Диканька

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Диканька
Dykanka gerb.png Dykanka prapor.png
Герб Диканьки Прапор Диканьки
Диканька
Диканька на карті Диканського району
Диканька на карті Диканського району
Країна Україна Україна
Область Полтавська область
Район/міськрада Диканський район
Рада Диканська селищна рада
Код КОАТУУ: 5321055100
Облікова картка Диканька 
Основні дані
Перша згадка 1658
Статус з 1957 року
Площа 10,77 км²
Населення 7824 (2013)[1]
Густота 786,55 осіб/км²
Поштовий індекс 38500—38502
Телефонний код +380 5351
Географічні координати 49°49′22″ пн. ш. 34°32′19″ сх. д. / 49.82278° пн. ш. 34.53861° сх. д. / 49.82278; 34.53861Координати: 49°49′22″ пн. ш. 34°32′19″ сх. д. / 49.82278° пн. ш. 34.53861° сх. д. / 49.82278; 34.53861
Висота над рівнем моря 150–160 м


Відстань
Найближча залізнична станція: Полтава-Київська
До станції: 26 км
До обл. центру:
 - автошляхами: 29,2 км
Селищна влада
Адреса 38500, смт. Диканька, вул. Незалежності, 133
Голова селищної ради Товстій Валерій Володимирович
Веб-сторінка http://dykanka.rada.org.ua
Карта
Диканька is located in Україна
Диканька
Диканька
Диканька is located in Полтавська область
Диканька
Диканька

Commons-logo.svg Диканька у Вікісховищі

Дика́нька — селище міського типу в Україні, центр Диканського району Полтавської області. Є адміністративним центром Диканської селищної ради, до складу якої також входять села Василівка, Проні та Трояни.

Історичне населене місце[2]. Селище міського типу від 1957.

Відома завдяки хрестоматійній книзі Миколи Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Географічне розташування[ред.ред. код]

Селище міського типу Диканька знаходиться за 29 км від обласного центру (автошлях Н12) та залізничної станції Полтава-Південна, між річками Ворскла та Кратова Говтва (~ 3 км). На відстані 1,5 км розташоване велике село Великі Будища.

На території селища кілька невеликих ставків. Поруч проходять автомобільні дороги (Н12) та Т 1721.

Історія[ред.ред. код]

Походження назви[ред.ред. код]

За однією версією походження назви пов'язують з наявністю тут колись густих лісових масивів, що видавалися дикими, і де було чимало диких свиней, що їх у той час звали «дики»[3]. За іншою виводять назву від прізвища Дикань, яке мав чоловік, що першим оселився в цій місцині. Таке прізвище донині дуже поширене в окрузі.

В. Н. Жук, на підставі своїх досліджень, вважає, що «Дикань» похідне від тюркського «декхан» — «землероб», оскільки у XV столітті ці землі дісталися татарському мурзі Лексаді Мансурксановичу — майбутньому князеві Олександру Глинському[4]

Давні часи[ред.ред. код]

У межах сучасної Диканьки у різний час були виявлені сліди поселень скіфів. Поблизу автошляху Н12 знайдено рештки поселення із попелищами (зольниками). Знайдені також залишки двох поселень VII—VI століть до Р.Х[5].

Перша літописна згадка[ред.ред. код]

Точна дата заснування першого поселення залишається невідомою. Перша літописна згадка датується 1658. Тоді поблизу Диканьки зійшлися в герці загони полтавського полковника Мартина Пушкаря та гетьмана Івана Виговського.

Спираючись на дослідження В. Н. Жук, можна стверджувати, що 1430 року ці землі дісталися татарському мурзі Лексаді Мансурксановичу, майбутньому князеві Олександру Глинському, і, за твердженням Льва Падалки та інших дореволюційних істориків, Диканька була в числі його «осідлостей», хоча офіційно вона стала відома з історичних джерел із середини XVII ст. завдяки Кочубеям.

XVII–початок XX століття[ред.ред. код]

У лісовій хащі під Диканькою до 1602 року існував печерний скит, залишки якого збереглися донині. Це було ціле підземне містечко з 8 печер, з'єднаних розгалуженими ходами з системою життєзабезпечення.

Неподалік від Диканьки народився близько 1623 року Іван Брюховецький, Гетьман Лівобережної України у 16631668 роках[6][7].

Від 1660 Диканька входила до складу Будиської (Будянської, Великобудищанської) сотні Полтавського полку Гетьманщини.
1687 за універсалом гетьмана Івана Самойловича передана у власність генеральному писареві Василю Кочубею. За його життя в Диканьці жив і працював літописець Самійло Величко.

За переписами 1719 та 1732 Диканька входила до Першої полкової сотні Полтавського полку[8].

У 1725 році у Диканці народився майбутній Генеральний обозний Глухівського періоду в історії України Семен Васильович Кочубей (1725—1779).

У церквах та будинках маєтку Кочубеїв були ікони та портрети створені у середині 18 ст. українським маляром з-під Полтави Павлом Петрашівим.

На час перепису 1767—1769 рр у селі жило 328 сімей. З них 94 господарства не мали своєї землі.

У другій половині 18 ст. у маєтку Кочубеїв розпочато будівництво багатьох споруд. Насаджувалися сади, створювалися оранжереї та ставки.

Від 1775 — у складі Полтавського повіту Новоросійської губернії, від 1802 — Полтавської губернії Російської імперії.

1801 року була відкрита перша приватна школа.

1838 року до Диканьки приїздив М. Глінка, що у той час набирав на Полтавцині співаків для Петербурзької придворної співацької капели.

За даними на 1859 рік у власницькому та козачому селі мешкало 3075 осіб (1445 чоловічої статі та 1630 — жіночої), налічувалось 542 дворових господарства, існувала православна церква, відбувався щорічний ярмарок[9].

Під час земельної реформи 1861 року Полтавський комітет по звільненню селян працював під головуванням полтавського повітового предводителя дворянства Л. В. Кочубея. Переважна більшість кріпаків Кочубеїв отримали земельні наділи «за відробітки». На той час Кочубеям у Диканьці належало 3860 десятин землі.

1872 року в економії стали до ладу пивоварний та ливарний заводи, механічна майстерня із чавуноливарним, ковальським, слюсарним та столярним цехами, а через кілька років — також цегельний і гончарний заводи.

Наприкінці 19 ст. до Диканьки заїжджав письменник В. О. Гіляровський, що подорожував по гоголівських місцях.

Станом на 1900 рік село було центром Диканської волості[10].

Диканька на військово-топографічній карті Полтавської губернії, 1878.jpg Вулиця у Диканьці Кінець 19 ст.jpg Диканські дівчата. Girls Dikan'ka..png
Диканька на військово-топографічній карті,
1878 рік
Вулиця у Диканьці Кінець 19 ст.
Диканські дівчата (перша і п'ята дочки
В. С. Кочубея Надія і Софія), ~1912 рік

1900 року у Диканьці було 760 козацьких та селянських дворів з населенням близько 5 000 осіб, що володіли 2386 десятинами землі.

У зв'язку із селянськими заворушеннями, що були викликані спробами селян вирішити земельне питання, у березні 1902 року Полтавський губернатор направив до Диканьки сотню козаків Оренбурзького полку.

У часи революційних подій 1905—1907 років у економії та на підприємствах Кочубеїв працювало близько 300 диканчан. Після страйку у листопаді 1905 року вимоги робітників та селян про підвищення платні були частково задоволені. Від 10 червня до 1 липня 1906 року відбувався страйк працівників пивоварного заводу на підтримку сільськогосподарських робітників та батраків економії. Страйк охопив навколишні села Диканської та сусідніх волостей. До Диканьки влада надіслала козаків, 1 липня було заарештовано 24 найактивніших робітників. Керував цим Полтавський віце-губернатор. Влітку 1907 року відбувся страйк наймитів у маєтку Кочубеїв.

За переписом 1910 року із 978 господарств у Диканьці 105 не мали землі. У сільській лікарні працював лікар і три фельдшери, що обслуговували Диканську та частину сіл Байрацької і Тахтаулівської волостей.

До 1917 р. Диканькою володіли нащадки Кочубеїв.

Композиційним центром поселення була садиба Кочубеїв: ансамбль мав палац, побудований наприкінці 18 століття за проектом італійського архітектора Джакомо Кваренгі, тріумфальну арку, муровану церкву. Частина колись дуже пишної садиби Кочубеїв збереглася й донині.

На початку 20 ст. у маєтку Кочубеїв були: палац, на той час князя В. С. Кочубея; Тріумфальна арка на честь відвідин Диканьки Олександром I 1-го серпня 1820 року; Миколаївська церква з мурованою дзвіницею; літній палац; будинок пошти; броварня; конюшні й манеж кінного заводу; розарій, парники, оранжереї; тенісний корт; каштанова алея; Пивоварські ставки.[11]

Тріумфальна брама Диканька.jpg Брама садиби Кочубеїв.jpg The facade of the palace of the estate Kochubey Dikanka.JPG Квітник у дворі палацу Кочубеїв.jpg Диканька. Герб роду Кочубеїв на квітнику у дворі палацу..jpg
Тріумфальна арка. Фотографія кінця XIX ст.
Брама садиби у маєтку Кочубеїв, фотографія, кінець XIX ст.
Фасад палацу. Фотографія кінця XIX ст.
Квітник у дворі палацу. Фотографія кінця XIX ст.
Герб роду Кочубеїв на квітнику.
Палац з боку ставка.JPG Диканька. Дзвінниця Миколаївської церкви.jpg Пошта у маєтку Кочубея.JPG Броварня.jpg
Вигляд палацу з боку ставка.
Фотографія кінця XIX ст.
Дзвіниця Миколаївської церкви.
Фотографія кінця XIX ст.
Пошта у маєтку Кочубея.
Фотографія кінця XIX ст.
Броварня у маєтку Кочубеїв.
Фотографія кінця XIX ст.

Палац Кочубеїв взимку 1919 року було пограбовано, спалено, а пізніше — зруйновано і розібрано[12].

Диканька. Руїни палацу Кочубеїв, 1924

Часи Української революції 1917—1921[ред.ред. код]

За часів Української Народної Республіки, за законом від 2-4 березня 1918 про адміністративно-територіальний поділ України, входила до Землі Полтавщина.

Часи УСРР — УРСР[ред.ред. код]

Альберт Ріс Вільямс серед диканчан, 1924

Жителі Диканьки постраждали від голоду навесні 1921 року. В той же час комуністична влада організувала у Диканьці збір коштів і продуктів для голодуючих Поволжя: лише за кілька днів вересня було зібрано 60 тис. карбованців та від Диканського комітету незаможних селян 4 пуди круп і 53 пуди зерна[13].

Від 7 березня 1923 Диканька стала центром району у складі Полтавської округи, утвореного із Диканської та Байрацької волостей Полтавського повіту, до яких приєднали Великобудищанську волость Зіньківського повіту. Від 1932 район у складі Харківської області, від 1937 — Полтавської області УРСР.

Селище міського типу від 13 квітня 1957 року.

Голодомор 1932—1933 років[ред.ред. код]

Згідно з переписом 1926 року у Диканському районі налічувалось 58,7 тис. жителів, а за переписом 1937 року — 42, 2 тис.[14]
Скільки загинуло жителів Диканьки — невідомо. Встановлена чисельність померлих від голоду лише 39 чоловік, а відомих імен — лише 31[15].

Друга світова війна[ред.ред. код]

У роки Другої світової війни німецькі війська перебували у місті з 4 жовтня 1941 до 22 вересня 1943. За цей час німці стратили 300 жителів Диканьки, 200 жителів вивезли на примусові роботи до Німеччини. З 1 вересня 1942 і формально до 22 вересня 1943 місто та однойменний район входили до складу Опішнянського ґебіту.

Вже в перші місяці війни 3188 жителів Диканщини встали до лав Червоної Армії, з них 318 було добровольцями. Кілька сот евакуйованих на Схід країни були мобілізовані у 1942 році. Після визволення і до закінчення війни пішли на фронт ще понад 4000 чоловік.

До Книги Пам'яті по району занесені понад 4 тис. імен воїнів і партизан, що не повернулися з фронтів Німецько-радянської війни, або загинули в тилу ворога від рук німецько-фашистських карателів.

Для охорони тилу і боротьби з ворожими парашутистами, розвідниками і диверсантами, затримання дезертирів і невідомих осіб був створений районний винищувальний загін (командир Т. Г. Колодій, комісар Ю. П. Завгородній) в 200 чоловік, озброєних гвинтівками, пістолетами, рушницями, пляшками «КС» — з запалювальною рідиною[16].

Диканька на карті 1953 року

Повоєнні часи[ред.ред. код]

Від здобуття Україною незалежності[ред.ред. код]

Околиця Диканьки. Компресорна станція Управління газопроводів

Економіка[ред.ред. код]

У Диканці розташовані такі підприємства:

Населення[ред.ред. код]

Графік зміни чисельності населення Диканьки починаючи від 1769 року[17][18][19][20]

Адміністративний устрій[ред.ред. код]

Державний історико-краєзнавчий музей ім. Д. М. Гармаша
Картинна галерея ім. М. К. Башкирцевої

Диканька є центром Диканського району Полтавської області.

Диканській селищній раді підпорядковані населені пункти: смт Диканька, с. Василівка, с. Проні, с. Трояни.

Освіта та культура[ред.ред. код]

Заклади освіти та культури[ред.ред. код]

На сьогодні серед закладів освіти та культури Диканьки є:

Місце проведення фестивалю «Пісні Бузкового гаю» у Ялиновому гаю

Фестивалі, культурні заходи[ред.ред. код]

У часи існування Радянського Союзу поблизу Бузкового гаю проходило щороку Свято пісні, а зараз, щороку, у травні — пісенний фестиваль «Пісні бузкового гаю»[22].

У вересні 2011 р. на Полтавщині пройшов Другий міжнародний фестиваль церковного дзвону «Диканські передзвони». Фестиваль традиційно пройшов у два етапи: перша частина фестивалю відбувалася 3 вересня при Свято-Троїцькому храмі села Великі Будища Диканського району, а основна частина фестивалю відбулась 4 вересня при Свято-Миколаївському храмі Диканьки.[23]

Пам'ятки[ред.ред. код]

Пам'ятки архітектури[ред.ред. код]

  • Від колишнього ансамблю садиби Кочубеїв збереглася Тріумфальна арка. Побудованана у 1820 р. на честь зустрічі і перебування царя Олександра І у Диканьці (автор проекту — академік архітектури Луїджі Руска (італ. Luigi Rusca), класицизм). Арку вважають єдиною пам'яткою на землях сучасної України, пов'язаною з увічненням пам'яті про війну і перемогу над вояками Наполеона у війні 1812 року. Відреставрована 2008 року
  • Миколаївська церква. Опис церкви 1912 року засвідчує, що перша дерев'яна церква в ім'я Св. Миколая із дерев'яною дзвіницею була споруджена з благословіння Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, отже можна припустити, що її будували між 1657 і 1684 роками. За іншою версією вона побудована була Л. А. Кочубеєм 1722, закрита 1754. Друга дерев'яна Миколаївська церква зведена за В. П. Кочубея 1751 (чи 1754?) і проіснувала до 1794 (можливо до 1797). Мурована церква побудована П. В. Кочубеєм на території родового маєтку на місці колишньої дерев'яної (1794—1797)[24]. Проект церкви пов'язують із творами архітектора М. О. Львова, де той вперше використав систему подвійної бані: широкої ззовні і меншої внутрішньої. Церква мала іконостас із різьбленого дуба.
Dykanka. Arc de Triomphe. The author of the project - the academician of architecture Luigi Rusca (1820)..jpg Миколаївська церква (мур.) 2.JPG Дзвiниця Миколаївської церкви у Диканці.JPG Дзвiниця Миколаївської церкви 2.jpg Троїцька церква к.18ст., м.Диканька, Полтавська обл..JPG
Тріумфальні ворота. Автор проекту —
академік архітектури Луїджі Руска.
Церква в ім'я Св. Миколая, на 2008 рік.
Архітектор М. О. Львов
Дзвіниця Миколаївської
церкви.
Церква на честь Святої Трійці
(на 2008). Архітектор М. О. Львов (?)
  • Дзвіницю при Миколаївській церкві було побудовано із матеріалів розібраної церкви Різдва Пресвятої Богородиці за проектом вище згаданого архітектора Луїджі Руска. Її будівництво розтяглося і тривало у 1810—1827 роках.
  • Церква Св. Трійці, побудована у 1780 р. у стилі пізнього бароко, хрещата за поземним планом (архітектор невідомий). Деякі дослідники вважають автором будівлі відомого архітектора М. О. Львова[25] Саме Троїцьку церкву пов'язують із письменником Миколою Гоголем: нібито, саме тут бував коваль Вакула з повісті «Ніч перед Різдвом». У цій же церкві 1908 року настоятель отець Костянтин, батько Василя Короліва Королів Костянтин Іванович (рос. Корольов), обвінчав Олексу Діхтяра і Варвару Корольову (написання прізвища було саме таке — на російський зразок), що була двоюрідною сестрою Василя.

Пам'ятки природи[ред.ред. код]

Як ніякий інший край області, багата Диканська земля природою[26]. Це й призвело до створення Регіонального ландшафтного парку «Диканський» (площею 11945 га).

  • Бузковий гай є унікальною пам'яткою садово-паркового мистецтва. Створений він на початку 19 ст. у кар'єрі площею 2 га, з якого брали глину для цегельного заводу Кочубея. Після закриття заводу тут був насаджений бузок, облаштовано алеї та альтанки.
Дуби часів Мазепі та Пушкіна SYD005.jpg Україна. Диканька. Ялиновий гай.jpg Lilac Grove in Dikanka..jpg
Дуби часів Мазепи та Пушкіна
Ялиновий гай
Бузковий гай
Парасоцький ліс 2.jpg Диканька. Парк Кочубеївський. Березовий сквер.JPG
Парасоцьке урочище
Парк Кочубеївський. Березовий сквер

До складу регіонального ландшафтного парку «Диканський» входять 7 природоохоронних об'єктів, розташованих недалеко від Диканьки:

У Диканьці створений Парк Кочубеївський, на території якого розташовані Бузковий та Ялиновий гаї, Пивоварські ставки, Кочубеєвські дуби, Березовий гай, посаджений до десятиріччя створення Регіонального ландшафтного парку «Диканський».

Диканька у мистецтві[ред.ред. код]

Ось що писав про Диканьку Микола Пойдеменко:

Нашу Диканьку знають усі

Вона мов веснянка у русій косі
Дуби зелені, бузковий гай,
Серцю так милий. Гоголя край.

Згадує Диканьку й Олександр Пушкін:

Цветет в Диканьке древний ряд

Дубов, друзьями насажденных,
Они о праотцах казненных
Доныне внукам говорят.

Документальний фільм «Диканька» режисера А. Т. Лаптія був знятий до 50-річчя утворення СРСР.

Особистості[ред.ред. код]

У Диканьці жили і працювали[ред.ред. код]
У Диканьці народилися[ред.ред. код]
До Диканьки навідувались[ред.ред. код]
Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2013 року, Київ-2013 (pdf)
  2. Постанова Кабінету міністрів України «Про затвердження Списку історичних населених місць України» № 878 від 26.07.2001 р.
  3. див. Павло Загребельний «Диво»
  4. Жук В. Н., Булава Л. М. Про походження географічних назв Полтавщини (закінчення, початок в № 7) — Постметодика‚ № 2(9)‚ 1995, с.46-49
  5. Жук В. Н. Диканька. Історико-краєзнавчий нарис.— Харків: Прапор, 1973.— С. 3.
  6. Полтавіка — Полтавська енциклопедія. Том 12: Релігія і Церква.- Полтава: «Полтавський літератор», 2009.—С. 76
  7. Видавництво історичних книг «Стікс». Брюховецький Іван Мартинович
  8. Горобець В. М. Структура врядування та соціальне дисциплінування в південних полках Гетьманату (за матеріалами ревізій Полтавського полку 1719, 1921 і 1732 рр.).— Український історичний журнал, 2008, № 44, с. 49-68.
  9. рос. дореф. Полтавская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1859 года, томъ XXXIII. Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. СанктПетербургъ. 1862 — 263 с., (код 55)
  10. рос. дореф. Адресъ-календарь. Справочная книжка Полтавской губерніи на 1900. Составлен Д. А. Иваненко, Секретарем Полтавского Губернскаго Статистического Комитета. Полтава. Типо-литографія Губернскаго Правленія. 1900
  11. Диканька. Маєток Віктора Сергійовича Кочубея. Фотоальбом старих фотографій
  12. Микола Босак. У Диканьку його привів Гоголь
  13. Жук В. Н. Диканька. Історико-краєзнавчий нарис.— Харків: Прапор, 1973.— С. 22.
  14. Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Полтавська область/ Упорядн. О. А. Білоусько, Ю. М. Варченко, В. О. Мокляк, Т. П. Пустовіт — Полтава: Оріяна, 2008.— С. 17
  15. Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Полтавська область/ Упорядн. О. А. Білоусько, Ю. М. Варченко, В. О. Мокляк, Т. П. Пустовіт — Полтава: Оріяна, 2008.— С. 170
  16. Книга Пам'яті України. Полтавська область. Том 4. Диканський, Зіньківський та Карлівський райони. Диканський район.
  17. Энциклопедическій Словарь Т-ва «Бр. А. и И. Гранатъ и Ко». Седьмое, совершенно переработанное изданіе. Томъ восемнадцатый. Дарвинъ—Дороховъ.— М: Издание Т-ва «Бр. А. и И. Гранатъ и Ко». Отпечатано: СПБ: Т-во «Общественная Польза».— С. 354.
  18. Населення міст України
  19. Жук В. Н. Диканька. Історико-краєзнавчий нарис.— Харків: Прапор, 1973.— С. 5.
  20. Історія міст і сіл Української РСР: У 26 т. Полтавська область / Редакційна колегія тома: Буланий І. Т. (голова редколегії), Бардик Г. С. (заступник голови редколегії), Бевзо О. А., Білий П. X., Вербицька В. М., Гальчук І. Н. (відповідальний секретар редколегії), Данішев С. О., Ємець П. Н., Жук В. Н., Костюк Р. Г., Кулик Г. І., Легенький І. Ю., Момонт А. Г., Олещенко І. А., Пліш М. С, Соколовський О. X., Тарасенко О. А., Яворська Н. С. / АН УРСР. Інститут історії.– К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1967.– С. 294.
  21. Диканська Централізована Бібліотечна Система
  22. Обласне свято «Пісні Бузкового гаю»
  23. На Полтавщині — міжнародний фестиваль церковного дзвону
  24. Полтавіка — Полтавська енциклопедія. Том 12: Релігія і Церква.- Полтава: «Полтавський літератор», 2009.— С. 200—202.
  25. Полтавіка — Полтавська енциклопедія. Том 12 — Релігія і Церква.- Полтава: «Полтавський літератор», 2009.
  26. Диканський район. Території та об'єкти природно-заповідного фонду місцевого значення
  27. Кочубеївські дуби

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]