Династія Мін

大明 Велика Мін
1368 – 1644 ↓
Династія Мін: історичні кордони на карті Мінський Китай за правління імператора Юн Ле
Столиця	Нанкін (1368—1421) Пекін (1421—1644) 39°54′ пн. ш. 116°23′ сх. д.
Мови	китайська
Форма правління	монархія
Імператор
• 1368-1398	імператор Хун У
• 1627-1644	імператор Чун Чжен
Історія
• Заснована в Нанкіні	23 квітня 1368
• Падіння Пекіна	6 червня 1644
• Кінець Південної Мін	Квітень 1662
Населення
• 1393	72,700,000 осіб
• 1400	65,000,000¹ л.
• 1600	150,000,000¹ осіб
• 1644	100,000,000 осіб
Попередник Династія Юань
залишки династії Мін керували Китаєм до 1662. Період з 1644 по 1662 роки відомий як Південна Мін. ¹ Оцінки подані за C.J. Peers in Late Imperial Chinese Armies: 1520—1840
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Династія Мін

Історія Китаю Історія Китаю:
Епоха неоліту
Три правителі і п'ять імператорів
Династія Ся
Династія Шан
Династія Чжоу		Західна Чжоу
		Східна Чжоу			Період Чуньцю
					Період Чжаньґо
Династія Цінь
(Династія Чу) — смутний час
Династія Хань		Західна Хань
		Династія Сінь, Ван Ман
		Східна Хань
Епоха трьох держав				Династія Вей	Династія Шу	Династія У
Цзінь			Західна Цзінь
			Шістнадцять варварських держав		Східна Цзінь
Південні та Північні династії
Династія Суй
Династія Тан
Династія Ляо		5 династій і 10 царств
		Північна Сун		Династія Сун
Династія Цзінь	Сі Ся	Південна Сун
Династія Юань
Династія Мін
Династія Цін
Республіка Китай
Китайська Народна Республіка				Республіка Китай

Династія Мін (кит. спр. 明朝, піньїнь: Míng cháo, акад. Мінь-чао) або Велика країна Мін (кит. трад. 大明國, спр. 大明国, піньїнь: Dà Míng Guó, акад. Да Мінь-го; 1368–1644) — династія, що правила Китаєм після ліквідації монгольської династії Юань. У часи панування Мін населення Китаю нараховувало від 160 до 200 мільйонів мешканців. Ця династія була останньою династією Китаю, що керувалася етнічними китайцями — ханьцями. Вона була повалена повстанцями Лі Цзичена й поступилася маньчжурській династії Цін. Хоча столиця Мін, місто Пекін, був узятий маньчжурами в 1644 році, імператор та його двір втекли до Південного Китаю і правили звідти ще до 1662 року.

За правління Мін Китай володів великим флотом і армією чисельністю в 1 мільйон чоловік. Хоча приватна морська торгівля й офіційні посольства з Китаю мали місце за панування минулих династій, флот мусульманського адмірала-євнуха Чжен Хе, споруджений у часи Мін у XV столітті, повністю перевершив своїх попередників розмірами й масштабом. На час панування Мін припадають реалізація великих будівничих проектів, таких як реставрація Великого китайського каналу і Великого китайського муру, а також спорудження Забороненого міста імператора в Пекіні в першій чверті XV століття.

Історія

Повстання й подальша боротьба за владу

У період з 1271 по 1368 рік Китай був частиною монгольської імперії Юань, яка проводила дискримінаційну державну політику щодо китайців, що викликало невдоволення. До падіння монгольської династії призвели як жорсткий податковий гніт, так і катастрофічний розлив річки Хуанхе, зумовлений тим, що іригаційні споруди прийшли в непридатний стан. Промисловість і сільське господарство занепадали, і сотні тисяч селян, насильно зігнаних для ремонту річкових дамб, повстали..

Це повстання отримало в історіографії назву повстання червоних пов'язок. Війська повстанців були сформовані членами Білого лотоса — таємного буддійського братства. З середовища повстанців незабаром виділився Чжу Юаньчжан, до початку повстання — бідний селянин, потім — буддійський монах, який долучився до повстання в 1352 році. Спочатку він не виділявся серед інших, проте його вплив значно виріс після одруження на прийомній дочці одного з керівників повстання. У 1356 році загін під його командуванням (так званий «Зелений ліс») захопив Нанкін, який пізніше став столицею Мінської династії.

Розуміючи безперспективність народного бунту, Чжу Юаньчжан переправився через річку Янцзи до Південного Китаю. Там він обрав білий прапор, а своїх колишніх союзників оголосив злочинцями. Чжу Юаньчжан закріпив свою владу на півдні країни. Зібравши 250-тисячне військо переміг свого головного суперника, також керівника одного із загонів Чень Юляна в битві біля озера Поянху в 1363 році. Коли вождь Червоних пов'язок — Сяо Мінван — помер за сумнівних обставин, Чжу Юаньчжан остаточно перестав приховувати свої імперські амбіції. У 1368 році він направив армію повстанців на штурм юаньської столиці Ханбалика (нині — Пекін). Останній юанський імператор утік на північ, у Шанди, а Чжу зруйнував дощенту палаци колишньої династії і привселюдно оголосив про прихід до влади нової династії. Таким чином була відновлена незалежна Китайська держава.

За традиційним принципом правляча династія отримувала назву області, з якої походив її перший імператор. Чжу відкинув цю традицію й наслідував монгольський приклад життєрадісних назв. Він обрав для династії назву Мін (明, що означає «сяюча»), себе ж оголосив імператором Хун У. Девізом його правління був обраний «Розлив войовничості» (кит. 洪武, пін. Hóngwǔ). Також він волів забути про те, що зобов'язаний своїм піднесенням Білому Лотосу і, щойно прийшов до влади, став заперечувати своє членство в цій організації, а коли став імператором, жорстоко придушував релігійну опозицію.

Правління першого імператора

Внутрішня політика

Портрет Імператора Юаньчжана (1368—1398 роки)

Перший монарх династії, Імператор Хун У (Юаньчжан) (1368–1398), негайно зайнявся відновленням економіки країни. Він закріпив всі землі, захоплені селянами і великими землевласниками під час війни, за тими, хто їх обробляв. Орної землі не вистачало, тому землероби, котрі піднімали цілину, на три роки звільнялися від податків, що дозволило вже на третій рік правління Хун У заселити цілинні землі навколо міст в північних областях. Надалі уряд також заохочувала біженців та мешканців густонаселених областей до переселення на цілинні землі, надаючи їм усілякі пільги. Для збільшення кількості робочої сили було скасовано рабство (володіти рабами дозволялося лише членам імператорської родини), скорочувалася кількість ченців, заборонялася купівля-продаж вільних людей, в тому числі прийом в заклад дружин, дітей, наложниць, також не дозволялась купівля-продаж рабів.

Одночасно з розширенням державного фонду землі і стимулюванням зростання робочої сили Хун У прагнув вести строгий облік землі та підданих. Вже на наступний рік після заснування нової імперії був виданий імператорський указ, що зобов'язував всім підданим зареєструватися при складанні нових подушних реєстрів. В 1370 році було проведено перший перепис населення, що мав на меті не тільки врахувати всіх підданих, а й визначити розміри майна кожного двору. В 1381 році в цю систему були внесені зміни, що дозволили впорядкувати процедуру збору податків і відбування повинностей.

Імператор Хун У намагався створити сталі самодостатні сільські общини, які б існували незмінно і незалежно від комерційно-торгових міських центрів. Його перебудова основи китайського сільського господарства і посилення транспортно-комунікаційних шляхів через мілітаризовану систему вістунів неочікувано призвела до появи величезного надлишку сільськогосподарської продукції, який можна було збути на стихійних ринках вздовж вістунських шляхів. Це стало причиною впливу міської культури на провінційну культуру і комерцію. Вищі класи суспільства, які складалися з освіченої чиновницької знаті, також зазнали впливу нової культури, заснованої на попиті. На противагу традиціям минулого, купецькі родини почали постачати кандидатів на чиновницькі посади, переймаючи звичаї і уподобання знаті.

Зовнішня політика

Південні ворота китайської фортеці міста Далі, побудовані у 1382 році, одразу після завоювання регіону китайцями

В 1381 Мінська імперія зуміла відвоювати в Юньнані (колишня територія королівства Далі) великі землі на південному заході. До кінця XIV століття 200 тисячам військових поселенців було виділено близько 2 мільйонів му (130000 гектарів) землі в майбутніх провінціях Юньнань та Гуйчжоу. Ще близько півмільйона китайців приєдналося до перших поселенців пізніше, ці міграції значно змінили етнічний вигляд регіону, тому що раніше близько половини місцевого населення (1,5 млн чоловік) не були ханьцями. У цих районах Мінська імперія здійснювала політику подвійної адміністрації: області, де китайське населення переважало, управлялися по мінським законам і звичаям, області, де більшість населення належало до місцевих племен, управлялося за місцевими звичаями, в той час як племінні вожді клялися дотримуватися порядку і виплачувати данину в обмін на те, що їм постачали китайські товари. В 1464 році племена мяо та яо підняли повстання проти китайського панування, але мінський двір направив проти них з центру країни 30-тисячну армію (серед інших народів, в ній була тисяча монголів), до яких приєдналося 160 000 солдатів, мобілізованих на місці (в провінції Гуансі), і два роки потому повстання було придушене. Пізніше нове повстання було придушене армією під керівництвом чиновника і філософа Ван Янміна (1472—1529), за його наполяганням було засновано спільне правління для китайців і місцевих племен для того, щоб місцеві звичаї також враховувалися в кожному прийнятому рішенні.

Разом з тим основним завданням імперії Мін в той час було запобігання нового монгольського завоювання. Досить успішні бої з монголами майже безперервно велися аж до 1374 року, потім в 1378—1381 і 1387—1388 роках.

Сфера зовнішньої торгівлі була винятковою прерогативою держави. Однак, оскільки в конфуціанському суспільстві торгівля не заохочувалася, як негідне заняття, уряд Чжу Юаньчжана прагнув звести зовнішню торгівлю до обміну дарами з послами держав.

Правління імператора Юнле

Після смерті Хун У його онук Чжу Юньвень прийняв владу під ім'ям імператора Цзяньвень (1398—1402). Найближчі радники нового імператора почали проводити контрреформи. Найістотнішою серед них була спроба скасувати роздані засновником уділи. Опір удільних володарів вилився в збройний виступ одного з них — Чжу Ді, принца Янь — проти уряду. Побоюючись владолюбства своїх дядьків, Чжу Юньвень подбав про те, щоб обмежити їхні реальні можливості. Найнебезпечнішим з них в очах імператора був полководець Чжу Ді, поставлений головою області, що включала Пекін, для того, щоб стримувати кордон проти монголів. Після того, як імператор наказав заарештувати багатьох сподвижників дядька, Чжу Ді склав змову проти племінника. Під приводом огородження молодого імператора від небезпеки, що загрожувала йому з боку корумпованого чиновництва, він прийняв командування військом і збунтував його. В кінцевому підсумку Чжу Ді захопив столицю; палац у Нанкіні було спалено дотла, і разом з ним згоріли Цзяньвень, його дружина, мати й придворні. Чжу Ді зійшов на трон під ім'ям імператора Юнле (1403—1424); його правління розглядається деякими дослідниками як «друге заснування» династії Мін, оскільки він круто змінив політичний курс, якого дотримувався його батько.

1403 року Юнле оголосив про свій переїзд до Пекіна, який ставав відтепер центром влади. Будівництво нового міста, на якому було зайнято одночасно сотні тисяч людей, тривало з 1407 по 1420. У центрі нової столиці знаходився її владний центр — Імператорське місто, центр якого в свою чергу становило Заборонене місто, житловий палац імператора та його родини.

Зовнішня політика

Імперія Мін за панування Юнле

1407 року Юнле підкорив В'єтнам, але в 1427 війська Мін були змушені залишити країну в зв'язку з наростанням народного опору. Ця війна дорого обійшлася державній казні. У 1431 році нова в'єтнамська династія Ле домоглася незалежності при умові сплати данини.

У 1413 та 1433 роках здійснено військові кампанії на чолі з євнухом Ішихою до річки Амуру, Татарської протоки. За 100 км від гирла Амура, на високій скелі біля сучасного селища Тир, він встанови стели на честь будівництва та реконструкції храму Вічного спокою (Юннінси).

Загрозу представляли і монголи, які знову набирали силу в північних степах, що перетворювалася для імператора в проблему першочергової важливості. Щоб запобігти цій загрозі, Чжу Ді здійснив кілька походів до Монголії з метою розгрому противника. Сам переїзд Юнле з Нанкіна в північну столицю Пекін був продиктований необхідністю постійно тримати в полі зору неспокійних північних сусідів. Також було встановлено зверхність над чжурчженями.

Кризи

У липні 1449 року монгольський великий каган Есен-тайши розпочав вторгнення до імперії Мін. Головний євнух Ван Чжень заохотив імператора Чжентуна особисто очолити війська для протистояння ворогові. Імператор залишив столицю та призначив свого зведеного брата Чжу Ціюя відповідальним за справи як тимчасового регента. 8 вересня Есен розгромив армію Чжентуна, а самого мінського імператора було захоплено — подія, відома як Тумуська катастрофа. Ойрати тримали Чжентуна у полоні. виагаючи за викуп. Проте цей план був зірвано, коли Чжу Ціюй зійшов на престол під ім'ям Цзінтай. Есен-тайши зазнав поразки від Юй Цяня, коли спробував прорватися до Пекіну. Утримання імператора Чжентуна в полоні було марною справою для ойратів, поки на його троні сидів хтось інший, тому вони відпустили його назад до імперіїМін. Колишнього імператора було поміщено під домашній арешт у палаці до заколоту проти імператора Цзінтай у 1457 році, відомого як «Інцидент із виривом брам». Колишній імператор повернув собі трон під ім'ям нової ери Тяньшунь.

Монгольські війська у військовій структурі Мін продовжували створювати проблеми. 7 серпня 1461 року китайський генерал Цао Цінь та його війська монгольського походження повстали проти імператора Тяньшуня. Повстанським силам Цао вдалося підпалити західні та східні ворота Імперського міста (облиті дощем під час битви) та вбити кількох провідних міністрів, перш ніж його війська остаточно загнали в кут, і він був змушений покінчити життя самогубством.

Напади вокоу на узбережжя імперії Мін

У середині XVI століття імперія витримала запеклу боротьбу з японськими піратами-вокоу, яких підтримували даймьо та китайські пірати. Центральна влада виявилася нездатною боротися з загрозою. Причина цього полягала у безкінечних палацових інтригах, корупції, відриву імператорів від реального ходу подій. Лише завдяки самовідданим діям китайських патріотів, зокрема Ці Цзігуана, Юй Даю, вдалося впоратися із цією загрозою. У підсумку прибережні землі та моря були очищені не тільки від японських, але й від усіх піратів загалом, на тривалий проміжок часу.

Нове піднесення

Правління імператора Ваньлі характеризувалося багатьма проблемами, деякі з яких мали фінансовий характер. На початку свого правління Ваньлі оточив себе здібними радниками та сумлінно намагався вирішувати державні справи. Його шоуфу (великий секретар) Чжан Цзючжен створив ефективну мережу союзів із високопосадовцями. Разом з тим в цей час Китай з успіхом боровся проти монгольського володаря Туман-хана, обороняючи Ляодунський півострів. У ході битв у 1575, 1578, 1579, 1580, 1581 роках цю загрозу було знешкоджено. Проте після нього не було нікого достатньо кваліфікованого, щоб підтримувати стабільність цих союзів; посадовці незабаром об'єдналися у протилежні політичні фракції — Дунлінь і євнухів.

1592 року відбулася Ордоська кампанія (відповідь на повстання Бочжоу). Після цього на деякий час вдалося встановити контроль над частиною держави Шан у Бірмі (перемога над племенами мяо), північним В'єтнамом, лаоськими племенами, Сіам також визнав залежність від династії Мін. Водночас з 1592 до 1598 року з невеликою перервою велася війна з Японією.

З часом Ваньлі втомився від судових справ та частих політичних сварок між своїми міністрами, вважаючи за краще залишатися за стінами Забороненого міста та поза полем зору своїх чиновників. Вчені-чиновники втратили важливе місце в адміністрації, оскільки євнухи стали посередниками між відчуженим імператором та його чиновниками; будь-який високопосадовець, який хотів обговорити державні справи, мусив переконати впливових євнухів хабарем, просто щоб його вимоги чи повідомлення були передані імператору<refSpence (1999), p. 17></ref>.

У 1603 році Китай зазнав поразки у війні з Іспанією на о. Лусон. Внаслідок цього китайські війська та колоністи залишили Філіппінські острови. У 1610 році китайці були розбиті Нурхаці, володарем пізня Цзінь у Маньжурії. З 1616 до 1619 року тривали війни Китаю з маньжурами на чолі із Нурхаці. Зрештою останній зумів повністю захопити Ляодунський півострів. Цей факт викликав нові вимоги щодо проведення реформ, проте імператор нічого не робив. Навпаки сприяв розгрому спочатку партії Дунлінь, а згодом покаранню вчених з академії Ханлінь.

Занепад

Протягом останніх років правління Ваньлі та його двох наступників розвинулася економічна криза, яка була зосереджена на раптовому повсюдному браку головного засобу обміну імперії: срібла. Голод став поширеним явищем у північному Китаї на початку 17 століття через надзвичайно суху та холодну погоду, яка скоротила вегетаційний період – наслідки більшої екологічної події, відомої зараз як Малий льодовиковий період.] Голод, поряд зі збільшенням податків, масовим дезертирством військових, занепадом системи допомоги та стихійними лихами, такими як повені та нездатність уряду належним чином керувати іригаційними та повеневими проектами, спричинили масові втрати людей та нормальну ввічливість. Центральний уряд, обмежений у ресурсах, мало що міг зробити для пом'якшення наслідків цих лих. Ситуацію погіршила чума 1633–1644 років, яка поширилася від Чжецзяну до Хенаня, вбивши невідому, але велику кількість людей.

На початку 1630-х років почалося селянське повстання у західному Шеньсі після того, як уряд Мін не зміг доставити туди вкрай необхідні припаси. 1635 року повстання очолив Лі Цзичен, але 1637 року тому завдано ніщивної поразки. У 1636 році Цінські армії розгромили Чосон під час Другого маньчжурського вторгнення та змусили останню стати данником. Невдовзі після цього корейці відмовилися від своєї давньої вірності династії Мін. До 1640-х років суперник Лі — Чжан Сяньчжун — Сстворив у Сичуані власну державу — Да сі. 1640 року Лі Цзичен починає нове повстання. армія, що опинилася між марними спробами перемогти маньчжурських загарбників з півночі та величезними селянськими повстаннями в провінціях, фактично розпалася. Неоплачувана та голодна, армія була розбита Лі Цзиченом, який тепер називав себе принцом Шуня, і покинула столицю без особливого бою. 25 квітня 1644 року Пекін упав перед повстанською армією на чолі з Лі Цзиченом, коли союзники повстанців відчинили міські ворота зсередини. Під час заворушень Чунчжень, останній імператор династії Мін, у супроводі лише євнуха, повісився на дереві в імператорському саду прямо за межами Забороненого міста. Лі Цзичен оголосив себе імператором династії Шунь.

Скориставшись нагодою, маньчжури перетнули Велику стіну після того, як прикордонний генерал У Саньґуй відкрив браму на перевалі Шанхай. Це сталося невдовзі після того, як він дізнався про долю столиці та армії Лі Цзичена, що прямувала йому назустріч; зваживши свої варіанти союзу, він вирішив стати на бік маньчжурів. Останні під командуванням регента Доргоня підійшли до Пекіна після того, як армія, послана Лі, була знищена у битві при Шаньхайгуані. 6 червня маньчжури та У Саньґуй увійшли до столиці та проголосили молодого імператора Шуньчжі імператором. Після того, як Цін вигнали його з Сіаня, переслідували вздовж річки Хань до Учана і, нарешті, вздовж північного кордону Цзянсі, Лі Цзичен помер там влітку 1645 року. До 1646 року його наступники Лі Цзіцзін і Лі Ґо продовжували чинити опір.

Незважаючи на втрату Пекіна та смерть імператора, династія Мін ще не була повністю знищена. Нанкін, Фуцзянь, Гуандун, Шаньсі та Юньнань були оплотом опору династії Мін. На трон Мін було кілька претендентів, і їхні сили були розділені. Ці розрізнені залишки династії Мін на півдні Китаю після 1644 року історики XIX століття разом називали Південною Мін. Кожен центр опору окремо зазнавав поразки від Цін до 1662 року, коли було захоплено у полон і страчено останнього імператора Південної Мін Чжу Юлан.

У 1683 році цінські війська завоювали Тайвань і ліквідували державу Дуннін, яке було засноване Чжен Ченгуном і яке було останнім оплотом сил, вірних династії Мін.

Населення

Кількість людей, підрахованих у переписі 1381 року, становила 59 873 305; проте це число значно зменшилося, коли уряд виявив, що близько 3 мільйонів людей відсутні в податковому переписі 1391 року. Незважаючи на те, що заниження цифр було визнано злочином, що карається смертю, у 1381 році, необхідність виживання спонукала багатьох відмовитися від податкової реєстрації та залишити своє місце перебування. Уряд спробував пом'якшити це, створивши власну консервативну оцінку в 60 545 812 осіб у 1393 році. У своїх «Дослідженнях про населення Китаю» Пін-ді Хо пропонує переглянути перепис 1393 року до 65 млн. осіб, зазначаючи, що великі території Північного Китаю та прикордонні райони не були враховані в цьому переписі.

Припускають, що дані про чисельність населення, зібрані в офіційних переписах після 1393 року, коливалися від 51 до 62 млн. осіб, тоді як населення фактично зростало. Імператор Хунчжі зазначав, що щоденне збільшення кількості підданих збігалося зі щоденним зменшенням кількості зареєстрованих цивільних осіб та солдатів. За іншою оцінкою населення імперії Мін у 1400 році становило 90 млн. осіб.

Використовуючи провінційні довідники, дослідники вважають, що загальна чисельність населення за часів правління імператора Ченхуа становила близько 75 млн. осіб. За різними оцінками населення наприкінці правління династії Мін становило 160, 175 та 200 млн. осіб.

Однак велика епідемія чуми 1633—1634 років спустошила щільнозаселені провінції вздовж Великого каналу; географічний довідник у північній частині Чжецзяну зазначив, що того року захворіло понад половина населення, і що 90% місцевого населення в одному префектурі померло до 1642 року.

Устрій

Імператор

Імператор, «Син Неба», провів більшу частину свого життя в стінах Забороненого міста. Задуманий як центр відносин між людьми та Небом, він був зобов'язаний виконувати численні ритуали верховним божествам, які забезпечували захист імперії (Неба, звичайно, але також Землі та імперських предків), і брав участь у багатьох церемоніях, що відзначали важливі події в його житті та житті імперії (висунення сина на престол, заручини наложниці, дарування феодальних володінь, прийом послів, іспити в митрополита тощо). Він був зобов'язаний проводити аудієнції, як правило, щодня, під час яких його піддані повинні були продемонструвати свою покору, падаючи перед ним ниць. Але на практиці більшість рішень приймалися Великим Секретаріатом та міністерствами. Під час подорожей його супроводжувала значна свита, охороняєма його імператорською гвардією.

Управління

Управлінська структура

Спочатку центральну цивільну владу очолював Центральний (Палацовий) Секретаріат (Чжуншу шен), який контролював шість міністерств (любу) — кадрів, обрядів, війни, юстиції, громадських робіт та доходів — та інші менш важливі установи. Центральний секретаріат очолювали 2 головні радники (ченсян) першого рангу, відомі як «лівий» (старший) та «правий» (молодший). Цих двох неофіційно називали «першими міністрами» (цзайсян).

Головна військова комісія (Да дудуфу) виконувала функції верховного командування армії, тоді як Цензорат (Юші) на чолі із 2 головними цензорами (юші дафу) мав найвищу контрольну владу. Цензорат складався з 3 відділів. Палацове відділення (кит.: 殿院) відповідало за контроль поведінки чиновників під час аудієнцій. У ньому працювали палацові цензори-розслідувачі (кит.: 殿中侍御史). Відділ застережень (кит.: 台院) відповідав за контроль поведінки імператора, щоб переконатися, що він не робить помилок, та нагадати йому про його обов'язки. У ньому працювали цензори-розслідувачі (кит.: 侍御史). Відділ розслідувань (кит.: 察院) відповідав за контроль поведінки місцевих чиновників. Цензори-спостерігачі (кит.: 監察御史) подорожували країною, щоб забезпечити належне виконання функцій уряду та якісну роботу місцевих чиновників. Для кращого контролю за призначеними їм територіями, слідчі цензори розділили імперію на округи (дао), кожен з яких був названий на честь однієї з провінцій.

Міністерство кадрів (Лібу) відповідало за нагляд за просуванням по службі та переведенням державних службовців, а також за присвоєння почестей та звань. Посада міністра кадрів вважалася найпрестижнішою з шести міністерських посад. Міністерство Доходів (Хубу) відповідало за управління державними доходами. Це включало нагляд за веденням податкових обліків селян та збір їхніх податків у різних провінціях. Міністерство також займалося грошовими справами. Для ефективного виконання цих обов'язків воно було розділене на бюро, кожне з яких відповідало за певну провінцію. Митниці, що розташовувалися вздовж Великого каналу, перебували під прямим керівництвом міністерства і не підлягали контролю місцевих органів влади. Міністерство обрядів відповідало за нагляд за офіційними релігійними церемоніями, ритуалами та жертвопринесеннями. Воно вело облік даоського та буддійського духовенства. Військове міністерство (Бінбу) відповідало за призначення та розгортання армійських командирів, управління укріпленнями, постачання військ зброєю та спорядженням, розведення коней для армії та нагляд за мережею кур'єрської служби. Міністерство юстиції (Сінбу) відповідало за нагляд за здійсненням правосуддя для цивільного населення країни. Міністерство громадських робіт (Гунбу) відповідало за організацію державних будівельних підприємств, таких як найм та постачання робочої сили, ремонт каналів та доріг, стандартизація мір та ваг, а також організація трудових обов'язків. Воно також контролювало управління державними майстернями, включаючи зброярні, залізоробні, текстильні та суднобудівні. Кожне міністерство очолював міністр (шаншу) рангу 3a, який був підвищений до рангу 2a у 1380 році, та віце-міністр (шилан).

Подання та звернення, адресовані імператору, спрямовувалися до Управлінні перевірки звітів (Чайань сі), починаючи з 1370 року, яке пізніше було перейменовано на Управління передачі і зрештою у 1377 році Департамент загальних справ (Тунчжен сі). Копії надсилалися до Управління ревізії (ke), яке контролювало різні міністерства, тоді як оригінал надсилався безпосередньо імператорові.

1381 року Центральний Секретаріат було скасовано, Головна військова комісія була розділена на 5 головних військових комісій, також ліквідовано Цензорат. Імператор особисто взяв під контроль шість міністерств і п'ять Головних військових комісій, поставивши їхніх очільників на вершину офіційної ієрархії. Ці шість міністрів і голова реорганізованого Цензорату неофіційно називалися «Сім головних міністрів» (ціцін). У важливіших судових обговореннях до них приєднувалися голова Управління загальних справ (Тунчженсі) і голова Двору юстиції та ревізії (Далісі), що зробило їх «Дев'ятьма головними міністрами» (цзюцін). У більшості випадків питання спочатку обговорювалося сімома або дев'ятьма головними міністрами, а їхні письмові думки потім розглядалися Управлінням передачі.

У 1390-х роках знову спостерігалася тенденція до централізації. Цензорат був відновлений під назвою Головне управління нагляду (Дачаюань), а роль Секретаріату з 1420-х років взяв на себе Великий Секретаріат (Нейге), що складався з 6 великих секретарів (дасюеші), посади яких було запроваджено ще у 1382 році, на чолі із старшим великим секретарем (шоуфу). Великі Секретарі номінально займали посадовців середньої ланки (мали 5 ранг), значно нижчі за міністрів, керівників міністерств. Втім, оскільки вони перевіряли документи, подані імператору від усіх урядових установ, і мали право складати запропоновані рескрипти для імператора, зазвичай відомі як пяоні або тяоцзі, то їхня фактична влада демонструвалася через надання формальних титулів, таких як міністр або віце-міністр, а пізніше давніх високих титулів «Три герцогські міністри» (сангун), пов'язаних з рангом 1a, та «Три «одинокі» (сангу). Ці великі секретарі також допомагали наставникам спадкоємця трону. Дасюеші пропонували рішення імператору, а після отримання його підпису відповідний наглядовий орган пересилав документи до відповідного міністерства. Членів Великого Секретаріату обирали з Академії Ханьлінь з розумінням того, що вони служитимуть інструментами волі імператора без будь-якого впливу з боку міністерства. На відміну від керівників міністерств, їм не потрібно було проходити тривалу службу в регіональних та центральних установах, що призводило до того, що посадовці урядового апарату вважали їх сторонніми та зараховували до «внутрішнього двору». Насправді Великий Секретаріат дотримувався власного порядку денного, часто розходячись як з імператором, так і з міністерською адміністрацією.

Остаточне рішення оголошувалося імператорським указом у судовому протоколі (Чаобао) та у скороченому вигляді в Пекінському віснику (Ді Бао), який також включав звіти про внутрішню та зовнішню політику країни

1420 року було створено таємна служба, яка спочатку базувалася у Східному депо (Дунчан), а пізніше у Західному депо (Січан). Ця таємна служба була безпосередньо підпорядкована Управлінню церемоніалів, яке являло собою значний центр влади в період династії Мін. З часом євнух, який відповідав за Управління церемоніалів, здобув посаду начальника палацового персоналу та майже диктаторську владу в імперії.

Також існувало Шість Управлінь контролю (люке), по одному для кожного міністерства, на чолі з наглядовими секретарями відносно 7 рангу. Ці установи безпосередньо підпорядковувалися імператорові. Працівники цих установ призначалися до міністерств на основі їхньої експертизи та надавали незалежні експертні оцінки питань. Їхні обов'язки включали нагляд за потоком документів до та з міністерств, а також можливість переформулювати або навіть скасувати незадовільні рішення.

На провінційному рівні існували Провінційні Управління Нагляду Тісін анчасі) на чолі з Комісаром нагляду (анчасі) рангу 3a. Ці установи не лише мали контрольні та дисциплінарні завдання, але й функціонували як апеляційний суд.

Окрім міністерств, існувало також кілька нижчих установ, які підпорядковувалися їм або діяли незалежно. До них належала Академія Ханьлінь, яка зосереджувалася на літературних та історичних питаннях і відігравала роль у створенні урядових указів. Інші важливі установи включали Управління астрономії, Імператорську медичну академію та Управління імператорських парків. Імператорський університет (Гоцзіцзянь) відповідав за систему освіти та очолювався канцлером (цзіцзю), який мав офіційний ранг 4б.

Чиновники були поділені на дев'ятирангову систему, кожен ранг якої складався з двох рівнів. Ранг 1a був найвищим, а сходинка закінчувалася рангом 9b. Їм виплачувалася заробітна плата, номінально рисом, відповідно до їхнього рангу. У другій половині періоду Мін чиновників було від 10 000 до 15 000, але на початку династії це число зменшилося до лише 5 400. Максимальний термін перебування чиновників на посаді становив дев'ять років, протягом яких їхні начальники оцінювали їхні здібності кожні три роки. Ті, хто мав відмінну оцінку, отримували підвищення, тоді як ті, хто виконував роботу належним чином, залишалися на посаді. Чиновникам, які отримували незадовільну оцінку, знижували посадовий рейтинг на один бал. У випадках очевидної некомпетентності чиновника могли звільнити або покарати.

Адміністративний устрій

Мінські імператори перейняли систему земельного управління у династії Юань, тринадцять мінських провінцій дали початок сучасному адміністративному поділу країни. За часів династії Сун найбільшою адміністративною одиницею були округи (лу). Проте, після чжурчженського вторгнення у 1127 році сунський двір встановив систему напівавтономного земельного управління, основою якого служили адміністративний і військовий поділ країни, забезпечений власним автономним чиновницьким апаратом. Цю систему запозичили без змін династії Юань, Мін і Цин.

Провінцій імперії Мін за часів Юнле в період її максимального розширення (контроль над південною провінцією Цзяочжі був нетривалим).

Територія династії Мін з двома столицями, столицями провінцій та основними державними транспортними шляхами

Як і за часів Юань, мінська адміністративна модель являла собою три підрозділи — цивільне, військове та земельне відомства. Імперія була поділена на 13 провінцій, кожною з яких керував Відділення Секретаріатів. Провінції (шен) в свою чергу поділялися на префектури (фу), очолювані префектами (чжифу), ті, в свою чергу, ділилися на субпрефектури (чжоу) під керівництвом субпрефектів (чжичжоу). Нижчою адміністративною одиницею служив повіт — (сянь) на чолі із повітовий очільником (чжисянь), що знаходився в підпорядкуванні у магістрату. В імперії Мін було 1385 повітів.

Окружна адміністрація була найнижчим рівнем цивільної державної адміністрації за часів династії Мін, яка контролювала територію з населенням приблизно 40 тис. осіб. Її очолювали три старші посадовці (гуань): окружний магістрат, віце-магістрат та помічник магістрата. Крім того, була значна кількість нижчих посадовців (лі) та допоміжного персоналу. Основним обов'язком окружного магістрата та його підлеглих було підтримання порядку та забезпечення благополуччя населення у визначеній їм місцевості.

У 1376 році Відділення Секретаріатів було скасовано та замінено трьома провінційними установами: Провінційною адміністративною канцелярією (Бученсі) на чолі із бученші, Регіональною військовою комісією (Доу чжіхуей шисі) та Провінційною наглядовою канцелярією. В подальшому для нагляду за всіма трьома провінційними установами стали призначатися губернатори (сюньфу) провінцій. Спочатку цих губернаторів відправляли до провінцій на тимчасовій основі, але зрештою вони були розміщені там на постійній основі. Верховні командувачі (цзунду), яких також відправляв до регіонів центральний уряд. З часом ролі останніх перетворилися на генерал-губернаторів.

Столиці

Особливі адміністративні одиниці (цзін) включали обидві столиці — Інтянь і Шуньтянь (відомий також як Бейпін) з прилеглими до них міськими зонами (цзін).

План Бейпіна часів династії Мін

Першою столицею династії Мін був Інтян, що подальшому став відомий як Нанкін («Південна столиця»). тут імператор Хун'у, який здійснив там значні будівельні проекти (розширення міських стін та будівництво імператорського палацу, що передвіщав Заборонене місто). Після усунення частини південної еліти після свого приходу до влади, Юнле вирішив перенести столицю на північ, до колишньої столиці Юань, Даду, яку було перейменовано в Шуньтянь. Вона також неофіційно стала зватися Бейпіном (Пекіном) «Північною столицею», яка в подальшому стала основною. Щоб зробити це місто столицею, гідною імперії Мін, ця зміна, ухвалена в 1405 році, спочатку вимагала масштабного будівництва, яке тривало до 1421 року. З самого початку майже 100 000 домогосподарств було переселено до Пекіна з сусіднього Шаньсі, а пізніше до них приєдналися заможні родини з колишньої південної столиці, а також десятки тисяч сімей солдатів та ремісників.

Імператорський палац було збудовано у самому серці імператорського міста, на прямокутній ділянці приблизно 1 кілометр з півночі на південь та 760 метрів зі сходу на захід, захищеній широкими стінами та ровом, заповненим водою. Це було «Заборонене Пурпурне Місто» (Цзіцзіньчен). Його головний вхід, Брама Небесного Спокою (Тяньаньмень), знаходився на півдні. Він відкривався на величезний внутрішній двір, північну сторону якого оточували Полуденні Брами (Умень). За цим двором розташовувалася сама імператорська резиденція, де домінував Зала Верховної Гармонії (Тайхедянь), де проводилися найважливіші прийоми та церемонії. Інші, менші павільйони служили місцями для прийомів та ритуалів. Остання внутрішня стіна відділяла приватну резиденцію імператора, Палац Небесної Чистоти (Цяньцінсун), та резиденції імператорських дружин та наложниць, а також євнухів, усі оточені садами.

Самоврядування

На рівні підрайонів за часів династії Мін існувало чотири окремі системи організації населення. Ці системи, хоча й значною мірою перетиналися, служили різним цілям. Перша була багаторівневим територіальним поділом повіту. Друга включала групування домогосподарств на одиниці з десятків і сотень за допомогою системи ліцзя, що сприяло збору податків і робочої сили для держави. Третьою системою була організація безпеки баоцзя (громадська система правоохоронних органів та цивільного контролю), а четвертою — сільські збори (сян'юе).

Залежно від чисельності населення та розміру полів, повіти поділялися на менші територіальні одиниці, зазвичай від двох до чотирьох рівнів. Найвищою підповітовою одиницею був сян, в середньому з вісьмома одиницями на повіт, але іноді до двадцяти. У містах таких одиниць не існувало. У менших повітах було лише кілька сотень зареєстрованих домогосподарств, тоді як у більш населених повітах, таких як Цзяннань, могло бути понад 15 000 домогосподарств. На середньому рівні сільські повіти або містечка називалися ду, міські повіти — фан або юй , а передмістя — сян. Ці одиниці зазвичай мали від 500 до 2000 домогосподарств, від однієї до десятка одиниць на повіт, зазвичай три. Кожна одиниця мала власні земельні реєстри та служила основним засобом для влади повіту виконувати адміністративні та податкові завдання. У південних регіонах з високою щільністю населення між повітовими та середніми одиницями було запроваджено додатковий адміністративний рівень — лі, який за розміром був дорівнювався повітам в інших районах. Найменша одиниця була відома як ту або ше на півночі, а іноді й тун або фан у північних містах. Ці одиниці зазвичай складалися приблизно з 1000 осіб.

Реєстрація платників податків, збір податків та організація трудових обов'язків контролювалися посадовцями повітів через систему місцевого самоврядування, відому як ліцзя. Ця система базувалася на формуванні десяти домогосподарств, що утворюють цзя, десяти цзя, що утворюють лі, та десяти заможніших сімей, що утворюють одну лі. Проте лі часто включало кілька додаткових домогосподарств понад стандартну кількість 110, а також домогосподарства, які були занадто бідні, щоб платити за роботу та податки. В результаті, середня кількість домогосподарств у лі становила приблизно 140 або від 140 до 160. Сім'ї в межах цзя по черзі керували своєю групою протягом року, тоді як десять найбагатших сімей чергувалися в ролі адміністратора лі. Щороку один цзя відповідав за забезпечення робочою силою та товарами, тоді як інші дев'ять цзя мали лише сплачувати податки. У другій половині XV століття цзя виконувала обов'язки двічі протягом десятирічного циклу — один раз як постачальник матеріалів та товарів, а вдруге як постачальник послуг та робочої сили. Протягом XVI століття, коли більшість допомог та панщини було замінено додатковими зборами до земельних податків, значення системи ліцзя зменшилося. До середини існування імперії Мін вона діяла лише як офіційна система реєстрації податків, а в XVI столітті лі набула характеру територіальної одиниці, об'єднавшись з повітами.

З середини періоду Мін, система баоцзя існувала паралельно із системою ліцзя, де десять домогосподарств утворювали цзя, а десять цзя — бао. Обрані очільники, відомі як цзячжан та баочжан, мали завдання підтримувати громадський порядок. Місцеві збори також відігравали певну роль у цій системі, оскільки вони укладали угоди, відомі як громадські договори (сянюе), для сприяння правильній поведінці та взаємодопомозі.

У деяких частинах провінцій Сичуань та Хугуан, особливо в Гуйчжоу та Юньнані, регіони з некитайським населенням управлялися місцевими органами влади, відомими як тусі, на рівні префектури, субпрефектури або повіту. Ці місцеві органи влади були встановлені шляхом надання китайським офіційним титулам та рангам місцевим вождям, яких тоді називали «корінними чиновниками» (тугуанями).

Починаючи з XVI століття, термін тусі використовувався для позначення територій, якими управляли подібно до звичайних китайських регіонів. Населення цих районів мало ті ж обов'язки, що й китайці, і керувалося поєднанням місцевих вождів та китайських чиновників, які були підзвітні вищій цивільній владі. З іншого боку, корінні чиновники тугуанів, здебільшого з військовими званнями, керували регіонами, які зберігали значний рівень автономії, але все ще перебували під наглядом Військового міністерства.

Державні іспити

Кандидати, що склали іспити на державну службу, юрмяться навколо стіни, де вивішувалися результати. Фрагмент сувою на шовку. Цю Їн

Цивільна адміністрація в основному складалася з чиновників, які отримали конфуціанську освіту та пройшли суворий багатоетапний процес іспитів для підтвердження їхньої освіти. У 1373–1384 роках імператор Хун'у запровадив нову систему призначення чиновників (гуань) на основі рекомендацій. Це було відхиленням від попередньої та наступної практики дотримання системи іспитів, встановленої династією Суй. Теоретично, будь-хто з необхідними навичками міг обіймати посади в державній адміністрації, але спроби купецьких синів потрапити до адміністрації вважалися деструктивними. Насправді лише представники заможних сімей, зокрема землевласники, мали ресурси та час для підготовки до іспитів. Уряд Мін також запровадив квоти для набору чиновників з кожної провінції.

За часів династії Мін вимоги до іспитів стали більш суворими з введенням у 1487 році «восьмиступеневого есе», яке мало фіксовану структуру. У міру просування іспитів від місцевого до центрального рівня складність також зростала, а успішне складання тестів приносило студенту відповідний ступінь.

Випускникам провінційних іспитів надавали лише низькі звання та призначали їх на незначні офіційні посади, але випускникам палацових іспитів присуджували престижний титул цзіньші («просунутий вчений») і вони могли розраховувати на високі посади. Протягом 276 років правління династії Мін було проведено 90 палацових іспитів, які успішно склали 24 874 кандидати. На той час було від 2000 до 4000 цзіньші, що становило лише одного з 10 000 дорослих чоловіків. У XVI столітті було 100 000 власників найнижчого кандидатського титулу — шен'юань («член-студент»).

Наглядач імператорської освіти відповідав за освіту спадкоємця престолу, а цю посаду очолював Великий наглядач освіти рангу 3a.

Імператорський двір

Правляча імператриця (її мала бути лише одна) мала величезний павільйон і брала участь у кількох важливих ритуалах. Поряд з нею, імператор мав численних наложниць, які займали нижчі ранги. Спадкоємець престолу, як правило, був сином головної дружини, а якщо у неї не було жодної, то сином наложниці. Спадкоємця мали готувати до майбутньої ролі з молодого віку. Його брати отримували важливі титули і, як правило, були відправлені до вотчин далеко від столиці, не маючи змоги займатися офіційною кар'єрою, щоб запобігти тому, щоб вони становили загрозу для імператора. Натомість їх утримувало казначейство, і до кінця династії імператорська родина була настільки великою, що становила значну статтю бюджету. Щоденне обслуговування імператора, його дружин і наложниць забезпечували євнухи, які могли розвивати дуже тісні стосунки з імператорською родиною і таким чином мати значну політичну владу.

Персонал імператорського двору складався з євнухів та жінок, кожен з яких мав свої власні посади. Жіночий персонал відповідав за різні завдання, включаючи обслуговування, церемонії, одяг, постачання їжі, спальню, ремесла та нагляд за персоналом. До 1420-х років євнухи взяли на себе більшість цих ролей, залишивши жінкам лише обов'язок доглядати за одягом і одягати імператора.

Імператор Хун'у спочатку передав відносно невелику кількість євнухів під управління Директорату палацових слуг (Нейгуаньцзянь). Зі зростанням їхньої кількості, зростала їхня влада та вплив, що призвело до створення двадцяти чотирьох основних установ (Ершисіямень) — 12 директоратів (цзянь), чотирьох офісів (сі) та восьми бюро (цзю) — для управління тисячами євнухів. Директорати євнухів відповідали за контроль персоналу, церемонії, постачання їжі, кухонне начиння, документи, стайні, печатки та одяг. Було створено офіси для палива, музики, паперу та лазень, тоді як бюро відповідали за зброю, срібні вироби, прання, головні убори, бронзові вироби, виробництво текстилю, виноградники та сади.

У Відділі печаток (Шан Баосі) також була група чиновників, які працювали разом з євнухами, щоб підтримувати та зберігати печатки та інструменти для їх виготовлення. Інші палацові чиновники відповідали за нагляд за справами імператорських князів.

Імператор обирав та підтримував палацовий персонал, як євнухів, так і чиновників, яких разом називали «внутрішнім двором». Це було на відміну від «зовнішнього двору», який складався з шести міністерств, Цензорату та інших органів влади.

Перелік правителів імперії Мін

№	ім'я	Роки правління	Девіз	Посмертне храмове ім'я
1	Юаньчжан	1368—1398	Хуну	Таі-дзу
2	Юньвень	1398—1402	Цзяньвень	Хуейді
3	Ді	1402—1424	Юнле	Ченг-дзу (з 1537 р.)
4	Ґаочи	1424—1425	Хунсі	Женьдзун
5	Чжанцзі	1425—1435	Сюаньде	Сюаньдзун
6	Цічжень	1435—1449	Джен-тунг	Їндзун
7	Ціюй	1449—1457	Цзінтай	Дайдзун
	Цічжень	1457—1464	Т'єн-шунь	Їндзун
8	Цзяньшень	1464—1487	Ченг-хуа	Сьєн-дзунг
9	Ютан	1487—1505	Хунг-джи	Сяо-дзунг
10	Хоучжао	1505—1521	Джен-де	Ву-дзунг
11	Хоуцун	1521—1567	Тья-тьінг	Ші-дзунг
12	Цзайхоу	1567—1572	Лунг-чінг	Му-дзунг
13	Їцзюнь	1572—1620	Ван-лі	Шен-дзунг
14	Чанло	1620	Таі-чанг	Гуанг-дзунг
15	Юцзяо	1620—1627	Т'єн-чі	Сі-дзунг
16	Юцзянь	1627—1644	Чунг-джен	Сі-дзунг

Право

У 1364 році розпочалося складання нового конфуціанського кодексу, відомого як Великий кодекс Мін. На цей кодекс сильно вплинув Танський кодекс 653 року. Початковий проект був завершений у 1367 році, а остаточна версія була прийнята в 1397 році. Цей кодекс залишався незмінним до падіння імперії

У мінську епоху в усін (5 видів покарань) входили: шмагання тонкими батогами (чисін), шмагання товстими батогами (чжансін), вигнання (ту), заслання (лю) і смертна кара (сисін). До кожного з перелічених видів покарань застосовувалося за кількома ступенями. Шмагання тонкими батогами здійснювалося у 5 ступенів: від 10 до 50 ударів, при можливості сплати (шу) відкупу від 600 венів до 3 гуанів (тобто 3000 венів). Шмагання товстими батогами мало 5 ступенів: від 60 до 100 ударів, або сплата відкупу від 3 гуанів 600 венів до 6 гуанів. Вигнання включало 4 екзекутивні заходи: порку товстими батогами, видалення з постійного місця проживання на певний термін, виконання протягом цього терміну примусових робіт (і або цзюй-і), під час відбування сковування ніг залізним ланцюгом вагою 3 цзяня (1,8 кг). Заслання мала 3 ступені: від 2 тис. лі і бичування 100 товстими батогами до 3 тис. лі і бичування 100 товстими батогами, або відкуп від 30 до 36 гуанів. Цьому покаранню зазнавали особи, які чинили тяжкі злочини. Вони відправлялися у заслання в необжиті місця всередині країни, в прикордонні райони, а також в округи та повіти на морському узбережжі, і до смерті не могли повернутися на батьківщину. Смертна кара мало 2 різновиди: задушення (цзяо) та відрубання голови (чжань) (можливий відкуп від покарань 42 гуані мідною монетою). У свою чергу, дані види страти поділялася на дві групи: приведення вироку негайно, без оскарження. У цій групі в окрему підгрупу виділялося застосування смертної кари за злочини, що не припускали заміни вироку та за злочини, що караються смертною карою, що допускали заміни вироку. У першій групі такий вид страти, як задушення (цзяо), передбачалося 11 статтями Законів Великої династії Мін.

Смертна кара через обезголовлення у першій групі передбачалася 27 статтями. Таким покаранням зазнавали особи, які побили свого вчителя (ст. 334); раби та працівники, які вчинили перелюб із дружиною або дочкою голови сім'ї (ст. 394); які взяли за дружину або наложницю наложницю батька або діда, а також дружину брата батька (ст. 115). Смертна кара через обезголовлення, що відноситься до підгрупи першої групи, тобто до страт без заміни вироку восени, передбачена 78 статтями. Як перший з різновидів розглянуто такий каральний захід, як «розрізання на шматки» (лін чи). Це покарання застосовувалося до особливо небезпечних злочинців. Визначення лін чи охоплювала різні способи позбавлення життя обвинуваченого. Найпростішим є четвертування: засудженому спочатку відрубували руки та ноги, а потім перерізали горло. Більш витончений метод включав послідовне відрізання частин обличчя і кінцівок, після чого виробляли розпарювання грудної клітини і живота, страта завершувалася виставленням голови на жердині на загальний огляд. Найжорстокіший полягав у зрізанні маленьких шматочків плоті з тіла злочинця. Цей каральний захід застосовувався до злочинців, які задумали переворот, або учасників колективної змови, при цьому не проводилося розмежування на ватажків і співучасників.

Наступним каральним заходом було звернення до рабства (вейну). Відправлення до солдатів (чун цзюнь) також входило до групи каральних заходів. Остання мала 3 види: зарахування невійськовообов'язаних осіб до армії, тобто тих, хто не належав до спадкового військового стану; розжалування військових чиновників у рядові; переведення солдатів з одних підрозділів до інших — зі столиці у провінції, а на периферії — зі своїх підрозділів до сусідніх чи прикордонних частин.

Термінами відбування покарання були чжун ень шень (до скону) і юнюань (навіки). Перше відповідало тривалості життя ув'язненого, друге поширювалося на його нащадків.

Судочинство

Найвищою судовою інстанцією був Двір судочинства та ревізії (Далі сі). Його роль полягала в перегляді та затвердженні рішень, прийнятих Міністерством юстиції, Головними військовими комісіями та Цензоратом. Смертна кара вимагала схвалення імператора, тоді як усі інші рішення, прийняті Двором судочинствата ревізій, вважалися остаточними Він разом з Міністерством юстиції та Цензоратом, були відомі як «Три судові посади» (Санфа сі). Найзначущі справи розглядалися Двором юстиції та ревізії, до складу якого входили представники Міністерства юстиції, Головних військових комісій та Цензорату. Для винесення смертних вироків потрібне було схвалення імператора.

Судову владу мали місцеві цивільні органи влади. Вироки, винесені місцевими органами влади, підлягали перегляду провінційними органами влади, а важливі справи розглядалися Міністерством юстиції. Конфлікти, що стосувалися військовослужбовців та закону, розглядалися їхніми командирами, а подальший перегляд відбувався у провінційних регіональних військових комісіях та головних військових комісіях у столиці. Справи, що контролювалися провінційними контрольними органами, розглядалися Цензоратом.

Суспільство

Традиційний, статичний погляд на суспільство групував людей відповідно до їхньої діяльності на «чотири народи» (сімін): вчені, селяни, ремісники та торговці. Кожен із цих компонентів мав забезпечити задоволення потреб імперії. Класифікація не була більш детальною, за винятком кількох конкретних категорій, таких як шахтарі, відповідальні за видобуток солі, солдати, організовані в сільськогосподарські колонії для забезпечення свого утримання, «шляхта» (які мали такі титули, як гун, хоу або бо) та імператорський клан. До вчених відносили вище і нижче чиновничиство, військових посадовців.

Маргіналізовані утворювали різноманітне населення, що складалося з людей, яких традиційний погляд на суспільство вважав нижчими, деякі з яких займалися діяльністю, що вважалася аморальною: танцюристи, співаки, повії, бродяги, раби тощо.

Насправді суспільство було дуже мінливим, характеризуючись динамікою соціальної мобільності та занепаду. Його не можна розуміти як розрізнене ціле, розділене на водонепроникні соціальні категорії. Міграції були поширеними, зумовленими переважно економічними потребами. Фактично, не було незвичним знайти населення з різним соціальним та географічним походженням у певних місцях. Нездатність чиновників проводити достовірні переписи значною мірою випливала з цієї мінливості. Держава також була відповідальною за частину цих переміщень: заходи, вжиті для сприяння відновленню сільського господарства та заселенню покинутих сільськогосподарських регіонів (особливо в обмін на податкові звільнення), спричинили численні переміщення.

Аристократія

Володіння імперських князів

На верхівці стояла вища аристократія, основою якої були члени імператорської родини. Сини кожного імператора отримували титул князя (ван) певної території, який передавався по чоловічій лінії. Титули, що давалися молодшим синам князів, їхнім синам тощо, знижувалися в ранзі. Це означало, що всі нащадки чоловічої статі засновника династії мали певну форму шляхетського титулу та отримували відповідний дохід з державної скарбниці. За оцінками, до кінця правління династії налічувалося близько 100 000 нащадків, а їхні володіння становили значний тягар для фінансів держави. Імператорським жінкам та їхнім чоловікам також надавали титули та доходи на основі їхнього споріднення з імператорами.

Родичі імператора часто отримували великі земельні володіння та високі військові посади, але вони не керували активно армією, а їхні титули були значною мірою символічними, за винятком правління перших двох імператорів. Хоча князі проживали на територіях, позначених їхніми титулами, вони не мали жодних адміністративних чи управлінських обов'язків, а отже, не володіли феодальними маєтками в тому ж сенсі, що й європейські правителі.[104] Як наслідок, вони не були незалежними правителями на своїх територіях, на відміну від часів династій Хань та Цзінь. Крім того, члени імператорської родини не служили в державній адміністрації.

Євнухи

Імператор Хун-у заборонив євнухам вчитися читати або займатися політикою. Незалежно від того, чи ці обмеження були успішно виконані за його правління, євнухи під час правління імператора Юнле і згодом керували величезними імперськими майстернями, командували арміями та брали участь у питаннях призначення та просування посадовців. Юнле призначив 75 євнухів відповідальними за зовнішню політику; вони часто подорожували до васальних держав, включаючи Аннам, Монголію, острови Рюкю та Тибет, і рідше до більш віддалених місць, таких як Японія та Непал. Однак наприкінці 15 століття посланці євнухів зазвичай подорожували лише до Кореї.

Євнухи розробили власну бюрократію, яка була організована паралельно з бюрократією державної служби, але не підпорядковувалася їй. Хоча в імперії Мін було кілька диктаторських євнухів, таких як Ван Чжень, Ван Чжі та Лю Цзінь, надмірна тиранічна влада євнухів не стала очевидною до 1590-х років, коли імператор Ваньлі розширив їхні права над цивільною бюрократією та надав їм право збирати провінційні податки.

Євнухи створили власну соціальну структуру, забезпечуючи та отримуючи підтримку своїм рідним кланам. Замість батьків, які висували синів, дядьки висували племінників. Товариство Хейшаньхуей у Пекіні спонсорувало храм, який проводив ритуали на честь пам'яті Ган Ті, могутнього євнуха династії Юань. Храм став впливовою базою для високопоставлених євнухів і продовжував відігравати дещо зменшену роль за часів династії Цін.

Євнух Вей Чжунсянь домінував при дворі імператора Тяньці і закатував до смерті своїх політичних суперників, здебільшого критиків з фракції Дунлінської партії. Він наказав побудувати храми на свою честь по всій імперії Мін та звів особисті палаци за кошти, що було визначено на будівництво гробниць попереднього імператора. Його друзі та родина отримали важливі посади без жодних кваліфікацій. Нестабільність при дворі виникла саме тоді, коли стихійне лихо, епідемії, повстання та іноземне вторгнення досягли свого піку. Імператор Чунчжень звільнив Вея з двору, що невдовзі призвело до його самогубства.

Родина

Зазвичай проживали зі своєю розширеною родиною, включаючи нуклеарну родину (батько, мати та діти), а також своїх бабусь і дідусів по батьківській лінії. Крім того, родовід був фундаментальним компонентом суспільства, в якому кожна людина мала певний ранг відповідно до дуже тонкої ієрархії, що визначалася її поколінням та становищем її предків (старший чи молодший). Кожна людина потім була зобов'язана висловлювати певний знак поваги кожному іншому члену роду на основі цього становища. Відповідно до патріархальних принципів, що керували суспільством Мін, головою сім'ї був батько, якому діти мали повагу, згідно з давнім принципом синівської шанобливості (сяо). Спадкоємність відповідала принципу патрілінеарності, причому старший син наступав батькові як голова сім'ї. У межах роду саме глава найстарішої гілки обіймав посаду верховної влади, допомагаючи найбіднішим членам групи: він наймав їх у своїх підприємствах, утримував святилища та цвинтарі роду, а також фінансував освіту найталановитіших юнаків з менш заможних гілок свого роду.

Перше, що очікувалося від дружини, це народження дітей. Безпліддя, фактично, було підставою для відмови від шлюбу та публічної ганьби. Якщо їй дозволяли залишитися, її могли змусити взяти наложниць. Дитяча смертність була високою: приблизно кожна друга дитина не досягала повноліття. Смерть під час пологів також робила пологи небезпечним часом як для матерів, так і для новонароджених.

Жінки також були підпорядковані досить обмежувальним зобов'язанням щодо скромності, особливо в привілейованому класі, маючи на меті обмежити свої контакти з чоловіками до мінімуму, окрім своїх чоловіків та членів своєї біологічної родини. Зокрема, їхні ноги були частиною тіла, яка привертала увагу, оскільки вони були сповнені еротичної привабливості; Практика бинтування ніг поширилася за часів династії Мін навіть серед простого люду, оскільки жінок з маленькими стопами вважали привабливішими.

Шлюбні відносини

Сім'ї розширювали та зміцнювали свої соціальні зв'язки через шлюб. Ці шлюби укладалися за домовленістю, і соціальні потреби мали перевагу над інтересами майбутнього подружжя, чиєї думки не цікавили. Роль шлюбу як соціального зв'язку була настільки вираженою, що деякі сім'ї влаштовували посмертні шлюби між двома померлими молодими людьми, щоб встановити родинні зв'язки між ними.

Щоб зміцнити ці зв'язки, батьки використовували свах, щоб знайти ідеального чоловіка/дружину для своїх дітей, когось із подібним або навіть вищим соціальним становищем та фінансовими можливостями, з гарною репутацією та без близьких сімейних зв'язків. Також консультувалися з прикметами, щоб визначити доцільність союзу, а також дату шлюбу, коли його домовлялися. Весільна церемонія відзначалася кількома церемоніями та банкетами, під час яких наречена інтегрувалася в родину свого чоловіка, в будинку якого вона мала жити. В принципі, тільки чоловік міг вирішити питання про розірвання шлюбу, особливо якщо його дружина погано поводилася, зраджувала йому або не народжувала дітей, але вона все ще мала гарантії від поспішного розірвання шлюбу. Чоловік міг взяти одну або кількох наложниць, якщо мав на це кошти, оскільки союз у цьому випадку укладався виключно на фінансових принципах, таким чином набуваючи форми угоди; тому купівля була можливою для найбагатших, тоді як жінки, яких продавали таким чином, походили з менш привілейованих соціальних класів.

На випадок смерті дружини від чоловіка очікувалося повторне одруження, тоді як очікувалося, що вдова цього не зробить, і ті, хто дотримувався цього, цінувалися і могли отримати податкові пільги.

Чоловічі одностатеві шлюби були інституціоналізовані в кількох районах, таких як Фуцзянь. ​​Гомосексуальність часто практикувалася ченцями та поширилася до Японії завдяки Кукаю.

Економіка

Прополювання поля на малюнку Фань Куана «Бяньмінтуцзуань»

Основою було землеробство, скотарство, численні ремесла, внутрішня та зовнішня торгівля. Ранній період правління династії Мін, що характеризувався проактивною державною політикою, що сприяла розвитку сільського господарства, і рідко порушувався несприятливими погодними умовами, сприяв розширенню сільського господарства. Значного прогресу було досягнуто в іригації, рекультивації орних земель та лісовідновленні. У багатьох провінціях було реалізовано незліченні великі та малі іригаційні та річкові проекти. До 1395 року було відремонтовано або побудовано близько 40 000 водосховищ. Великі території були відбудовані, а спустошені зони систематично заселялися шляхом переселення. Поселенці отримували великі земельні гранти, державну допомогу та податкові пільги. Розширилося виробництво товарних культур: бавовни, цукрової тростини, рослинних олій тощо. Селяни отримували інструменти, які допомогли їм розпочати все спочатку, а тяглові тварини були звільнені від податків на кілька років.

Головною метою Хун'у було створення самодостатніх сіл для усунення нерівності на економічному ринку. Військові поселення також мали бути самодостатніми. Концентрація землі з часом погіршилася погіршилася, особливо тому, що високі сільськогосподарські податки непропорційно впливали на найбідніших членів суспільства, а також на селян у військових сільськогосподарських колоніях, а спроби податкових реформ, спрямованих на покращення ситуації, виявилися невдалими. Багато бідних селян були позбавлені сільськогосподарських угідь, необхідних для забезпечення їхнього існування.

Селяни на півночі вирощували пшеницю та просо, тоді як на південь від річки Хуай займалися інтенсивним вирощуванням рису та мали озера та ставки, де можна було розводити качок й рибу. Вирощування шовковиці для шовкопрядів та чайних кущів було поширено переважно на південь від Янцзи; ще південніше вирщували цукрову тростину та цитрусові як основні культури. Хоча південь мав характер заможних землевласників та орендарів, на північ від річки Хуай через суворіший клімат було в середньому набагато більше власників-землеробівників, які жили не набагато вище прожиткового мінімуму.

Потужність сільськогосподарського виробництва базувалася на багатих рисоводних регіонах нижньої річки Янцзи, долині Хуай та Чжецзян. У XVI столітті також відбулася помітна диверсифікація натуральних рослин із завезенням культур з Америки, таких як солодка картопля, яка швидко поширилася на Півдні, оскільки могла рости на ґрунтах, не дуже придатних для зернових, а також арахіс та кукурудза .

Державні зерносховища існували для зберігання необхідних резервів на випадок голоду. Однак все частіше вільна торгівля використовувалася для компенсації дефіциту в одному регіоні надлишками з іншого. Це відбувалося ціною іноді значних спекуляцій, з якими держава намагалася боротися, встановлюючи «справедливу ціну»: прибуток, звичайно, дозволявся для заохочення торговців постачати в райони, що відчувають дефіцит, але він був обмежений.

У другій половині XV століття відбулася посилення регіональної спеціалізації на певних товарах: Північний Китай: бавовна; Басейн річки Янцзи: текстиль; Сучжоу: шовк; Цзянсі: порцеляна; Хунань: центр сільського господарства (особливо рису); Фуцзянь: тютюн і цукрова тростина.

Зростання врожайності та відродження торгівлі на великі відстані сприяли спеціалізації сільського господарства. Фуцзянь покладався на імпорт рису для прогодування свого населення, оскільки, як згадувалося раніше, вирощував переважно культури на продаж. Цзянган спеціалізувався на розведенні шовкопряда та переробці бавовни, тоді як Фуцзянь переважно виробляв чай, цукор та кераміку. Сільські домогосподарства в Шаосіні почали варити рисове вино.

З 1540-х роках завдяки міжнародній торгівлі з'являються нові культури, такі як біла картопля, помідори, перець, кукурудза та арахіс, що дозволило обробляти регіони з ґрунтами, непридатними для вирощування рису.

Через високий попит на срібло та пов'язане з ним створення срібних торгових пунктів у Китаї, надійшов великий приплив нових грошей. Це змінило сільське господарство південного Фуцзяня, яке було безпосередньо пов'язане із закордонною торгівлею. Все частіше вирощували «товарні культури», такі як тютюн і цукор, а вирощування рису занедбали. Так само вирощування рису було припинено в дельті Перлинної річки, натомість посадили шовковицю та цукрову тростину. В результаті цієї зміни регіон став залежним від імпорту рису з 1600 року. Сільськогосподарські успіхи були зафіксовані в таких книгах, як «Тянгун Кайу», яка містила всі методи ведення сільського господарства.

Найбільшим досягненням була галузь лісовідновлення. У XV столітті в Нанкіні було посаджено понад 50 мільйонів стеркулій, пальм та лакових дерев з метою створення глибоководного флоту для експедицій. Ці посаджені дерева справді пізніше використовувалися для цієї мети. З 1392 року було запроваджено правила для сімей, які були зобов'язані садити корисні дерева для задоволення потреб у продовольстві. Історики підрахували, що за часів правління Хунву було посаджено приблизно 1 мільярд дерев.

У гірських повітах на південному заході заробляли на життя продажем пиломатеріалів з твердого бамбука. Окрім вирубки дерев для продажу деревини, бідні також заробляли на життя перетворенням деревини на деревне вугілля, спалюванням устричних мушель для виготовлення вапна та горщиків, а також плетінням циновок та кошиків.

Процес плавлення залізної руди для перетворення чавуну на коване залізо. Праворуч зображено чоловіків, які працюють на доменній печі. З енциклопедії «Тяньгун кайу», 1637 рік.

Розмиття меж міста та села було очевидним не лише в розмитості, але й соціально-економічного класу в традиційних чотирьох професіях, оскільки ремісники іноді працювали на фермах у періоди пікового навантаження, а фермери часто їздили до міста в пошуках роботи під час голоду. Можна було обрати або успадкувати різноманітні професії від батька. Серед них були трунники, залізні майстри та ковалі, кравці, кухарі та локшинороби, роздрібні торговці, керівники таверн, чайних або винних будинків, шевці, різьбярі тюленів, власники ломбардів, керівники борделів та торгові банкіри, які брали участь у протобанківській системі, що передбачала обмінні банкноти.

Розвиток торгівлі та ремесел був особливо помітним з XVI століття, хоча ця тенденція була очевидною і раніше. Багато селян, які залишили свої домівки, переїхали до дрібних міських промислів. Капітал також, здається, перетікав із сільської місцевості до комерційної та ремісничої діяльності. Найбільш динамічні майстерні перетворилися на великі підприємства, що залучали сотні робітників, здебільшого злиденних та мізерно оплачуваних поденно, формуючи міський пролетаріат. Тільки найкваліфікованіші могли сподіватися на значний дохід. Деякі більш прибуткові види діяльності набули справді промислового характеру в місцевостях, де вони складали основу процвітання. Місто Пін'яо (Шаньсі) спеціалізувалося на банківській діяльності.

Ковдра-сідло, шовк на бавовні. XVI ст.

Вирощування бавовни поширилося з дельти річки Янцзи вглиб країни. Починаючи з XIV століття, домогосподарства в сільськогосподарських районах отримували збільшення доходів від продажу бавовни. У міських районах виникали ткацькі фабрики. За межами міст бавовну продовжували прясти вручну. Попит на текстиль зростав завдяки стабільним цінам. Однак виробництво не розвивалося далі ремісничого виробництва, оскільки робоча сила була недорогою. Сучжоу перетворився на центр виробництва шовку.

Синьо-біла порцелянова скринька з арабськими та перськими написами. XVI ст.

Масштабне державне виробництво порцеляни вже було добре налагоджено за часів династії Юань і продовжувалося за часів династії Мін. Імператор Хун'у запровадив заборону на неліцензовану зовнішню торгівлю. В результаті імпорт кобальту, який використовувався для фарбування синього та білого порцеляни, з мусульманських країн припинився. Щоб компенсувати цю втрату, порцелянові фабрики династії Мін перейшли на використання червоної мідної глазурі. За часів правління імператора Юнле, імпорт кобальту відновився. Цей кобальт мав низький вміст марганцю, що призводило до яскраво-синього кольору. Поряд із традиційною синьо-білою порцеляною, фабрики Мін також виробляли вироби з червоною, коричневою та золотою глазур'ю. Ці вироби часто мали комбінації зелених візерунків на жовтому фоні або коричневих на зеленому.

За часів правління імператора Сюаньде синьо-біла порцеляна досягла свого піку якості. Вона стала настільки відомою, що пізніше китайські та японські виробники намагалися видати свою продукцію за вироблену епохи Сюаньде, намагаючись претендувати на досконалість. Більшість цієї порцеляни вироблялася в Цзіндечжені, розташованому в провінції Цзянсі. Цей комплекс став найбільшим центром виробництва кераміки та порцеляни. У цей час з'явилася кольорова порцеляна типу доукай (контрастні кольори), де синьо-білі візерунки були забарвлені в червоний, жовтий, зелений або фіолетовий кольори. Хоча стиль порцеляни залишався відносно незмінним протягом решти XV століття, у середині третини століття спостерігалося незначне зниження художнього рівня.

«Зелений дракон», порцелянова ваза часів Ваньлі

За часів правління імператора Цзяцзіна виробництво державних порцелянових заводів було недостатнім для задоволення потреб імператорського двору. В результаті уряд почав замовляти товари у приватних виробників. Високі стандарти якості двору призвели до підвищення рівня приватних порцелянових заводів, що дозволило їм задовольняти потреби заможних та вибагливих клієнтів. Різноманітність візерунків також розширилася, зі значним збільшенням використання щасливих символів на приватних порцелянових заводах. У цей період також з'явився п'ятиколірний порцеляновий виріб, відомий як уцай, який став широко популярним за панування Ваньлі. У пізній період Мін приватні майстерні стали основними центрами творчості та виробництва, замінивши державні порцелянові заводи. До початку XVI століття деякі майстри у галузі виготовлення порцеляни отримали визнання за свої виняткові навички, такі як Хе Чаоцзун, відомий своїми вишуканими білими порцеляновими фігурками.

Епоха Сюаньде також стала свідком появи найкращої перегородчастої кераміки династії Мін, яка здобула популярність у XV столітті. У Фуцзяні та Гуандуні широко вироблялася груба кераміка. Одним із яскравих прикладів є м. Дехуа в провінції Фуцзянь, відомий своєю унікальною білою порцеляновою керамікою та фігурками. Цей вид кераміки здобув популярність у Європі протягом XVII століття та став відомим як «Blanc de Chine». У провінції Шаньсі сімейні майстерні спеціалізувалися на створенні керамічних фігурок, прикрашених «триколірною» (сань-цай) глазур'ю.

Лакові вироби були високо ціновані та мали велике значення в китайському мистецтві. Найбільш виняткові вироби були створені протягом XV століття, особливо в епохи Юнле та Сюаньде. Для декорування використовувалися різноманітні техніки, включаючи рельєф, маркетрі та розписний лак. Південний регіон, зокрема Фуцзянь, був відомий виробництвом вишуканих лакових виробів.

Залізні сковороди були відомі за часів династії Мін і вироблялися по всьому Китаю та Центральній Азії. Сковорідки навіть експортувалися.

Глечик для війна із золота, нефриту та коштовного каміння

Золотий, нефритовий або срібний посуд та ювелірні вироби (особливо шпильки для волосся та сережки), часто інкрустовано коштовним камінням (рубінами, сапфірами, нефритом тощо), вишукано виготовлялися спеціалізованими ремісниками, які служили представникам імперської аристократії та заможним купцям. Ці предмети часто мали захисну роль, оскільки вони символізували щось позитивне: квіти та птахи були провісниками удачі та асоціювалися з порами року (наприклад, півонія пов'язували з багатством та весною).

Меблі часів Мін

Виробництво меблів стало ще одна галузь, яка активно розвивалася в імперії, хоча майстри-столярі залишалися анонімними ремісниками, завдяки якості їхніх робіт, що поєднували просту естетику з акцентом на функціональність: крісла, столи, ліжка з балдахіном, комоди та скрині. Цінувалися тверді та цінні породи деревини, зокрема Dalbergia odorifera, різновид палісандра, відомий у Китаї як хуанхуалі. Майстерність не лише стала більш витонченою, але й відображала бажання адаптуватися до контурів тіла. Форми стали більш обтічними завдяки досягненням у техніках столярних робіт, які виключили елементи, що скріплювали меблі, такі як цвяхи, покладаючись натомість на непомітні пазові та шипові з'єднання або інші види столярних виробів. Ці вишукані меблі були дуже цінними серед людей зі смаком, які володіли великою їх кількістю у своїх будинках, про що свідчать нечисленні інвентарі того періоду.

Книжковий ринок зростав експоненціально. На початку XVI століття ринок був відносно обмеженим і зосереджувався переважно на конфуціанській класиці, офіційній історії та неоконфуціанських філософах. В епоху Ваньлі комерційні видавці почали друкувати широкий асортимент літератури в надії отримати прибуток. Це включало не лише вищезгадану офіційну літературу, але й різні жанри художньої літератури, енциклопедії та посібники всіх видів. Найбільш значними регіонами для виробництва книг були Сучжоу, Фуцзянь та Чжецзян. Сучжоу був відомий друком книг найвищої якості та найдорожчих, тоді як Фуцзянь виробляв найбільшу кількість книг за найнижчою ціною. Чжецзян посів друге місце в обох аспектах.

Гірничодобувна та металургійна промисловість за часів правління династії Мін була зосереджена переважно в провінціях Чжецзян, Фуцзянь, Сичуань та Юньнань. Основними корисними копалинами були золото, срібло, мідь, залізо, свинець, ртуть і бірюза, але особливо в цей період розвивалося виробництво срібла.Мідь добувалася у копальнях у провінціях Цзянсі, Шеньсі та Шаньсі; сіль — Хуечжоу.

Внутрішня торгівля

Відродження грошової системи призвело до монетизації торгових товарів та збільшення споживання серед населення. Це призвело до комерційної революції. Швидко змінювана мода сприяла збільшенню обсягів торгівлі. Через вищезгадану регіональну спеціалізацію вирощування основних продуктів харчування було занедбано, що спочатку спричинило дефіцит продовольства. Це, у свою чергу, призвело до зміцнення та організації внутрішньої торгівлі, що насамперед відбулося у торгівлі рисом, яка тепер була широко поширеною. Рис, вирощений у Хунані (центр імперії), транспортувався через річку Янцзи до Ханчжоу на узбережжі. Звідти його далі транспортували на північ і південь. Незважаючи на зростання цін, постачання багатьох провінцій покращилося.

Міські крамниці та роздрібні торговці продавали різноманітні товари, такі як спеціальні паперові гроші для спалювання під час жертвоприношень предків, спеціалізовані предмети розкоші, головні убори, вишукані тканини, чаї та інші. Менші громади та селища, надто бідні або розпорошені, щоб утримувати крамниці та ремісників, отримували свої товари з періодичних ринкових ярмарків та від мандрівних торговців.

На XVI століття розвиток мінської економіки стимулювався морською торгівлею з Португалією і Іспанією. 1557 році місцева китайська влада здала в оренду португальським торговцям рибальське село на південному узбережжі. Ці торговці назвали портове місто Макао. Воно залишалося португальською колонією та перехрестям європейсько-китайських шляхів.

Митниці часів імперії Мін

Імперія Мін взяла участь у так званому явищі Колумбового обміну — глобальній торгівлі речами, рослинами, тваринами і людьми, що стартувала в епоху європейських відкриттів.З офіційною анексією Філіппін Іспанією в 1569 році між двома колоніальними державами та імперією розвинулася трикутна торгівля. Торгівля включала порцеляну, шовк, бавовну, дорогоцінні камені, меблі, метали та срібло. Останнє надходило переважно з Перу та Мексики і було дуже затребуваним товаром через рідкісні родовища срібла. Вироби династії Мін, зокрема порцеляна, високо цінувалися в Європі та вважалися символами статусу для знаті та купців. Між 1602 і 1682 роками лише Голландська Ост-Індська компанія імпортувала з Цзіндечжень близько 12 мільйонів різнокольорової порцеляни.

Торгові відносини із Японією були настільки прибутковою, що численні китайські купці обходили торговельну заборону, яку було встановлено 1530 року. В обмін на китайську бавовну вони отримували срібло, що активізувало зовнішню торгівлю. У 1567 році заборону на морську торгівлю було офіційно знято.

Сучжоу, завдяки своїй промисловості та торгівлі, став великим мегаполісом з населенням близько 1 млн. осіб, що зробило його найбільшим містом імперії, випередивши Пекін та Нанкін. У період Мін також розвинувся порт Шанхай. Торгівля скрізь стимулювала зростання середніх міст.

В останні роки існування династії притік срібла в країну сильно зменшився, що підірвало державні доходи і всю економіку загалом. Цей удар збігся з малим льодовиковим періодом, який завдав шкоди сільському господарству Китаю і позначився неврожайними роками, стихійними лихами та епідеміями, зокрема спустошливою 1633—1644 років. Це спровокувало конфлікт між євнухами, які отримали надзвичайний вплив, та Дунліньською партією, представники якої на чолі з Ґао Паньлуном виступали за реформи. Поступовий занепад влади і добробуту мешканців держави стали причиною бунтів, а згодом призвели до іноземного завоювання.

Перевезення

На півночі найпоширенішими були подорожі кінним транспортом, тоді як на півдні безліч річок, каналів та озер забезпечували дешевий та легкий водний транспорт.

Податки

Сільськогосподарський податок за часів династії Мін був досить низьким, не більше 5-10% врожаю, жоден з яких не йшов військовим. Жоден з імператорів не пропозиції щодо підтримував підвищення податків. Так, імператор Юнле вимагав від держави набагато більше безкоштовних послуг від селян та ремісників, на основі місцевих рішень за потреби, а не за планом. Опір було придушено за допомогою таємної поліції.

Незважаючи на кращі умови у XVI ​​столітті (картопля, приплив срібла, технологічний прогрес, зростання оптової торгівлі тощо), держава так і не змогла повністю подолати свої фінансові проблеми. Тим не менш, спрощення податкової системи, схоже, (частково) спровокувало економічний бум XVI століття.

Податок їтяо бяньфа («система з однією гілкою») було запроваджено та систематизовано між 1530 і 1581 роками. Він об'єднав податки та послуги в єдиний податок, розраховувався на основі кількості осіб (тінг), зобов'язаних платити, а не домогосподарств, сплачувався переважно сріблом і мав оновлені критерії оцінки. Хоча він не виправдав очікувань, купці знали, як на цьому отримати прибуток.

Разом з тим міський бум висмоктав інвестиційний капітал із сільського господарства, іригаційні системи для вирощування рису припинилися, а землевласники намагалися зібрати якомога більше, щоб фінансувати свій міський спосіб життя. В результаті, доходи сільського населення різко впали, тоді як доходи міського населення (для ремісників та фабричних робітників) різко зросли. Зростання цін, спричинене бумом та припливом срібла, призвело до різкого падіння вартості сільськогосподарської продукції та орних земель (зі 100 унцій срібла на 1 м землі близько 1500 року до 2 унцій у XVII столітті).

Династія все ще вважала селян основним джерелом доходу та не коригувала оподаткування відповідно до змін економічних умов. Було потрібно більше зерна та примусової праці, або готівки, але селяни не мали останньої, оскільки вона була зосереджена в містах. Водночас державні витрати були значними. Залежно від джерела, на Імджінську війну в Кореї було витрачено 26 або 33,8 млн. унцій срібла, а пізніше 8 або 10,4 млн. унцій срібла на гробницю Ваньлі. Утримання імператорської родини зрештою поглинуло половину податкових надходжень від Шаньсі та Хенаня. Це зайшло так далеко, що було запроваджено заборону на шлюб для князів (1573–1628), щоб контролювати витрати на їхнє утримання.

Цей дисбаланс зрештою призвів до краху держави, коли селяни в центральних провінціях повстали, і династія більше не мала фінансових ресурсів для оплати праці та утримання військ і забезпечення порядку.

Статистика і бухзвіт

Бухгалтерський облік у цей період вівся на основі виданого у 1581 р. розпорядження «Да сюе яньі бу» («Бухгалтерські записи»). Його поява справила стимулюючий вплив на підвищення якості статистики та обліку та покращення державного фінансового контролю. Звід ділився на сорок три томи, включаючи статистику з домашніх господарств, ферм, зарплат військовослужбовців, різних податків і транспорту.

Атлас риб'ячої луски

Тип ведення обліку та звітності за часів династії Мін офіційно називався «Цяньлян чжанбу», а представлення такого типу звіту іменувалося «Цзоусяо» (дослівно — доповідати про витрати вищим інстанціям, звітувати у витрачання коштів) складанням зі складанням». Така книжка складалася у форматі чотирьох стовпців, які мали назви: «залишок», «нові надходження», «відрахування» і «наявність». Ця книга, відома як «книга з чотирма стовпцями», була головною формою регулярної бухгалтерської звітності.

Для організації земельної, гірничо-металургійної та поштової статистики та обліку активно складалися так звані «Атласи риб'ячої луски» з метою ведення кадастрового обліку. До них вносилися дані щодо топографії, якості ґрунтів, власників землі. Оскільки поля, намальовані на картах, були розташовані один за одним подібно до риб'ячої луски, ці облікові книги і отримали таку назву.

Гроші

Банкнота в 1 гуань

Від 1375 року до 1450 року імператори намагалися використовувати паперові гроші, але це призвело до того, що Мін пережила таку ж гіперінфляцію, як і її попередники. Здебільшого на початку династії країна відчувала нестачу срібла, і значна частина торгівлі відбувалася через бартер; у пізніші роки срібло здебільшого надходило через торгівлю з Манілою на іспанських Філіппінах. Постійне постачання іспанських срібних талерів (доларових монет), які карбувалися в Новій Іспанії (Мексика) та видобувалися в Потосі в Болівії або Перу. На іспанських доларових монетах часто штампували китайські ієрогліфи, відомі як «відбитки», які вказували на те, що конкретну монету пройшов перевірку відомим торговцем і було визначено як справжню. Широке поширення іспанського срібного долара вплинуло на грошову систему династії Мін. Разом з тим імператори також періодично карбували монети. Поряд з мідними монетами, у цей період також продовжували обертатися мушлі каурі. За часів династії Мін монети спочатку виготовляли з так званих монетних дерев, з яких потім відламували окремі монети. Залежно від регіону та періоду, для виготовлення валюти використовували мідь, латунь, бронзу, залізо, олово або свинець, причому найпоширенішими були мідні сплави.

Тунбао імператорів Хун'у, Юнле і Сюанде (від праворуч до ліворуч)

Кількість монет (тунбао) зі сплавів міді з отвором у центрі (сапеки), випущених династією Мін, була вищою, ніж за династії Юань, але ніколи не досягла річного обсягу виробництва періоду династії Сун. Термін «чжицянь» використовувався для розрізнення повноцінних грошових монет, виготовлених імперським урядом, від старіших монет періоду династії Сун, відомих як цзюцянь, та приватно виготовлених підробок нестандартної ваги та сплавів, які називалися сіцянь або сичуцянь. Інші терміни включають різні типи грошових монет: янцянь («Зразкова монета»), також відомий як бейцянь («Північна монета»), що позначало повну вагу (1 цянь), а високоякісні грошові монети доставлялися до Пекіна як дохід від сеньйоражу. Фенцянь («Монета стипендії»), що позначало грошові монети другого сорту вагою 0,9 цянь, які розподілялися через зарплати державних чиновників та винагороди. Шанцянь («чайові») – термін, що використовується для позначення готівкових монет, які були маленькими, тонкими та дуже крихкими.

До 1505 року готівкові монети ходили разом з банкнотами Да Мін баочао, де 1 гуань дорівнювався 1 тис. вень. Приватні готівкові монети нижчої якості стали переважаючими на півдні Китаю, і було викарбувано 4 типи офіційних готівкових монет різної якості, з яких один раз вагою 1 цянь відливали для оплати імператорському уряду, другий тип вагою 0,9 цянь - для зарплати чиновників, а два типи найнижчої якості здебільшого використовувалися простолюдинами та мали найбільше обігу. Монети, відомі як золоті реверсні монети, відливали чотири рази замість двох, і їх вважали ціннішими. Після того, як уряд династії Мін почав виробляти грошові монети з «фрезерованим обідком», вони були повсюдно прийняті так швидко, що в певний момент торговці приймали лише ці монети, але оскільки репутація золотих реверсних грошових монет була настільки сильною, монети з «фрезерованим обідком» зрештою стали вважатися нікчемними та застарілими.

У 1393 році на монетних дворах по всіх провінціях було загалом 325 печей, які разом мали річну продуктивність виробництва 189 000 низок готівкових монет (причому один низ складався з 1000 готівкових монет). Ця кількість становила лише 3% від річного виробництва монетного двору за часів династії Північна Сун. За правління імператора Цзяцзіна уряд полегшив ситуацію, випустивши велику кількість монет «чжицянь» з написом «цзяцзін тунбао». У 1553 році було викарбувано 10 млн. додаткових монет «цзяцзін тунбао», а також «чжицянь» з 9 назвами попередніх епох правління. Загалом ця кількість монет склала 1 млн дін (1 дін дорівнював 5 тис. цянь).

У 1621 році військовий міністр Ван Сянцзянь звернувся до уряду з проханням відлити грошові монети Тяньці Тунбао номіналом 10 вень, 100 вень та 1000 вень. Уряд надав йому дозвіл відлити грошові монети номіналом 10 вень, що призвело до їх псування, а в 1622 році їх виробництво припинилося.

Військо

Професія солдата була спадковою за часів династії Мін. Солдати та їхні сім'ї (цзюньху, на відміну від цивільних сімей — міньху) були звільнені від сплати земельних податків та виконання трудових обов'язків, на відміну від селян та ремісників. Ці сім'ї перебували під юрисдикцією Військового міністерства та розміщувалися у стратегічно важливих районах імперії, де вони займалися сільським господарством на землях, виділених їм державою. Кожна сім'я була зобов'язана надати солдата для служби в місцевих гарнізонах. Військові частини регулярно перекидалися з пунктів збору до навчальних дивізій поблизу Пекіна та до бойових армій на прикордонних територіях.

Основу збройних сил становили постійні територіальні війська «вейсо», утворені першим мінським імператором внаслідок корінної реорганізації армії. Більшість солдатів армії Мін походили з військових домогосподарств, які становили близько 20% домогосподарств на початку періоду Мін. Кожне військове домогосподарство повинно було надати одного чоловіка для служби в армії. Якщо цей чоловік помирав, домогосподарство мало надіслати іншого.

Існувало чотири способи стати військовим домогосподарством. Перший полягав у тому, щоб родина походила від «товариша по кампанії», який брав участь у війнах засновника Мін. Родина також могла походити від солдата, який служив у одного з ворогів засновника Мін, але після поразки був включений до військ Мін. Особи, засуджені за кримінальні злочини, також могли бути засуджені до служби в армії. Але до XV століття кримінальне засудження більше не призводило до перетворення звичайного домогосподарства на військове. Нарешті, солдатів також вербували через призов.

Військові загони дислокувалися у прикордонних військових поселеннях (таньтянь). Ці спадкові солдати були згруповані в гвардії (вей) та батальйони (суо), також відомі як система вей-суо. Гвардія складалася з 5600 осіб, кожна гвардія поділялася на батальйони по 1120 осіб (цяньху), кожен батальйон містив 10 рот по 112 осіб (бǎйху), кожна рота містила два взводи по 56 осіб (цзунці), а кожен взвод містив п'ять відділень по 11 або 12 осіб (сяоці).

Імператорська гвардія (Цзіньївей)

Доповненням до «поселених військ» служили так звані «охоронні частини» — «Цзінчунь», що дислокувалися довкола столиці. «Охоронні частини» включали загони охоронців імператора і князів, до таких загонів належали і залоги фортець на північному кордоні. За часів правління Юнле «Три великі батальйони» (Сан да ін), що складалися з шеньцзіїн (вогнепальний батальон), батальйон «П'ять казарм» (Уцзюнь ін), який тренував піхоту в тактичних маневрах; та батальйон «Три тисячі» (Санцянь ін), який спеціалізувався на розвідці, кінному бою та сигналізації. Це були елітні підрозділи, що розміщувалися навколо столиці.

Формування Цзінчунь мали централізоване регулярне постачання за рахунок державних коштів або коштів великих феодалів. Сформовані з професійних військових «охоронні частини» були більш боєздатними, вони складалися переважно з кінноти, виконували роль «ударних частин» у китайських збройних силах. Однак на початку XV ст. ці частини, також втративши боєздатність, перетворилися на своєрідний урочистий ескорт і не становили реальної бойової сили.

Цзіньївей («Гвардія в парчі») — імперська таємна поліція, створена Хун'у 1382 року спочатку як його особиста охорона та відмінна від власне Імперської гвардії (Цзінвей). Вона мала завдання збирати військову розвідувальну інформацію про ворога та брати участь у битвах під час їх планування, а також виконувати обов'язки політичних комісарів. Гвардійці носили характерну золотисто-жовту форму з табличкою на тулубі та мали спеціальну холодну зброю. Їм було надано повноваження скасовувати судові процеси з повною автономією арештовувати, допитувати та карати будь-кого. Спочатку їх було 500, але до 1385 року збільшилося до 14 тис.

Продовжував застосовуватися давній принцип, що виражався формулою «і і чжі і» («за допомогою варварів приборкувати варварів»), широко використовубчи загони іноземних найманців, найчастіше монголів з різних племен, які наймалися для походів чи зміцнення залог у віддалених частинах імперії.

Військове командування

Вей і суо за межами столиці було передано під командування місцевих провінційних військових командирів. Ті, що знаходилися в Пекіні, були передані під спільне командування Міністерства війни та п'яти великих військових командирів, що відображало розподіл влади та командування. Міністерство видавало накази, які мали виконувати командири.

Командири військових підрозділів були частиною багаторівневої ієрархії, подібно до державних службовців, і повинні були захищати свою посаду кожні 5 років, але військова служба вважалася менш престижною, ніж цивільна кар'єра. Це було пов'язано з тим, що військові посади часто передавалися через сім'ї, на відміну від цивільних посад, де осіб обирали на основі їхніх здібностей. Крім того, згідно з конфуціанською етикою, професії, пов'язані з насильством (у), мали нижчий рейтинг, ніж ті, що пов'язані зі знаннями (вен). Незважаючи на цей нижчий статус, офіцерам дозволялося складати цивільні іспити, а в 1478 році були запроваджені військові іспити для оцінки компетентності військових лідерів. Спочатку армією командували переважно офіцери зі шляхетських родин, але з часом їх поступово замінювали особи нижчого соціального статусу. Вищі звання присуджувалися за заслуги, тоді як нижчі звання були спадковими з початку династії. Кількість офіцерів також значно зросла — з 16 489 у 1392 році до 100 тис. на початку XVII століття.

Командир батальйону мав ранг 5a, а командир роти — ранг 6a. Крім того, князі (вани) мали власну особисту гвардію, що складалася з кількох сотень вояків. Деякі офіцери були набрані за допомогою військової версії імператорських іспитів, які наголошували на стрільбі з лука з верхової їзди, але цього було недостатньо, щоб встановити стандарт якості. У пізній період у підрозділах армії Мін домінували спадкові офіцери, які проводили тривалі періоди по десять або 12 років на чолі замість звичайної практики постійної ротації, а

Кожну з п'яти Головних військових комісій очолював головнокомандувач (дуду), що мав ранг 1a. Ці п'ять комісій відповідали за нагляд за військами по всій імперії, за винятком залог у двох столицях. Крім того, було п'ять Головних військових комісій, розташованих у Нанкіні, які командували тамтешньою залогою. Вартові підрозділи Імператорської гвардії в столиці перебували під безпосереднім контролем імператора.

На провінційному рівні війська перебували під контролем Регіональних військових комісій з 13 комісіями для кожної провінції та 3 додатковими комісіями в чутливих районах уздовж північних кордонів. Регіональні комісари мали ранг 2a та відповідали за нагляд за вей.

Уся територія імперії поділялася на військові округи (вей), розрізнялися армійські і прикордонні вей, а також залежні землі, підконтрольні військовому командуванню, — цзімі вей.

До бюрократичної структури, успадкованої від династії Юань було додано нову посаду - військового інспектора (цзунду). Цзунду цзюньву (Верховні командувачі), призначалися по всій імперії для нагляду за фінансовими та військовими справами в районі його юрисдикції, але в пізніші періоди вони ставали дедалі автономнішими.

Після закінчення війн і вигнання монголів з Китаю настав період відносного миру. За цей час армія скоротилася до 1 198 442 солдатів до 1392 року. До початку XV століття мінська армія зросла. У 1440-х роках армія досягла піку в 3 150 000 солдатів, але в середині періоду Мін чисельність китайських військ зменшилася приблизно вдвічі. До кінця династії вона знову зросла до понад 4 млн. солдатів.

На початку династії було багато досягнень та нових конструкцій порохової зброї. «Холунцзін», складений Цзяо Юєм та Лю Бовенем 1375 року містив багато видів передової порохової зброї для того часу. Це включає порожнисті, наповнені порохом вибухаючі гарматні ядра, наземні міни, які використовували складний спусковий механізм з падаючих вантажів, штифтів та сталевого блокування коліс для запалювання ланцюга детонаторів, морські міни, крилаті ракети на плавниках для аеродинамічного керування, багатоступеневі ракети, що приводилися в рух ракетами-прискорювачами, перш ніж запалювати рій менших ракет, що вилітали з кінця ракети (у формі голови дракона), та ручні гармати, які мали до десяти стволів.

Але до середини та кінця династії Мін китайці почали часто використовувати гармати та вогнепальну зброю європейського зразка.

Флот

Бойова джонка

Імператор Хун'у наказав сформувати 56 військових станцій (вей), кожна з яких мала 50 військових кораблів та 5000 моряків. Однак більшість із них залишилися недостатньо чисельними. Розмір флоту був значно розширений імператором Юнле. Флот було розділено на Імператорський флот, розміщений у Нанкіні, дві флотилії берегової оборони, флот відкритого моря, який використовував Чжен Хе, та флот для перевезення зерна.

Після періоду морської діяльності під час подорожей часів Юнле офіційна політика щодо розширення флоту коливалася між активним обмеженням та відродженням. Військово-морський флот не був окремою одиницею за часів династії Мін і був частиною системи батальйонів охорони. Кожному батальйону берегової охорони було виділено 50 кораблів для морської оборони. Мін також встановив морські палісади, вежі-маяки, стратегічні форти, а також нерегулярні військові частини та військові кораблі. Втім ці оборонні заходи виявилися значною мірою недостатніми проти піратських набігів.

Флот також було оснащено вогнепальною зброєю, що робило його одним із найдавніших флотів, озброєних порохом на той час.

Незважаючи на неоднозначне ставлення династії Мін до морських справ, флот все ще міг домінувати над іншими азійськими флотами, що дозволило Мін відправляти губернаторів правити на Лусоні та в Палембанзі, а також втручатися у політичні справи на Шрі-Ланці та Батаках.

У 1521 році в битві при Тунмені ескадра військово-морських джонок династії Мін розбила португальський флот каравел, після чого відбулася ще одна перемога Мін над португальським флотом у битві при Сіцаоване в 1522 році. У 1633 році флот династії Мін розбив голландський та китайський піратський флот під час битви в затоці Ляолуо.

За часів династії Мін було написано велику кількість військових трактатів, включаючи розгорнуті обговорення морської війни, зокрема «Убей чжи» та «Цзісяо Сіньшу».

Військовий одяг

Верхній одяг китайського воїна складався з довгого халата та куртки, яка одягалася поверх халата або безпосередньо на тіло. Конструкції китайських курток та халатів були надзвичайно різноманітні: без підкладки, на підкладці або стьобані. Загальною назвою халата був пао, куртки - фу, з визначенням, що вказує на їх спеціалізацію, насамперед цзюньфу - військова куртка. Халати та куртки могли бути як однобортними, так і двобортними. Особливість двобортних полягала в тому, що ліва підлога при запаху завжди покривала праву, зворотний запах на ліву сторону вважався ознакою варварства. У військовому костюмі використовувався однобортний халат з розширеними донизу рукавами та високим розрізом на задній частині спідниці, що забезпечує його зручне використання при верховій їзді.

На початку XVI ст. було вирішено, що прапороносці, охоронні загони на кордоні та добірні частини, що діяли на північному кордоні, повинні включати до свого військового костюма теплі ватяні куртки (юаньчян) та халати. Стьобані ватяні куртки використовувалися як захисний одяг, що оберігає від ударів холодної зброї та як утеплений одяг у холодну пору року. Незабаром решта військ отримали такі куртки певних кольорів: червоного, коричневого, синього, жовтого. Було також регламентовано кольори халатів та їх підкладок.

Невід'ємною частиною військового костюма китайського воїна були штани (ку). Конструкція їх залишалася незмінною протягом багатьох століть, і в період династії Мін нічим принципово не відрізнялася від крою, що дійшов до наших днів. Це широкі штани без застібки з подовженим швом сидіння. На верхній їхній зріз нашивався широкий пояс, до нього іноді прикріплювалися чотири петлі, крізь які просмикувався тканинний ремінь. Штани без петель підтримувалися поясом (кудай).

Сяо і

Цільнозілазні обладунки часів Мін

Одним з основних елементів бойового костюма китайського воїна був тиляги (магуацзі), в якому металеві пластини кріпилися безпосередньо на куртку або жилет, виготовлені з шовку, пеньки, сукна або оксамиту з застібкою встик. Оскільки платівки кріпилися на внутрішній бік куяк, то на зовнішній стороні залишалися заклепки, що грали декоративну роль. На початку мінської епохи куяк заборонялося носити піхотинцям та іншим нижчим категоріям воїнів. Право на його носіння мали лише вершники. На початку XVII ст. знатні воїни почали використовувати тиляги з довгими рукавами, а з метою посиленого захисту торса носили ще й додаткову стьобану безрукавку також жовтого кольору, що отримала назву сяо і, тобто «номерний одяг». На таку безрукавку найчастіше нашивали різні мітки, відмітні знаки, які кріпилися на спині чи грудях і вказували на належність до певної військової частини, ранг чи чин воїна, одночасно виконуючи роль своєрідного амулету.

Відмітними знаками були буцзи — вишиті чи ткані картини квадратної форми, відзнаки дев'яти рангів військових чиновників. У період Мін ці вишивки сформувалися у певну систему знаків відмінності, зображували водяного чудовиська (байцзе), одноріг, лев, тигр, ведмідь, леопард, тригреня, морських коник.

Основним головним убором у повсякденному та частково бойовому військовому костюмі був капелюх (бянь), виготовлений зі шкіри або повсті. Найчастіше в армії використовували капелюхи червоного кольору. Як рядовий, так і командний склад часто використовував головні хустки та пов'язки «цзінь», які були надзвичайно універсальними у використанні. Особлива увага приділялася шоломам, які обтягувалися тканиною різних кольорів, фарбувалися фарбами чи покривалися червоним лаком. В урочистих випадках використовувалися золочені шоломи або шоломи, прикрашені дорогоцінним камінням та перлами.

Типовим китайським взуттям завжди були легкі текстильні або плетені з пеньки або соломи туфлі, товста підошва яких виготовлялася з кількох шарів проклеєного паперу або тканини, прошитих поздовжніми рядками рядків. Такі туфлі були основним взуттям воїна-піхотинця. Характерною особливістю військового костюма піхотинця, починаючи з кінця XIV ст., стали обмотки (куцзяодай), що носяться з туфлями і захищають гомілку під час маршу. Відразу після повалення династії Юань у військовому костюмі мінського Китаю широко використовувалися шкіряні чоботи (сюе), на основі яких пізніше виробився їхній національний текстильний варіант, що нагадував панчохи. Таке взуття було характерне для кіннотників та командного складу.

Тактика

Китайське військове мистецтво епохи Мін здебільшого базувалося на тактичних і стратегічних принципах, вироблених древніми полководцями, і відповідало організації збройних сил, і навіть економічним можливостям держави. Різноманітність частин та їхня висока чисельність ускладнювали керівництво армією на полі бою. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. полководці в ході битви часто вже не командували величезними та погано навченими арміями, а очолювали лише спеціальні добірні загони. Тактичні маневри стали замінюватись індивідуальними заняттями зі зброєю.

Пошта, кур'єри і транспорт

Управління країною вимагало постійного переміщення людей і товарів. Чиновники постійно подорожували між столицею та регіонами, тоді як піддані повинні були виконувати робочі обов'язки, навіть якщо це означало подорож за сотні кілометрів від своїх домівок. Це створювало потребу забезпечувати постачання товарів як до метрополії, так і до регіонів. Для виконання цих завдань було створено три бюро: кур'єрську службу (ічуань), поштову службу (їді) та транспортну службу (діюнь).

Основним завданням кур'рської служби було забезпечення транспортування повідомлень між різними регіонами та столицею, а також переміщення чиновників, посланців, податків (таких як зерно та інші продукти) та осіб, які виконували робочі обов'язки, або солдатів. Ця служба перебувала під юрисдикцією Військового міністерства. Уздовж шляхів сполучення кожні 60–80 лі (34–45 км, мінській лі дорівнював 559,8 м) створювалися станції кур'єрської служби. Ця відстань вважалася добовою подорожжю. Персонал цих станцій відповідав за забезпечення проживанням, харчуванням та транспортом уповноважених осіб. Ці особи обов'язково мали мати відповідні офіційні документи, навіть для великих груп із десятків членів, і кожного рахували поіменно. Перевезення людей і товарів було вирішальним обов'язком для офіцерів служби, які були прив'язані до суворих термінів. Недотримання цих термінів призводило до покарання як військовий злочин. Місцеве населення було відповідальним за забезпечення всім необхідним для функціонування служби за рахунок трудових обов'язків та натуральних поборів. У середній період династії Мін ці зобов'язання були перетворені на грошові платежі, які використовувалися місцевою владою для фінансування служби. Ця реформа призвела до хронічної нестачі фінансування та зменшення кількості станцій. За часів правління імператора Хун'у було 1936 станцій, але до 1587 року це число зменшилося до 1036.

Поштова служба, яка була заснована попередньою династією Юань, також перебувала під юрисдикцією військового відомства. Його виконували «поштові солдати» — спадкові солдати, яких було розміщено в різних місцях і відповідали за доставку повідомлень. Ці станції знаходилися приблизно на відстані 10 лі (5,6 км) одна від одної, і було визначено, що доставка повідомлення між ними займатиме 3/100 доби (45 хвилин), що призводило до швидкості передачі 190 км на день. У прикордонних районах існували ланцюги веж, на яких працювало близько десятка солдатів, що використовували сигнальні вогні для передачі повідомлень.

У 1376 році в кожній префектурі було створено транспортні контори з метою надання широких транспортних послуг, включаючи перевезення податкового зерна та осіб з робочими обов'язками.

Наука

У період династії Мін було створено різноманітні наукові та практичні тексти. Найвизначнішими та найрепрезентативнішими творами цього періоду були багатотомні енциклопедичні праці та антології. Найзначущими були Енциклопедія Юнле і Велика Фармокопея. Остання містить 1892 лікарські рослини, понад 11 тисяч нормативних актів та понад 1100 ілюстрацій. Окрім цих енциклопедичних праць, інтелектуали Мін також створювали історичні праці («Сун Лянь» та «Ван Шичжень»), а також лінгвістичні праці та словники.

Після розквіту науки і техніки за часів династії Сун, династія Мін, можливо, спостерігала менший прогрес у науці і техніці порівняно з темпами відкриттів у західному світі. Фактично, ключові досягнення китайської науки в кінці династії Мін були стимульовані контактами з Європою. Деякі винаходи, що походять із стародавнього Китаю, були знову ввезені до Китаю з Європи за часів кінця династії Мін; наприклад, польовий млин.

Зосереджуючись на сільському господарстві у своїй праці «Нунчжен Цюаньшу», агроном Сюй Гуанці (1562–1633) цікавився іригацією, добривами, допомогою голодуючим, економічними та текстильними культурами, а також емпіричними спостереженнями за елементами, що дало уявлення про раннє розуміння хімії.

Технології

Китайські записи, а саме Юань Ши, описують «п'ятиколісний піщаний годинник», механізм, вперше розроблений Чжань Сіюанем (1360–1380), який мав ковшове колесо, як у ранніх астрономічних годинниках династії Сун, та стаціонарний циферблат, по якому обертався покажчик, подібно до європейських моделей того часу. Цей піщаний годинник з колесом був удосконалений Чжоу Шусюе (1530–1558), який додав четверте велике шестерне, змінив передавальні числа та розширив отвір для збору піщинок, оскільки він критикував попередню модель за те, що вона занадто часто засмічувалася.

Китайці були заінтриговані європейськими технологіями, але європейці, які приїжджали сюди, також цікавилися китайськими технологіями. У 1584 році Авраам Ортеліус (1527–1598) описав у своєму атласі «Theatrum Orbis Terrarum» своєрідне китайське нововведення – встановлення щогл та вітрил на карети, як на китайських кораблях.

Енциклопедист Сун Інсін (1587–1666) задокументував широкий спектр технологій, металургійних та промислових процесів у своїй енциклопедії «Тяньгун Кайву» 1637 року. Це включає механічні та гідравлічні пристрої для сільського господарства та іригації, морські технології, такі як типи суден та спорядження для підводного плавання для ловців перлів, щорічні процеси шовківництва та ткацтва на ткацькому верстаті, металургійні процеси, такі як тигельна техніка та гартування, виробничі процеси, такі як випалювання залізного піриту для перетворення сульфіду на оксид у сірці, що використовується в порохових складах, ілюструючи, як руду накопичували з вугільними брикетами в земляній печі з перегінною головкою, яка посилала сірку у вигляді пари, що тверділа та кристалізувалася, та використання порохової зброї, такої як морська міна, що запалюється за допомогою розривного шнура та сталевого крем'яного колеса.

Історія

Існує 13 «істинних часописів» (шилу) — як правило, по одній для кожного з 15 імператорів династії.[3] Немає «істинних часописів» для 2-го (Чжу Юньвень, правив у 1398–1402) й останнього, 16-го (Чжу Юцзянь, правив у 1627–1644) імператорів. Одне з основних джерел з історії Китаю в той період. Часопис виготовлявся у 2 примірниках, з яких один мав зберігатись вічно (чи, принаймні, до падіння династії) в запечатаному вигляді в Генеральному Секретаріаті, а до іншого ж мали доступ майбутні імператори, великі секретарі та придворні історіографи.

Математика

Хоча Шень Куо (1031–1095) та Го Шоуцзін (1231–1316) заклали основу тригонометрії в Китаї, інша важлива праця з китайської тригонометрії була опублікована знову лише у 1607 році завдяки зусиллям Сюй Гуанці та Маттео Річчі.

До початку XVI ст. продовжувала розвиватися математика, проте значна частина знань часів Тан і Сун була забута. Найвідоміші мінські математики: Гу Інсян, Чен Давей, Тан Шуньчжи, Сюй Ґуанці. Проте вже з XVI ст. починається вплив європейської математичної думки, що здійснювався через католицьких місіонерів.

Астрономія

До XVI століття китайський календар потребував реформи. Хоча династія Мін прийняла календар «Шоуші» Ґо Шоуцзіна 1281 року, який був таким же точним, як і григоріанський календар, Управління астрономії династії Мін не вдавалося періодично його коригувати, можливо, це було пов'язано з їхньою відсутністю досвіду, оскільки їхні посади стали спадковими в династії Мін, а Статути Мін забороняли приватну участь в астрономії. Чжу Цзайюй подав пропозицію щодо виправлення календаря в 1595 році, але ультраконсервативна астрономічна комісія відхилила її. Роком раніше меморандум Сін Юньлу, в якому пропонувалося вдосконалення календаря, був відхилений керівником Астрономічного бюро через закон, що забороняв приватну практику астрономії; пізніше Сін разом із Сюй Гуанці реформував календар відповідно до європейських стандартів у 1629 році. Також Сін Юньлу визначив тропічний рік.

Теоретичні науки

• Фан Їчжи — вчений-енциклопедист, здійснив термінологічне розділення філософії та науки.

Медицина

Відбувається значне збільшення кількості лікарів і вдосконалення їх спеціалізації. Розширення контактів з іншими східними країнами, яке відбувалося на початку цієї епохи, призвело до істотного поповненню медичних знань. З'явилася велика кількість узагальнюючих й зведених публікацій з різних медичних дисциплін, в ході подальшого розвитку окремих шкіл завершилося формування теоретичної бази традиційної медицини. Зберігалися представники консервативної та еклектичної шкіл.

Головними в цей час були «школа плекання інь», «школа відновлення тепла» і «школа епідемічних хвороб». Найвідомішими представниками першої школи були Дай Сигун (1324—1405), Ван Люй (1332—1391) і Ван Лунь (1453—1510).

Багато лікарів підтримували «школу відновлення тепла», початок якої поклав Лі Гао. На противагу установці щодо «плекання інь» Чжу Чженьхена, її прихильники вважали, що треба стимулювати в організмі силу ян, оскільки вона як живильне тепло є основою всіх життєвих процесів. Ослаблення ян являє собою основне порушення в життєдіяльності організму, тому при лікуванні слід використовувати стимулюючі засоби. Найбільш відомими лікарями цього напряму були Сюе Цзі (1488—1558), Чжао Сяньке (1573-l664) і Чжан Цзебінь (1563—1640).

Дослідженнями епідемій, означенням їх та виокремленням в особливий напрямок почалися займатися лише за часів династії Мін. Яскравим представником «школи епідемічних хвороб» був У Юсін (1582/1592–1652/1672).

Лікарі консервативної школи (Ван Цзічуань, Мяо Сіюн) вважали, що всякі нововведення спотворюють ідеї старих авторитетних текстів. Їхні зусилля були спрямовані на те, щоб очистити твори класиків від пізніших додавань.

Прихильники школи еклектиків намагалися примирити погляди представників різних шкіл, вважаючи, що кожна з них має свої переваги. Найшанованішим серед них був Ван Кеньтан (1549/1553-1613).

Одним з видатних хірургів свого часу був Чень Шигун (1555—1636). Тоді ж найбільшою фігурою в китайській медицині став Лі Шичжень (1518—1593), що народився в родині спадкових лікарів.

У цей час голковколювання та припікання переживали розквіт. У 1443 році уряд замовив відлити «бронзову людину акупунктури і припікання» з відміченими на ній акупунктурними точками. Найвідомішим серед лікарів цього напрямку був Ян Цзічжоу (1522—1620).

Культура

Після Пекіна найважливішим центром культури був Сучжоу. З економічним піднесенням Цзяннаня наприкінці XV століття він також породив сузір'я вчених, деякі з яких навіть досягли високих посад в уряді, такі як У Куань та Ван Ао. Уродженці Сучжоу досягли успіху в живописі, серед відомих художників були такі, як Шень Чжоу, художник і поет.

Мистецтво Сучжоу продовжувало процвітати в наступному поколінні завдяки таким художникам, як Ян Сюньцзі, Чжу Юньмін, Тан Інь та Вень Чженмін. На відміну від своїх попередників, ці художники не мали значної офіційної кар'єри. Натомість вони були відомі як каліграфи, художники та поети так званого напрямку фугу («відродити старовину»), який зосереджувався на архаїзації захоплення та поверненні до старих зразків. До руху фугу Лі Дун'ян був видатною фігурою, але він зіткнувся з опором з боку «Семи колишніх майстрів династії Мін» — Лі Мен'яна, Хе Цзінміна, Бянь Гуна, Ван Тінсяна, Кан Хая, Ван Цзюсі та Сюй Чженьціна.

Сподіваючись досягти комерційного успіху, видавці династії Мін також випускали довідники з різних тем, починаючи від похоронних звичаїв і таблиць множення, шаблонів контрактів і словників снів. Вони навіть публікували складові азбуки для дітей та «кишенькову класику» для студентів.

Приватні бібліотеки зростали. За часів династії Сун рідко хто мав бібліотеку з 10 тис. цзюанів, але за часів імператора Ваньлі приватні бібліотеки в Цзяннані мали від 30 до 50 тис. цзюанів. Деякі вчені, як-от Ґе Цзянь з Янчжоу, навіть мали 10 тис. назв у своїх особистих колекціях (причому назва могла дорівнюватися кількома десяткам цзюанів). Існували десятки таких великих приватних бібліотекЧерез свої розміри багато з цих великих приватних бібліотек розміщувалися в окремих будівлях. Наприклад, бібліотека відомого бібліофіла Мао Куня мала дванадцять кімнат. Ці вражаючі приватні бібліотеки були джерелом подиву для європейців.

Мова

З XIV по XVI століття літературна мова, яку використовували письменники, набувала більш книжкового відтінку, автори включали фрази з класичних книг та обмежували використання розмовної мови.

Освіта

За словами європейських відвідувачів, освіченність була поширена в імперії Мін настільки, що навіть найбідніші сім'ї мали доступ до освіти та вміння читати й писати. Для дітей друкувалися навчальні матеріали, такі як таблиці множення та складові таблиці, що містять основні символи. Крім того, для дорослих учнів масово випускалися доступні видання конфуціанських класичних творів та збірники відповідей на тестові питання.

Мистецтво

Після встановлення династії Мін посилився вплив південних художніх стилів, які вважалися відображенням духу та культури країни. Водночас з цим відродилася практика професійного офіційного мистецтва в імператорському дворі. Для раннього мінського живопису була характерна орієнтація на колишні, головним чином сунські, зразки. Яскравими представниками цього періоду є Ван Фу (1362—1416), Ма Ван та Ван Лу (1332—1383), які були відомі своїми картинами, виконаними бамбуковими тушшю. Їх наступником у другій половині XV століття став Ся Чан.

Імператор Хуну зібрав групу літераторів, художників та каліграфів у Бельведері Літературної Глибини. Головним завданням художників було прикрашати імператорські палаци. Лише на початку правління імператора Сюаньде була заснована справжня Імператорська академія живопису. Відновлення академії в Пекіні призвело до відродження правил та стилю імператорської академії живопису Сун, а також до зміщення фокусу з південної на північну академічну традицію Сун. Придворним художникам було доручено відродити пишність мистецтва періодів Тан і Сун (VII–IX та X–XIII століття). Їхнім завданням було створювати вишукані святкові твори з декоративною метою, щоб «відродити старі традиції» та відзначити процвітання країни. Для досягнення цієї мети художники розробили конкретні рекомендації щодо тематики, технік та стилів живопису.

«Птахи у кущах» Лі Лян

У відродженій на межі 20-30-х років XV сторіччя придворній Академії живопису переважав жанр «квітів та птахів». Найбільш уславленими майстрами тут були Бянь Веньцзінь (початок XV сторіччя), Лі Цзай і Лінь Лян (кінець XV сторіччя).

У другій половині правління династії Мін престиж академії знизився. Центр художніх інновацій перемістився до заможного регіону Цзяннань (розташованого на південь від нижньої течії річки Янцзи), а його епіцентром став Сучжоу. Цей район приваблював велику концентрацію інтелектуалів, які надавали пріоритет художньому самовираженню, а не прагненню до державної посади. У жанрі пейзажного живопису, характерного для незалежних від двору художників, мала популярність школа У на чолі з її засновником Шень Чжоу (1427—1509) і його учнями Вень Чженміном, Вень Борень, Цянь Гу, Лу Чжі, Чжан Ліном та Чень Чунєм (1482—1544) й школа Чже, найяскравішим представником якої був Дай Цзінь (нар. бл. 1430 р.), а також Хуатінська (Сунцзянська) школа на чолі з видатним теоретиком живопису Дун Цичаном та його учнем Ван Ши-міном. У живописі XVI сторіччя переважав наслідувальний (щодо традиційних манер та сюжетів) стиль. Дун Цичан наголошував на ідеї живопису як форми каліграфії та пропагував створення «величезного синтезу» (да чен) художнього стилю через вивчення минулих майстрів. Щоб легітимізувати власні художні виступи, він стверджував, що в минулих століттях художники завжди належали до однієї з двох стилістичних шкіл: живопису тушшю південної школи, який мав на меті виразити внутрішню сутність об'єкта, та описової, декоративної традиції професійних художників-«ремісників» північної школи. Він позиціонував себе як кульмінацію розвитку південної школи, як справжнього спадкоємця літературного живопису, який прагне виражати ідеї творця, а не прагнути матеріальної вигоди. Його монументальні пейзажі тушшю стали еталоном.

Одним із визначних художників був У Бінь, який малював у Нанкіні, а пізніше при пекінському дворі. Він був відомий своїм ексцентричним стилем, на який вплинули місцеві традиції Фуцзянь та елементи школи У, що надавало його картинам відчуття елегантності та краси, але він також включав експресивні техніки школи Чже.

У традиційному жанрі «квіти і птахи» великої майстерності досяг Люй Цзі. До нових моментів слід віднести розповсюдження в XV ст. так званого «похоронного портрету» з його характерною реалістичністю. З XVI сторіччі виникає жанр ілюстрації похоронних творів. Особливий мініатюрний стиль в цій області доводить до досконалості Цю Ін, котрий працював у середині сторіччя. Його традиції продовжив і розвинув Дін Юньпен.

Одним з перших намагався поєднати традиції китайського і європейського живопису Цзен Цзін. Крім названих художників широку популярність в епоху Мін також придбали Тан Ін, Вень Чженмін, Сюй Вей та ін. Одним з головних творців техніки багатобарвної художньої ксилографії (доу лазень) був Ху Чженянь (胡正言, 1582—1672). Чень Хуншоу був помітним художником-фігуристом пізнього періоду Мін. Його творчість характеризувалася оригінальними зображеннями пейзажів та фігур.

Період Мін ознаменувався розквітом портретного мистецтва, коли багато портретів чиновників та їхніх предків зображувалися в офіційних мантіях. Одним із нових подій у мистецтві XVI століття стало поширення похоронних портретів, відомих своїми реалістичними зображеннями. Зі збільшенням кількості друкованої літератури популярним став і жанр книжкової ілюстрації, насамперед ксилографії.

• 
  Статуетка роботи Хе Чаоцзуна
• 
  Золота військова фляга
• 
  Картина мінського художника Чень Хуншоу (1599—1652)
• 
  Порцелянова тарілка
• 
  Храм Неба, де молились мінські імператори
• 
  Пензлик для каліграфії

Володар Хмар До. Бронза. XV століття

Якість скульптури династії Мін знизилася порівняно з попередніми епохами. Хоча досі збереглося багато буддійських статуй та скульптур, виготовлених з бронзи, дерева та лаку, їм бракує виразної сили, яку можна побачити у творах епох Тан та Сун. Навіть кам'яні скульптури, знайдені в імператорських гробницях, демонструють зниження жвавості та технічної майстерності. З іншого боку, невеликі статуетки з нефриту, слонової кістки або порцеляни зберігали високий рівень художньої майстерності. Серед них найбільш цінними є статуетки з білого порцеляни з Фуцзяня.

Архітектура

Храм Неба

Відрізок Великого китайського муру — Бадалін

В архітектурі династія Мін дотримувалася традиційних зразків. Найзначнішим архітектурним проектом раннього періоду Мін було будівництво столиці, спочатку в Нанкіні, а пізніше в Пекіні. Серед архітектурних будов найважливішими є імператорська резиденція — Заборонене місто, комплекс Храму Неба в Пекіні, комплекс імператорських гробниць і відбудова, добудова Великого китайського муру (XVI ст. зведено численн фортеці, відбудовано понад 2400 км, простягаючись від перевалу Шанхай на узбережжі Жовтого моря до перевалу Цзяюй на західному кордоні імперії — Бадалін, Цзіньшаньлін, Цзюйюнгуань, Цзянькоу) і Великого китайського каналу (на початку XV ст.).

Велика мечеть у Сіані

Під впливом тибетської та індійської архітектури виник новий тип буддійського храму, відомий як «пагода з діамантовим троном», у якому кілька пагод побудовані на спільній платформі. Найдавнішим відомим прикладом цього стилю є храм Чженьцзюе в Пекіні, будівництво якого було завершено в 1473 році. На противагу цьому, мечеті періоду Мін були повністю засновано на китайських архітектурних традиціях. Це помітно у Великій мечеті в Сіані, яка датується раннім періодом династії Мін і лише у внутрішньому оздобленні демонструє мусульманський вплив.

У XVI столітті продовжилося виник новий архітектурний стиль, що характеризується величчю та вишуканістю. Приклади цього стилю можна побачити в будівництві Забороненого міста, Храму Конфуція в Цюйфу та будівель на священній буддійській горі Утайшань у провінції Шеньсі. Архітектура процвітаючих сіл також задокументована через пам'ятки в Сіді та Хунцуні.

Сади

Мистецтво садової композиції розвивалося, дотримуючись принципів фен-шуй. Архітектори розрізняли північний та південний стилі садів і парків; перший характеризувався великими розмірами та яскравими кольорами, тоді як другий був відомий своєю скромністю та монохромним виглядом.

Сад в Наньцзіні

З часом взаємозв'язок між будівлями та садами змінився. Якщо раніше сади розглядалися як доповнення до будівель, то наприкінці періоду Мін будівлі почали розміщувати всередині садів, а самі будівлі ставали другорядним елементом. Цей зсув перетворив сади на місця соціальних та культурних зустрічей, що приваблювали мистецтво та меценатство. Ця нова модель приватного саду мала значний вплив.

1634 року Цзі Ченом було опубліковано перший теоретичний трактат про будівництво садів та парків — «Ремесло садів».

«Сад захоплення» (Jichang) в Усі (1506—1521)

З тих, що збереглися, найбільш відомим садом династії Мін є Сад скромного адміністратора (Сад Чжочжен) у Сучжоу, збудований за часів імператора Чженжде (1506—1521 рр.) Вангом Цяньченем, урядовим адміністратором невисокої посади, який пішов з державної служби та присвятив себе своєму маєтку. Від часу побудови сад значно змінився, але центральна його частина збереглася — великий став, повний квіток лотоса, оточений спорудами та павільйонами, спроектованими як оглядові точки на озеро та сади. На ставу розташований острів Ароматний у формі човна. У саду широко використовується принцип «запозиченого краєвиду» (jiejing), тобто видів на навколишні гори, уважно оточених рослинами та спорудами саду як рамками, серед яких і знаменитий вид на далеку пагоду.

«Сад, що залишає у себе» є ще одним прикладом садів династії Мін, збудованим за часів правління імператора Ваньлі (1573—1620 рр.). За часів наступної династії Цінь до саду були додані 12 високих вапнякових каменів, що мали символізувати гори. Найбільш видовищний з них має назву «Сприятлива вершина, вкрита хмарами» і став центральною окрасою саду.

Третім значущим та найкраще збереженим садом династії Мін у Сучжоу є «Сад вирощування», створений на основі старішого саду «Зала насолод» за правління імператора Тяньці (1621-27 рр.) онуком художника та каліграфа Вень Чженміна — творця Саду скромного адміністратора. В ньому став оточує сад із Павільйоном довголіття на півночі, Павільйоном піджарки на сході, дивовижним садом каменів на півдні та робочим кабінетом творця — Скромним будиночком — на заході.

• 
  Сад вирощування (1541)
• 
  Сад скромного адміністратора (1506–1521)
• 
  Сад, що залишає у себе (1593), заповнений вражаючим камінням, як і багато садів династії Мін
• 
  Сад щастя (Ю Юань) у Шанхаї (1559)

Література

Наприкінці XIV та на початку XV століть серед літературних та журналістських творів існувала поширена тенденція до наслідування старих зразків. Це було особливо помітно у творах «прихильників старої літератури», таких як Сун Лянь, Лю Цзі, Ян Шиці та інших політиків і вчених.

У той час як твори, що було складено класичною китайською мовою, були призначені переважно для шляхти, розмовна література та драматургія мали набагато ширшу аудиторію серед грамотних китайців з меншим рівнем освіти. Вчені династії Мін були відомі своїм різноманітним спектром есе та роздумів на різні теми. Серед них особливо цінувалися праці Ґуй Югуана про повсякденне життя та філософські праці Ван Янміна. Одним із помітних прозових жанрів цього періоду було «восьминожне есе», яке стало обов'язковим для складання іспитів на державну службу, починаючи з кінця XV століття.

У ранній період династії Мін серед письменників існувала тенденція до наслідування старих зразків. Це видно у творах таких авторів, як Сун Лянь, Лю Цзі, Ян Шиці та багатьох інших чиновників і вчених, яких класифікують як «послідовників старої літератури» (ґувень пай). Одним із помітних романістів цього часу був Цюй Ю (1341–1427), відомий своєю збіркою оповідань «Нові оповідання для прикрашання лампи». Проте вона зіткнулася з критикою з боку конфуціанських моралістів, які вважали його «марними оповіданнями» через його зосередженість на чудесному та надприродному, а іноді навіть на політичних темах. Незважаючи на це, воно також здобуло значну популярність у Японії, Кореї та В'єтнамі, де стало визначальним твором жанру короткого оповідання. Лі Чжень продовжив традицію у своїй праці «Ще оповідань, написаних під час обрізання лампи», в якій він переробив традиційні сюжети. Жанр продовжував процвітати в наступні десятиліття, а Шао Цзінчань пішов слідами Цюй Ю наприкінці XVI століття.

У 1566 році Тан Кай опублікував «Досить розгорнуті записи правління Тайпінів», збірку з 7 тис. переважно надприродних історій з ранньої династії Сун. Ця збірка відродила багато оповідань та казок епохи Тан та давніших часів. Протягом цього часу письменники редагували та публікували як старі, так і нові оповідання, а також збірки оповідань.

Найбільші досягнення в жанрі прози спостерігаються в XVI — початку XVII ст. Твори, написані класичною китайською мовою, були повністю зрозумілими лише для представників знаті і місцевої шляхти. Мешканці з меншою освітою, такі як жінки з освічених сімей, купці та нижчі чиновники, становили непропорційно велику аудиторію розмовної (байхуа) літератури та драматургії. Близько 1590 року почав процвітати жанр романів розмовною мовою, який був рідкістю на той час. Сун Маочен та Пань Чжихен писали оповідання класичною мовою, тоді як Лін Менчу та Фен Менлун — розмовною мовою. Короткі оповідання та повісті, написані мовою, близькою до розмовної, відомою як хуабень, були дуже популярними. З XV століття письменники почали наслідувати ці твори, які називалися ні хуабень («сценарії імітації оповідань»). У XVI столітті оповідання та романи хуабень домінували на літературній сцені. Видавці випустили численні окремі оповідання та антології.

Роман був тісно пов'язаний з оповіданням, аналогічним за стилем та засобами вираження, але на відміну від оповідання, що складалося з десятків розділів. Сюжети романів походили з історій, що поширювалися серед оповідачів на міських ринках протягом століть. Популярністю користувалися різноманітні жанри: успіх історичного роману Ло Гуаньчжуна «Трицарство» супроводжувався потоком історичної прози, в якій реальні події змішувалися з фантазією. Один з найвідоміших романів періоду Мін, «Цзінь Пінь Мей», був опублікований у 1610 році та вважається п'ятим з великих китайських романів після «Чотирьох класичних романів». Два з цих класичних творів, «Річкове прибережжя» (представник героїчного та пригодницького епосу) Ши Найаня та «Подорож на Захід» також були написані в період династії Мін. За «Подорожжю на Захід» працювала низка епігонів, у XVI столітті — «Інвеститура богів» Сюй Чжунліня та оповідка Ло Маодена про подорожі Чжен Хе «Подорож євнуха Саньбао до Західного океану». Також були поширені детективні романи, головним героєм яких був чесний суддя.

Поезія XIV століття зазнала значного впливу пізньотанських зразків, але ближче до кінця століття інтерес змістився до періодів Раннього та Високого Тан, а також до старіших балад юефу. Ґао Ці вважається найвидатнішим поетом XIV століття і навіть усього періоду Мін. Він складав балади юефу, вірші в стилі сао (騷), поезію ши, пісні ци та арії цюй.

На початку правління династії Мін існувало кілька регіональних центрів поезії. Другим за значенням центром, після Цзяннаня, був розташований у Фуцзяні. Найвидатнішою місцевою постаттю був Лінь Хун та його учень Ґао Бін. Останній поділив поезію Тан на чотири періоди: ранній, високий, середній та пізній. Він вважав епоху Високого Тан найвищою, але також визнавав цінність раннього періоду Тан, оскільки він призвів до розвитку епохи Високого Тан. Пізній період Тан вважався нижчої якості, оскільки він був далі від епохи Високого Тан. Погляди Гао Біна набули впливу наприкінці XV століття.

Столичні науковці на високих посадах домінували в літературному світі, на чолі з «Трьома Ян» (Ян Жун, Ян Шиці та Ян Пу), а також Ван Чжі, Цзінь Юцзи, Сє Цзінь та Цзен Ці. Їхня поезія була відома як «поезія кабінетного стилю» (тайге ді), а їхня проза була простою та прямою, що нагадувала стиль династії Сун. Ще однією помітною фігурою цього покоління був Юй Цянь.

Рух «Семи колишніх майстрів династії Мін» — Лі Мен'яна, Хе Цзінміна, Бянь Гуна, Ван Тінсяна, Кан Хая, Ван Цзюсі та Сюй Чженьціна. Усі вони, крім Сюй Чженьціна, були з північного Китаю та перебували під сильним впливом Лі Мен'яна. Їхньою метою було підняти поезію за межі простої технічної майстерності, на чому зосереджувався Лі Дун'ян. Вони зверталися до поетів династій Хань та Вей за поезією старого стилю (гуті), а до поетів династії Високого Тан — за поезією нового стилю (сіньті). Після 1505 року, коли до влади прийшов новий режим імператора Чженде, «Сімка» поступово втрачала свої позиції у столиці та розійшлася по домівках. У Хе Цзінміна з'явилися власні учні, зокрема Чжен Шаньфу та Сюе Хуей (薛蕙). Гу Лінь (顧璘) залишався активним на півдні, а пізніше за ним пішли Хе Лянцзюнь (何良俊), Хуанфу Фан (皇甫汸) та «Останні Сім Майстрів».

Тенденція повернення до традиційних поетичних стилів почалася до середини XVI століття, її очолив Сє Чжень. Серед інших відомих поетів цього руху, відомого як «Останні сім майстрів Мін», були Лі Паньлун (李攀龍), Ван Шичжень (王世貞), Сюй Чжунсін, Лян Ююй, Цзун Чен та У Голунь (吳國倫). Ван Шичжень, один із «Останніх семи майстрів», вважався найвидатнішим поетом серед них, частково завдяки величезній кількості його віршів.

Серед видатних поетів були Тан Сяньцзу, Сюй Вей, Ту Лонг, Ху Інлінь. Останній склав енциклопедію поетики під назвою «Шисоу» (Зарості критики). У цій роботі він представив структурований огляд поетичних форм, історії та джерел з точки зору архаїзуючого руху. Цей рух розглядав поезію Тан як вершину поетичних досягнень, але також визнавав її відродження в період Юань та внесок семи попередніх і семи пізніших майстрів у XVI столітті. Поети школи Гун'ань, зокрема брати Юань — Юань Хундао, Юань Цзундао (袁宗道) та Юань Чжундао — займали окремі позиції. Лі Чжі мав прямий вплив на братів Юань та школу Гун'ань, формуючи їхнє неприйняття традицій.

На межі XVI та XVII століть виник ще один літературний рух, відомий як школа Цзінлін, на чолі з Тань Юаньчунем та Чжун Сіном. Хоча вони поділяли переконання школи Гун'ань, що поезія повинна виражати «природні почуття», вони критикували наслідування Бай Цзюйї та Су Ши як таке, що створює «вульгарну та грубу» поезію. Натомість вони зосереджувалися на культивуванні власного стилю, прагнучи вловити глибину та масштаб своїх улюблених творів дотанівської та танівської епох, але часто потрапляли в пастку наслідування. Їхнім найвизначнішим внеском стали антології «Повернення до старої поезії» (Гуші гуй) та «Повернення до поезії Тан» (Танші гуй), опубліковані відповідно у 1614 та 1617 роках, у яких вони висловили свої погляди на поетичну творчість. Успіх цих антологій ще більше посилився завдяки внеску Мінь Ціцзі, який для зручності читачів розрізняв вірші кольором, відмінним від приміток та коментарів редактора.

Розвитку набула драматургія. П'єси значною мірою створювалася елітою та для еліти, на відміну від епохи Юань. Цю тенденцію ще більше підсилили урядові постанови, такі як заборона 1373 року на акторів, які зображували монархів, їхніх наложниць, вірних придворних, знатних патріотів і мудреців з усіх династій, за винятком тих, хто вважався взірцями належної поведінки. Відомо, що за цей час було написано 520 п'єс сотнею різних авторів.

За часів династії Мін чотириактні п'єси цзацзю, які були популярними в попередню епоху Юань, зберігають популярність завдяки зусиллям двох мінських ванів Чжу Цюаня і Чжу Юдуня. Чжу Цюаню приписують близько п'ятдесяти літературних творів, включаючи 20 п'єс. Збереглися лише два його твори — один про прагнення до безсмертя, а інший — про молодого вченого, який втікає з прекрасною вдовою, лише щоб зрештою одружитися з нею за згодою її батька. Ці твори високо цінуються за свій елегантний стиль. Чжу Цюань також відомий тим, що склав «Тайхе чжен'їнь пу» («Таблицю правильних звуків епохи Великого миру»), хоча вважається, що ця праця насправді була складена одним із його підлеглих у 1430-х або 1440-х роках. Ця праця містить список із 689 п'єс цзацзю, коментарі до драматичної поезії різних авторів та 335 мелодій для цзацзю. Чжу Юдунь, з іншого боку, був найпліднішим драматургом першої половини XV століття. Він написав понад 30 п'єс цзацзю, всі з яких були опубліковані. Його твори часто виконувалися під час придворних святкувань, свят та ювілеїв. Деякі з його п'єс мали складні сценічні композиції з кількома трупами танцюристів та співаків, а також спецефекти. Інша група п'єс Чжу Юдуня була зосереджена на класичному цзацзю, з центральною темою вихваляння вірного придворного. Він також писав комедії, що висміювали нечесних купців та нелояльних придворних.

Популярність цзацзю знизилася після Чжу Юдуня, але її відродили на початку XVI століття Кан Хай та Ван Цзюсі. Після них Лі Кайсянь (1502–1568) та Сюй Вей, також відомий як художник, присвятили себе написанню цзацзю.

Але більш популярними були багатоактні п'єси чуаньці, які зазнали значних змін у музичному супроводі, поки стиль куньцюй не став домінуючим. Під час переходу від династії Юань до династії Мін з'явилося кілька п'єс чуаньці, включаючи відомі «чотири великі п'єси чуаньці», але після цього періоду у постановці цих п'єс спостерігався помітний проміжок. Це, можливо, можна пояснити громадянською війною 1399–1402 років та перенесенням столиці на північ (з Нанкіна до Пекіна). У другій третині XV століття у створенні п'єс чуаньці настав перерва. Першу записану п'єсу чуаньці після цієї перерви написав Цю Цзюнь. Багато його наступників більше зосереджувалися на демонстрації своїх наукових знань, ніж на створенні оригінальних і творчих творів. Було створено лише кілька виняткових творів, таких як «Сюйуцзі» (Історія вишитого плаща), що приписується Сюй Ліню.

У другій половині XV століття автори почали експериментувати з різними регіональними музичними стилями (такими як хайян, юйяо, іян та куньшань) у пошуках відповідного музичного супроводу для південних п'єс та чуаньці. Зрештою, південна музика взяла гору над північною До кінця XVI століття Лян Ченьюй включив музичний стиль куньшань, відомий як куньцюй, у свою драму «Прання шовкової марлі».

Сцена з п'єси «Павільйон півоній»

За образністю драматурги династії Мін були нарівні з романістами. Одна з найвідоміших п'єс в історії Китаю, «Павільйон півоній», була написана Тан Сяньцзу, драматургом кінця епохи Мін. Ще одним важливим драматургом був Чжен Чжичжень, який адаптував популярну історію «Мулянь рятує свою матір». Шень Цзін (1553–1610) сформулював правила композиції, підкреслюючи гармонію мелодій.[108] З драм Шень Цзіна лише п’єса «Шляхетний мандрівний лицар» («Іся Цзі», адаптація одного з розділів «Річкового прибережжя») мала успіх, проте він став важливим теоретиком. Його послідовники відомі як школа Уцзян.

Після Тан Сяньцзу та Шень Цзіна літератори почали сприймати драму як шановану форму мистецтва. Правові обмеження більше не були перешкодою, що призвело до сплеску появи нових авторів та п'єс. Ці п'єси часто були адаптаціями старих історій та тем, зазвичай зі щасливим кінцем. Основна увага приділялася формі, а не змісту історії, що призводило до стереотипних персонажів. Серед відомих авторів цього часу були Жуань Дачен та У Бін.

Окрім поезії та художньої літератури, видавці династії Мін також випускали значну кількість корисної літератури. Це включало туристичні путівники, що описували маршрути по країні, а також «дорожні нотатки», написані представниками знаті, які любили подорожувати. Сюй Сяке (1587—1641), автор подорожніх записок під назвою «Щоденник мандрів», що складалися з 404 000 ієрогліфів, приводив у них скрупульозну інформацію про всі місця, котрі відвідав, починаючи з географії і закінчуючи мінералогією. Також відомим есеїстом та описувачем своїх мандрів був Юань Чжундао (1570—1624).

Театр

Приватні театральні трупи займали найпрестижніше становище у театральному світі. Багаті наймали ці трупи для власної розваги та розваги своїх гостей.

Друк і газети

На початку XVI століття друкована література переважала над рукописною, що призвело до вибухового розширення письмових текстів.[126] Порівняно з Європою, папір у Китаї був дешевим, а друк на дереві не вимагав великих початкових інвестицій, що сприяло швидкому поширенню друкованої літератури різних видів і жанрів.

Перша згадка про газету в Пекіні датується 1582 роком, а до 1638 року газети вже друкували за допомогою рухомого шрифту, замінивши попередній метод вирізання цілих сторінок на дерев'яних дошках. Видавці династії Мін були піонерами у виробництві книг, а в першій половині XVII століття У Фасян запровадив сліпий друк для створення пластичного ефекту. Ху Чжен'янь також досяг значного прогресу в кольоровому друці.

У цей час також почали з'являтися приватні газети. Спочатку вони переважно передруковували матеріали з офіційного вісника, але зрештою почали випускати власні новини. У 1590-х роках міністр Юй Шеньсін висловив стурбованість тим, що видавці газет перебільшують невдачі в боях на північному кордоні, викликаючи непотрібну паніку серед населення. Він критикував їхню зосередженість на сенсаційних новинах заради товарності та прибутку, а не на висвітленні справді важливих подій.

Каліграфія

Продовжується розвиватися мистецтво каліграфії та скоропису. Протягом перших десятиліть правління династії Мін імператорський двір високо цінував провідних каліграфів. Серед них були деякі відомі імена: Сун Ке (1327–1387), Шень Ду (1357–1434) та Шень Цань (1379–1453). Самі імператори також глибоко цінували каліграфію. Імператор Юнле (правив 1402–1424) особливо захоплювався нею і навіть визначив стиль двох Ван як офіційний скоропис. Його наступник, імператор Хунсі, був відомий своїми каліграфічними навичками.

У середині XV століття спостерігався спад інтересу імператорської родини до каліграфії В результаті, у період середини династії Мін, фокус художньої діяльності змістився на південний схід імперії. Це призвело до появи нових тенденцій у каліграфії. Серед каліграфів цього періоду відомі Чжан Бі (1425–1487) з Сунцзяна, який спеціалізувався на «божевільному концептуальному письмі», та Лі Дун'ян (1447–1516), відомий своїм шрифтом печатки, що також відмінно володів канцелярським письмом.

У другій половині XV століття, завдяки Шень Чжоу і У Куаню, каліграфи з Сучжоу відродили стилі майстрів Північної Сун. У цей період супровідні написи на картинах літераторів мали значення, подібне до самих картин. Каліграфія часто була основним фокусом, а живопис додавався як другорядний елемент.

Заголовний епілог, написаний Вень Чженмінем у портреті Ні Цзаня роботи Цю Іня

Чжу Юньмін, майстер у трьох стилях, та Вень Чженмін були представниками молодшого покоління в Сучжоу. Вень Чженмін мав численних учнів та послідовників, зокрема його синів Вень Пена та Вень Цзя. Ще одним учнем Вень Ченміна був Чень Чунь, який був відомий своїм концептуальним шрифтом у каліграфії.

Теорія та практика каліграфії пізньої епохи Мін зазнали значного впливу Дун Цичана. У своїх роботах з каліграфії він ставив майстрів свого регіону Сунцзян вище за майстрів Сучжоу. Він наголошував на важливості вивчення каліграфії періодів Східна Цзінь та Тан, особливо виділяючи роботи Ван Січжі та Ван Сяньчжі. Серед інших відомих каліграфів другої половини XVI століття в Сунцзяні були Чень Цзіру та Сюй Вей.

Останнє покоління каліграфів епохи Мін мало виразний та унікальний стиль. Сучасні критики, а також самі каліграфи, використовували термін «ці» для опису новаторської каліграфії того періоду. Цей термін можна перекласти як «незвичайний» або «дивний», і він стосується радикального відхилення від традиційних норм композиції та почерку. Одним із визначних каліграфів того часу був Ван До (1592–1652), який стверджував, що його стиль був натхненний роботами класичних майстрів. Незважаючи на, здавалося б, хаотичний вигляд його письма, особистий та винахідливий стиль Ван До відповідає переконанню Дун Цичана, що каліграфія повинна не просто копіювати, а радше творчо перетворювати візерунки минулого.

Музика

Музична культура династії Мін характеризувалася чотирма окремими, але тісно пов'язаними субкультурами. Це були музичні субкультури двору, літератури, релігії та простолюдинів. Імператор разом зі своїми підданими формував музичну культуру Китаю династії Мін. Коли імператори використовували свою музику, щоб стати частиною придворних установ та культурних традицій, їхнє правління ставало потужнішим, як у випадку з імператором Хуну, який безпосередньо сформував основи придворної музики династії Мін. Імператор Хун'у створив чотири придворні музичні управління: Державне управління жертовної музики, Управління музики євнухів, Управління розважальної музики та Управління палацової жіночої музики.

Чжу Цзайюй відкрив систему налаштування, відому як рівномірна темперація, відкриття, зроблене одночасно Саймоном Стевіном (1548–1620) у Європі.

Музики за династії Мін мали різноманітний статус, і багато з них займали низьке соціальне становище. Водночас музиканти також могли насолоджуватися високим статусом, як у випадку з імператором Хунчжі, який був дуже відомий як прихильник музики Проте більшість музикантів не належали до імператорської чи знатної родини.

Чиновники в династії Мін використовували конфуціанську філософію у своїй музичній творчості, і, граючи на цисяньцинь, письменники покращували себе морально, кінцевою метою було краще служити суспільству. Музикування письменників призвело до заснування музичних центрів у містах Китаю, таких як Пекін, Нанкін, Сучжоу, які також створили власні музичні субкультури. Професійні виконавці складали та писали власні твори для цисяньцинь, які досі звучать у наш час.

Хоча конфуціанські вчені нехтували жінками-музиками, вважаючи їх негідними, і зневажливо ставилися до їхньої роботи, насправді жінки-музички змогли досягти успіху в цій професії, як і їхні колеги-чоловіки. Багато народних пісень приписують жінкам-музиканткам і були включені до книги од. 1530 році імператор Шицзун наказав сліпим співачкам співати про жіночі чесноти своїм придворним дамам. Жінок-музичок поважали, але їм не дозволяли обіймати посади в Дворі імператорських жертвоприношень, оскільки справжня музика була чоловічою та придворною роботою.

Філософія

За часів династії Мін домінуючою ідеологією двору та наукової еліти була неоконфуціанська доктрина Чжу Сі. Ця система вірувань була зведена до статусу державного культу, але вона також включала елементи з інших традиційних китайських релігійних та етичних систем.

Втім повного консенсусу щодо філософії не існувало. Багато мислителів розробили власні унікальні ідеї та критикували офіційну доктрину. Однією з впливових фігур був Ван Янмін (1472–1529), вчений-чиновник та філософ, який ввів нові елементи в неоконфуціанство. Він наголошував на важливості самосвідомості та самопізнання над суворим дотриманням доктрини. Загалом, він змістив фокус конфуціанства з наслідування вчень мудреців минулого на слідування власному серцю.

Чжан Цзючжен пропонуючи альтернативну перспективу. Він наголошував на прагматичному прагненні до державних інтересів, на відміну від акценту на особистому вдосконаленні у вченні Ван Янміна. Чжан вважав, що дії, які приносять користь державі та її народу, є правильними.

Після смерті Чжан Цзючжена в 1584 році троє філософів Ху Цзюжень, Чень Сяньчжан та Ван Янмін, отримали виняткове офіційне визнання. Вони були серед прихильників приватних конфуціанських академій, чиї таблички були розміщені в Храмі Конфуція. Послідовники Вана, зокрема Ван Ґень та його учні, відомі як школа Тайчжоу, були найрадикальнішими у своєму відкиданні чжуїстської ортодоксії.

Лі Чжі ставив під сумнів непогрішність класики та захищав законність людських бажань, вважаючи, що прагнення до власних інтересів — це добре, оскільки це мотивує селян, ремісників та вчених виконувати свою професію якнайкраще. Це призвело до поширення таких цінностей, як матеріалізм, прагматизм та утилітаризм, а також до оцінювання людей не за їхньою професією, а за їхнім багатством. В результаті соціальний статус бідних вчених вже не був вищим, ніж у багатих купців. Захоплення суб'єктивізмом Ван Янміна досягло свого піку на рубежі XVI та XVII століть, коли індивідуальний досвід цінувався вище за традиційні зразки. Ці погляди пізніше вплинули на критичність та емпіризм конфуціанців Цін.

У 1603 році Ґу Сяньчен, за пропозицією свого друга Гао Паньлуна, відродив Академію Дунлінь як центр для обговорень конфуціанства. Ця ініціатива залучила сотні освічених людей, які регулярно брали участь у дебатах, швидко зробивши академію видатним інтелектуальним центром на національному рівні. Члени Академії Дунлінь виступали за активну участь у громадському житті. Керівники академії прагнули морального відродження для покращення політичного клімату в країні. Вони виступали проти відданості інтуїції, яку пропагував послідовник Ван Янміна Ван Цзі та школа Тайчжоу, натомість наголошуючи на дисциплінованих зусиллях та діях.

Релігія

Китайська статуя даоського божества (глазурована кераміка), епоха династії Мін, XVI ст.

З самого становлення імперії Мін пріоритетне, панівне становище в області ідеології і релігії займає ортодоксальне конфуціанство в його чжусіанській (неоконфуціанській) версії. Воно набуває характеру державного культу, який, правда, вбирає в себе риси інших традиційних для Китаю релігійно-етичних систем, в першу чергу буддизму, що цілком узгоджується з тенденцією до релігійного синкретизму, що здавна існувала в країні. Лінь Чжао'ень, відомий як «Майстер Трьох Учень», прагнув поєднати конфуціанство з буддизмом та даосизмом, особливо щодо даоських цілительних практик. З буддійської точки зору це розглядалося як «розкриття природи Будди», тоді як конфуціанці розглядали це як «відкриття серця/розуму через вроджене знання».

Буддизм і даосизм аж ніяк не були заборонені і не піддавалися явним гонінням. Правда, уряд, прагнучи обмежити поширення «конкуруючих» з конфуціанством релігій, ставив їм певні обмеження: в 1373 році в кожній адміністративній області імперії було дозволено мати лише по одному буддійському і одному даосському храму.

Християнство проникло в країну вже з часу правління династії Тан (618—907), а за часів пізньої Мін в країну вперше прибули з Європи єзуїтські місіонери, зокрема Маттео Річчі і Ніколя Тріга. З єзуїтами прибули й інші релігійні спільноти, наприклад, домініканський і францисканський ордена.

Разом з китайським математиком, астрономом і агрономом Сюй Ґуанці Річчі в 1607 році переклав з грецької на китайську мову фундаментальний математичний трактат «Начала Евкліда». Китайці віддавали належне європейським пізнанням в області астрономії, календарних спостережень, математики, гідравліки і географії. Багато європейських монахів виступали в Китаї швидше як вчені, ніж власне релігійні діячі, намагаючись таким чином завоювати довіру і повагу місцевого населення. Але в той же час більшість китайців відносилося до християнства досить насторожено, а іноді і прямо вороже, так як християнські традиції йшли врозріз зі звичною для них релігійною практикою. Протистояння двох релігій особливо відкрито виразилося в так званому нанкінському релігійному зіткненні в 1616—1622 роках, коли послідовники конфуціанської традиції тимчасово перемогли над європейськими місіонерами, західна релігія і наука були визнані нижчими, вторинними по відношенню до Китаю, з якого вони, нібито, пішли. Тріумф консерваторів тривав, втім, недовго, і знову імперська обсерваторія виявилася заповненою освіченими західними місіонерами.

Одяг

На початку періоду династії Мін держава визначала стиль, матеріали та колір одягу. Рання династія Мін бачила найсуворіші закони про розкіш в історії Китаю. Простолюдинам було заборонено носити тонкий шовк або одягатися в яскраво-червоні, темно-зелені або жовті кольори; вони також не могли носити чоботи чи капелюхи гуань. Жінкам не дозволялося використовувати прикраси із золота, нефриту, перлів або смарагдів. Купцям та їхнім сім'ям також було заборонено використовувати шовк. У 1541 році Міністерство обрядів заборонило неналежні стилі одягу. Але до 1560-х років ці заборони більше не діяли, і люди почали одягатися відповідно до постійно мінливих модних тенденцій. Місто Сучжоу стало центром моди та встановлювало тенденції для решти країни.

Мода також була переплетена з сексуальними стосунками, оскільки з'явилися освічені та культурні куртизанки, такі як Сюе Сусу та Ма Шоучжень, які звільнилися від традиційної ролі жінок, обмеженої домашнім господарством.

Мяньгуань

Основу китайського костюма становив ритуальний етикет ханьського костюмного комплексу, у формуванні періоду династії Мін простежується взаємопроникнення ідей національних костюмів інших народностей цієї країни. Імператорський ритуальний головний убір мяньгуань – важливий елемент імператорського парадного костюма мяньфу: його одягали імператор, шановні люди імператорського будинку, міністри на храмові заходи шанування неба, землі, предків та парфумів. Цзіньсяньгуань – парадний головний убір, який одягали чиновники та книжники до епохи Мін, схожий на сучасну шапку. Кількість прострочених швів (лян) суворо визначалося рангом носія: чиновникам першого рангу покладався семишовний, без пов'язки лунцзінь (вона зав'язувалася поверх головного убору і затуляла вуха), без прикрас у вигляді норки та цикади3; 2-го рангу – шестишовний; третього – п'ятишовний, четвертого – чотиришовний; п'ятого – тришовний; шостого, сьомого – двошовний; восьмого, дев'ятого рангів – одношовний. Найзначніший належав гуну (на кшталт герцога), він складався з восьми швів, із сіткою лунцзінь. Його відрізняли шпилька-пензлик та прикраси у вигляді цикади. Передня його частина була вищою за задню. Цзіньсяньгуань мав твердий металевий каркас, який зверху накривався тонкою сіткою лунцзінь. Під нього одягали пов'язку, яка утримувала пучок волосся. На тулі цзиньсяньгуань шановних людей імператорського двору була прикраса у формі цикади, що говорило: власник цього головного убору піднесений і чистий у помислах, він відповідає за свої вчинки. Цзіньсяньгуань згодом змінювався, наприклад, на швах він доповнився прикрасою із п'яти різнокольорових яшмових бусинок.

Цзіньсяньгуань військових чиновників називався лянгуань. На головному уборі військового закріплювали забарвлене в синій колір перо, зазвичай лебедине. Пір'я носила й решта знати, їх кількість відповідала становищу в суспільстві: у тих, хто займає високий ступінь, було три пера, далі - два і одне перо.

Ушамао

Головний убір ушамао службового костюма чиновника в епоху Мін схожий на цзишаньгуань повсякденного імператорського костюма. Одна з відмінностей – наявність пов'язки, а основна відмінність: «вуха» імператорського головного убору розташовані з тильного боку і спрямовані вгору, чиновницького головного убору – горизонтально по обидва боки шапки. Ушамао, один із кількох класичних чиновницьких головних уборів епохи Мін. Ушамао, один із кількох класичних чиновницьких головних уборів епохи Мін, запозичив форму футоу (тюрбану) кінця епохи Тан.

Ханьфу

Якщо чиновник чи військовий перебував при дворі чи перебував під час виконання, то регламент вимагав носити ушамао, одягнувшись у халат (ханьфу), який затягувався поясом – ранг чиновника визначався і за поясними прикрасами. Головна пов'язка футоу – це дві хустки, які зав'язувалися на маківці, а кінці звисали на спину, тому пов'язку прозвали жуаньцзяо (м'які ноги).

Для простолюдинів при імператорі Хун'у було запроваджено квадратну хустку та шестиклінну шапку. Форма останньої нагадувала розрізаний на шматки кавун, тому її також називали гуапімао («кавунова шапка»). Вона шилась із різних матеріалів – тюлю, флеру, атласу, її форма таїла явний політичний та культурний зміст: поєднані шість смуг тканини символізували небо, землю, схід, захід, південь, північ, а загалом головний убір алегорично означав Піднебесну та її єдність.

Побут

Розмежування між доречним і неналежним поширювалося не лише на одяг, а й на речі повсякденного вжитку та домашнє обладнання. Арбітри смаку та елегантності засуджували показну демонстрацію багатства, таку як використання золотого посуду та посуду, як вульгарну поведінку неосвічених багатіїв. Така поведінка ставала все більш поширеною через приплив срібла з-за кордону, що призвело до збагачення купців, які перевершували землевласників за рівнем багатства та екстравагантних витрат. Починаючи з 1590-х років, письменники зі шляхти створювали посібники, що навчали неосвічених людей, які предмети та антикваріат доречно мати у власності та як правильно ними розпоряджатися відповідно до культурних норм. Підробка антикваріату та цінностей також набула широкого поширення.

Серед еліти також виникла тенденція до сексуальних стосунків з хлопчиками, яка відкрито кидала виклик конфуціанським нормам. Практично в кожному місті був бордель, де можна було знайти проституток та повій. Чоловіки-катаміти продавалися за вищу ціну, ніж жінки-наложниці, оскільки педерастія з підлітком вважалася ознакою елітного статусу, незалежно від того, чи содомія суперечить сексуальним нормам. Громадські купання стали набагато поширенішими, ніж у попередні періоди.

Розмежування між містом і селом розмивалося, оскільки приміські райони з фермами розташовувалися одразу за межами, а в деяких випадках і в межах міських стін.

Джерела

• Історія Мін (видавництво і рік видання невідомі) [Архівовано 8 грудня 2011 у Wayback Machine.] (кит.)
• Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу. Тематична хрестоматія. — Київ: Либідь, 2000. — 624с.
• С. Микола: «Книга династій».

Література

Кирилицею

• Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — Київ: Либідь, 1997. — 464с

Латинкою

• Atwell, William S. "Time, Money, and the Weather: Ming China and the «Great Depression» of the Mid-Fifteenth Century, " The Journal of Asian Studies (Volume 61, Number 1, 2002): 83–113.
• Brook, Timothy. (1998). The Confusions of Pleasure: Commerce and Culture in Ming China. Berkeley: University of California Press. ISBN 0-520-22154-0 (Paperback).
• Crosby, Alfred W., Jr. (2003). The Columbian Exchange: Biological and Cultural Consequences of 1492; 30th Anniversary Edition. Westport: Praeger Publishers. ISBN 0-275-98092-8.
• Ebrey, Patricia Buckley, Anne Walthall, James B. Palais. (2006). East Asia: A Cultural, Social, and Political History. Boston: Houghton Mifflin Company. ISBN 0-618-13384-4.
• Ebrey, Patricia Buckley (1999) The Cambridge Illustrated History of China. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN=0-521-66991-X
• Fairbank, John King, Goldman Merle (2006) China: A New History; Second Englarged Edition, Cambridge: The Belknap Press of Harvard University Press ISBN=0-674-01828-1
• Gascoigne, Bamber. (2003). The Dynasties of China: A History. New York: Carroll & Graf Publishers. ISBN 0-7867-1219-8 (Paperback).
• Gernet, Jacques (1962). Daily Life in China on the Eve of the Mongol Invasion, 1250—1276. Translated by H. M. Wright. Stanford: Stanford University Press. ISBN 0-8047-0720-0
• Hargett, James M. "Some Preliminary Remarks on the Travel Records of the Song Dynasty (960—1279), " Chinese Literature: Essays, Articles, Reviews (CLEAR) (July 1985): 67-93.
• Ho, Ping-ti. (1959). Studies on the Population of China: 1368—1953. Cambridge: Harvard University Press.
• Hucker, Charles O. "Governmental Organization of The Ming Dynasty, " Harvard Journal of Asiatic Studies (Volume 21, December 1958): 1–66.
• Laird, Thomas. (2006). The Story of Tibet: Conversations with the Dalai Lama. New York: Grove Press. ISBN 978-0-8021-827-1.
• Mote, Frederick W. and Denis Twitchett. (1998). The Cambridge History of China; Volume 7–8. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-24333-5 (Hardback edition).
• Needham, Joseph (1986). Science and Civilization in China: Volume 3, Mathematics and the Sciences of the Heavens and the Earth. Taipei: Caves Books, Ltd.
• Needham, Joseph (1986). Science and Civilization in China: Volume 4, Physics and Physical Technology, Part 2, Mechanical Engineering. Taipei: Caves Books Ltd.
• Needham, Joseph (1986). Science and Civilization in China: Volume 4, Physics and Physical Technology, Part 3, Civil Engineering and Nautics. Taipei: Caves Books Ltd.
• Needham, Joseph (1986). Science and Civilization in China: Volume 5, Chemistry and Chemical Technology, Part 7, Military Technology; the Gunpowder Epic. Taipei: Caves Books Ltd.
• Needham, Joseph (1986). Science and Civilization in China: Volume 6, Biology and Biological Technology, Part 2: Agriculture. Taipei: Caves Books, Ltd.
• Nowell, Charles E. "The Discovery of the Pacific: A Suggested Change of Approach, " The Pacific Historical Review (Volume XVI, Number 1; February, 1947): 1–10.
• Pfoundes, C. "Notes on the History of Eastern Adventure, Exploration, and Discovery, and Foreign Intercourse with Japan, " Transactions of the Royal Historical Society (Volume X; 1882): 82–92.
• Robinson, David M. "Banditry and the Subversion of State Authority in China: The Capital Region during the Middle Ming Period (1450—1525), " Journal of Social History (Spring 2000): 527—563.
• Robinson, David M. «Politics, Force and Ethnicity in Ming China: Mongols and the Abortive Coup of 1461,» Harvard Journal of Asiatic Studies (Volume 59, Number 1, June 1999): 79–123.
• Song, Yingxing, translated with preface by E-Tu Zen Sun and Shiou-Chuan Sun (1966). T'ien-Kung K'ai-Wu: Chinese Technology in the Seventeenth Century. University Park: Pennsylvania State University Press.
• Spence, Jonathan D. (1999). The Search For Modern China; Second Edition. New York: W. W. Norton & Company. ISBN 0-393-97351-4 (Paperback).
• Wakeman, Frederick, Jr. "Rebellion and Revolution: The Study of Popular Movements in Chinese History, " The Journal of Asian Studies (1977): 201—237.
• White, William Charles. (1966). The Chinese Jews (Vol. 1-3). New York: Paragon Book Reprint Corporation.

Посилання

• Мистецтво династії Мін Музею Metropolitan [Архівовано 7 лютого 2008 у Wayback Machine.] (англ.)