Династія Габсбургів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Прапор Габсбурґів, також Австрійської Імперії до 1867 року
Герб Габсбурґів

Габсбурґи — германська королівська династія, одна із наймогутніших в Європі. Її правління (понад шiсть століть) охоплює як середньовіччя, так і Новий час. Від 1273 до 1438 – з перервами і від 1438 до 1806 (з перервою в 1742 - 1745 роках) Габсбурги — імператори Священної Римської імперії, Австрійської імперії (1804–67), Австро-Угорщини (1867–1918), Іспанії (1516–1700), частини Італії (від 16 ст. до 1866), Нідерландів (від 16 ст. до 1797)[1]. Кров Габсбурґів була і в французьких королях, і в Романових, і в іспанських монархах.

Легенда про походження[ред.ред. код]

Згідно з легендою, одного разу славний лицар граф фон Альтенбурґ вирушив на полювання в гори. Захопившись азартом погоні, він не помітив, як залишив свою свиту далеко позаду. На скелях він побачив багато гнізд грифів, які, помітивши непроханого гостя, стали його атакувати. Ні меч, ні спис не рятували лицаря від кігтів і дзьобів птахів, і той, ставши на коліна, став благати Бога про спасіння. В цей час налетіла велика зграя чорних круків, яка змусила грифів відступити. В подяку за це, врятований граф наказав своїм васалам на місці цієї події побудувати вежу і назвати її Габісбург (гора грифів). На вежі мали гніздитися ворони, а слуги графа — годувати їх. Проте графові нащадки вигнали птахів, зруйнували вежу, а на її місці збудували замок. За це на рід Габсбургів було накладено прокляття — численні біди віщували чорні ворони.

Історія[ред.ред. код]

Мапа володінь дому Габсбургів у 1547 році
Мапа володінь Австрійської гілки Габсбургів у 1648 році
Родинне фото Габсбургів-Лотринген, 1896

XI-XIII століття володіли ландграфством у Верхньому Ельзасі та Середній Швейцарії.

1273 — Рудольфа фон Габсбурґа обрали імператором Священної Римської імперії, цей титул успадкували і його нащадки. Він же набув у своє володіння герцогства Австрію та Штірію.

У XVI столітті Габсбурґи розділилися на дві гілки: іспанську та австрійську. Імператорська корона зберігалася за австрійською гілкою.

Іспанська гілка обірвалася 1700 року, поступившись династії Бурбонів. Австрійська — згасла 1780 року, разом зі смертю імператриці Марії Терезії. Але нащадки її та її чоловіка Франца I (великого герцога Тосканського та колишнього герцога Лотарингії) перейняли ім'я Габсбурґів (точніше — Габсбурґ-Лотаринґів).

Онук Марії Терезії, останній імператор Священної Римської імперії Франц ІІ 1804 року проголосив себе першим імператором новоутвореної Австрійської імперії під іменем Франца I1867 р. — Австро-Угорщина).

Останнім правлячим монархом з династії Габсбурґів був цісар Австро-Угорщини Карл I, який зрікся влади 1918 року. Його син Отто фон Габсбург згодом став депутатом Європарламенту.

Габсбурґи та Україна[ред.ред. код]

Правління Габсбургів залишило глибокий слід у середньовічній та новій історії Європи. До володінь Габсбургів належали й західно-українські землі: 1526 року вони приєднали північно-західну частину Закарпатської України, після австро-турецької війни 1683–99 – південно-східну частину (див. Карловицький конгрес), після 1-го поділу Польщі 1772 року інкорпорували Галичину, прийнявши у зв'язку з цим титул королів Галіції і Лодомерії (див. Королівство Галіції та Лодомерії). 1774 року, скориставшись російсько-турецькою війною 1768–1774, окупували Північну Буковину й приєднали її до Галичини. Від 1849 року дістали титул князів Буковини – після перетворення її на окремий коронний край герцогство Буковина. Наприкінці 18 ст., у 19 ст. і до розпаду Австро-Угорщини 1918 володарями західно-українських земель були Марія-Терезія (1740–80), Йосиф II (1780–90), Леопольд II (1790–92), Франц (1792–1835, від 1804 – імператор Австрії під іменем Франц I; 1792–1806 – германський імператор під іменем Франц II), Фердинанд I (1835–48), Франц Йосиф I (1848–1916), Карл I (1916–18)[1].

У 16–17 ст. свою політику щодо козацької України Габсбурги будували відповідно до планів імперії, спрямованих на створення коаліції антитурецьких сил в Європі й приєднання до неї козацтва. З цією метою 1594 року імператор Рудольф II направив дипломата Еріха Лясоту на переговори до Запорозької Січі, потім приймав у себе козацьких послів. 1657 року імператор Фердинанд III встановив дипломатичні зв'язки з Богданом Хмельницьким і намагався залучити запорозьке військо до спільного фронту боротьби європейців проти Османської імперії[1].

На підвладних Габсбургам українських землях діяли загальні для всієї імперії закони, а також окремі щодо цих територій укази й розпорядження. Габсбурги доби освіченого абсолютизму – Марія-Терезія та її син Йосиф II, які «вивели Австрію з сумерків середньовіччини» (І. Франко), вживали заходи, спрямовані на матеріальний і культурний розвиток західно-українських земель. Видані Марією-Терезією закони обмежили панщину в Галичині 3-ма днями на тиждень. У 1782 році Йосиф II скасував особисту залежність селян від поміщиків. Складовою аграрної реформи Габсбургів став патент (указ) 1782, за яким у Галичині створювалися громадські страхові фонди збіжжя для допомоги селянам під час неврожаїв і голоду. 1774 року Марія-Терезія у Відні заснувала семінарію для підготовки греко-католицького духівництва «Барбареум», 1784 Йосиф II – німецький «Studium Ruthenum» при Львівському університеті з викладанням окремих дисциплін українською мовою. В українських землях Угорського королівства існувало понад 300 шкіл з українською мовою навчання. Водночас Габсбурги заохочували появу в Галичині, Буковині й Закарпатті німецьких і румунських колоністів: імператорський патент 1781 звільняв їх від податків, військової служби, надавав право на безплатне отримання землі та будівельних матеріалів. У 1817 році у Львові відновлено німецький університет, названий ім'ям імператора Франца I[1].

Під час революцій 1848–1849 в Європі правляча династія скасувала панщину й проголосила конституцію (див. Конституції Австрійської імперії та Австро-Угорської монархії), яка дала можливість українцям створити першу власну політичну організацію – Головну руську раду. На засадах підтримки монархії рада розпочала діалог із Францем-Йосифом I. Проте петицію ради з вимогою поділу Галичини на автономні українську і польську частини імператор залишив без відповіді. Позитивно відгукнувшись лише на меморандум представника Закарпаття в раді А. Добрянського, він дав згоду на виділення українських районів Угорщини в окремий Ужгородський округ з широкими правами в галузі місцевої адміністрації та шкільництва. Нова конституція Габсбургів 1860 надала Галичині автономію, вигоди від якої для українців виявилися набагато меншими, ніж для поляків. У 19 – на початку 20 ст. політика Габсбургів щодо українців відзначалася непослідовністю та половинчастістю, була обтяжена антиукраїнськими впливами з боку консервативних сил польської та деяких інших національностей. Перша світова війна розставила нові акценти у підході Габсбургів до вирішення українського питання: з одного боку, в складі австро-угорської армії створюється Легіон Українських січових стрільців, а з іншого – як учасники Акта п'ятого листопада 1916 Габсбурги остаточно відмовилися розглядати будь-які ідеї поділу Галичини за етнічним принципом. Після розпаду Австро-Угорщини в українську політику активно влився онук Франца-Йосифа I ерцгерцог Вільгельм Габсбург (1895-1948), учасник української революції 1917–1921[1], відомий як Василь Вишиваний в середовищі легіону УСС, полковником якого він був. Певні кола сподівались висунути його на роль українського монарха, і навіть пропонували очолити заколот проти гетьмана Павла Скоропадського, від чого він відмовився. Через незгоду з уступками Симона Петлюри на користь Польщі подав у відставку та виїхав на еміґрацію. Брав активну участь у діяльності українських кіл в Австрії, був головою Українського національного вільнокозацького товариства. Після війни, у 1947 році був викрадений радянськими агентами, вивезений на територію Союзу та закатований у Лук'янівській тюрмі у Києві.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Бервеньскій В. В столетні роковини вступленя на австрійскій престолъ цесаря Іосифа II (1780–1880). Львів, 1880;
  • Франко І. Півстоліття: Нарис історії Австрії від р. 1840 до 1890. «Народ», 1891, № 7, 9;
  • Kann R.A. A History of the Habsburg empire. 1526–1918. Berkeley–Los Angeles–London, 1977;
  • Франко І. Зібрання творів, т. 46, кн. 2. К., 1985; Die Habsburger: Ein biographisches Lexikon. Wien, 1988;
  • Wandruszka A. Das Haus Habsburg: Die Geschichte einer europдischen Dynastiе. Wien, 1989;
  • McGuigan D.G. Familie Habsburg (1273–1918). München–Wien, 1990;
  • Mark R.A. Galizien unter österreichischer Herrschaft: Verwaltung–Kirche–Bevölkerung. Marburg, 1994;
  • Терещенко Ю.І., Осташко Т.С. Український патріот з династії Габсбургів. К., 1999;
  • Кріль М. Слов’янські народи Австрійської монархії: освітні та наукові взаємини з українцями. 1772–1867. Львів, 1999.

Посилання[ред.ред. код]