Дибинці
| село Дибинці | |
|---|---|
| Країна |  Україна
|
| Область | Київська область |
| Район | Обухівський район |
| Рада | Дибинецька сільська рада |
| Основні дані | |
| Засноване | 1239 |
| Населення | 1154 |
| Площа | 3,05 км² |
| Густота населення | 378,36 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 09714 |
| Телефонний код | +380 4561 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 49°31′29″ пн. ш. 30°46′42″ сх. д. / 49.52472° пн. ш. 30.77833° сх. д.Координати: 49°31′29″ пн. ш. 30°46′42″ сх. д. / 49.52472° пн. ш. 30.77833° сх. д. |
| Середня висота над рівнем моря |
160 м |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | 09714, Київська обл., Обухівський р-н, с.Дибинці |
| Карта | |
  Дибинці | |
 Дибинці | |
| Мапа | |
| |
|
| |
Ди́бинці — село в Обухівському районі Київської області, у 17-20 століттях — осередок українського народного гончарства. Розташовано над річкою Рось, за 10 км від районного центру і за 12 км від залізничної станції Карапиші.[1]
Засновано 1239 року
Населення — близько 1 150 жителів.
Історія[ред. | ред. код]
Біля Дибинців виявлено 10 курганів і поселення доби бронзи.[1]
В околицях Дибинців здавна існувало гончарство, про що свідчить виявлене поблизу села поселення доби бронзи із залишками кераміки[2]. З місцевих глин тут починаючи з 17 століття виробляється мальований гончарний посуд.[3] Наприкінці 17 століття тут існувало цехове братство гончарів (об'єднувало гончарів навколишніх сіл).[2][4]
У 1807-1850-х роках в Дибинцях діяла фаянсова фабрика графів Браницьких, на якій працювали 105 місцевих майстрів-кріпаків та вільнонаймані фахівці-іноземці. Головним майстром виробництва був поляк дворянського походження Григорій Новицький, що попередньо працював на Києво-Межигірській фаянсовій фабриці.[5]
У 1812 році на фаянсовому виробництві було 7 печей та 106 робітників. Річний обсяг виробництва склав 203 328 шт.[6]
У книзі «Сказання про населені місцевості Київської губернії» Л. Похілевича, виданій у році 1864 році, подаються такі відомості про село (переклад з російської):[7]
|
Дибинці, село на правому боці Росі, навпроти села Чайки. Жителів обох статей 1380. У 1790 році налічувалося 1002 у 131 дворі. Дибинці відомі значним виробництвом глиняного посуду, що збувається на околишніх ярмарках і вивозиться у Херсонську губерню, а також вогнетривкої цегли, що заготовлюється тут для фабрик і заводів. На південний захід від села на підвищеній місцині, розташовується до 10 могил, з вершини яких видніються околиці верств на 60, і урочище Караїмівка.
Церква дерев'яна в ім'я Успіння Присвятої Богородиці, 5-го класу; землі має 87 десятин; спершу побудована у 1742 році. Нинішня же у 1782. Про священика Дибинецього зроблено такий запис у візиті за 1790 рік: «при тій церкві пароха актуального немає, тільки священик презентований, але не інституйований. В. Х. Ян Бялошидський, від біскупа закордонного, а потім через апостасію і клятву през В. І. Х. Михайла Примовича, представника генерального Київського дня 14 жовтня 1776 року абсольований, і за винесенням нунціатури Апостольської постанови через суспенси і непридатність усунули і звільнили, у якому стані він і по цей день залишається. Дяк при тій церкві Максим Помазаненко…… простої кондиції……" Втім, за народними переказами, до побудови описаної церкви 1742 року, або ще до руїн, у Дибинцях було дві церкви, знищених татарами і поляками. |
|
Клірові відомості, метричні книги, сповідні розписи церкви Успіння Пресвятої Богородиці с. Дибинці Медвинської волості Богуславського, з 1846 р. Канівського пов. Київської губ. зберігаються в ЦДІАК України. http://cdiak.archives.gov.ua/baza_geog_pok/church/dyby_001.xml [Архівовано 19 липня 2019 у Wayback Machine.]
У 1928 році у Дибинцях створено колгосп «Надія». У 1932—1933 роках населення села постраждало від голодомору. Встановлено імена 244 жітелів села, з них 16 дітей, які в той час померли від голоду.[8]
На початку 1970-х років село було центром сільської Ради, якій було підпорядковане також село Бородані. Населення Дибинців в цей час становило 1670 чоловік. У селі містилася центральна садиба колгоспу ім. Жданова, за яким було закріплено 3328 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 2885 га орної землі. Виробничий напрям господарства був зерново-буряковий, було також м'ясо-молочне тваринництво й овочівництво.[1]
Населення[ред. | ред. код]
За переписом 2001 року в селі Дибинці проживало 1150 жителів,[джерело?] з яких 98,18 % визнали рідною мовою українську, 1,65 % — російську, 0,17 % — інші мови, серед яких — білоруська, грецька.[9]
| Рік | 1790[8] | 1864[7] | 1970[3] | 1989[10] | 2001 |
| Населення, осіб | 1002 | 1380 | 1670 | 1175 |
Дибинецьке гончарство[ред. | ред. код]
Дибинецька кераміка являє собою своєрідну художню керамічну школу. За радянського часу кращі вироби художньої кераміки належать народним майстрам — Герасиму Гарназі (див. Гарнаги), Каленику і Василю Масюкам, Аріону Старцевому та інші.[3]
Асортимент виробів дибинецьких гончарів у період розквіту промислу був надзвичайно широким і різноманітним — столовий та кухонний посуд (горщики, макітри, глечики, тикви, миски, полумиски, барила, баклаги тощо), зооморфний фігурний посуд, іграшка, скульптура.[2]
Люди[ред. | ред. код]
- Вовченко Олексій Анатолійович (1976—2015) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни 2014—2017.
Джерело[ред. | ред. код]
- Облікова картка на сайті ВРУ[недоступне посилання з квітня 2019]
Виноски[ред. | ред. код]
- ↑ а б в Дибинці. // Історія міст і сіл Української РСР. Т. 9. — К., 1971. — С. 167.
- ↑ а б в Я. П. Запаско, О. О. Клименко. Дибинці // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2007. — Т. 7 : Ґ — Ді. — 708 с. — ISBN 978-966-02-4457-3.
- ↑ а б в Дибинці. // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- ↑ Казаков М. Дибинецьке цехове братство (1742—1909 рр.) [Архівовано 7 листопада 2017 у Wayback Machine.] / М. Казаков // Етнічна історія народів Європи. — 2014. — Вип. 43. — С. 85–91.
- ↑ [1] [Архівовано 11 червня 2021 у Wayback Machine.], Руденко Олександра Олександрівна. Мистецтво дибинецької кераміки в художній культурі Київщини ХІХ–ХХ століть: дис. … канд. мист. / НАКККіМ; НМАУ імені П. І. Чайковського. Київ, 2020. с.140.
- ↑ Soubise Bisier (1913). O fabrykach ceramiki w Polsce (пол) . Warszawa. с. 12. Архів оригіналу за 23 березня 2020. Процитовано 23 березня 2020.
- ↑ а б Л. Похилевич. Сказанія о населенныхъ мѣсностях Кіевской губерніи. — Кіевъ, въ тіпографіи Кіевопечерской лавры. — 1864. С. 562. (рос.)
- ↑ а б Дибинці. // Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Київська область. — К.: Буква, 2008. — С. 140—142. ISBN 978-966-7195-95-3
- ↑ Дибинці. // Таблиця: 19A050501_02_032. Розподіл населення за рідною мовою, Київська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову. Банк даних Державноі служби статистики України. Головне управління статистики у Львівській області. Процитовано листопад 2017.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) - ↑ Дибинці. // Таблиця: 19A0501_061_032. Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Київська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення, Стать. Банк даних Державноі служби статистики України. Головне управління статистики у Львівській області. Процитовано листопад 2017.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
|
|
Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |