Джульфа (Азербайджан)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Джульфа

Координати 38°57′21″ пн. ш. 45°37′51″ сх. д. / 38.95583333336077203° пн. ш. 45.63083333336077629° сх. д. / 38.95583333336077203; 45.63083333336077629Координати: 38°57′21″ пн. ш. 45°37′51″ сх. д. / 38.95583333336077203° пн. ш. 45.63083333336077629° сх. д. / 38.95583333336077203; 45.63083333336077629

Країна  Азербайджан
Адмінодиниця Джульфінський район
Дата заснування 6 століття до н. е.
Перша згадка 6 століття
Висота центру 715 м
Офіційна мова азербайджанська
Населення 12 500 осіб (2012)
Часовий пояс UTC+4
Поштовий індекс AZ 7200
Автомобільний код 72
GeoNames 148251
OSM 3789856 ·R (Джульфінський район)
Офіційний сайт culfa-ih.nakhchivan.az
Джульфа. Карта розташування: Азербайджан
Джульфа
Джульфа
Джульфа (Азербайджан)
Мапа

Джульфа́ (азерб. Culfa) — місто в Азербайджані, адміністративний центр Джульфинського району Нахічеванської Автономної Республіки. Розташоване на річці Аракс. У минулому вірменське селище, великий торговий центр. Вузлова залізнична станція Джульфа Нахічеванської залізниці[1][2][3][4][див.ком. 1].

Історія

[ред. | ред. код]

Джульфа в давнину і в середньовіччі

[ред. | ред. код]

Згідно з «Encyclopædia Iranica» Джульфа — давнє село на території історичної Вірменії[5]. Частина вірменської історико-географічної області Сюнік[6][4]. За переказами Джульфу заснував легендарний вірменський цар Тигран Єрвандуні[7], що жив у VI столітті до н. е. Вперше згадується у вірменського історика V ст. Мовсеса Хоренаці під назвою, що передається в українській транскрипції як «Джула». За Мовсесом, Тигран Єрвандуні оселив у ній полонених мідійців:

Джульфа (Zulpha) на карті Великої Вірменії, 1736 рік
(Відводить їм) також три авани (волості) — Храм, Джулу і Хошакунік — на іншому боці річки (Аракса), всю рівнину від Ажданакана до тієї ж фортеці Нахчавана.

Мовсес Хоренаці «Історія Вірменії»[8].


Говорячи про період VII—X століть британський вчений Кліффорд Едмунд Босворт[ru] зараховує Джульфу, разом з Двіном і Ані, до успішних вірменських торгових міст на долині Аракса[9].

Між X—XII століттями воно стало великим містом, центром вірменської торгівлі (насамперед шовком), що й надалі зберігало своє переважно вірменське населення[2].

З церков і монастирів Джуги джерела згадують пустинський монастир Св. Ованеса, церкву Катан, церкви Св. Богородиці і Св. Всеспасителя, Св. Геворга тощо[10][11].

Населення міста було переважно вірменським. Джон Картрайт, англійський мандрівник згадує серед жителів і грузинів, але ніяких інших згадок про значне грузинське або мусульманське населення міста немає, так само як і написів грузинською, арабською чи перською. Всі відомі релігійні споруди відносилися до Вірменської апостольської церкви[12].

А. Якобсон[ru] зазначає, що Джульфа було одним з міст південно-східної Вірменії, що пережила економічний підйом у XVI—XVIII століттях[13]. За з історикинею Інною Багдіандз Маккейб з Університету Тафтса «Джульфа в історичній Вірменії розташовувалося на річці Аракс на стародавньому торговому шляху»[14]. Вірменське торгове містечко Джульфа у другій половині XVI століття мало, за оцінками І. Петрушевського, 15-20 тисяч жителів, і було великою біржею європейсько-азійської торгівлі шовком[15].

Розорення Джульфи

[ред. | ред. код]

Місто мало переважно вірменське населення[16]. Георг Тектандер, що побував 1602 року в цих місцях з австрійським посольством, щодо населення міста зазначав

Прибувши до Вірменії, Його Величність також не зустрів жодного опору, і все продовжувало йти цілком благополучно. У місті Джульфа (Sulpha), сильній фортеці, населеній виключно тільки християнами, вірменами, шаха прийняли надзвичайно чудовим чином: на честь його в'Їзду всі будинки в місті, вибудуваному без дахів, але з балконами нагорі, були утикані (bestecket) свічками, яких всіх було до 50.000 і які горіли протягом всієї ночі. Що стосується інших видатних міст, яких налічується до 54-х, то про них доповість вашій імператорській Величності посол, який нині перебуває в Персії.

«Подорож до Персії через Московію: 1602-1603 роки»[17].

1604 року, в ході воєн між Перською та Османською імперіями, шах Персії, Аббас I Великий, щоб утримати під своєю владою Закавказзя, застосував у Вірменії тактику випаленої землі, в ході якої він вигнав все населення Східної Вірменії, як християнське, так і мусульманське[18][19].

Населення насильно переселили в Ісфаган[20], де воно утворило вірменське передмістя, яке існує донині — Нова Джульфа[21][11]. Однією з причин депортації «Всесвітня історія» називає бажання шаха позбутися конкуренції вірменського купецтва. Є. Родіонова називає три причини։ військово-стратегічна, політична і економічна[22]. Кількість депортованих французька історикиня Люс Бульнуа[en] оцінює близько 1200 сімейств։ «… 1605 року цар Персії шах Аббас насильно переселив 1200 вірменських сімей з Джульфи на Араксі у Вірменію»[23].

Аббас був настільки непохитним у своїй рішучості залишити Джульфу безлюдною, що наступного року послав армію, щоб вигнати близько тисячі жителів міста, які повернулися, і в 1616/17 роках знову вигнав близько тисячі сімей зі зруйнованого міста й околиць[12].

Раптове і драматичне розорення Джульфи справило глибокий і тривалий вплив на вірменське суспільство і культуру, що відзначається в літописах починаючи XVII століття[24]. Місто залишається важливим символом у колективній пам'яті іранських вірмен[25].

Джульфа у Новий час

[ред. | ред. код]
Рік Вірмени % Азербайджанці % Росіяни % Всього
1897 751 98 763[26]
1926 293 43,9 243 36,4 87 13 667[27]
1939 866 34,2 1 358 53,7 225 8,9 2.530[28]
1959 656 16,3 2 797 69,6 460 11,5 4.017[29]
1970 581 10,7 4 321 79,6 452 8,3 5.431[30]
1979 193 2,8 5 904 85,3 763 11,0 6 919[31]

На початку XIX ст. поселення було перенесено зі стародавніх руїн на нове місце, за 3 км на схід від історичного вірменського міста.

За Туркманчайським мирним договором 1828 року, що провів по Араксу російсько-перський кордон, південна частина Джульфи[ru] залишилася за Персією, північна ж відійшла до Росії. Вона була у складі Вірменської області, потім (від 1847 р.) Еріванської губернії.

За російської влади Джульфа перетворилася на прикордонний митний пункт, а її населення стало зростати, особливо з будівництвом залізниці (1908). 1891 року там було 649 жителів, до 1897—763 (751 з них — вірмени)[26].

Російський мандрівник початку XX століття Гур'єв Б. М., під час своєї подорожі до Тавриза, згадує і Джульфу:

Джульфа, як було зазначено, розташована безпосередньо на кордоні нашому з Персією. Переправившись через річку Аракс, ви вже знаходитесь у межах Персії і в першому перському селищі, яким є перська Джульфа. Мусульманське населення останньої, як мені повідомляли, зібрало двадцять тисяч на будівництво мечеті, яку чомусь бажало побудувати не в своїй Джульфі, а в російській. Однак російською владою їм це не було дозволено, і тепер мечеть мусульмани будуватимуть у своїй перській Джульфі.
Оригінальний текст (рос.)
Джульфа, как было указано, расположена непосредственно на границе нашей с Персией. Переправившись через реку Аракс, вы уже находитесь в пределах Персии и в первом персидском селении, которым является персидская Джульфа. Мусульманское население последней, как мне сообщали, собрало двадцать пять тысяч на постройку мечети, которую почему-то желало построить не в своей Джульте, а в русской. Однако русскими властями им это не было разрешено, и теперь мечет будет строиться мусульманами в своей персидской Джульфе.

Б. М. Гур'єв «Поїздка до Тавриза»[32].

Джульфа в новітній час

[ред. | ред. код]

1948 року Джульфа отримала статус міста, 1970 року мала 5 тис. населення, у 1991 — 8,3 тис.

У 1942—1944 роках в Джульфі закінчувався т. зв. «Перський коридор», по якому союзники СРСР постачали в СРСР озброєння і техніку для боротьби з фашистською Німеччиною.

Культурна спадщина

[ред. | ред. код]
Вірменський рукопис із Джульфи[33], 1587 рік

Середньовічні писарі згадують Джульфу як важливе місто і вихваляють його численні монастирі[34]. У середині XVII століття тут відзначається відродження вірменського архітектурного будівництва[35]. За описом Енциклопедії Брокгауза і Єфрона, «нині від старої Джульфи залишилися руїни будинків і церков, величезне кладовище з незліченними надгробними пам'ятниками, вкритими барельєфами та арабесками, і залишки опор двох-трьох мостів через Аракс»[7]. Згідно з виданим 1865 року «Географічно-статистичним словником Російської Імперії» місто, що колись нараховувало 8000 родин, на момент виходу словника було невеликим поселенням. В ньому налічувалося 24 вірменські церкви, з яких 13 були залишені. На думку автора найкращим з храмів був побудований в часи Шаха Абаса, монастир Спасителя, в якому 1865 року жив 1 вірменський архієрей, 5 архімандритів і 20 ченців. Крім цього у храмі спочивали тіла першого архієрея Джульфи Хачатура і будівничого церкви Давида. Іншими окремо зазначеними у словнику культовими спорудами були: побудований 1613 року жіночий монастир Св. Катерини; споруджений 1628 року ходжою Петросом собор Бетлемес; збудована 1611 року церква Ходженець (залишена до 1865 року). При чоловічому монастирі було кладовище, написи на деяких могилах якого відносяться до другої половини XVI століття[36].

Російський історик В. Шнірельман відзначає систематичне замовчування азербайджанськими авторами вірменської історичної спадщини Джульфи[37].

До кінця XX століття серед руїн Старої Джульфи ще зберігалися в зруйнованому стані:

  • Фортеця Джуги або Дарзвазрі — X—XII століття. Знаходилась у східній частині середньовічного міста, на пагорбі поблизу Аракса.
  • Міст — чотириарковий, побудований у ранньому середньовіччі з тесаних каменів на вапняному розчині. Арковий проліт досягав 37 м у довжину за ширині 3 м. Наприкінці XVI ст. вже був зруйнований.
  • Міська лазня — кінець XVI століття. Складалася з декількох приміщень зі склепінчастими перекриттями. Її будівельником вважали останнього міського голову вірменської Джуги Ходжу Хачика.
  • Головний каравантун (каравансарай) — на березі р. Аракс. Мав аркову прямокутну форму, був побудований з тесаних каменів і займав досить велику територію.
  • Церква Помболозі або Тавараці (Пастуша) — центрально-купольна церква, відновлена в XVI ст.
  • Церква сурб Аствацацін (св. Борогодиці) — XII—XIII ст., реставрована в XVI ст. Розташовувалася в східній частині Джуги, безпосередньо біля міської стіни. Прямокутна церква була оточена з усіх боків високим муром, що створювало враження невеликої фортеці.
  • Церква Помпозіжам[38]
  • Монастир Аменапркич[ru] — IX—X ст., реставрований 1271 року пароном Ваграмом. Перебував на височині, розташованій на краю «Долини Вітрів». Являв собою невелику центрально-купольну церкву і декілька одноповерхових і двоповерхових житлових і господарських будівель, оточених стіною.
  • Печери — з безлічі каменоломень і печер в «Ущелині Вітрів» і в скелях, що оточують місто, найпримітніші печери «Чгнавор» і «Крекачатун». Датуються II—I тис. до н. е., і, як в давнину, так і в середньовіччі, служили для проживання і укриття в разі небезпеки[10][39].

Починаючи з XIII—XIV століть у скрипторіях Джульфи створювалися ілюміновані рукописи. Попри значні втрати, почасти через те, що місто зруйнував шах Аббас I, а його населення депортовано в Ісфаган, кілька збережених рукописів свідчать про славу і багатство цього комерційного міста і його жителів. Відомий, наприклад, рукопис однієї з праць Григора Татеваці, скопійованої і багато ілюмінованої в Джульфі 1456 року художницею Маріам[34].

Кладовище хачкарів і його знищення

[ред. | ред. код]

Серед джульфинських пам'яток було кладовище хачкарів, розташоване на трьох пагорбах[40][41][42][43]. Олександр Родес, описуючи відвідування Джульфи 1648 року, говорить про 10 тис. повністю збережених хачкарів. На початку XX століття на цвинтарі залишалося ще 6 тис. хачкарів, вертикальних надгробків, три церкви і каплиця.

1812 року англійський дипломат Вільям Сузлі, відвідавши Джугу, зазначає:

Я досліджував руїни Джульфи, все населення якої складають 45 вірменських сімей, судячи з усього з найнижчих верств. Між тим про колишню чисельність населення свідчить велике кладовище, розташоване на схилі, що спускається до самої річки, з численними надгробками, що стоять щільно в ряд, немов солдатські роти. Це пам'ять багатьох поколінь, підсумок багатьох століть ...

[44][неавторитетне джерело]

Кладовище в Джульфі до знищення

Кладовище Джуги досліджували 1912 року Ашхарбек Калантар і Арт. Григорян, у вересні 1915 року його вивчив і сфотографував відомий фотограф Арташес Вруйр за допомоги студента Григора Агамаляна. Агамалян нарахував тоді 2100 хачкарів. У 1971-73 роках, коли кладовище вивчав історик Аргам Айвазян[ru], нарахували 2707 хачкарів[39][7].

Аргам Айвазян розділив хачкари на групи за періодами: ранній період IX—XV ст., перехідний період XV—XVI ст. і остання, найголовніша група — з середини XVI ст. до 1604 р., що відрізняється особливою майстерністю різьбярів[10][39].

Згідно з ІКОМОСом, 1998 року азербайджанський уряд видалив 800 хачкарів, але руйнування було припинено через протести ЮНЕСКО. 2002 року руйнування кладовища відновилося, до 2006 року від кладовища не залишилося й сліду[45]. 2010 року повідомлення очевидців про руйнування кладовища підтверджила Американська асоціація сприяння розвитку науки на основі аналізу супутникових знімків регіону[46].

Навесні 2006 року азербайджанський журналіст з Інституту війни і миру Ідрак Аббасов спробував дослідити кладовище, однак місцева влада заборонила йому відвідати цей об'єкт[47]. Проте, він зміг добре розглянути територію кладовища і підтвердив, що воно повністю зникло. Азербайджан заборонив представникам Європейського парламенту оглянути колишнє кладовище в квітні 2006 року[45].

З кількох тисяч хачкарів залишилися тільки ті, які було вивезено з Джульфи: 10 хачкарів XVI—XVIII, вивезених до Кавказького музею в Тбілісі, за ініціативою його засновника Густава Радде (1867 р.) і кілька хачкарів, перевезених у радянський час до Ечміадзіна[7].

Відомі уродженці

[ред. | ред. код]
  • Маттеос Джугаєці[ru] — вірменський мислитель, літературознавець і богослов XIV—XV століть
  • Акоп Джугаєці[ru] — вірменський художник-мініатюрист кінця XVI початку XVII століття, видатний представник Джульфинської школи вірменської мініатюри.
  • Симеон Джугаеці — вірменський філософ, богослов, мовознавець, педагог і громадський діяч XVII століття.
  • Алекперов Фізулі Гасан огли[ru] — міністр праці та соціального захисту Азербайджанської Республіки від 2006 року.

Див. також

[ред. | ред. код]

Коментарі

[ред. | ред. код]
  1. Від 1942 до 1989 року — на залізничній лінії Баку-Єреван [3]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Hovannisian, 1997, с. 25.
  2. а б БСЭ, 1952.
  3. а б БСЭ, 1972.
  4. а б БРЭ, 2007.
  5. Джульфа (Азербайджан) — стаття з Ираника. Multiple Authors
  6. Robert H. Hewsen. The Geography of Ananias of Širak: Ašxarhacʻoycʻ, the Long and the Short Recensions. — Reichert, 1992. — P. 190.
  7. а б в г ЭСБЕ, 1893, с. 557.
  8. Хоренаци, 1990.
  9. Джульфа (Азербайджан) — стаття з Ираника. W. B. Fisher, C. E. Bosworth
  10. а б в Айвазян, 1985.
  11. а б Всемирная история. — М., 1958. — Т. 4. — С. 563.
  12. а б Baltrušaitis, Kouymjian, 1986, с. 18—22.
  13. А. Л. Якобсон. Армянские хачкары. — 1986. — С. 62—63.
  14. Diaspora entrepreneurial networks: four centuries of history. — Berg, 2005. — P. 27.
  15. И. П. Петрушевский. Очерки по истории феодальных отношений в Азербайджане и Армении в XVI - начале XIX вв. — Л., 1949. — С. 93.
  16. Родионова, 2008, с. 83.
  17. Какаш, Тектандер, 1896.
  18. Даврижеци, 1973.
  19. Bournoutian, 1994.
  20. Hirotake, 2006, с. 262.
  21. Родионова, 2008.
  22. Родионова, 2008, с. 84—85.
  23. The Tibetan History Reader / Edited by Gray Tuttle and Kurtis R. Schaeffer. — Columbia University Press, 2013. — P. 474.
  24. Petra Košťálová. Exile and Lamentation in the Armenian Historiographical Tradition of the 16th and 17th Centuries // Archiv orientální. — 2014. — № 82. — С. 477.
  25. James Barry. Armenian Christians in Iran: Ethnicity, Religion, and Identity in the Islamic Republic. — Cambridge University Press, 2018.
  26. а б Тройницкий, 1905, с. 53.
  27. Нахичеваньская ССР 1926. Архів оригіналу за 9 серпня 2021. Процитовано 1 червня 2020.
  28. Джульфинский район 1939. Архів оригіналу за 3 червня 2012. Процитовано 1 червня 2020.
  29. Джульфинский район 1959. Архів оригіналу за 23 січня 2020. Процитовано 1 червня 2020.
  30. Джульфинский район 1970. Архів оригіналу за 23 січня 2020. Процитовано 1 червня 2020.
  31. Джульфинский район 1979. Архів оригіналу за 30 травня 2012. Процитовано 1 червня 2020.
  32. Гурьев, 1912.
  33. A. E. Redgate. The Armenians. — Oxford: Blackwell, 2000. — P. 265.
  34. а б Armenia: Art, Religion, and Trade in the Middle Ages / Edited by Helen C. Evans. — Metropolitan Museum of Art, 2018. — P. 211.
  35. Encyclopedia of Monasticism / Editors William M. Johnston and Christopher Kleinhenz. — Routledge, 2013. — P. 55.
  36. Семёнов, 1865, с. 54—55.
  37. В. А. Шнирельман. Войны памяти: мифы , идентичность и политика в Закавказье. — М. : Академкнига, 2003. — С. 245.
  38. Н. Я. Марр /Экспедиция КИАИ в Нахичеванскую ССР, в район Джульфы и Апракуниса / «Билютень КИАИ в Тифлисе» № 8 / Изд-во АН СССР; Ленинград 1931 г. — стр.22
  39. а б в Айвазян, 1990.
  40. Lucian Harris, 2006.
  41. Sarah Pickman, 2006.
  42. IWPR, 2006.
  43. RC-B6-0111/2006.
  44. Карапетян, 2003.
  45. а б Stephen Castle, 2006.
  46. High-Resolution Satellite Imagery and the Destruction of Cultural Artifacts in Nakhchivan, Azerbaijan. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 1 червня 2020.
  47. IWPR staff in Nakhchivan, Baku and Yerevan (19 апреля 200). Azerbaijan: Famous Medieval Cemetery Vanishe. Інститут висвітлення війни та миру[en]. Архів оригіналу за 9 квітня 2012.

Література

[ред. | ред. код]

Статті та публікації

[ред. | ред. код]

Зовнішні медіафайли

[ред. | ред. код]
  • Ջուղա на YouTube — «Джуга», история города Джульфа, RAA Armenia=(вірм. Ֆիլմը ներկայացնում է պատմական Ջուղա քաղաքի պատմությունը և աշխարհահռչակ գերեզմանոցի ոչնչացումը Նախիջևանի Ինքնավար Հանրապետության և Ադրբեջանի իշխանությունների կողմից, 2012)

Посилання

[ред. | ред. код]