Джульфа (Азербайджан)
Координати 38°57′21″ пн. ш. 45°37′51″ сх. д. / 38.95583333336077203° пн. ш. 45.63083333336077629° сх. д.Координати: 38°57′21″ пн. ш. 45°37′51″ сх. д. / 38.95583333336077203° пн. ш. 45.63083333336077629° сх. д.
|
Джульфа́ (азерб. Culfa) — місто в Азербайджані, адміністративний центр Джульфинського району Нахічеванської Автономної Республіки. Розташоване на річці Аракс. У минулому вірменське селище, великий торговий центр. Вузлова залізнична станція Джульфа Нахічеванської залізниці[1][2][3][4][див.ком. 1].
Згідно з «Encyclopædia Iranica» Джульфа — давнє село на території історичної Вірменії[5]. Частина вірменської історико-географічної області Сюнік[6][4]. За переказами Джульфу заснував легендарний вірменський цар Тигран Єрвандуні[7], що жив у VI столітті до н. е. Вперше згадується у вірменського історика V ст. Мовсеса Хоренаці під назвою, що передається в українській транскрипції як «Джула». За Мовсесом, Тигран Єрвандуні оселив у ній полонених мідійців:
(Відводить їм) також три авани (волості) — Храм, Джулу і Хошакунік — на іншому боці річки (Аракса), всю рівнину від Ажданакана до тієї ж фортеці Нахчавана.— Мовсес Хоренаці «Історія Вірменії»[8].
Говорячи про період VII—X століть британський вчений Кліффорд Едмунд Босворт[ru] зараховує Джульфу, разом з Двіном і Ані, до успішних вірменських торгових міст на долині Аракса[9].
Між X—XII століттями воно стало великим містом, центром вірменської торгівлі (насамперед шовком), що й надалі зберігало своє переважно вірменське населення[2].
З церков і монастирів Джуги джерела згадують пустинський монастир Св. Ованеса, церкву Катан, церкви Св. Богородиці і Св. Всеспасителя, Св. Геворга тощо[10][11].
Населення міста було переважно вірменським. Джон Картрайт, англійський мандрівник згадує серед жителів і грузинів, але ніяких інших згадок про значне грузинське або мусульманське населення міста немає, так само як і написів грузинською, арабською чи перською. Всі відомі релігійні споруди відносилися до Вірменської апостольської церкви[12].
А. Якобсон[ru] зазначає, що Джульфа було одним з міст південно-східної Вірменії, що пережила економічний підйом у XVI—XVIII століттях[13]. За з історикинею Інною Багдіандз Маккейб з Університету Тафтса «Джульфа в історичній Вірменії розташовувалося на річці Аракс на стародавньому торговому шляху»[14]. Вірменське торгове містечко Джульфа у другій половині XVI століття мало, за оцінками І. Петрушевського, 15-20 тисяч жителів, і було великою біржею європейсько-азійської торгівлі шовком[15].
Місто мало переважно вірменське населення[16]. Георг Тектандер, що побував 1602 року в цих місцях з австрійським посольством, щодо населення міста зазначав
Прибувши до Вірменії, Його Величність також не зустрів жодного опору, і все продовжувало йти цілком благополучно. У місті Джульфа (Sulpha), сильній фортеці, населеній виключно тільки християнами, вірменами, шаха прийняли надзвичайно чудовим чином: на честь його в'Їзду всі будинки в місті, вибудуваному без дахів, але з балконами нагорі, були утикані (bestecket) свічками, яких всіх було до 50.000 і які горіли протягом всієї ночі. Що стосується інших видатних міст, яких налічується до 54-х, то про них доповість вашій імператорській Величності посол, який нині перебуває в Персії.— «Подорож до Персії через Московію: 1602-1603 роки»[17].
1604 року, в ході воєн між Перською та Османською імперіями, шах Персії, Аббас I Великий, щоб утримати під своєю владою Закавказзя, застосував у Вірменії тактику випаленої землі, в ході якої він вигнав все населення Східної Вірменії, як християнське, так і мусульманське[18][19].
Населення насильно переселили в Ісфаган[20], де воно утворило вірменське передмістя, яке існує донині — Нова Джульфа[21][11]. Однією з причин депортації «Всесвітня історія» називає бажання шаха позбутися конкуренції вірменського купецтва. Є. Родіонова називає три причини։ військово-стратегічна, політична і економічна[22]. Кількість депортованих французька історикиня Люс Бульнуа[en] оцінює близько 1200 сімейств։ «… 1605 року цар Персії шах Аббас насильно переселив 1200 вірменських сімей з Джульфи на Араксі у Вірменію»[23].
Аббас був настільки непохитним у своїй рішучості залишити Джульфу безлюдною, що наступного року послав армію, щоб вигнати близько тисячі жителів міста, які повернулися, і в 1616/17 роках знову вигнав близько тисячі сімей зі зруйнованого міста й околиць[12].
Раптове і драматичне розорення Джульфи справило глибокий і тривалий вплив на вірменське суспільство і культуру, що відзначається в літописах починаючи XVII століття[24]. Місто залишається важливим символом у колективній пам'яті іранських вірмен[25].
Рік | Вірмени | % | Азербайджанці | % | Росіяни | % | Всього |
---|---|---|---|---|---|---|---|
1897 | 751 | 98 | 763[26] | ||||
1926 | 293 | 43,9 | 243 | 36,4 | 87 | 13 | 667[27] |
1939 | 866 | 34,2 | 1 358 | 53,7 | 225 | 8,9 | 2.530[28] |
1959 | 656 | 16,3 | 2 797 | 69,6 | 460 | 11,5 | 4.017[29] |
1970 | 581 | 10,7 | 4 321 | 79,6 | 452 | 8,3 | 5.431[30] |
1979 | 193 | 2,8 | 5 904 | 85,3 | 763 | 11,0 | 6 919[31] |
На початку XIX ст. поселення було перенесено зі стародавніх руїн на нове місце, за 3 км на схід від історичного вірменського міста.
За Туркманчайським мирним договором 1828 року, що провів по Араксу російсько-перський кордон, південна частина Джульфи[ru] залишилася за Персією, північна ж відійшла до Росії. Вона була у складі Вірменської області, потім (від 1847 р.) Еріванської губернії.
За російської влади Джульфа перетворилася на прикордонний митний пункт, а її населення стало зростати, особливо з будівництвом залізниці (1908). 1891 року там було 649 жителів, до 1897—763 (751 з них — вірмени)[26].
Російський мандрівник початку XX століття Гур'єв Б. М., під час своєї подорожі до Тавриза, згадує і Джульфу:
Джульфа, як було зазначено, розташована безпосередньо на кордоні нашому з Персією. Переправившись через річку Аракс, ви вже знаходитесь у межах Персії і в першому перському селищі, яким є перська Джульфа. Мусульманське населення останньої, як мені повідомляли, зібрало двадцять тисяч на будівництво мечеті, яку чомусь бажало побудувати не в своїй Джульфі, а в російській. Однак російською владою їм це не було дозволено, і тепер мечеть мусульмани будуватимуть у своїй перській Джульфі.Оригінальний текст (рос.)Джульфа, как было указано, расположена непосредственно на границе нашей с Персией. Переправившись через реку Аракс, вы уже находитесь в пределах Персии и в первом персидском селении, которым является персидская Джульфа. Мусульманское население последней, как мне сообщали, собрало двадцать пять тысяч на постройку мечети, которую почему-то желало построить не в своей Джульте, а в русской. Однако русскими властями им это не было разрешено, и теперь мечет будет строиться мусульманами в своей персидской Джульфе.— Б. М. Гур'єв «Поїздка до Тавриза»[32].
1948 року Джульфа отримала статус міста, 1970 року мала 5 тис. населення, у 1991 — 8,3 тис.
У 1942—1944 роках в Джульфі закінчувався т. зв. «Перський коридор», по якому союзники СРСР постачали в СРСР озброєння і техніку для боротьби з фашистською Німеччиною.
Середньовічні писарі згадують Джульфу як важливе місто і вихваляють його численні монастирі[34]. У середині XVII століття тут відзначається відродження вірменського архітектурного будівництва[35]. За описом Енциклопедії Брокгауза і Єфрона, «нині від старої Джульфи залишилися руїни будинків і церков, величезне кладовище з незліченними надгробними пам'ятниками, вкритими барельєфами та арабесками, і залишки опор двох-трьох мостів через Аракс»[7]. Згідно з виданим 1865 року «Географічно-статистичним словником Російської Імперії» місто, що колись нараховувало 8000 родин, на момент виходу словника було невеликим поселенням. В ньому налічувалося 24 вірменські церкви, з яких 13 були залишені. На думку автора найкращим з храмів був побудований в часи Шаха Абаса, монастир Спасителя, в якому 1865 року жив 1 вірменський архієрей, 5 архімандритів і 20 ченців. Крім цього у храмі спочивали тіла першого архієрея Джульфи Хачатура і будівничого церкви Давида. Іншими окремо зазначеними у словнику культовими спорудами були: побудований 1613 року жіночий монастир Св. Катерини; споруджений 1628 року ходжою Петросом собор Бетлемес; збудована 1611 року церква Ходженець (залишена до 1865 року). При чоловічому монастирі було кладовище, написи на деяких могилах якого відносяться до другої половини XVI століття[36].
Російський історик В. Шнірельман відзначає систематичне замовчування азербайджанськими авторами вірменської історичної спадщини Джульфи[37].
До кінця XX століття серед руїн Старої Джульфи ще зберігалися в зруйнованому стані:
- Фортеця Джуги або Дарзвазрі — X—XII століття. Знаходилась у східній частині середньовічного міста, на пагорбі поблизу Аракса.
- Міст — чотириарковий, побудований у ранньому середньовіччі з тесаних каменів на вапняному розчині. Арковий проліт досягав 37 м у довжину за ширині 3 м. Наприкінці XVI ст. вже був зруйнований.
- Міська лазня — кінець XVI століття. Складалася з декількох приміщень зі склепінчастими перекриттями. Її будівельником вважали останнього міського голову вірменської Джуги Ходжу Хачика.
- Головний каравантун (каравансарай) — на березі р. Аракс. Мав аркову прямокутну форму, був побудований з тесаних каменів і займав досить велику територію.
- Церква Помболозі або Тавараці (Пастуша) — центрально-купольна церква, відновлена в XVI ст.
- Церква сурб Аствацацін (св. Борогодиці) — XII—XIII ст., реставрована в XVI ст. Розташовувалася в східній частині Джуги, безпосередньо біля міської стіни. Прямокутна церква була оточена з усіх боків високим муром, що створювало враження невеликої фортеці.
- Церква Помпозіжам[38]
- Монастир Аменапркич[ru] — IX—X ст., реставрований 1271 року пароном Ваграмом. Перебував на височині, розташованій на краю «Долини Вітрів». Являв собою невелику центрально-купольну церкву і декілька одноповерхових і двоповерхових житлових і господарських будівель, оточених стіною.
- Печери — з безлічі каменоломень і печер в «Ущелині Вітрів» і в скелях, що оточують місто, найпримітніші печери «Чгнавор» і «Крекачатун». Датуються II—I тис. до н. е., і, як в давнину, так і в середньовіччі, служили для проживання і укриття в разі небезпеки[10][39].
Починаючи з XIII—XIV століть у скрипторіях Джульфи створювалися ілюміновані рукописи. Попри значні втрати, почасти через те, що місто зруйнував шах Аббас I, а його населення депортовано в Ісфаган, кілька збережених рукописів свідчать про славу і багатство цього комерційного міста і його жителів. Відомий, наприклад, рукопис однієї з праць Григора Татеваці, скопійованої і багато ілюмінованої в Джульфі 1456 року художницею Маріам[34].
Серед джульфинських пам'яток було кладовище хачкарів, розташоване на трьох пагорбах[40][41][42][43]. Олександр Родес, описуючи відвідування Джульфи 1648 року, говорить про 10 тис. повністю збережених хачкарів. На початку XX століття на цвинтарі залишалося ще 6 тис. хачкарів, вертикальних надгробків, три церкви і каплиця.
1812 року англійський дипломат Вільям Сузлі, відвідавши Джугу, зазначає:
Я досліджував руїни Джульфи, все населення якої складають 45 вірменських сімей, судячи з усього з найнижчих верств. Між тим про колишню чисельність населення свідчить велике кладовище, розташоване на схилі, що спускається до самої річки, з численними надгробками, що стоять щільно в ряд, немов солдатські роти. Це пам'ять багатьох поколінь, підсумок багатьох століть ... |
Кладовище Джуги досліджували 1912 року Ашхарбек Калантар і Арт. Григорян, у вересні 1915 року його вивчив і сфотографував відомий фотограф Арташес Вруйр за допомоги студента Григора Агамаляна. Агамалян нарахував тоді 2100 хачкарів. У 1971-73 роках, коли кладовище вивчав історик Аргам Айвазян[ru], нарахували 2707 хачкарів[39][7].
Аргам Айвазян розділив хачкари на групи за періодами: ранній період IX—XV ст., перехідний період XV—XVI ст. і остання, найголовніша група — з середини XVI ст. до 1604 р., що відрізняється особливою майстерністю різьбярів[10][39].
Згідно з ІКОМОСом, 1998 року азербайджанський уряд видалив 800 хачкарів, але руйнування було припинено через протести ЮНЕСКО. 2002 року руйнування кладовища відновилося, до 2006 року від кладовища не залишилося й сліду[45]. 2010 року повідомлення очевидців про руйнування кладовища підтверджила Американська асоціація сприяння розвитку науки на основі аналізу супутникових знімків регіону[46].
Навесні 2006 року азербайджанський журналіст з Інституту війни і миру Ідрак Аббасов спробував дослідити кладовище, однак місцева влада заборонила йому відвідати цей об'єкт[47]. Проте, він зміг добре розглянути територію кладовища і підтвердив, що воно повністю зникло. Азербайджан заборонив представникам Європейського парламенту оглянути колишнє кладовище в квітні 2006 року[45].
З кількох тисяч хачкарів залишилися тільки ті, які було вивезено з Джульфи: 10 хачкарів XVI—XVIII, вивезених до Кавказького музею в Тбілісі, за ініціативою його засновника Густава Радде (1867 р.) і кілька хачкарів, перевезених у радянський час до Ечміадзіна[7].
- Маттеос Джугаєці[ru] — вірменський мислитель, літературознавець і богослов XIV—XV століть
- Акоп Джугаєці[ru] — вірменський художник-мініатюрист кінця XVI початку XVII століття, видатний представник Джульфинської школи вірменської мініатюри.
- Симеон Джугаеці — вірменський філософ, богослов, мовознавець, педагог і громадський діяч XVII століття.
- Алекперов Фізулі Гасан огли[ru] — міністр праці та соціального захисту Азербайджанської Республіки від 2006 року.
- ↑ Hovannisian, 1997, с. 25.
- ↑ а б БСЭ, 1952.
- ↑ а б БСЭ, 1972.
- ↑ а б БРЭ, 2007.
- ↑ Джульфа (Азербайджан) — стаття з Ираника. Multiple Authors
- ↑ Robert H. Hewsen. The Geography of Ananias of Širak: Ašxarhacʻoycʻ, the Long and the Short Recensions. — Reichert, 1992. — P. 190.
- ↑ а б в г ЭСБЕ, 1893, с. 557.
- ↑ Хоренаци, 1990.
- ↑ Джульфа (Азербайджан) — стаття з Ираника. W. B. Fisher, C. E. Bosworth
- ↑ а б в Айвазян, 1985.
- ↑ а б Всемирная история. — М., 1958. — Т. 4. — С. 563.
- ↑ а б Baltrušaitis, Kouymjian, 1986, с. 18—22.
- ↑ А. Л. Якобсон. Армянские хачкары. — 1986. — С. 62—63.
- ↑ Diaspora entrepreneurial networks: four centuries of history. — Berg, 2005. — P. 27.
- ↑ И. П. Петрушевский. Очерки по истории феодальных отношений в Азербайджане и Армении в XVI - начале XIX вв. — Л., 1949. — С. 93.
- ↑ Родионова, 2008, с. 83.
- ↑ Какаш, Тектандер, 1896.
- ↑ Даврижеци, 1973.
- ↑ Bournoutian, 1994.
- ↑ Hirotake, 2006, с. 262.
- ↑ Родионова, 2008.
- ↑ Родионова, 2008, с. 84—85.
- ↑ The Tibetan History Reader / Edited by Gray Tuttle and Kurtis R. Schaeffer. — Columbia University Press, 2013. — P. 474.
- ↑ Petra Košťálová. Exile and Lamentation in the Armenian Historiographical Tradition of the 16th and 17th Centuries // Archiv orientální. — 2014. — № 82. — С. 477.
- ↑ James Barry. Armenian Christians in Iran: Ethnicity, Religion, and Identity in the Islamic Republic. — Cambridge University Press, 2018.
- ↑ а б Тройницкий, 1905, с. 53.
- ↑ Нахичеваньская ССР 1926. Архів оригіналу за 9 серпня 2021. Процитовано 1 червня 2020.
- ↑ Джульфинский район 1939. Архів оригіналу за 3 червня 2012. Процитовано 1 червня 2020.
- ↑ Джульфинский район 1959. Архів оригіналу за 23 січня 2020. Процитовано 1 червня 2020.
- ↑ Джульфинский район 1970. Архів оригіналу за 23 січня 2020. Процитовано 1 червня 2020.
- ↑ Джульфинский район 1979. Архів оригіналу за 30 травня 2012. Процитовано 1 червня 2020.
- ↑ Гурьев, 1912.
- ↑ A. E. Redgate. The Armenians. — Oxford: Blackwell, 2000. — P. 265.
- ↑ а б Armenia: Art, Religion, and Trade in the Middle Ages / Edited by Helen C. Evans. — Metropolitan Museum of Art, 2018. — P. 211.
- ↑ Encyclopedia of Monasticism / Editors William M. Johnston and Christopher Kleinhenz. — Routledge, 2013. — P. 55.
- ↑ Семёнов, 1865, с. 54—55.
- ↑ В. А. Шнирельман. Войны памяти: мифы , идентичность и политика в Закавказье. — М. : Академкнига, 2003. — С. 245.
- ↑ Н. Я. Марр /Экспедиция КИАИ в Нахичеванскую ССР, в район Джульфы и Апракуниса / «Билютень КИАИ в Тифлисе» № 8 / Изд-во АН СССР; Ленинград 1931 г. — стр.22
- ↑ а б в Айвазян, 1990.
- ↑ Lucian Harris, 2006.
- ↑ Sarah Pickman, 2006.
- ↑ IWPR, 2006.
- ↑ RC-B6-0111/2006.
- ↑ Карапетян, 2003.
- ↑ а б Stephen Castle, 2006.
- ↑ High-Resolution Satellite Imagery and the Destruction of Cultural Artifacts in Nakhchivan, Azerbaijan. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 1 червня 2020.
- ↑ IWPR staff in Nakhchivan, Baku and Yerevan (19 апреля 200). Azerbaijan: Famous Medieval Cemetery Vanishe. Інститут висвітлення війни та миру[en]. Архів оригіналу за 9 квітня 2012.
- Мовсес Хоренаци. Армянская география VII века по Р. Х. (приписывавшаяся Моисею Хоренскому) / Текст и пер. с присовокуплением карт и объясн. прим. изд. К. П. Патканов. — СПб. : Типографія Императорской Академіи Наукъ, 1877. — XXVIII, 84, 26 с., 2 л. карт; 24 с.
- Айвазян А. А. Джуга = ՋՈՒՂԱ. — Ереван : Советакан грох, 1985. — 152 с.
- Айвазян А. А. Джуга / Гл. упр. по охране и использ. памятников истории и культуры при Совете Министров АрмССР. — Ереван : Айастан, 1990. — 271 с. — ISBN 5-540-00811-1.
- Аракел Даврижеци. Книга историй / Пер. с арм., пред. и комментарии Л А Хандаряна. — М. : Наука, 1973. — Т. XXXVII. — 624 с. — (Памятники письменности Востока). — 15 000 екз.
- Географическо-статистический словарь Российской Империи / составил по поручению Императорского Русского Географического Общества П. Семёнов; при содействии В. Зверинского, Р. Маака и др.. — СПб. : Императорское Русское Географическое общество, 1865. — Т. 2. — С. 54—55. — 900 с.
- Родионова Е. М. Армяно-иранские связи в сефевидском Иране XVII в // Asiatica: Труды по философии и культурам Востока. Вып. 2 / Ответственный редактор С. В. Пахомов. — СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2008. — С. 83—102. — 234 с.
- Richard G. Hovannisian. Армянский народ от древности до современности = The Armenian People From Ancient to Modern Times. — L. : Palgrave Macmillan, 1997. — Vol. II. — P. 25. — 512 p. — ISBN 978-1403964229.
- Baltrušaitis J., Kouymjian D.. Julfa on the Arax and Its Funerary Monuments // Армянские исследования памяти Х. Берберяна = Armenian Studies Etudes Armeniennes in Memoriam Haig Berberian / Под ред. D. Kouymjian. — Galouste Gulbenkian Foundation, 1986. — P. 18—22. — 883 p.
- Какаш Стефан, Тектандер Георг. Путешествие в Персию через Московию: 1602—1603 гг. / Пер. с нем. [и авт. вступ. ст.] Алексей Станкевич. — М. : Университетская типография, 1896. — 62 с.
- Мовсес Хоренаци. История Армении = ՀԱՅՈՑ ՊԱՏՄՈՒԹԻՒՆ / Саркисян Г. Х.. — Ереван : «Айастан», 1990. — 291 с. — 13 000 екз. — ISBN 5-540-01084-1.
- George A Bournoutian. История армянского народа: (1500-1994) = A history of the Armenian people, Volume 2: 1500 A.D. to the Present. — Costa Mesa, CA : Mazda Publishers, 1994. — Vol. 2. — 238 p. — (History of Armenia). — ISBN 978-1568590325.
- Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий, по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / Под ред. Н.А. Тройницкого. — СПб. : тип. «Обществ. польза». Паровая типо-лит. Н. Л. Ныркина, 1905. — С. 37. — X, 270, 120 с.; 27 с.
- Maeda Hirotake. The Forced Migrations and Reorganisation of the Regional Order in the Caucasus by Safavid Iran: Preconditions and Developments. Described by Fazli Khuzani // Reconstruction and Interaction of Slavic Eurasia and Its Neughboring Worlds. — Sapporo : Slavic Research Denter Hokkaido University, 2006. — С. 262. — 373 с. — (21st Century COE Program Slavic Eurasian Studies). — ISBN 978-4938637392.
- Гурьев Б. М. Поездка в Тавриз : [рос.] // Исторический вестник : историко-литературный журнал. — СПб. : Тип. А. С. Суворина, 1912. — № 6.
- Самвел Карапетян. SOS: Уничтожение кладбища Джуги : [рос.] // Голос Армении : газета. — 2003. — № 5 (25 января).
- Известного средневекового кладбища больше нет : [англ.] // Інститут висвітлення війни та миру[en] : международная некоммерческая организация. — 2006. — 27 April.
- Sarah Pickman. Tragedy on the Araxes : [англ.] = Трагедия на Араксе // Archaeology : журнал. — Palm Coast, FL : Archaeological Institute of America, 2006. — 30 June.
- Lucian Harris (25 травня 2006). World Watches In Silence As Azerbaijan Wipes Out Armenian Culture. Partimoniosos.it. Архів оригіналу за 30 січня 2021. Процитовано 24 квітня 2018.
- Stephen Castle. Азербайджан „сплющил“ авторитетный армянский сайт : [англ.] = Azerbaijan „flattened“ sacred Armenian site // Independent : электронное издание. — 2006. — 29 May.
- Масальский В. И. Джульфа // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. — Т. Xa. (рос. дореф.)
- Джульфа // Большая советская энциклопедия : [в 51 т.] / гл. ред. Б. А. Введенский. — 2-е изд. — М. : Советская энциклопедия, 1952. — Т. 14 : Демосфен — Докембрий. — 655 с. (рос.)
- Джульфа // Большая советская энциклопедия : в 30 т. / главн. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : «Советская энциклопедия», 1969—1978. (рос.)
- Е. Д. Джагацпанян. Джуга // Большая российская энциклопедия : [в 36 т.] / председ. ред. кол. Ю. С. Осипов, отв. ред. С. Л. Кравец. — М. : Науч. изд-во «БРЭ», 2007. — Т. 8. Григорьев — Динамика. — С. {{{сторінки}}}. — ISBN 978-5-85270-338-5. (рос.)
- Джульфа (Азербайджан) — стаття з Iranica. Vazken S. Ghougassian
- Резолюция Европейского парламента о культурном наследии Азербайджана (англ.). The European Parliament. 16 лютого 2006. Архів оригіналу за 12 грудня 2020. Процитовано 25 квітня 2018.