду, куди він з'явився у супроводі двох впливових англійських князів, а народ, що оточував будинок суду, увірвався всередину і так налякав суддів, що справу Уїкліфа відклали. Деякий час він міг знову спокійно продовжувати свою діяльність. Незабаром після цього король Едуард III, котрого прелати, користуючись його похилим віком, сподівалися намовити проти реформатора, помер, і колишній покровитель Уїкліфа став правителем країни.

Але папські булли наказували англійському королеві схопити й ув'язнити єретика. Всі ці заходи вказували на те, що реформатора чекало вогнище. Здавалося, що вже ніхто не зможе врятувати його від мстивого Риму. Але Той, Хто ще в давнину сказав Своєму рабу: “Не бійся — Я твій щит” (Буття 15:1), простягнув Свою руку і захистив вірного слугу. Смерть спіткала не реформатора, а папу, котрий видав наказ про знищення Уїкліфа. Григорій XI помер, і церковний суд, що мав вирішити долю Уїкліфа, не відбувся.

Провидіння Боже продовжувало керувати подальшими подіями, створюючи сприятливі можливості для розвитку Реформації. Після смерті Григорія XI було обрано відразу двох пап-суперників. Кожна з ворогуючих партій відверто проголошувала власну непогрішимість і вимагала беззастережного підкорення. Закликаючи віруючих піти війною проти іншої партії, кожна з них скріпляла свої звернення страшними прокляттями на адресу противників І водночас обіцяла винагороду на небесах своїм прихильникам. Таке становище дуже послабило владу папства. В той час, як конкуруючі партії продовжували вести взаємну боротьбу, Уїкліфу дали спокій. А папи обсипали одне одного анафемами і взаємними звинуваченнями; кров лилася потоками, бо треба було відстоювати свої амбіційні вимоги. Злочини й публічні скандали наводнили церкву, а тим часом реформатор у тихій Люттервортській парафії докладав усіх сил до того, аби відвернути увагу народу від ворогуючих пап і звернути її на Ісуса, Князя миру.

Церковний розбрат з усіма його згубними наслідками торував дорогу Реформації, і народ отримав змогу побачити справжнє обличчя папства. В опублікованому Уїкліфом трактаті “Про ворожнечу пап” він закликав народ поміркувати, чи не є правдою те, що кажуть обидва “великі священики”,. називаючи одне одного “антихристами”. “Бог, — говорив він, — не може більше допускати, щоб диявол панував лише в одному з них, але... вчинив розділення між ними, щоб люди в ім'я Христа перемогли обох” (R. Vanghan. Lift and Opinions of John de Wyclif. V.2.P.6).

Уїкліф, як і його Вчитель, проповідував Євангеліє бідним. Не задовольнившись поширенням світла лише в скромних родинах своєї парафії, він вирішив дати це світло всій Англії. З цією метою реформатор організував групу простих, посвячених проповідників, котрі любили Істину та нічого так не бажали, як її поширення. Ці мужі проповідували всюди: на ринкових площах, на вулицях великих міст і на проїжджих дорогах. Вони знаходили старих, хворих і бідних та відкривали їм радісну вістку про благодать Божу.

Доктор богослів'я в Оксфорді, Уїкліф проповідував Слово Боже в аудиторіях університету. Він настільки щиро й віддано викладав студентам Істину, що його називали “доктором Євангелія”. Але найбільшою справою його життя повинен був стати переклад Святого Письма англійською мовою. У праці “Про істину і значення Святого Письма” він висловив своє бажання перекласти Біблію, щоб кожна людина в Англії могла читати рідною мовою про чудові діла Божі.

Однак праця Уїкліфа була раптово перервана. Хоча йому не було ще й 60 років, наполеглива праця, наукові заняття, нападки ворогів настільки підірвали сили реформатора, що він передчасно постарів. Уїкліф небезпечно захворів. Ченці з величезною радістю зустріли цю звістку. “Тепер, — міркували вони, — він напевно гірко кається в тому злі, якого завдав церкві”. І ченці поспішили до нього, щоб вислухати його сповідь. Навколо смертної, як сподівалися його вороги, постелі зібралися представники чотирьох чернечих орденів разом з чотирма громадськими представниками. “Смерть на ваших устах, — звернулися вони до Уїкліфа, — покайтеся у ваших заблудженнях та зречіться в нашій присутності усього, що ви говорили проти нас”. Реформатор мовчки вислухав їх, потім попросив слугу піднести його на подушках і, спрямувавши спокійний погляд на людей, що стояли перед ним і чекали на його відречення, промовив твердим, гучним голосом, котрий так часто примушував ченців тремтіти: “Я не помру, а буду жити, і далі буду викривати злочинні вчинки ченців” (D'Aubigne. V.17.Ch.7). Вражені й збентежені ченці поспіхом залишили його кімнату.

Слова Уїкліфа здійснились. Він залишився жити, щоб дати людям одне з наймогутніших знарядь боротьби проти Риму — Біблію, визначений небесами засіб звільнення, освіти та євангелізації людей. Виконуючи цю роботу, реформатор постійно зустрічався з численними і серйозними перешкодами. Підкошений хворобою, Уїкліф розумів, що йому залишилося лише декілька років для праці; він передбачав майбутній опір, але, підбадьорений обітницями Божого Слова, сміливо рухався вперед. У найвищому розквіті розумових здібностей, збагачений досвідом, Уїкліф був підготовлений особливим Провидінням Божим для здійснення цієї праці — найбільшої в його житті. В той час, як християнський світ був сповнений тривоги й хвилювання, реформатор у Люттервортській парафії, далеко від лютих бур, спокійно віддався своїй праці.

Врешті-решт робота була завершена, був готовий перший переклад Біблії англійською мовою. Тепер Боже Слово стало доступним для Англії. Реформатора вже не лякали ні в'язниця, ні вогнище. Він дав англійському народові світло, яке ніколи не згасне. Відкривши Біблію співвітчизникам, Уїкліф зробив для духовного піднесення і звільнення рідної країни від кайданів неуцтва і пороку більше, ніж це було будь-коли досягнуто у найвидатніших перемогах на полях битв.

Книгодрукування в той час ще не винайшли, і копії Біблії можна було намножувати лише завдяки повільній, кропіткій праці. Бажання придбати Біблію було таким великим, що багато людей добровільно займалися її переписуванням, однак і це не могло задовольнити всіх бажаючих. Заможніші люди купували цілу Біблію, інші — лише окремі її частини. Переважно для купівлі цілої книги об'єднувалися кошти кількох родин. Таким чином Біблія Уїкліфа за порівняно короткий час знайшла доступ до людей.

Звернення до свідомості випровадило людей зі стану безвольного підкорення папському вченню. Уїкліф проповідував головні доктрини протестантизму: спасіння через віру в Христа, непогрішимість Святого Письма. Проповідники, послані Уїкліфом, розповсюджували Біблію і твори реформатора з таким успіхом, що майже половина Англії прийняла нову віру.

Поява Біблії англійською мовою викликала тривогу в керівників римської церкви. Тепер вони мали справу з набагато могутнішою силою, ніж Уїкліф, — силою, проти якої їхня зброя не могла встояти. В той час у Англії ще не був прийнятий закон, який би забороняв читати Біблію, бо ніколи раніше її не видавали рідною мовою. Пізніше такі закони були видані. А тоді, незважаючи на опір духовенства, Слово Боже продовжувало вільно поширюватися.

І знову папські вожді почали плести змову, щоб примусити реформатора замовкнути. Три трибунали не змогли зламати Уїкліфа. На першому синоді єпископів його праці були оголошені єретичними і, перетягнувши юного короля Річарда II на свій бік, єпископи домоглися королівського указу про ув'язнення кожного, хто підтримуватиме вчення, яке потрапило під осуд.

Уїкліф апелював до парламенту. В Національних зборах він безстрашно засудив римське духовенство і домагався усунення всіх зловживань, що здійснювалися за згодою церкви. З величезною переконливістю він змалював узурпацію і розбещеність папського правління. Його сміливі слова збентежили ворогів. Натомість прихильників і друзів Уїкліфа примусили здатися, і тепер його вороги сподівалися, що й сам реформатор в похилому віці, самотній, покинутий друзями, схилиться перед об'єднаною владою короля й папи. Але замість цього папісти зазнали поразки. Під впливом полум'яних слів Уїкліфа парламент скасував едикт про його переслідування, і реформатор знову опинився на волі.

Втретє Уїкліф був покликаний на суд — цього разу він став перед вищим церковним судом Англії. Тут до єресі не поставляться поблажливо. Тут Рим, нарешті, здобуде перемогу, а праці Уїкліфа покладуть край. Так думали папісти. Якщо їм тільки вдасться здійснити свої наміри, Уїкліф буде змушений зректися свого вчення, його чекає вогнище!

Але Уїкліф не зрікся і не збирався лицемірити. Він безстрашно захищав своє вчення, сміливо давав відсіч звинуваченням гонителів. Забувши про себе, про власне становище, він запросив своїх слухачів на божественний суд та зважував їхні хитрощі й фальшиві аргументи на вазі вічної Правди. В залі суду відчувалась присутність Святого Духа. Слухачі були зачаровані силою, що походила від Бога. Здавалося, що судді не знаходили в собі сили залишити це місце. Слова реформатора, як божественні стріли, пронизували їхні серця. Звинувачення у єресі, висунуте проти підсудного, він з нищівною силою звернув проти суддів. “Чому, - запитував він, - вони насмілилися поширювати свої заблудження? Задля наживи, щоб торгувати благодаттю Божою?”

“Як ви гадаєте, з Ким ви боретеся? — нарешті запитав Уїкліф, — зі старцем, що стоїть на краю могили? Ні! Ви боретеся з Правдою, а Правда сильніша за вас, і вона переможе вас”. З цими словами він залишив збори. Жодний з його ворогів не наважився зупинити реформатора.

Праця Уїкліфа була майже закінчена. Прапор Правди, який він так довго ніс, незабаром повинен був випасти з його рук. Однак йому судилося ще раз засвідчити про Євангеліє. Необхідно було проголосити Правду в самому центрі заблудження. Уїкліфа викликали в папський трибунал до Риму, котрий так часто проливав кров святих. Реформатор усвідомлював небезпеку, що загрожувала йому, однак підкорився б цій вимозі, якби його не розбив параліч. І хоч голос реформатора не почули в Римі, він міг висловити свої думки на письмі, що він і зробив. Зі своєї парафії Уїкліф написав папі листа, де в шанобливому тоні та християнському дусі, але суворо й рішуче викривав розкіш і пиху папського престолу. “Я насправді радію, — писав він, — можливості відкривати кожній людині ту віру, котрої я дотримуюсь, а особливо єпископові Риму, котрий, я сподіваюсь, буде таким справедливим і правдивим, що підтвердить переконання моєї віри, а якщо я помиляюся, то виправить мене”.

“Перш за все я вважаю, — продовжував Уїкліф, — що Євангеліє Христа — це сутність Закону Божого... і оскільки єпископ Риму є намісником Христа на землі, він мусить підкорятися цьому Закону Євангелія більше, ніж усі інші люди. Бо велич Христових учнів полягала не у світській славі й честі, а в точному наслідуванні Христа, Його життя і справ... Христос під час Свого подорожування на землі був одним з найбідніших, зневаженим і позбавленим усякої світської влади та людської слави...

Жодна віруюча людина не повинна ні в чому наслідувати папу або когось зі святих, якщо вони не йдуть слідами Господа нашого Ісуса Христа. Апостол Петро і сини Заведеєві, прагнучи земної слави, згрішили, і тому ніхто не повинен повторювати їхніх помилок...

Папа повинен передати світській владі всі світські справи і навчати у цьому дусі все духовенство; так чинили Христос і Його апостоли. Коли ж я помилився у викладених мною пунктах, то з усією покорою готовий прийняти будь-яку догану, навіть смерть, якщо в цьому є необхідність. Я особисто відвідав би єпископа Риму, якщо би був здатний зробити це, але Господь вирішив всупереч моєму бажанню, і я мушу слухатися Бога більше, ніж людей”.

На закінчення Уїкліф писав: “Будемо молитися Богові, щоб Він спонукав нашого папу Урбана VI та все духовенство прямувати за Господом Ісусом Христом у житті й ділах, щоб вони успішно навчали народ, котрий в свою чергу має вірно в цьому слідувати за ними” (J.Foxe. Acts and Monuments. V.3. P.49—50).

Таким чином Уїкліф представив папі та кардиналам покірливість і лагідність Христа, показуючи не лише їм, а й усьому християнському світові різницю між ними й Учителем, представниками якого вони себе вважали.

Уїкліф був повністю переконаний у тому, що йому доведеться поплатитися життям за свою вірність Богові. Король, папа, єпископи — всі об'єдналися разом, щоб знищити його, і, здавалось, жити лишилося тільки кілька місяців, бо вогнища не оминути. Але мужність Уікліфа була непохитною “Чому ви говорите, що мученицький вінець треба шукати десь далеко? — писав він — Почніть проповідувати Євангеліє Христа гордим прелатам, і мученицької смерті вам не уникнути. Хіба я мушу жити й мовчати?.. Ніколи! Нехай удар буде завданий, я чекаю його...” (D'Aubigne. V.17. Ch.8).

Та Провидіння Боже, як і раніше, охороняло Свого слугу. Муж, котрий протягом довгого життя сміливо захищав Істину, щоденно наражаючись на небезпеку, не мав стати здобиччю ненависних ворогів. Уїкліф ніколи не намагався заховатися сам, Господь був його Захисником, і тепер, коли вороги були впевнені в своїй здобичі, Божа рука забрала його від них. Якраз у той час, коли в своїй церкві в Люттерворті Уїкліф готувався дати причастя, він раптом упав, уражений паралічем, І незабаром помер.

Бог доручив Уїкліфові певну працю. Він вклав слова Істини в його уста та поставив сторожу навколо нього, щоб ці слова могли стати надбанням народу. Бог охороняв його життя і працю, доки не було закладено підвалин великої Реформації.

Уїкліф вийшов з темряви Середньовіччя. Він перший пішов цим шляхом, і не було попередника, у якого він міг би запозичити ідеї Реформації. Покликаний, як і Йоан Хреститель, здійснити певну місію, він став вісником нової ери. Однак віровчення, яке він проповідував, відрізнялося такою цілісністю й повнотою, котрі залишилися неперевершеними в наступні віки Реформації і котрих не досягли деякі реформатори і через 100 років. Підвалини, закладені Уїкліфом, були настільки глибокими й широкими, а збудована на них споруда — такою міцною й чистою, що вона не мала потреби в реконструкції його послідовниками.

Академічний період[ред.ред. код]

У 1372 або 1373 Вікліф отримав в Оксфордському університеті ступінь магістра теології, провівши майже чверть століття на студентській лаві. Написав безліч робіт з логіки та філософії і отримав в університеті репутацію видатного полеміста-схоласта; але по церковній ієрархічній драбині просувався повільно і високих посад йому не пропонували. В 1360 став Майстром (головою) Бейлліол-коледжу Оксфордського університету. Після призначення його на посаду священика в Філлінгамі1368 він перебрався до Ладгершаллу, графство Бакінгемшир) змушений був покинути викладацьку діяльність. Потім, до 1381, за вирахуванням короткого періоду, коли він очолював Кентербері-коледж в Оксфордському університеті, жив у Кембриджі, знімаючи кімнату в Квінз-коледжі.

Форд Медокс Браун. «Джон Вікліф читає свій переклад Біблії Джону Гентському»

Політичний період[ред.ред. код]

На королівську службу Вікліф вступив незадовго до 7 квітня 1374, коли Едуард III призначив його парохом у Латтерверті. Йому було доручено захищати антиклерикальний курс сина короля, Едуарда, принца Уельського. Влітку 1374 Вікліф жив у Брюгге, допомагаючи відстоювати перед нунцієм папи Григорія XI позицію уряду, який протестував проти обкладення англійського кліру папським податком і проти папських призначень своїх кандидатів на церковні посади в Англії. З 1374 до 1376 він працював в Оксфорді над двома трактатами «Про Божественну владу» (De Dominio Divino) і «Про світську владу» (De Civili Dominio), які закінчив у 1378. У них стверджувалося право монарха позбавляти кліриків, які вчинили гріхи, джерел їхніх прибутків.

Принц помер у 1376, але його брат, Джон Гонт, закликав Вікліфа до Лондона, щоб той у своїх проповідях виступив проти єпископальної системи правління. Проповідник впорався з дорученням настільки успішно, що збірки його теологічних думок було відправлено до Рима для вивчення, а самого Вікліфа викликали на допит вищі англійські ієрархи в собор Святого Павла. Джон Гонт був присутній на цьому допиті (19 лютого 1377) і настільки запекло сперечався з єпископом Лондонським Вільямом Кортні, що судді розгублено припинили розгляд. Жодних подальших кроків проти Вікліфа не було зроблено доти, доки 18 грудня в Англії не були оприлюднені папські булли. Було наказано заарештувати Вікліфа і провести розслідування з приводу тих його помилок, які зачіпали церковне керівництво. Але й після цього він перебував під захистом університетської влади і друзів при дворі. Наступна спроба віддати його під суд у Ламбет (у березні 1378) була порушена овдовілою принцесою Уельською. Свої політичні здібності Вікліф в останній раз продемонстрував у Глостерському парламенті в жовтні 1378, де він захищав право на порушення недоторканності храму королівськими чиновниками у Вестмінстерському абатстві.

Наполегливий період[ред.ред. код]

Джон Вікліф і лолларди

Великий рух, започаткований Уїкліфом, повинен був звільнити свідомість і розум людей, звільнити народи, прикуті до переможної колісниці Риму. І цей рух бере свій початок з Біблії. У Святому Письмі — джерело благословення, котре, як жива вода, тече через усі віки, починаючи з XIV ст. Уїкліф прийняв Святе Письмо з абсолютною вірою, як натхненне відкриття Божої волі, найдавніший критерій віри й життя. З дитинства його навчали шанувати римську церкву як божественний непогрішимий авторитет і беззаперечно та з благоговінням приймати запроваджені нею сотні років тому вчення й традиції; однак він відкинув усе це задля святого Слова Божого. Це був той авторитет, у прийнятті якого він переконував народ. Уїкліф проголосив: не церква, яка говорить через папу, а тільки Божий голос, що звучить через Його Слово, є єдиним правдивим авторитетом. Він навчав, що Біблія — це досконале відкриття Божої волі, що Дух Святий — її єдиний Тлумач, і кожна людина, досліджуючи Біблію, повинна пізнати з неї свій обов'язок. Таким чином реформатор відвертав увагу людей від папи і римської церкви і спрямував її до Слова Божого.

Уїкліф був одним з найвидатніших реформаторів. Лише деякі його наступники можуть зрівнятися з ним глибиною розуму, ясністю мислення, твердістю переконань та рішучістю в захисті Істини. Чисте життя, невтомне прагнення до знань і праці, непідкупна чесність, христоподібна любов і вірність у служінні Христові — такі риси характеризують першого з реформаторів. І все це всупереч духовній темряві й аморальності часу, в який він жив.

Вчення Уїкліфа продовжувало ще деякий час поширюватись. Його послідовники — уїкліфісти і лолларди — поширювали євангельське світло не лише в Англії, а й у інших країнах. Тепер, коли їхнього керівника не стало, проповідники трудилися зі ще більшим запалом, і багато людей приймало їхнє вчення. Серед новонавернених були й шляхетні люди, навіть королева прийняла правдиву віру. В багатьох місцях відбулася значна зміна звичаїв народу; а ідольські символи романізму були усунені з церков. Однак незабаром зірвалася шалена буря переслідувань тих, хто наважився зробити Біблію своїм дороговказом. Англійські монархи намагалися зміцнити свою владу підтримкою Риму, тому без будь-яких вагань пожертвували прихильниками Реформації. І вперше в історії Англії учні Євангелія були засуджені до смерті через спалення. Один по одному вони гинули мученицькою смертю. Захисники Істини, оголошені поза законом і катовані, могли підносити свої благання тільки до Господа Саваота. Вигнані як вороги церкви і зрадники королівства, вони продовжували проповідувати Євангеліє в таємних місцях, переховуючись у скромних оселях бідного люду, а часто навіть в печерах та ущелинах. Незважаючи на шалені переслідування, протягом довгих століть було чути спокійний, непохитний, щирий і довготерпеливий голос протесту проти пануючої релігійної зіпсутості.

Християни того часу лише частково пізнали Правду, але навчилися любити Боже Слово, слухатися Його і терпляче страждати за Нього. Як учні за апостольських часів, багато з них жертвували земним добробутом задля Божої справи. Ті, котрі ще могли мешкати у власних домівках, з радістю приймали своїх гнаних братів, і якщо їх спотикала така ж доля, вони з готовністю приймали її. Щоправда, були тисячі таких, котрі, злякавшись переслідувань, розкаювались і публічно зрікалися, жертвуючи, таким чином, вірою задля свободи. Але число вірних було чималим. Серед них були люди шляхетні, а також прості, і всі вони, ув'язнені в “лоллардових вежах”, серед страждань і вогню, раділи, що виявилися гідними взяти участь у Його стражданнях...

Папістам не вдалося розправитися з живим Уїкліфом, але й мертвий він не давав їм спокою. Більш як через 40 років після смерті реформатора за рішенням Константського собору його останки були вийняті з могили, публічно спалені, а попіл вкинутий до сусідньої річки. “Цей невеликий потік поніс його попіл до Ейвону, a звідти до Северну, а Северн — до маленької затоки і далі, до безмежного океану. Отак попіл Уїкліфа символізує його вчення, яке зараз поширилося на весь світ” (V.Fuller, Church History of Britain. V.4.Ch.2.P.54). Навряд чи усвідомлювали вороги Уїкліфа значення своєї зловісної справи!

Завдяки працям Уїкліфа Ян Гус із Богемії зрікся багатьох заблуджень римської церкви та розпочав справу Реформації в своїй країні. Таким чином, у цих двох країнах, розташованих так далеко одна від одної, були посіяні зерна Істини. З Богемії це вчення поширилося на інші країни. Свідомість людей звернулася до давно забутого Божого Слова, Божественна рука торувала шлях до великої Реформації.

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Христианство. Энциклопедический словарь, тт. 1-3. М., 1993–1995
  • Арсеньев И., Джон Виклиф, его учение и реформаторская деятельность, в его кн.: От Карла Великого до Реформации, М., 1910, т. 2;
  • Илларионова Е. В., Жизнь и лит. деятельность Джона Виклифа., в кн.: Из истории Западноевропейского Средневековья, М., 1972;
  • Михайловский В., Джон Виклиф и его учение, в кн.: Историч. хрестоматия по новой и новейшей истории, сост. Я. Г. Гуревич, СПб., 18954, т. 1;
  • Пальмов М., Параллель между Гусом и Виклифом и их воззрениями, в кн.: Историч. хрестоматия по новой и новейшей истории, сост. Я. Г. Гуревич, СПб., 18954, т. 1;
  • Kanak M., John Viklef, Praha, 1973 (там же приведена исчерпывающая библиогр.); ODCC, p.1502-03.
  • Lahey, Stephen Edmund. John Wyclif. Oxford, Oxford University Press, 2009, 304 pp. ISBN 978-0-19-518331-3 Series: Great Medieval Thinkers
  • John Lewis. History of the Life and Sufferings of J.Wiclif
  • D'Aubigne. V.17. Ch.7
  • R. Vanghan. Lift and Opinions of John de Wyclif.
  • J.Foxe. Acts and Monuments. V.3. P.49—50
  • The Great Controversy - Ellen G. White