Джурин (Шаргородський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Джурин
Dzuryn.jpg
Країна Україна Україна
Область Вінницька область
Район/міськрада Шаргородський район
Рада/громада Джуринська сільська рада
Код КОАТУУ 0525381401
Основні дані
Засноване 1547[1]
Населення 3734
Площа 6,2 км²
Поштовий індекс 23545
Телефонний код +380 434423
Географічні дані
Географічні координати 48°41′08″ пн. ш. 28°17′41″ сх. д. / 48.68556° пн. ш. 28.29472° сх. д. / 48.68556; 28.29472Координати: 48°41′08″ пн. ш. 28°17′41″ сх. д. / 48.68556° пн. ш. 28.29472° сх. д. / 48.68556; 28.29472
Водойми Суха, Деребчинка
Місцева влада
Адреса ради 23543 Вінницька область, Шаргородський район, с. Джурин, вул. Заводська
Карта
Джурин. Карта розташування: Україна
Джурин
Джурин
Джурин. Карта розташування: Вінницька область
Джурин
Джурин
Мапа

Джурин у Вікісховищі?

Джурин — село Шаргородського району Вінницької області в Україні, центр Джуринської сільської ради. Колишнє містечко.

Географія села[ред. | ред. код]

Село Джурин лежить в улоговинах поміж подільськими пагорбами, розташований в південно-східній частині Шаргородського району в межах південно-західної частини Подільської височини, частина з яких є покладами вапняка-черепашника, котрий понад пів століття мешканці Джурина видобували підземним способом у якості надійного будівельного матеріалу. Садиби господарств розташовані здебільшого на крутосхилах, які спускаються до двох річок, котрі в центрі Джурина стікаються в одну. І лише тут частина села розташовується на рівнинній місцевості, де знайшлося місце і стадіону, і парку, і трьом ставкам. Ще тут, у дев'ятнадцятому столітті, розташовувався цукровий, котрий згодом перетворився в машинобудівний завод системи Укрхарчопроду, сільський будинок культури, музична школа, лісництво, дільнична лікарня, свого часу на цій улоговині містилися також млин, стайня для колгоспних коней, телятник, приміщення побуткомбінату.

У селі річка Деребчинка впадає у Суху, ліву притоку Мурафи.

Двори селян розміщенні вздовж улуговин, які вподовж століть поділилися умовно на присілки і кутки: Гончарівка, Кривда, Когутівка, Вила, Лапаївка, Русавський яр, Голинчинський яр, Причепилівка (є й інша простонародна назва цієї частини села — Корея). Завдяки внутрісільській міграції на південний-захід від центру населеного пункту утворилося престижне поселення Висілок, після того, як та частина горішньої площі сельбища виявилася забудована, утворився інший — Мурафський Висілок. Він, як і попередній, також знаходиться на пагорбі відносно основної частини Джурина. Назва «Мурафський» сформувалася від того, що садиби новоселів розташувалися упродовж шляху до села Мурафа, на берегах однойменної річки.

Джурин межує з селами: Сапіжанка (на відстані трьох кілометрів), Хоменки — п'ять кілометрів, Вербівка — один кілометр, Мала Деребчинка — межа в межу, Деребчин — дев'ять кілометрів, Зведенівка — 8 км. Село Мурафа — за дванадцять кілометрів, Голинченці — за п'ять кілометрів. До районного центру Шаргород відстань — 18 кілометрів. До залізничних станцій — Рахни Лісові — 18 кілометрів, до станції Ярошенка — 26 кілометрів. Відстань до кордону з Молдовою, прикордонним пропускним пунктом на мосту через річку Дністер дорівнює 55 км. До обласного центру Вінниці — 95 км, до Києва — 360 кілометрів.

Основні вантажопасажирські перевезення здійснюються через залізничну станцію Рахни Лісові, відстань до якої 18 км.

Від Джурина до міжнародної автомагістралі Е 583 (М-21) Ясси — Бєльці — Могилів-Подільський — Вінниця — Житомир 40 км. Відстань до аеропорту м. Вінниці — 100 км.

Адміністративний поділ[ред. | ред. код]

Містечко Джурин (Чурилів. Згадується з 1547 р. [ІМСВн])

За адміністративним поділом входило до складу: XVI ст. — Брацлавське воєводство, XIX cт. — Ямпільський повіт. У двадцятому столітті декілька разів Джурин був районним центром. У тому числі і в часи Другої світової війни, коли Джурин належав до окупаційної зони Трансністрії боярської Румунії. В останній раз статусу районного центру Джурин позбавлений навесні 1959 року, в пору так званого укрупнення районів. Село ввійшло до складу Жмеринського району, що було вкрай економічно і з позиції логічних географічних міркувань не вигідно, оскільки від Джурина до Жмеринки — 57 кілометрів. З початку 1965 року і по нинішній час знаходиться у складі Шаргородського району.

Визначні постаті[ред. | ред. код]

Літопис[ред. | ред. код]

Як свідчать літописні дані, на які в своїх творах посилається історик Михайло Грушевський, на місці нинішнього Джурина свого часу розташовувався знаменитий в цих краях замок Чурилів. За давніми переказами, тутешня місцевість звалася Чурилівщиною і в давні часи належала Чурилам. Згодом — князям Горським та князям Толочимським, пізніше Потоцьким, Собанським.

Після Люблінської унії 1569 року землі Джурина відійшли до Речі Посполитої. Джурин перебував під культурним, релігійним та правовим впливом Речі Посполитої. Та населення чинило впертий опір і окатоличення не відбулося. Мешканці Джурина брали активну участь у національно-визвольній боротьбі українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького. Джурин був сотенним містечком і входив до складу Брацлавського полку. Командував полком легендарний Данило Нечай.

З 1672 року згідно з Бучацьким договором територія Брацлавського воєводства відходила до Туреччини. У Джурині було розміщено турецький гарнізон, турки перебували 27 років.

1699 року Джурин знову відійшов до Речі Посполитої. Приблизно в цей час в містечку поселилася велика громада євреїв. Після відходу турків із Джурина польська шляхта відновила старі порядки. У відповідь селяни часто чинили збройний опір. Особливо широкого размаху повстанський рух набув під час Коліївщини 1768 року.

Після другого поділу Польщі 1793 року вся Правобережна Україна відійшла до Російської імперії. Джурин став належати до Рожнятівської волості Ямпільського повіту Подільської губернії. На початку XIX ст. Джурин був звичайним подільським містечком. Ще з 1767 р. він мав Магдебурзьке право, згідно з яким щомісяця в Джурині проводився ярмарок, а щотижня працював тваринницький ринок. Процвітали також різні ремесла: гончарство, ткацтво, шевство, кравецтво. Була в Джурині поштова станція, ветеринарний пункт та два заїжджих двори.

1861 року — 2667 жителів.

1868 року — 262 оселі, 4 млини, 10 ремісників.

Після того, як місто перейшло до Потоцьких г. Золота Пилява, Теодор Потоцький отримав привілей на проведення 12 ярмарків.

Існував тут також обороний замок. Під час революції 1917 був знищений. Побудований одним з Чурилів, чотирикутний в плані. Від Чурилів до Собанських в палаці ніхто не мешкав.

Палац[ред. | ред. код]

Наприкінці 19 ст. на території Джурина знаходився палац Гортензії Собанської. Розташувався він над річкою, обрамлений гарним, доглянутим парком, якого заклав відомий майстер садівництва Міклер. Усе це було зруйновано під час однієї з воєн. За свідченнями очевидців, у палаці знаходилися колекція полотен голландських художників, а також роботи Ю. Козака і Е. Доманівського. Тамтешня бібліотека налічувала майже 7000 томів, серед них особливою цінністю вирізнялися стародруки (Volumina Legum)

Працювала «фабрика цукру» — бурякопереробне підприємство. Під час одного з нальотів німецької авіації 1941 року місцевий цукрозавод було вщент зруйновано. Після Другої світової війни фахівці встановили, що відновленню його виробництво не підлягає. На цих фундаментах спершу створено ремонтно-механічні майстерні (1954 р.), а за тим і машинобудівний завод, який виготовляв різноманітне некомплектне обладнання для колишніх 192 цукрових заводів УРСР. У сімдесятих роках минулого століття, під керівництвом головного інженера підприємства Віктора Шпортко, тут було запущено в вироництво плавильну піч електро-дугового принципу роботи, що вважалося значним технічним досягненням.

У роки Другої світової війни в Джурині румунські окупанти організували єврейське ґетто. Сюди було депортовано понад 3500 громадян єврейської національності переважно з Буковини (м. Хотин), Румунії (м. Радівці).

Святині[ред. | ред. код]

  • Дерев'яна Церква Покрови, збудована 1764 року [ГСК, с. 552] У 1901 р. була ветхою, збирали кошти на нову кам'яну церкву [ПЦ, c. 1042—1043].
  • Кам'яна Церква Різдва богородиці, збудована 1825 року [ГСК, с. 552]. Розташована у передмісті біля греблі. Дах залізний [ПЦ, c. 1042—1043].

В Джурині є 2 єврейських цвинтаря: старий та новий.

Корисні копалини[ред. | ред. код]

Понад 70 років у районі с. Джурин здійснюється видобуток пиляного будівельного каміння з вапняку-черепашника. Промислові запаси його визначаються в обсягах 1 634 тисяч метрів кубічних. Видобуток його здійснюють промисловим підземним способом, у штольнях. Для цього використовують кам'янорізальні машини, електровози для доставки блоків на поверхню. Організацією видобутку будівельних матеріалів займається промислове підприємство, яке впродовж своєї історії носило різні офіційні назви — кар'єроуправління, комбінат стінових матеріалів, шахтоуправління і ніші.

Із видобутого в Джуринських кар'єрах каменю черепашника споруджено тисячі будівель в подільському краю. І цей процес продовжується.

1956 року, після закінчення Київського гірничого технікуму, майстром одного з кар'єрів почав працювати в Джурині виходець із с. Заболотне Крижопільського району Вінницької області Микола Рябий, який згодом став відомим українським письменником. Один із його романів — «Берег», присвячений робітникам Джуринського кар'єроуправління.

Крім вапняків, на території Джуринської сільської ради є значні запаси граніту та поклади глини і піску.

Значний інвестиційний потенціал має деревообробна промисловість. Змішані ліси займають площу у 2000 га (майже 32,3 % всієї території) і складаються з дубу, грабу, липи, сосни і клену. В селі з 1988 року працює лісництво і на сьогодні є одним з найкращих лісових господарств України.

Агропромислове виробництво[ред. | ред. код]

Сільськогосподарський сектор економіки спеціалізується на рослинництві і тваринництві. Вирощуються зернові і технічні культури . Загальна посівна площа становить 2575,4 га (більше 41,5 % всієї території). Тваринницька галузь м'ясо-молочного напрямку спеціалізується на свинарстві (374 гол.) та утриманні великої рогатої худоби (551 гол.). Є також 14 коней і 32 кози. Пасовища займають 112 га і 17 га займають заплавні луки.

Птахівництво розвивається лише у приватних господарствах (9586 курей). Досить розвинене бджільництво (є 395 бджолосімей). Ставкове господарство займає площу у 14,3 га. Ставки використовуються для рибальства. Ловиться короп, карась, щука, окунь та білий амур.

Найбільшим підприємством сільськогосподарського сектору економіки є СТОВ «Мрія», яке утворене з колишнього колгоспу «Радянська Україна». Нині обробляється 1800 га землі. Збережено усі галузі сільського господарства, а у рільництві запроваджено прогресивну технологію вирощування культур.

Соціальний розвиток[ред. | ред. код]

У різні часи, в останнє — до 1959 року, Джурин був районним центром. Це дало змогу більш-менш розвивати соціальну сферу. В селі дві загальноосвітні школи — восьмирічна і середня, а також дитяча музична школа. Діє дитячий садок. Функціонують дільнична лікарня, Будинок культури, відділення зв'язку, загін протипожежної охорони, чотири бібліотеки. Є заклади громадського харчування, місцевий хлібозавод, комунальне підприємство побутового обслуговування. Діють малі і колективні підприємства з надання різноманітних послуг. Свого часу в Джурині працювали будинок дитини-малютки, туберкульозна лікарня.

Бурхливий розвиток соціальної структури — будівництво середньої школи, будинку культури здійснено зусиллями місцевого колгоспу в середині шістдесятих років минулого століття, коли його очолював вмілий господарник Микола Володимирович Попов.

Екологія[ред. | ред. код]

Неофіційно Джурин називають «другим українським Чорнобилем».[2] За селом, на площі 4,5 га знаходиться один із найбільших в Україні могильник отрутохімікатів, у якому знаходиться 1023 тонни відходів із невикористаних мінеральних добрив, нітратів, пестицидів. Серед них одна тонна ртуті, близько 500 тонн дусту ДДТ, інші хімічні сполуки, які утворилися в наслідок змішування цих складних речовин. Поховання реагентів відбулося 1978 року, з дев'яти областей України, із використанням зусиль Міноборони і МВС СРСР. За цей час тут не проведено жодного інструментального дослідження стану заховання, за полігоном нині ніхто не доглядає. (Більш детально про цю екологічну проблему читайте в книзі О. Горобця та І. Нечіпайла.[3]

Особистості[ред. | ред. код]

Народився у вересні 1909 року в селі Джурин. Батько працював кочегаром у місцевому цукровому заводі, мати — домогосподарка. Після закінчення школи, восени 1927 р. вступив до Могилів-Подільського педагогічного технікуму. Здібного юнака мобілізували на комсомольсько-педагогічну роботу: працював завідувачем культпропом Джуринського райкому комсомолу, а з 1931 р. — секретарем Шаргородського райкому комсомолу.

У 19311933 рр. Іван Зеленюк проходив строкову військову службу. Згодом командуванням направлений на навчання до Академії комуністичного виховання ім. Н. В. Крупської (Комвуз). Завершити навчання не вдалося — з другого курсу мобілізований на комсомольську роботу: спочатку працював завідувачем політвідділу Теофіпольської МТС, згодом — секретарем Остропільського райкому комсомолу (тоді — Кам'янець-Подільська, нині — Хмельницька область).

У травні 1937 року І. С. Зеленюк призначений завідувачем сектору ЦК комсомолу України, у травні 1938 р. — першим секретарем Чорноострівського райкому партії Кам'янець-Подільської області. Після приєднання Західної України до складу УРСР очолив Снятинський райком КП(б)У Станіславської (нині — Івано-Франківської) області. Із травня 1940 року виконував обов'язки голови міськвиконкому Чернвіців.

Того ж 1940 року був обраний другим секретарем Чернівецького обкому партії і працював на цій посаді до початку Німецько-радянської війни. На фронт І. С. Зеленюк був мобілізований у перші дні війни. Його призначили заступником начальника політвідділу 40-ї армії, якою командував генерал К. С. Москаленко. Комісар І. С. Зеленюк постійно бував на найвідповідальніших ділянках передової лінії фронту, йшов з бійцями у наступ. Генерал-полковник О. І. Родимцев у своїй книжці мемуарів «Твои, Родина, сыновья!» (К.1962) стор.136-138 згадував, як він з І. С. Зеленюком дивом врятувалися від ворожої бомби, котра розірвалися поруч окопу, в якому вони перебували, як відбивалися від нацистів при обороні м. Тіме.

28 грудня 1941 року батальйонний комісар І. С. Зеленюк отримав першу бойову нагороду — орден Червоної Зірки.

На фронтах співпрацював із письменниками Миколою Бажаном, Вандою Василевською та Олександром Корнійчуком. Усе життя підтримував дружні стосунки з представниками письменницької еліти, користувався серед них повагою і авторитетом, позаяк був високо освіченою, культурною людиною.

На фронтових дорогах І. С. Зеленюк зустрічався, поспіль воював із І. С. Грушецьким, М. С. Хрущовим, Л. І. Брежнєвим. У його сімейних фотоальбомах залишилося чимало світлин про ці зустрічі. У той час комісаром військового госпіталю служила дружина І. С. Зеленюка — Любов Іванівна. У листопаді 1942 року І. С. Зеленюка призначили комісаром (замполітом) 141-ї стрілецької дивізії, яка входила до складу 60-ї армії генерала І. Д. Черняховського. Бійці дивізії у складі Степового, а пізніше І-го Українського фронтів до кінця 1942 року вели оборонні бої на лівому березі Дону, брали участь у Воронезько-Касторенській, Харківській операціях, на Курській дузі, Чернігівсько-Прип'ятській операції, Київській, наступальній, Київській оборонній, Житомирсько-Бердичівській наступальній операціях, в результаті чого були визволені Харків, столиця України Київ, частина Правобережної України.

Бойовий шлях І. С. Зеленюк завершив у чині полковника. Удостоєний орденами Вітчизняної війни І ступеня, Бойового Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»

Після звільнення Буковини від нацистських загарбників ЦК Компартії України відкликав І. С. Зеленюка з фронту і призначив у березні 1944 р. на посаду першого секретаря Чернівецького обкому КП(б)У. І. С. Зеленюк обирався депутатом Верховної Ради УРСР (1941—1947 рр.), з 1946 р. — Верховної Ради СРСР. Неодноразово виступав на сесіях Верховної Ради. І в той же час відновив навчання на історичному факультеті Чернівецького державного університету. Диплом викладача історії з відзнакою отримав 1946 року.

Наказом міністра освіти України Павла Тичини (з ним він підтримував тісні контакти)в січні 1947 р. І. С. Зеленюк призначений директором Кам'янець-Подільського учительського інституту. Під його керівництвом інститут із 1948-49 навчального року реорганізований у педагогічний з чотирирічним терміном навчання. Того ж року 16 викладачів інституту приступили до написання кандидатських дисертацій. У 1950 р. викладацький колектив інституту налічував 47 осіб. У важливій справі піднесення освітнього престижу викладацького складу вишу першу скрипку грав ректор, який одночасно з виконанням основних обов'язків, працював викладачем історії СРСР та УРСР, а з вересня 1952 року — одночасно і завідував кафедрою історії СРСР.

Майже 20 років працював ректором вишу. Під його керівництвом упродовж 1953-62 рр. побачили в світ 12 томів «Записок Кам'янець-Подільського педагогічного інституту», які стали концентрованим доробком науково-педагогічного колективу того часу.

Ректор особисто займався формуванням бібліотечного фонду вишу. Цьому він надавав винятково важливого значення. Щорічно до бібліотеки вишу надходило близько 30 тис. книг. Якщо в 1947—1948 рр. бібліотечний фонд ледве налічував 13 тис. книг, у 1950 р. — 32000, то в 1955 р. — перевищив 130 000 томів. У 1958 р. бібліотека інституту стала найбільшою в області. А за станом на 1 липня 1968 р. у фонді інституту налічувалося 414 тис. 895 примірників книг, бібліотека отримувала 238 журналів, 28 назв газет.

Та чи не найбільшим досягненням І. С. Зеленюка стало спорудження студентського гуртожитку. Плідно займався Іван Степанович науковою діяльністю. Тематично така робота мала два основних напрямки: вивчення минулого Буковини та історичного розвитку Поділля в другій половині XIX — на початку XX ст. Предметом його кандидатської дисертації стала боротьба трудящих Буковини проти румунських загарбників у 1918-40 рр. З-під його пера з'явилися десятки історичних нарисів, опублікованих у журналі «Альманах Буковини» та інших періодичних виданнях. Авторитет ученого-історика І. С. Зеленюк зміцнив, захистивши 1952 року кандидатську дисертацію.

З 1950 року праці І. С. Зеленюка неодноразово друкувалися на сторінках обласної газети «Радянське Поділля». 26 грудня того року побачило світ його дослідження «Повстання декабристів». 1958 року за редакцією І. С. Зеленюка вийшла книга «В боях за Жовтень: спогади учасників революційної боротьби на Поділлі».

Найбільшою працею ученого І. С. Зеленюка стало монографічне дослідження «1917 рік на Поділлі» (1966 р.). Темі революційних подій 1917 року на Поділлі присвячено написаний ним розділ до колективного академічного видання «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні». І. С. Зеленюк разом із іншими науковцями автор нарису про Нову Ушицю, що увійшов до 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР».

Майже 20 років Іван Степанович Зеленюк очолював Кам'янець-Подільський педагогічний інститут. Помер І. С. Зеленюк 5 грудня 1966 року.

Детальніше про І. С. Зеленюка читайте тут[недоступне посилання з квітень 2019] У батьків Івана Степановича Зеленюка — Степана Федоровича і Одарки Василівни, була багатодітна сім'я. Окрім сина Івана у них були іще Василь (жив і помер у Джурині), Юстина (жила і померла в Джурині), Михайло — жив і тривалий час працював інспектором обласного відділу освіти в Харкові (нині — покійник), Володимир — все життя мешкав у Фастові Київської області (2010 р. помер на 81 році життя), Євдокія (Дуня)(88 років) — переїхала на постійне місце проживання до дочки — Світлани Ільченко, колишньої випускниці Джуринської середньої школи, у Куп'янськ Харківської області.

У Івана Степановича Зеленюка двоє дітей — дочка Тамара (1936 року нароження), мешкає зі своєю сім'єю в Києві та син Аркадій (1946 року народження). Проживає в Кам'янець-Подільському. До сторіччя з дня народження І. С. Зеленюка професор Кам'янець-Подільського національного університету імені І. Огієнка А. Г. Філінюк видав автобіографічну книжку про відомого українського історика, партійного і просвітительського діяча, озаглавлену «Життя, віддане справі» (КП."Аксіома".2008).

Перу Олександра Горобця також належать широко відома політична есея «Босоніж по битому шклу»[5] (2003 р.), видана 2003 року і художній твір — * Заручник спокуси, або Записки гламурного коханця. — Харків : АТОС, 2010. — 263 с. — ISBN 978-966-2181-62-3. За яскраву книгу публіцистики «Свічка на вітрі»[1] (видана 2014 р.) Олександр Горобець удостоєний Міжнародної літературної премії в галузі літератури й публіцистики імені Власа Самчука за підсумками конкурсу письменників 2016 року. 2016 рукопис нової книги О. Горобця «Постаті з вирію» [2] переміг на творчому конкурсі серед письменників столиці України і виданий книгою у видавництві «Фенікс» на кошти Київської міської державної адміністрації.

Олександр Горобець народився 25 січня 1950 року в селі Джурин. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (1979 р.), Вищу партійну школу при ЦК Компартії України (1981 р.)

Олександр Горобець — професійний журналіст, політолог. Працював у редакції газети «Вінницька правда», за тим — членом редколегії, завідуючим відділом сільського господарства газети «Сільські Вісті» (19811987 рр.), головним редактором газети Правда Украины (19912000 рр), власним кореспондентом московських Інтернет-газет ПРАВДА.Ру[6] та Утро. Ру[7] в Україні, помічником-консультантом ряду народних депутатів України, начальником управління патронатної служби Міністра аграрної політики України, прес-секретарем, директором департаменту, членом колегії Міністерства вугільної промисловості України. Державний службовець 4 рангу, Заслужений журналіст України (1995 р.). Доцент кафедри журналістики Київського університету «Україна»[недоступне посилання з липень 2019]. Відомий блогер міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы», українських популярних Інтренет видань «Українська правда», Кореспондент.net, Газета.ua, «ТелеКритика» та інших.

Електронні версії книжок Олександра Горобця, сотень його публікацій у вітчизняній і зарубіжній пресі на персональному сайті письменника.

23 жовтня 2012 року Олександра Горобця прийнято до Національної спілки письменників України.

Дружина — Горобець Ольга Іванівна — завідуюча сектором фінансово-економічного департаменту Міністерства аграрної політики та продовльства України. Син — Горобець Тарас Олександрович — народився в Джурині, закінчив Харківську юридичну академію України імені Ярослава Мудрого, працює заступником голови Державної екологічної інспекції України, дочка Тетяна — працівник однієї з науково-дослідних установ системи Мінагрополітики України.

  • Олійник Іван Іванович (*11 липня 1951) уродженець Джурина. Заслужений юрист Російської Федерації, член Уряду республіки Комі Росії. Закінчив місцеву середню школу. 1969 року призваний до армії, служив у місті Сиктивкар, столиці тодішньої Комі АРСР, де в подальшому залишився працювати в органах внутрішніх справ. Заочно вступив на навчання до Ленінградського юридичного університету. Отримав спеціальність «Правознавство».

Працював начальником юридичної служби відділу робітничого постачання «Інтавугілля», заступником головного арбітра Держарбітражу при Раді Міністрів Комі АРСР, заступником завідуючого з питань законодавства апарату Верховної Ради Республіки Комі, директором із питань Сиктивкарської асоціації керівників підприємств, директором інвестиційної компанії «Коміінком», заступником начальника Державно-правового управління глави Республіки Комі, заступником керівника Адміністрації глави Республіки Комі.

Із 2004 року призначений керівником Адміністрації глави Республіки Комі і Уряду Республіки Комі, членом Уряду Республіки Комі. 1998 року закінчив Академію державного управління при Президенті Російської Федерації.[8]

  • Салюк Анатолій Іванович (* 6 серпня 1949) — уродженець Джурова. Професор кафедри біохімії та екології харчових виробництв Національного університету харчових технологій. Закінчив місцеву середню школу. Батько — Салюк Іван Іванович директор місцевої восьмирічної школи, громадський активіст, поборник розвитку української мови і культури. Організував у Джурині місцеве радіомовлення. Активно виступав у пресі. Мати — Віра Степанівна — викладач біології та анатомії місцевої середньої школи.
    1972 року Анатолій Салюк із відзнакою закінчив факультет технології бродильних та хлібопекарських виробництв Київського технологічного інституту харчової промисловості. Цього ж року розпочав трудову діяльність інженером НДІ спиртової та лікеро-горілчаної промисловості.

Після закінчення аспірантури, із 1977 року працює на кафедрі інституту. Кандидатську дисертацію захистив 1985 року. Цього ж року за конкурсом обраний доцентом кафедри біохімії та мікробіології. З 1997 по 2002 рік — завідувач кафедри біохімії та харчових виробництв.
Опублікував понад 100 наукових праць та винаходів, є автором 10 авторських свідоцтв. Науково-педагогічний напрямок — біотрансформація відходів харчової та переробної сировини. Співавтор підручника «Основи екології», автор ряду наукових посібників[9].
Дружина А. І. Салюка — доктор медичних наук О. А. М'яловицька відомий в Україні фахівець із невропатології.

Пам'ять поколінь[ред. | ред. код]

23 серпня 2013 року, з ініціативи письменника Олександра Горобця, на фронтоні Джуринського сільського будинку культури відкрито меморіальну плиту з кольорового металу пам'яті Миколи Володимировича Попова, який керуючи місцевим колгоспом у 1961—1974 роках зумів побудувати в населеному пункті ряд споруд, зокрема, середню і музичну школи, будинок культури, контори колгоспу і сільпо, цілого ряду побутових і господарських приміщень.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ВРУ
  2. Відео на сайті YouTube
  3. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок колиска не вказаний текст
  4. «Родинна колиска — Джурин»
  5. «Босоніж по битому шклу»
  6. ПРАВДА.Ру
  7. Утро. Ру
  8. Республика Коми Архівовано 25 липень 2009 у Wayback Machine. (рос.)
  9. Салюк Анатолій Іванович. who-is-who.com.ua. Архів оригіналу за 20 квітень 2010. Процитовано 2011-03-33. 

Посилання[ред. | ред. код]

* Олександр Горобець Як ми видавали книгу про історію рідного села