Дидактичне мистецтво
Дидакти́чне мисте́цтво (фр. art didactique, англ. didactic art), моралізуюче мистецтво[1] — художній напрям у європейському та світовому мистецтві доби Просвітництва (XVIII сторіччя)[2]. Термін «дидактичне мистецтво» був запропонований одним з представників напряму — Жаном-Жаком Руссо у 1750 році[3]; авторство визначення «моралізуюче мистецтво» належить Дені Дідро.
На відміну від класицизму, що розмежовував чуттєве і логічне начала особистості, «дидактичне мистецтво» утверджувало природну цілісність людини. Для нього були властиві не лише дух моралізаторства і дидактизм, але й своєрідний реалізм[4] — «вірність деталям» як необхідної умови правдивості художнього зображення. Саме тому літературознавець Ян Вотт[5] називав цей напрям в літературі «формальним реалізмом» — тобто реалізмом насамперед за формою. В радянських та пострадянських наукових працях поширене «часове» визначення — «просвітницький реалізм». Обидва терміни застосовуються і для того, щоб підкреслити відмінність мистецтва XVIII сторіччя від реалізму XIX століття
На відміну від реалістів XIX століття, для митців доби Просвітництва, реалізм був лише формою, засобом спілкування з читачем та глядачем, способом здобути його довіру. Справжнім завданням митця насправді вважали не відтворення реальності як такої, а розважання та виховання читача або ж глядача шляхом занурення у створені автором обставини. Твір грав роль своєрідної притчі. Звідси — притаманне представникам напрямку прагнення не лише до моралізаторства, але й до «перевдягання» та розповіді від першої особи. Максиміліан Новак взагалі визначав першу половину XVIII сторіччя «Добою перевтілення» (англ. Age of Disguise)[6].
Дідро, обґрунтовуючи теорію драми, визначав її як «драму положень», тобто сповненою реальних, історично-конкретних деталей соціального буття людини, становища героїв у суспільстві. Мовою мистецтва митці, що належали до «дидактичного» напряму, прагнули повідомляли суспільству про суперечності життя, наводили історично-конкретні виразні деталі таких суперечностей. «Дидактичному мистецтву» властивий демократизм: герой зазвичай був доброчесним від природи, а джерелом поширення невігластва та обмеженості було середовище, в якому він діяв.
Батьківщиною «дидактичного мистецтва» стала Британія — найяскравішими його представниками в літературі були Даніель Дефо, Джонатан Свіфт і Генрі Філдінг, а в образотворчому мистецтві — Вільям Хогарт. Водночас за живописною манерою твори Хогарта є близькими до мистецтва рококо, яке в цей час досягло найвищого розквіту на континенті.
У Франції з «дидактичним мистецтвом» пов'язані імена Дені Дідро, Вольтера, П'єра Бомарше, Жана-Жака Руссо, Жана Батиста Шардена, в Німеччині — Готгольда Лессінга і Фрідріха Шиллера.
З середини XVIII сторіччя «дидактичне мистецтво» — спочатку в Британії, а потім в континентальній Європі — поступилося місцем сентименталізму, елементи якого були присутні у творчості багатьох представників «дидактичного» напрямку.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Boris Ford. A Guide to English Literature. v.4, London, 1962, с.272
- ↑ Hugh Thomas Swedenberg. England in the Restoration and Early Eighteenth Century: Essays on Culture and Society. London, 1972, с.188
- ↑ Hugh Honour, John Fleming. The Visual Arts: A History. Upper Sadle river N.J., 2010, с.628
- ↑ Leo d'Anjou. Social Movements and Cultural Change: The First Abolition Campaign Revisited. N.Y., 1996, с.90
- ↑ Ian Watt. The Rise of the Novel. Berkeley; Los Angeles; London: University of California Press, 1971, с.32
- ↑ Maximillian E. Novak. English Literature in the Age of Disguise, University of California Press, 1977
Посилання[ред. | ред. код]
- Просвітницький реалізм // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 284.
