Перейти до вмісту

Династія Шан

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Шан
династія Ся Flag
 1600 до н. е. – 1046 до н. е. династія Чжоу Flag
Ся: історичні кордони на карті
Ся: історичні кордони на карті
СтолицяБо
Їньсюй
Мовикитайська
Форма правліннямонархія
Історія 
• засновано
1600 до н. е.
 1046 до н. е.
• знищено
1046 до н. е.
Населення
Попередник		 Наступник
династія Ся
династія Чжоу
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Династія Шан

Династія Шан (кит.: 商朝; піньїнь: Shāngcháo) — династія і держава в Китаї, що існувала в 1600—1046 до н. е. Заснована імператором Чен Тан у результаті перемоги племені Ся над племенем Шан. Інші назви — династія Інь (Їнь) (кит.: 殷朝; піньїнь: Yīncháo) або Шан-Інь (Шан-Їнь)(кит.: 商殷; піньїнь: Shāngyīn). Розташовувалася в землях на північ від виходу р. Хуанхе на Велику китайську рівнину. Шан є першим державним утворенням, реальність існування котрого підтверджена не лише археологічними знахідками, а й також епіграфічними письмовими довідками. Найдетальніше зображення історії Шан знаходиться в творі Сима Цяня «Історичні записки». У результаті розкопок були знайдені цзяґувень — ієрогліфічні написи на панцирах черепах і гадальних кістках тварин, а також бронзових, нефритових, керамічних, кам'яних виробах. Велике число знахідок було зроблено на території столиці Їньсюй (кит. 殷墟), котра була розташована в районі сучасного міста Аньян в провінції Хенань. Територія давнього міста внесена в список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. За легендою його було засновано володарем Пань-геном. Повалення династії відбулося внаслідок зловживань та неправедних дій останнього представника династії Чжоу-сіня.

Історія

[ред. | ред. код]

Культури, що передували Шан

[ред. | ред. код]

Перші міста на берегах Хуанхе виникли в період Луншань (близько 3000 до н. е.). Зазвичай вони складалися із палацу володаря та кількох житлових кварталів. Посеред них були розташовані ремісничі майстерні, насамперед ливарні. Від ворогів місто захищали високі мури.

Літописи називають першою династією китайських володарів — династією Ся, засновану правителем Хуан-ді. Вона нібито правила 400 років. Ще один легендарний засновник китайської держави — Юй — нібито підкорив річки, збудувавши іригаційні канали та дамби для запобігання повеням.

Заснування

[ред. | ред. код]

У 1562 році до н.е. до того розрізнені китайські міста об'єднав володар міста Шан (або Шанцю) Чен Тан. Можливо також перетворив конфедерацію чи союз племен та міст, якою була протодержава/держава Ся, на більше централізоване державне утворення. За однією з версій його династія була пов'язана з культурою Ерлінган, точніше перша столиця династії — Бо (亳), яке неодноразово згадуються в більш пізніх письмових джерелах. Протягом періоду правління 14 додинастичних правителів Шан до Чен Тана[1], столиця змінювалася 8 разів[2]. Територія, де знайдено ранні форми додинастичної культури Шан, включає східні передгір'я гір Тайхан у провінції Хебей та район навколо міста Вейхуей у провінції Хенань, на північ від Хуанхе. Ці пам'ятки розташовані поблизу місць, які традиційно вважаються пам'ятками династії Ся, включаючи район культури Ерлітоу в Яньші, хоча між цими двома культурами є відмінності[3]. Підкоривши сусідів, Чен Тан поквапився перенести столицю до міста Тон[4].

Ранній Шан (бл. 1600—1400 до н.е.)

[ред. | ред. код]

Вани, починаючи від Чен Тана, часто вели війни з сусідніми поселеннями та кочовими пастухами з внутрішніх азійських степів. Вони у своїх оракульних ворожіннях неодноразово висловлював стурбованість щодо «варварів», тобто племена поза межами держави Шан, зокрема племена у горах Яньшань[5].

Столицю змінювали ще кілька разів. Вочевидь, на початку існування китайської держави кілька міст сперечалися за першість між собою, а володарі використовували це «змагання» для зміцнення своєї влади. Такі процеси прискорились за пануння вана Тай Цзя, що вимушен був протистояти знаті[6]. Після смерті останнього розпочався внутрішній розгардіяж, що відбився у швидкому зміні ванів на троні. Трохи поліпшив ситуацію ван Сяо Цзя і остаточна стабілізація наступила за його небожа Тай У, за панування якого зберігався внутрішнім мир та встановилися дружін відносини з племенами жунів. Зробив столицею місто Пугу[7].

Поступово шанську держава перетворилася на справжню деспотію. Вани, в розпорядженні яких були численні чиновники, військо та в'язниці для непокірних, стверджували, що їхні піддані — це їхня власність, така сама, як і худоба. Ван Чжун Дін переніс столицю до Аоду, а також здійснював успішні військові походи проти племен дун'ї. Ван Хе Дань Цзя переніс столицю до міста Сян, продовживши війни проти лан'ї. Наступний ван Цзу Ї переніс столицю спочатку до міста Ґен, а потім — Бі. За його панування держава Шан сягнула значного розвитку, зокрема завдяки зусиллям головного міністра Усяна[8]. Ван Нань Ґен зробив столицею місто Янь. Ян Цзя успішно воював проти племен регіону Даньшань.

Середній Шан (бл. 1400 – бл. 1250 до н. е.)

[ред. | ред. код]

Пань Ген вирішив заснувати нову столицю на протилежному березі Хуанхе, проти цього виступили і прості люди, і наближені до володаря чиновники. Але володар наполіг на своєму. Зведене за його наказом місто отримало назву «Велике місто Шан» (також відоме як «Середній Шан», «Пагорби Шан) — на згадку про засновника династії. На його період припадає військове, політичне і економічне піднесення, в окрему галузь відокремилося шовківництво.

Відзначено також появою складнішої ритуальної системи, небаченої в ранній період, з ворожінням, жертвопринесеннями та похоронними практиками, більш розвиненими та систематичними, ніж їхні попередники. Розкопки на пам'ятці Тайсі середнього Шану виявили відхилення від попередніх традицій, включаючи поховання супроводжуючих смерті разом із власниками гробниць, а також зменшення кількості гробниць без поховального інвентарю[9].

Пізня Шан (бл. 1250 — 1046 до н.е.)

[ред. | ред. код]
Докладніше: Пізня Шан

За панування вана У Діна столиця Велике місто Шан розширилися чи трохи перемистилося (ворожі племена стали називати її Інь). Цей ван став першим китайським володарем, ім'я якого згадується в сучасних йому написах. Він одружився з жінкою з кожного підлеглого племені, щоб зміцнити свій вплив. У Дін організував кілька походів проти сусідніх племен фан («варварів»): цян, туфан, чжоу, гуйфан тощо.Було підкорено держави Цюе, Чи і юе. Також він розпочав спроби формалізації ритуалів, які його син Цзу Цзя пізніше розвинув у серію реформ, що призвели до дисциплінованої культової структури, що дала ванам більше валди над духовним спілкуванням й відповідно сприяли централізації держави й могутності самої династії[10][11]. Реформи Цзу Цзя найбільш помітно включали офіційне запровадження ритуального графіка п'яти жертвоприношень. Цей ван також здійснював походи проти племен жунів. Ґен Дін займався розбудовою своєї столиці[12].

Проте піднесення держави за панування вана У Ї змінилося занепадом, посиленням племен чжоу, що продовжувалося за Вень Діна, що не зміг надати допомогу своїм васалам і союзникам у протистоянні з чжоуськими пелменами[13]. Перекази називають винуватцем дивакуватого царя Ді Сіня. Цей володар уславився неймовірною силою — казали, що він голіруч приборкував диких звірів. Та ще більше він був відомий божевільними примхами. Ді Сінь змусив оголосити його «небесним правителем», наказав збудувати вежу, вищу за хмари, пиячив, спостерігаючи, як слуги тонуть у виритих за його розпорядженням «винних озерах», вигадував усе нові й нові способи страти непокірних[14]. Втім така характеристика про нього закріпилася в період Чжоу, щоби виправдати його повалення.

Загибель

[ред. | ред. код]

У 1027 року до нашої ери Ді Сінь вчергове збільшив податки і данину з союзних і підкорених племен (фанго). Роздратовані піддані повстали. Цим вирішив скористатися У-ван — ватажок племені чжоу. Допомагали У-вану і мешканці столиці. У вирішальній битві на рівнині Мує царське військо зазнало поразки і склало зброю, а володар з відчаю вкоротив собі віку. Повстанці захопили столицю.

Після поразки Шан, У-ван дозволив синові Ді Сіня, У Гену, власним доменом Шан як васальному князівству. Проте У-ван послав трьох своїх братів (трьох гвардійців) та армію, щоб переконатися, що У Ген не повстане[15]. Після смерті У-вана приєднався до Повстання Трьох Гвардійців проти Чжоу-гуна, але повстання зазнало поразки через 3 роки. Родичів царя виселили до віддаленої землі, де вони працювали, як звичайні селяни, а може, навіть і як раби[16].

Нащадки

[ред. | ред. код]

Правителі Чжоу насильно розпорошили членів династії Шан по всій території Чжоу. Деякі з нихколективно змінили своє прізвище з родового імені Цзі на ім'я Інь. Родина зберегла аристократичне становище та часто надавала необхідні адміністративні послуги ванам Чжоу. Король У-ван надав титул гуна Бо'ліна Лінь Цзяню, сину Бі Ганя і онуку вана Вень Діна. Чен-ді надав Вейцзиці (微子啟), братові Ді Сіня, володіння та тилу гуна Сун зі столицею в Шанцю. Володарі Сун дотримувалися обрядів на честь ванів Шан, поки царство Ці не завоювала Сун у 286 році до н.е. Ще один залишок Шан заснував васальну державу Гучжу (сучасний Таншань), яку знищив Хуань-гун, правитель держави Ці[17][18].

Східна Хань дарувала Кун Аню титул гуна Сун, оскільки він був частиною спадщини Шан[19].

Багато кланів Шан, які мігрували на північний схід після падіння династії, було прийнято на службу царства Янь. Ці клани зберегли аристократичний статус і продовжували практикувати жертвоприношення та поховальні традиції Шан[5].

Столиця і міста

[ред. | ред. код]

За часів ранньої Шан столиця часто змінювалися, послідовно були Бо, Тон, Пугу, Аоду, Сян, Ґен, бі, Янь. У середній період засновується Їньсюй, який остаточно стає єдиною столицею у період Пізньо Шан Навпроти останнього, через річку Хуань було розкопано місто-фортецю Хуаньбей[20][21]. Іншими відомим містами були Аоду (Боду)[22]. Було встановлено, що земляні стіни в цьому місті зведено в XV столітті до н.е., завширшки були 20 м біля основи, заввишки 8 м і утворювали приблизно прямокутну стіну завдовжки 7 км навколо стародавнього міста[23][24]. Будівництво цих стін з утрамбованої землі було успадкованою традицією культури Луншань[23]. На 20 км від нього розташовувалося місто Сяошуанцяо, що вирізняється найвизначнішими жертовними ямами з членистими скелетами худоби, яке є квінтесенцією ритуального комплексу пізнього Шан. На відстані 6 км від Яеьші виявлено місто-фортецю Шисянгоу, що датується 1600 роком до н.е. з площею майже 200 га. Тут було знадено кераміку, яка була характерною для культури Ерліган.

Населення

[ред. | ред. код]

За часів династії Шан не проводився загальнонаціональний перепис населення[25]. Оскільки територія та сфера впливу на той час були не дуже чіткими, кількість міських руїн була занадто малою і могла змінюватися, а населення житлових районів за межами міст було важко підрахувати, дослідники припукають, що населення Пізньої Шан становило щонайменше понад 5 млн осіб[26]. За іншими розрахунками населення Ранньої Шан становило від 4 до 4,5 млн осіб, Середньої Шан — бл. 7,8 мільйона осіб, Пізньої Шан — від 8 до 10 млн осіб[27].

Устрій

[ред. | ред. код]

На чолі стояв ван, що мав вищу політичну, військову, сакральну владу, діючи як верховні жерці та проводячи церемонії ворожіння[28]. Поєднання військово-політичної та сакральної влади (на основі шанської релігії) забезпечувало легитимність ванів[29]. Померлим ванам вперше стали надавати посмертне ім'я (шихао 谥号), яке містило один з Небесних стовбурів, насамперед і, дін та цзя для ванів, а сінь, жень та гуй для дружин ванів[30]. Спадкування влади відбувалося зазвичай братом чи небожем померлого вана.

В ранній і середній період існувала рада старійшин (вождів), з якою ван повинен був радитися й прислуховуватися. Вона була колишньою племінною організацією, ймовірно, залишком військової демократії, але до кінця Середньої Шан вани запровадили справжній деспотизм, тобто абсолютне правління.

Сучасних джерел про державну організацію немає, а до пізніших описів слід ставитися з обережністю, оскільки писання періоду Шан їх не підтверджують[31]. Ван також призначав посадовців (цзі, «синів царя»), переважно з членів своєї династії, для управління підвладними та підкоренними племенами. До них належали сільськогосподарські чиновники, жерці, «офіцери-собаки» (цзян, на кшталт поліції) та охоронці кордонів (дянь). Вони керували власними дружинами при виконанні своїх обов'язків, а деякі ставали більш незалежними та ставали власними правителями.

Існувала система бюрократії з такими посадами, туогун («багато ремісників», очільник ремісників і робіт) та придворні титули «молодший слуга» (сяочень), зокрема «молодший слуга для обробітку» чи «молодший слуга для робітників»[32]. Титули хоу (на кшталт мариза) і бо (на кшталт графа) були як посадами, так й титулами. Перші були посадовцями, що відповідали за охорону певного регіону, яким підпорядковалося декілька бо[33], а дянь опікувалися кордоном[34]. В другому випадку титули хоу і бо отримували васали чи підкоренні вожді, які надавали данину та військову допомогу вана під час військових кампаній, визначючи сакральну владу останнього. Ця система відома як фенцзянь чжиду («система виділення [землі] та установи [держав]»), що передбачає надання у садком володінь типу уділ (бай, що потім став бо, зрештою фанбо, що відрізнити від сановників-бо) та політії (хоу) з більшим високим статусом. Титул хоу переважно мали очільники племен (Цян, Ао, Ці, Гань, Ю, Цзі, Сянь, Чжи, Цун, Ге, Цюань, Ху, Чуй, Ці) часів протодержави Ся. Проте ця залежність не була нестабільною, про що свідчать часті шанські ворожіння щодо стійкості таких відносин[35]. Фанбо набагато частіше конфліктували з ваном, аніж хоу, рідше вступали в коаліцію з військами вана, або виконували його накази. Хоу не безроздільно панували у своїх володіннях, оскільки призачалися ванські чиновники — тянь (田) і му (牧) для наглядом за діяльністю. Перша посада, можливо, стосується землеробства, друга – до скотарства. Разом зтим їхні повноваження не зводилися до названих функцій: обидві категорії «чиновників» могли брати участь у бойових діях. Більше того, церемоніал цих зустрічей включав вітальний уклін (бай, 拜) від хоу на знак вірності ванові. Більш незалежні або союзні вожді отримували титул гун.

Також сакральні чиновники здійснювали адміністратвині повноваження. Вану допомогали писарі (ши), літургісти (чжу) та жерці (у)[36]. Деякі з них пройшли інституціоналізовану ритуальну освіту (學; сюе)[37].

На кістках оракула неоднарозово згадується про «інспекцію сховищ» ( 省廪) або «інспекцію південних сховищ» ( 省 在南廪), в них ван наказує комусь зі своїх підлеглих оглянути комори, розташовані в різних частинах держави.Це свідчить, на думку, дослідників про разодки системи інспекції через необхідність контролювати кількість вирощеного та збереженого зерна та інших харчів в умовах збільшення кількості населення.

Право

[ред. | ред. код]

Вани були джерелом права, видавали накази і закони. Давні шанці були войовничі, між племенами часів Ся існувала кривава помста. Це було припинено ванами Шан.

Суспільство

[ред. | ред. код]

Суспільство переважно поділялося на три стани: аристократію, вільних простолюдинів (чжунжень або жень) і рабів (ю)[38]. Аристократія складалася переважно з колишньої племінної військової еліти та верховного жрецтва, до яких приєдналися вожді завойованих племен. Вани вважалися найзначущими членами суспільства. На наступній сходинці розташовувалася племенна аристократія (гун і хоу, згодом — бо). Військові мали перевагу над цивільними. Знать була станом воїнів, очолюваним клановими вождями. Дружини вождів і знаті (фу) мали аткож високий статус[39], про що свідчить той факт, що померлим матерям і дружинам ванів (бі — «прародителька») приносили офіційні жертвопринесення[40].

Звичайнні дружиники, відомі за Раннього і Середнього Шан як лі. за Пізнього Шан — ши, становили нижчий щабель знаті. Але їх статус від ранньої до пізньої Шан змінювався. Якщо спочатку вони були лише вояками з певними правами, до за пізньої Шан вже належала до шляхти, що почала формуватися. Ши мали право їздити на колісницях та командувати битвами, водночас вони також виконували цивільні функції[41].

Трохи вищі за рабів були слуги різних рангів — чень і бу, але стосовно іхнього становища існують дискусії. Припускають, що останні були більш самостійними[42]. Рабами становили військовополонені, немає жодної згадки про купівлю чи продаж людей, рабів не використовувалися для державних або інших рабів, переважно приносили у жертву[43].

Чоловіки вважалися важливішими за жінок у політичних справах[44]. Народження хлопчиків трактувалося як сприятлива подія.

Економіка

[ред. | ред. код]

Базувалася на сільському господарстві та доповнювалася полюванням та скотарством[45]. Уся земля належала державі, тобто ванові. Членам ванської родини призначалися особисті маєтки. Але вони платили данину вану, а також звітували йому про наявні землі[46][47].

Вирощували просо звичайне, мишій італійський[48], пшеницю, рис[49], а також тутові дерева для розведення шовкопрядів і виробництва шовку. Просо також ферментували для приготування напою, який зазвичай називають «вином», але фактично пиво. Коноплі вирощували та ткали для текстилю[50]. Вони розводили велику рогату худобу, овець, собак і курей. Кіньми орали ниви, запрягали їх до возів і колісниць.

Більшість сільськогосподарських знарядь виготовлялися з дерева або каменю, включаючи дерев'яні плуги, лопати з каменю, мушлі або кістки, а також серпи з мушлі або каменю. Було знайдено невелику кількість бронзових знарядь, причому кирки зустрічалися частіше, ніж сокири[51]. В якості добрив використовувалися як тваринні, так і людські відходи[52]. Хоча було побудувано систему дренажних канав навколо ритуального центру в Сяотуні, немає жодних доказів широкомасштабного використання зрошення для сільського господарства. У написах основна увага приділяється достатній кількості опадів для врожаю[53]. Вегетаційний період був довшим у пізній час Шан, починаючись вже в січні або лютому[54]. Полювали на слонів, носорогів та тигрів[55].

Важливим рушиєм розвитку економіки були численні ритуали, оскільки вони вимагали багато жертовних тварин. За оцінками, ритуальна економіка пізнього Шан забезпечувала вирощування лише для цих цілей до 500 тис. голів великої рогатої худоби, а також ще більшу кількість свиней та овець. Їхнє ритуальне споживання також функціонувало як механізм перерозподілу їжі. Випас худоби сприяв постачанню кісток оракула, яких може налічуватися до 1 млн навіть лише в пізній період[56][57]. Ритуальні витрати могли становити 10% від загального валового внутрішнього продукту держави Шан[58].

Шовк із ниток шовкопряда почали виробляти близько 2690 р. до н. е. за імператриці Лей Цзу. Коштовна тканина цінувалась настільки, що іноді використовувалась замість грошей, технологія її виробництва зберігалась у таємниці упродовж 3000 років. Нефрит чудово обробляли китайські майстри.

Горшик з білої кераміки

Велика кількість сірої кераміки, виготовленої з місцевих глин, використовувалася для різних цілей на всіх рівнях суспільства. Дизайн та оздоблення посудин безпосередньо походять від кераміки Ерлітоу та Ерліган, з деякими елементами, що простежуються до культури Хенань Луншань. Ці посудини виготовлялися по всій Північнокитайській рівнині та в регіонах на захід, з варіаціями в кожному регіоні.[280] Найпоширенішим типом був лі — триніжний горщик для приготування їжі[59].

Майстерні також виробляли меншу кількість розкішної білої кераміки, багато прикрашеної мотивами, подібними до тих, що зустрічаються на бронзі та інших артефактах. Глина, з якої вони були виготовлені, знайдена в районі Їньсюй. Гончарні майстерні також виготовляли форми та тиглі, що використовувалися для лиття бронзи[60].

Династія Шан стала могутньою, бо її майстри навчилися обробляти бронзу, з якої можна було робити знаряддя праці, домашнє начиння та зброю. Бронза також використовувалась для виготовлення прикрас, релігійних атрибутів і творів мистецтва. Обробкою бронзи здійснювали ремісники з державних майстерень. В Їньсюї попит на жертовні бронзові вироби призвів до мільйонів робочих годин, при цьому витрати, можливо, складали сотні тонн металу, джерелами якого могли бути землі поза межами держави[61]. У Пізній Шан серед аристократії поширилися комплекти судин для вина цзюе, ґу, цзя, ю, для їжі — дін, гуй.

  • Бронзовий триногий казан-дін. 12-11 ст. до н.е.
    Бронзовий триногий казан-дін. 12-11 ст. до н.е.
  • Бронзовий квадратний казан з людськими обличчями. 11 ст. до н.е. Музей провінції Хунань.
    Бронзовий квадратний казан з людськими обличчями. 11 ст. до н.е. Музей провінції Хунань.
  • «Тигриця». Посудина-ю для зберігання напоїв. 11 ст. до н.е. Музей Чернускі. Париж.
    «Тигриця». Посудина-ю для зберігання напоїв. 11 ст. до н.е. Музей Чернускі. Париж.
  • Бронзовий ритуальний посуд-ґу для вина. 12-11 ст. до н.е. Галерея Саклера. Вашингтон.
    Бронзовий ритуальний посуд-ґу для вина. 12-11 ст. до н.е. Галерея Саклера. Вашингтон.

З каменю виробляли сільськогосподарське анчиння, зокрема ножі, серпи, сокири та лопати[62]. Багато майстерень виготовляли витончено різьблені декоративні та ритуальні предмети з мармуру та нефриту[63].

Використання оброблених кістяних речей досягло піку в пізній Шан. Широка обробка кісток відбувалася як у домогосподарствах, так і у великих спеціалізованих майстернях[64]. Найпоширенішими виробами були декоративні шпильки, шила та наконечники стріл[65], а також пласкі пластини, трубки, окарини та ручки. Багато аристократичних гробниць містять вишукані речі, вирізьблені зі кістки слонів та кабанів[66].

Зовнішня мережа обміну підтримувалася з раннього до пізнього періоду, постачаючи бронзові речі через торгівлю, подарунки та данину. Населення замість грошей спочатку використовувало коштовні черепашки каурі, а відтак — бронзу. У Їньсюї було розкопано мушлі каурі, що свідчить про торгівлю з прибережними мешканцями державного утворення Цюе (雀), але морська торгівля була дуже обмеженою, оскільки держава була ізольована від інших великих цивілізацій. Тому використовувалися посередницькі можливості Цюе для отримання товарів від держав на узбережжі Індійського океану[67][68][69][70]. Мідь шанці отримували з регіону Янцзи, Шаньдуна та гір Ціньлін[71], свинець — з північного сходу сучасного Юньнаня[72] та Саньсіндуя[73]. також імпортувався керамічний посд з поселень культури Учен (середня течія Янцзи)[74].

Військо

[ред. | ред. код]

Війна й право мати зброю вважалося справою знаті та особливого соціального стану ши (на кшталт лицарів)[41]. Поза межами своїх центральних володінь, ван підтримував вірність своїх підлеглих та союзників через військові кампаній, що приносили здобич[75]. Кампанії та набіги також постачали полонених для жертвопринесення в ритуалах Шан[76].

Вояки постійно вправлялися в бойовій підготовці та фізичних вправах. Останнім в якості нагороди за успішну військову кампанію ваном надавалася земля, яка в арзі невдачі або змови забиралася.

Було організовано високоефективну систему військової звітності з мережею човнів, колісниць, бігунів та вершників, що підтримувалася широко розкиданими державними гостями та гуртожитками. Існувала система барабанів і, можливо, також сигнальних вогнів для сигналізації про атаки противника.

Ши також було позначення армії як такої. Ши поділялося на люй (бригади), що в свою чергу ділилися на хан (лінії). За Пізньої Шан військо було організовано у праві, центральні та ліві підрозділи. Кожен загін з 1000 піших воїнів зазвичай супроводжувався 100 лучниками та 100 колісницями[77].

Армія поділялася на піхоту, колісниці та кінноту. Співвідношення колісниць до піхоти за часів Шан оцінюється як 1 до 30[78]. Колісниця використовувалася в бою, а не лише як престижний транспорт. Вершників (ма) особливо цінували, вона відігравала визначну командну роль через важливість коня у війні[79]. З кінця XIV ст. до н. е. ши перейшли від статуса важкої піхоти до переважно лучників на колісницях. В піхоті важливу роль відігравали лучники (ше і фу), яких за Пізньої Шан набирали переважно з племен нань-і.

Васали мали власні війська, які використовувалися переважно як допоміжні в кампаніях шанських ванів та для придушення повстання інших васалів чи ванських родичів[80].

Ван мав невелику регулярну армію, типові кампанії вимагали набору від 3 до 5 тис. вояків, яких зазвичай надавали васали (гун, хоу, бо) й союзники (фанго) та очолювали переважно особисто ван, який міг доручати командування «генералам» [81]. Власна дружина вана становила близько 1 тис. вояків, вона розташовувалася безпосередньо в столиці держави[82]. З часів правління У Діна кількість постійних воїнів збільшувалася, а рекрутинг простолюдинів, який спочатку відігравав допоміжну роль, став набагато поширенішим і важливішим у військовій справі зі збільшенням чисельності армії. Проте клани воїнів все ще були ядром армії[83]. Наприкінці Шан чисельність ванського війська у середньому складало 3 тис. вояків[84].

Міста характеризувалися масивними оборонними стінами[85]. У столицях внутрішня земляна стіна оточувала палацові споруди та добре укріплені багатоповерхові будівлі, які, як вважається, були державними складами або арсеналами, а потім зовнішня стіна була збудована пізніше шляхом розширення однієї сторони існуючих стін, щоб обгородити ремісничі виробничі майстерні. Менші прикордонні цитаделі (Юаньцюй та Дунсяфен у Шаньсі, Фучен та Менчжуан у Хенані, Паньлунчен у Хубеї), набагато менші за розміром, але подібні за плануванням[86]. Масивні укріплення міст зникли наприкінці періоду Шан, що збіглося з розвитком колісниць[87].

Командування

[ред. | ред. код]

Шичжан очолював військо за відсутності вана. Йому підпорядковувалися командири підрозділів, для яких загальним був термін я, а додавання туо (великий, багато) чи ши відображало кількість воюяків (туо-я), що перебувало під їх орудою. Так, командувач кінноти звався туома («багато коней»), туоцянь («багато офіцерів-собак»), туоше («багато лучників»)[88]. При цьому васали власноруч очолювали свої війська, що підпорядковувалися лише їм[80].

Особиста охорона ванів і аристократів складалася з вей (захисників) і цюань («офіцерів-собак»). Захистом кордонів опікувалися шу.

Зброя і обладунки

[ред. | ред. код]
Шанська колісниця

Бронзові ливарні у столиці виготовляли різноманітні колісниці та зброю. Але зброю також імпортували[89]. За часів Шан колісниці були надзвичайно вишукано прикрашені, використовувалося лише обмеженою кілкьістю вояків-аристократів. Кожна колісниця перевозила візника, лучника та списоносця, усіх, ймовірно, спеціально навчених та набраних з дрібної знаті<refKeightley, David N. (2012), Working for His Majesty, Berkeley, California: Institute for East Asian Studies, p. 188</ref>. Застосовували складений загнутий лук, двосічний меч (цзянь), спис (мао). Стрільба з лука була високо цінуваною, і чиновникам вже було доручено навчати солдатів стрільбі з лука. Згідно з археологічними даними, рефлекторні луки того періоду мали силу пронизувати кістки[83]. Такі луки точно стріляли на відстань до 60—70 м[90]. наконечники для стріл переважно були кістяними, лише невеликий відсоток становили бронзові[91].

Бронзові леза сокир-кинджалів

Відомі були бойові сокири з жердинами (для колісничих), кинджали-сокири (ге) у стилі культури Ченгу (для піхоти), приклад якої було знайдено у Сяохенані[5], та кинджали, яких широкого застосовували у ближньому бою[83]. В період Пізнього Шан бронзова зброя стала широко та щільніше поширеною, замінивши нефритову зброю.

Воїни воювали у важких обладунках, зроблених з бамбука і дерева з підшитою тканиною[92]. Поширеними були бронзові та шкіряні шоломи.

Тактика

[ред. | ред. код]

Військове планування вже було розроблено, з оцінкою сили противника, стратегічними варіантами, маршрутами просування та транспортними та логістичними потребами. Військові кампанії були наказані отримати підпорядкування сусідніх держав, а інші мали на меті знищити ворожі держави. Використовувалися рудиментарні тактики захоплення вигідних позицій, концентрації сил у ключових точках та досягнення несподіванки, наприклад, за допомогою засідки або розвідки[93].

Вірування

[ред. | ред. код]
Докладніше: Релігія династії Шан
Шанська кістка оракула з вигравіруваними результатами ворожіння[94]

Шанська релігія не спиралася на жодні затвердженні писання для опису своєї віри[95]. Натомість вона розуміється через написи на кістках оракула (цзягувень 甲骨文), які виступають основним текстовим доказом, разом з археологічними залишками ритуальних дій, таких як жертвопринесення[96][97]. Ці джерела переважно описують релігію в ванському та аристократичному контекстах, але частина інформації, яку вони пропонують, могла стосуватися і простих людей[98].

Божества

[ред. | ред. код]

Шан сформулював пантеон, очолюваний верховною істотою Ді (帝) та наповнений божествами різного походження, зокрема родового та природного[99]. Незважаючи на різноманітність духів, у релігії домінувало поклоніння предкам, а основні принципи вірувань були зосереджені на стосунках між живими та мертвими[100].

Ді був відповідальним за дощ, вітер та грім, мав владу як над природним, так і над людським світом, вплив на врожай та наглядав за результатами битв. У багатьох написах на кістках оракула Ді описується як голова ієрархії духів, включаючи колишніх людей та божеств природи[101][102][103]. Ді був практично єдиним божеством, яке могло видавати накази (令; лін)[104]. Дослідники припускаютЬ, що Ді поєднувався з легендарним імператором Ку, що може бути тим самим, що й Куй, дух, якого щонайменше в чотирьох написах Шан називають «Верховним Предком»[105][106]. Тобто вани просували ідею, що іх предстком був дух Куй — одне з втілень верховного бога Ді, й відповідно влада династії походить і є часткою влади Верховного Бога[107]. Шанці прагнули зрозуміти волю цього верховного божества за допомогою практики ворожіння за допомогою кісток оракула. Інша точка зору полягає в тому, що релігія Шан не уявляла собі верховного бога як такого, і що Ді було загальним словом, що застосовується до всіх божественних сил[108].

Шанська космологія розглядала космос як складений з «чотирьох напрямків» (四方; сіфан), а ван був божественно уповноважений правити в «Центрі Шан» (中商; Чжуншан)[109]. Верховний Бог Ді, духи природи та предки були пов'язані між собою в цьому всесвіті сифан, який служив упорядкованим середовищем, через яке Ді взаємодіяв з людьми. Ді вважалося складеним з двох компонентів, верхній з яких називався Шан-ді (上帝), а нижній – Ся-ді (下帝)[110]. Будь-який з цих двох, ймовірно, був колективним проявом предків династії Шан[111]. Явища в космосі Шан сприймалися як позитивні, так і негативні аналоги, зі світоглядом, який по-різному описувався як дуалістичний, взаємодоповнюючий, шаманістичний та корелятивний[112].

Населення зазвичай зверталося до сил природи лише тоді, коли потреба в загальних благословеннях або допомозі від стихійних лих була терміновою, і вони, здається, мали менший вплив, ніж духи предків[113]. Серед духів природи були боги вітру, яких пов'язували з чотирма сторонами світу та чотирма порами року[114]. Вітри пов'язували з феніксом[115].

Гірська Сила Юе (岳) і Річкова Сила Хе (河) були відповідальні за неврожаї. Сучасні вчені ідентифікують як першу Суншань, друга була тотожньою річки Хуанхе, розливи і паводки якої були смертельні для сілсьького господарства[116]. У свою чергу їм протистояла Земна Силою Ше (社) або Ту (土), яка була пов'язана із захистом від нещастя та, можливо, з жіночим початком[117][118]. Мати Заходу (西母; Сіму) та Мати Сходу (東母; Дунму) контролювали захід та схід сонця. За однією версією це були богині небесних об'єктів, за іншими — земними божествами, можливим походженням яких є сільськогосподарські культи та культи родючості[119][120]. Ніч та сни пов'язували з божеством сови. Поклонялися Сонцю, місяцю, дощам, духу річки Хуань.

Тогочасні люди вшановували своїх предків і зчаста перед ухваленням важливих рішень вдавались до віщунів. З часом розвивалися придворні ритуали для заспокоєння духів, і, окрім своїх світських обов'язків, ван служив головою культу поклоніння предкам. Шан підтримував вірування в ванських духів-предків, більшість з яких були колишніми ванам та їх матерям і дружинами, окрім дружин перших чотирьох додинастичних[121]. Культ ванів Шан мав тісний зв'язок з монаршою владою[122].

Написи вказують на те, що шанці вірили у тотемізм птахів[123]. Більшість науковців ототожнюють тотем птаха Шан із сюаньняо (玄鳥), божественним птахом, який згадується в пізніших розповідях Чжоу як той, що породив верховного предка Шан — Сє, і деякі вважають це ознакою того, що Шан вважали себе нащадками птахів[124]. Більшість артефактів свідчать про те, що шанці, ймовірно, поклонялися загальним ознакам птахів, а не певному виду[125].

Ворожіння

[ред. | ред. код]

З більшості питань шанці зверталися до оракулів, поширеним було ворожіння на кістках. Зазвичай ван навіть особисто проводив ворожіння на кістках оракула, особливо ближче до кінця династії. Деякі ворожіння проводилися не від імені вана, а аристократами. Вчені виділяють кілька груп цих так званих «нецарських ворожінь»[126], які здебільшого датуються раннім та середнім періодами правління вана У Діна[127].

Найдавніші ворожильні написи датуються близько 1250 роком до н. е.[128] Практикували піромантію – форму ворожіння за допомогою вогню – для опосередкованого спілкування з духами[129]. Великі періоди Шан з середини II тис. до н.е. характеризувалися піромантією з використанням кісток оракулів[130]. Написи також свідчать про використання інших методів ворожіння, такими як використання поліграм (багатокутників)[131].

Ворожіння зазвичай відбувалося в храмах, але також могло проводитися поза ритуальними центрами[132]. Кістки оракула в основному включали лопатки або пластрони черепахи, до яких жерці прикладали тепло після очищення та підготовки[133]. Тріщини в кістках, що утворювалися під час процесу, розглядалися як послання від духів, і писарі потім писали тлумачення на кістках[134]. Після ритуалу ворожіння використані кістки оракула позбавлялися своїх божественних якостей і згодом ховали в ямах[135].

Зазвичай повний напис містить передмову, в якій записано дату та місце ворожіння разом з ім'ям віщуна, а також доручення, що окреслює відповідну тему, передбачення короля та підтвердження фактичного результату[136]. Ворожіння Шан проводилися не для прогнозування майбутнього, а для того, щоб переконатися, що поточні дії не призведуть до катастроф[137]. Теми, які зазвичай охоплюються в Шанських ворожіннях, включають війну, полювання, сільське господарство, добробут, жертвопринесення та погоду[138]. Крім того, ворожіння проводилися для визначення відповідної політики для громадських робіт та ванських доручень, таких як облаштування міст стінами та мобілізація людей[139].

Жертвопринесення

[ред. | ред. код]

Кожен з ванів здійснював ритуальні жертвопринесення своїм предкам та верховному богу Ді[140]. Характерною рисою цієї практики були «бюрократичні» жертвопринесення предків, у яких бажаним результат вважався таким, що належить до «підпорядкування» конкретним ванських предкам, які, у свою чергу, вимагали унікальних жертв[141]. Такі жертвопринесення були важливим обов'язком вана, який до кінця Пізньої Шан мав виконувати такі ритуали щодня[142].

Пізньошанська ритуальна система характеризується літургійним циклом регулярних жертвоприношень, одержувачами яких були вани-предки та прабатьки, пов'язані з вана основної лінії. Цикл складався з п'яти послідовних жертовних ритуалів: цзі (祭), цзай (洅), сіе (劦), юн (肜) та іі (翌)[143]. Кожен предок отримував лише один з п'яти ритуалів одночасно[144]. На початку кожного жертовного раунду проводилася церемонія вшанування всіх одержувачів (гундянь), і жерці складали напис, що оголошував жертвопринесення на наступний день. Основна послідовність починалася з і та закінчувалася юн, хоча деякі вважають, що цзі був першим етапом[145].

П'ять жертвоприношень складали чергувані 36- та 37-тижневі цикли, лише з одним «тижнем відпочинку», присвяченим підготовці до наступного циклу жертвоприношень. Оскільки шанський тиждень тривав 10 днів, повний цикл приблизно дорівнював сонячному року і іноді використовувався як термін для позначення самого року[146].

Неживі жертовні підношення були переважно кістками, камінням та бронзою. Деякі вироби з кісток були сформовані у шпильки для волосся або наконечники стріл, а також були випадки слонової кістки[147]. Кам'яні речі, такі як нефрит, формували у декоративні ритуальні предмети, такі як ті, що були виявлені в гробниці Фу Хао[148]. Церемонії жертвопринесення включали бронзові посудини з короткими написами, такими як дін (鼎), доступ до яких, ймовірно, був наданий виключно вану та його спадкоємцям[149].

Жертвопринесення тварин становило важливу частину ритуалу, жертви підлягали певним кольоровим принципам, а в поховальних контекстах — правилам повноти та місця проведення. Переважно приносили у жертву просо, пиво, овець свиней та собак, також велику рогату худобу, за Пізньої Шан — коней[150]. При цьому відбувалося споживання жертовних тварин, таких як велика рогата худоба, оскільки, що їх вживання допомагало встановити тісніші зв'язки з предками, які, як вважалося, споживали ту саму їжу[151].

Практикували людські жертвопринесення (юнжень). У написах згадується щонайменше 14 197 людських жертв, хоча 1145 написів не вказують точних цифр[152]. Одне ритуальне жертвопринесення могло включати сотні або тисячі жертв[153]. Більшість жертв людських жертв, згаданих у творах Шан, були військовополоненими, взятими у народу цян, який жив на північний захід від Шан[154]. За допомогою аналізу ізотопів скелета було виявлено, що група жертвоприношень Шан на місці Чженчжоу, найімовірніше, були військовополоненими (полонених для жертвопринесення називали тунь (屯)[155]. Черепи жертвоприношень виявилися схожими на сучасні китайські[156].

Для вбивства жертв використовувалися різні методи залежно від одержувачів: їх топили (чен) для жертвоприношень Річковій СиліХе, ховали живцем для Земної Сили Ше, розрізали (мао) на шматки для духів вітру та спалювали живцем (ляо) для духів неба; замуровували у бронзових посудинах (доу)[157][158].

Вчені розходяться в думках щодо того, чи практикували жерці Шан ритуальний канібалізм, поїдаючи жертовних людей, чи такі дії було вже заборонено[159].

Жерці

[ред. | ред. код]

Вану в ритуалах допомагали жерці у (巫). Хоча роль у в релігії Шан до кінця не зрозуміла,[ вони, як вважається, були професією, яка використовувала молитву та астрологію як посередника між людьми та духами. Їм поклонялися після смерті разом з іншими духами. Невідомо, чи були у шаманами як такими, чи вони використовували інші засоби для спілкування з духами[160][161].

Ритуальні центри

[ред. | ред. код]

Столиці в різні пріоду були велики культовими центрами. Також недовговічний ритуальний центру існував в Сяошуанцяо, більшість ритуальних залишків якого були розграбовано після його власної загибелі[162].

Шанці, ймовірно, здійснювали прощу, до місць в Чіфен (Внутрішня Монголія), Ханьчжуні (Шеньсі), Сичуані та вздовж середньої течії річки Янцзи. Знайдені на цих місцях скарби ритуальної атрибутики свідчать про те, що це були освячені місця, де шанці здійснювали жертвопринесення та проводили ритуальні зібрання з представниками місцевих культур. Ці місця служили для ритуального зв'язку Шан та інших політичних утворень, кожне з них, можливо, претендувало на релігійний зв'язок з певними місцями прощу[163].

Культура

[ред. | ред. код]

Мова

[ред. | ред. код]
Докладніше: Давньокитайська мова

Протягом усього періоду існувала тісна відповідність між ієрогліфом та односкладовим і мономорфним словом. Хоча ієрогліф не є алфавітним, більшість ієрогліфів створювалися на основі фонетичних міркувань. Спочатку слова, які було важко візуально представити, писалися за допомогою «запозиченого» ієрогліфа для подібного за звучанням слова (принцип ребуса). Пізніше, щоб зменшити неоднозначність, для цих фонетичних запозичень створювалися нові ієрогліфи шляхом додавання радикала, який передає широку семантичну категорію, що призводило до складних ієрогліфів сіншен (фоно-семантичних). Для найдавнішого засвідченого етапу давньокитайської мови Пізньої Шан фонетична інформація, що міститься в цих ієрогліфах сіншен, які згруповані у фонетичні ряди, відомі як рядки сішен, є єдиним прямим джерелом фонологічних даних для реконструкції мови.

Писемність

[ред. | ред. код]
Написи на кістках оракула про розведення коней. Пізня шан

Шан мала систему письма, яка збереглася на бронзових написах та невеликій кількості інших рукописів на кераміці, нефриті та інших каменях, рогу тощо, але найбільш поширена на кістках оракулів[164]. Багато ієрогліфи ще мали стійкого варіанта написання; це явище зачіпало також власні імена[165].

Складність та витонченість цієї системи письма вказує на більш ранній період розвитку, але прямих доказів цього досі бракує. Близько 1600 до н. е. було винайдено ранню форму китайської каліграфії — малюнкове письмо, в якому кожний знак означав ціле слово. Сучасна китайська писемність походить від цієї давньої її форми.

Наука

[ред. | ред. код]

Астрономами відбувалися спостереження за небесними тілами, зокрема планетою Марс та різних кометами[166].

Календар

[ред. | ред. код]

Дотримувалися 60-денного календарного циклу, що походить від 10- та 12-денних підциклів. Тиждень складався з 10 днів, що відповідали 10-циклічним знакам – пізніше відомим як «Небесні стовбури» – з порядком, який складався з: цзя (甲), ї (乙), бін (丙), дінь (丁), у (戊), цзі (己), ґен (庚), сінь (辛), жень (壬) і гуй. (癸)[167]. 12-цикл – пізніше названо «Земними гілками» – складався з: цзі (子), чоу (丑), їн (寅), мао (卯), чень (辰), сі (巳), у (午), вей (未), шень (申), ю (酉), сю (戌), що закінчувавсся хай (亥)[168]. 10-цикловий знак міг поєднуватися зі 12-цикловим знаком, утворюючи 60-річну назву дня[169]. Цей ранній китайський календар було представлено у різних основних релігійних практиках Шан, особливо тих, що було присвячено предкам[170].

Мистецтво

[ред. | ред. код]
Таотє на гуані. XII ст. до н.е.

Мистецтво періоду Шан більшою мірою пов'язано з їх релігією та ритуалами. Характерною рисою є маска тварини (таотє) на бронзовин посудинах на кшталт гуан[171]. Таотє зазвичай являє собою центральний хребет, оточений різними тваринами, включаючи оленів, коней, драконів та феніксів, часто поєднаних з людськими рисами[172].

У 2022 році розкопки елітної гробниці всередині міських стін міста Аоду дали понад 200 артефактів, включано з золотим покриттям для обличчя розміром 18,3х14,5 см[173].

Використання кольору, ймовірно, було прикрасою для речей, насамперед застосовувалосяпоєднання червоного та чорного, що вважалося втіленням містичної, магічної та космологічної сутності. Основними барвниками є лак, з якого виготовляли розписи, що прикрашають труни ванів і навіть труни військових, розміщених далеко від королівських центрів[174]. Червоні та чорні пігменти також застосовувалися для ворожіння, або у вигляді письма пензлями, або у вигляді різьблених символі[175]. Кіновар створював червоні відтінки, використовувався для заповнення тріщин у кістках та графіків[176]. На бронзових виробах династії Шан зображення драконів були дуже поширеними, а візерунки були багатими та різноманітними.

Нефритова фігура з гробниці Фу Хао

Невелика майстерня в храмово-палацовому комплексі виготовляла різноманітні скульптурні предмети з нефриту. Скульптури зображували людські фігури, а також як реальних, так і міфічних тварин. Усі відомі зразки мармурової скульптури були знайдені в королівських гробницях. Багато предметів з нефриту було знайдено в гробниці Фу Хао[177].

Розвивається мистецтво створення прикрас. Їх переважно робили з бронзи, проет були золоті сережки (ер-хуань) у вигляді каблучок і однозубі шпильки (цзі), виконані в техніці лиття.

Архітектура

[ред. | ред. код]

Про архітектуру періоду Шан свідчать розкопки у містах, насамперед палаців та святилищ. Від ванського палацу в Їньсюй залишилися великі кам'яні основи колон разом із утрамбованими земляними фундаментами та платформами[178] Ці фундаменти підтримували 53 дерев'яні стовпно-балкової конструкції палацу. У безпосередній близькості від головного палацового комплексу знаходилися підземні ями, що використовувалися для сховищ, приміщень для слуг та житлових приміщень.

Сакральна архітектура існувала вже на першому етапі династії Шан, ритуальні споруди було виявлено як у поселеннях раннього періоду в Чженчжоу та Яньші, так і в центрі середнього періоду Сяошуанцяо[179][180]. За пізньої Шан на пагорбі поблизу річки Хуань виник ритуальний комплекс, початкове планування якого важко розрізнити. Більшість вчених погоджуються, що найглибша центральна зона комплексу, яка називалася І (乙), була основним місцем для релігійних споруд, тоді як менші ритуальні будівлі розташовувалися на південь[181].

У написах на кістках оракула храми (цзон) зазвичай описуються як такі, що включають підняті зали (堂; тан), внутрішні двори (庭; тін) та брами (門; мень)[182]. Важливою частиною храмів була «Велика зала» та «Кривава зала», що використовувалсия для жертвопринесення[183]. Їхня будова, ймовірно, була натхненно космологічними принципами Шан, такими як небесний полюс та поняття сіфан[184]. Ці храми були присвяченіо померлим ванам, духам природи, предкам вана та окремим предкам, починаючи з Да І. Храми, названі на честь основних предків, безперервно підтримувалися протягом поколінь, тоді як храми, присвячені ванам побічної лінії, майже не фіксувалися і, як правило, демонтувалися після певного періоду[185].

Шанці також будували вівтарі, багато з яких знаходяться просто неба та розташовані в кількох ритуальних частинах столиці, зокрема в І, де стояв центральний пірамідальний вівтар просто неба разом із колонадними залами та мостами. Сучасні вчені ототожнюють цей вівтар з бен (祊), який у написах Шан описується як вівтар для поклоніння Ді, а також духам природи та предкам[186].

Музика

[ред. | ред. код]

Традиційна література згадує гімни храму Шан, які збереглися після падіння династії[187], у написах Шан згадується інструментальна музика, що супроводжує жертовні ритуали[188]. Окрім релігійною ймовірно існувала світська і військова музика[189].

Бронзовий нао

Шанські досягнення включали винахід багатьох музичних інструментів: дзвони (нао), барабани з алігаторів та кам'яні доми, прикрашені зображеннями тварин та кіноварем[190]. У руїнах городища Інь було знайдено ієрогліфічні написи на кістяних трубках, у яких зустрічається назва янь чи дасяо, тобто велика сяо (багатоствольна флейта)[191].

Танці

[ред. | ред. код]

Танок був невід'ємною частиною шанської релігії, і його значення, можливо, було більшим, ніж зазвичай вважається. Вани включили свою династичну назву до назви танцювального ритуалу, що свідчить про те, що танок був для них альтернативним способом, особливо до появи написів на кістках оракулів, представляти свою релігію[192]. Крім того, танці, можливо, були пов'язані із зооморфними мотивами в ритуальному мистецтв та з діяльністю жерців-у у справі спілкування з духами[193][125].

Кухня

[ред. | ред. код]

Шанці у великій кількості споживали м'ясо великої рогатої худоби, свиней та овець[57]. Також споживалася у чималій кількості рослинна їжа, але переважно простолюдинами.

Споживання психоактивних речовин, ймовірно, було частиною релігійної культури, про що свідчать сліди просяного вина, що було знайдено в посудині, а також докази вживання канабісу. Ці складники, ймовірно, сприяли спотворенню зображень, яке дозволяло учасникам відчути справжнє значення художніх мотивів на бронзових виробах і дозволяло їм займатися практиками, що передбачали духовне спілкування. Тому образотворче мистецтво та психоактивна кухня разом утворювали засіб релігійної підтримки[194].

Поховання

[ред. | ред. код]

Більшість поховань раннього періоду були невеликими, розрізненими могилами, менш складними та вишуканими, ніж поховання пізніших фаз[195]. Ванські гробниці Раннього Шан не було виявлено[196].

Під час Пізнього Шан у Сібейгані, розташованому в північній частині столиці, виникло ванське кладовище. Воно було спроектовано відповідно до космології Шан і розділено на дві зони з політичних міркувань[197]. У Сібейгані було 9 гробниць ванів, 7 з яких знаходилися в його західній зоні[198]. З часом гробниці Сібейгана були розграбовані, більша частина їхнього вмісту ускладнювала ідентифікацію дев'яти гробниць з конкретними ванами[199], окрім гробниці №5 (відомо як могила Фу Хао), яку було знайдено в палацовому комплексі в Їньсюї. тут було виявлено поховальний інвентар з 7000 раковин каурі, 1928 речей: 440 бронзових виробів, 130 зразків зброї, 220 посудин, набір з 50 великих і малих дзвонів і 3 дзеркала; 790 нефритових виробів та необроблених шматків нефриту, зокрема 14 ритуально-церемоніальних дисків-бі та «кубків»-цун і прикраси; 550 виробів з кістки; набір статуеток (людей, тварин і птахів) з нефриту, каменя та бронзи[200][201][202].

Дані розкопок ванських гробниць свідчать про те, що членів правлячої родини ховали разом із цінними речами (бронзою, нефритом, кераміка, зброя), ймовірно, для використання в потойбічному житті. Після похорону родичі померлого зазвичай влаштовували похоронне бенкетування біля своїх могил, ймовірно, щоб перетворити померлого на нових духів предків[203]. Можливо, з тієї ж причини сотні простолюдинів, які могли бути рабами, були поховані живцем разом із тілом вана. Вана у труні ховали лежачи на спині в дерев'яній камері в центральній шахті[204]. Потім камеру запечатували, а гробницю знову засипали землею під час проведення додаткових ритуалів[205]. Також у контексті Шан знайдено численні менші гробниці для політичної еліти, і є навіть сімейна могила віщуна.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Smith, Jonathan; Fan, Yuzhou (14 January 2021). "The Cultural and Historical Setting of the Shang". In Childs-Johnson, Elizabeth (ed.). The Oxford Handbook of Early China. Page 252, note 3.
  2. ↑ "The Walled Shang Dynasty Cities of Ancient China"
  3. ↑ Zhuoyun Xu (2012). China: A New Cultural History. Columbia University Press. p. 73. ISBN 9780231159203
  4. ↑ Chinese History: Sang Rulers. CHINAKNOWLEDGE
  5. ↑ а б в Sun, Yan (2006), "Colonizing China's Northern Frontier: Yan and Her Neighbors During the Early Western Zhou Period", International Journal of Historical Archaeology, 10 (2): 159–177
  6. ↑ Shang Kingship and Shang Kinship. Indiana University.
  7. ↑ History of China: Shang dynasty emperors. TravelChinaGuide.com.
  8. ↑ Bai, Shouyi (2002). An Outline History of China. Beijing: Foreign Language Press. ISBN 7-119-02347-0
  9. ↑ Campbell (2018). Violence, Kinship and the Early Chinese State. Cambridge University Press, pp. 91, 99
  10. ↑ Keightley Rosemont, Henry Jr., eds. (2014), These Bones Shall Rise Again: Selected Writings on Early China, Albany: State University of New York Press. "The Making of the Ancestors: Late Shang Religion and Its Legacy". In Keightley & Rosemont (2014), pp. 178–180
  11. ↑ Tao (2007). "Shang ritual animals: Colour and meaning". Bulletin of SOAS. 70 (2), p. 315
  12. ↑ Duman, L. I..szerk.: J. P. Francev: Kína legrégibb története, Világtörténet tíz kötetben, I. kötet, Kossuth Kiadó, 429–441. o. [1955] (1962, i. m. 440
  13. ↑ Duman, i. m. 440.. o
  14. ↑ Мустафін О. Справжня історія стародавнього часу. Х., 2018, с.118-119
  15. ↑ 周初"三监"与邶、鄘、卫地望研究 Archived
  16. ↑ Мустафін О. Справжня історія стародавнього часу. Х., 2018, с.119
  17. ↑ 孤竹析辨 (Guzhu analysis identified)
  18. ↑ 中国孤竹文化网 Archived 1 April 2010 at the Wayback Machine (Chinese Guzhu Cultural Network)
  19. ↑ de Crespigny, Rafe (28 December 2006), A Biographical Dictionary of Later Han to the Three Kingdoms (23–220 AD), Brill, p. 389, ISBN 978-90-474-1184-0
  20. ↑ Harrington, Spencer P. M. (May–June 2000), "Shang City Uncovered", Archaeology, 53 (3), Archaeological Institute of America
  21. ↑ Tang, Jigen; Jing, Zhichun; Liu, Zhongfu; Yue, Zhanwei (2004), "Survey and Test Excavation of the Huanbei Shang City in Anyang" (PDF), Chinese Archaeology, 4 (1): 1–20
  22. ↑ Fairbank, John King; Goldman, Merle (2006), China: A New History (2nd ed.), Harvard University Press, p. 33
  23. ↑ а б Fairbank & Goldman (2006), p. 34
  24. ↑ Needham, Joseph (1971), Science and Civilisation in China, vol. IV:3, Cambridge University Press, p. 43
  25. ↑ 葛剑雄. 《中国人口史》 卷一. 中国上海: 复旦大学出版社. 2002年12月: 215-217
  26. ↑ 葛剑雄. 《中国人口史》 卷一. 中国上海: 复旦大学出版社. 2002年12月: 265-291
  27. ↑ 宋镇豪《夏商人口初探》、《夏商人口研究》、《夏商社会生活史》
  28. ↑ Ebrey, Patricia Buckley; Walthall, Anne; Palais, James B. (2006), East Asia: A Cultural, Social, and Political History, Boston: Houghton Mifflin, p. 14
  29. ↑ Keightley (1978b). "The religious commitment: Shang theology and the genesis of Chinese political culture". History of Religion. 17 (3–4), p. 212
  30. ↑ Keightley Rosemont, Henry Jr., eds. (2014), These Bones Shall Rise Again: Selected Writings on Early China, Albany: State University of New York Press. "The Making of the Ancestors: Late Shang Religion and Its Legacy". In Keightley & Rosemont (2014), p. 165
  31. ↑ Duman, i. m. 437.. o
  32. ↑ Keightley (1999), pp. 286–287
  33. ↑ Duman, i. m. 438.. o
  34. ↑ Keightley (2012), Working for His Majesty, Berkeley, California: Institute for East Asian Studies, pp. 174, 309–310
  35. ↑ Keightley 1999), "The Shang: China's first historical dynasty", in Loewe, Michael; Shaughnessy, Edward L. (eds.), The Cambridge History of Ancient China: From the Origins of Civilization to 221 BC, Cambridge University Press, pp. 272–273, 286
  36. ↑ Eno (1990a). The Confucian Creation of Heaven: Philosophy and the Defense of Ritual Mastery. State University of New York Press, p. 209, n.6
  37. ↑ Smith, Adam D. (2012). "The Evidence for Scribal Training at Anyang". In Li, Feng; Branner, David Prager, eds. (2012). Writing and Literacy in Early China: Studies from the Columbia Early China Seminar. University of Washington Press, pp. 173–205, pp. 173–175, 178–199
  38. ↑ Keightley (1999), pp. 282–284
  39. ↑ Keightley (2012), pp. 294–295
  40. ↑ Keightley (2012), pp. 245, 276
  41. ↑ а б Ebrey, Patricia Buckley; Walthall, Anne; Palais, James (2006), East Asia: A Cultural, Social, and Political History, Boston: Houghton Mifflin Company, 22
  42. ↑ Keightley (2012), Working for His Majesty, Berkeley, California: Institute for East Asian Studies, pp. 50, 64–65, 283–284
  43. ↑ Keightley (2012), pp. 57, 69
  44. ↑ Schwermann & Wang, Ping (2015). "Female Human Sacrifice in Shang Dynasty Oracle Bone Inscriptions". The International Journal of Chinese Character Studies. 1 (1), p. 51
  45. ↑ Beck, Roger B.; Black, Linda; Krieger, Larry S.; Naylor, Phillip C.; Shabaka, Dahia Ibo (1999), World History: Patterns of Interaction, Evanston, Illinois: McDougal Littell, ISBN 0-395-87274-X
  46. ↑ Eno, Robert (2010), "Shang Society", History G380, Indiana University
  47. ↑ Schwartz, Adam C. (2020), The Oracle Bone Inscriptions from Huayuanzhuang East, De Gruyter,
  48. ↑ Sterckx, Roel (2018), "Food and Agriculture", in Goldin, Paul R. (ed.), Routledge Handbook of Early Chinese History, Routledge, p. 304
  49. ↑ Keightley (2000), The Ancestral Landscape: Time, Space, and Community in Late Shang China (ca. 1200–1045 B.C.), China Research Monograph, vol. 53, Institute of East Asian Studies, University of California, Berkeley, pp. 9–10
  50. ↑ Keightley (2012), p. 16
  51. ↑ Keightley (2012), p. 131
  52. ↑ Sterckx (2018), p. 308
  53. ↑ Keightley (2012), pp. 168–169, 172
  54. ↑ Keightley (2000), p. 7
  55. ↑ Sterckx (2018), p. 305
  56. ↑ Campbell (2025), The Shang Economy, Cambridge University Press, pp. 26–28
  57. ↑ а б Li (2018). Social Memory and State Formation in Early China. Cambridge University Press, p. 262
  58. ↑ Slingerland, Edward; Henrich, Joseph; Norenzayan, Ara (2013). "The Evolution of Prosocial Religions". In Richerson, Peter J.; Christiansen, Morton H. (eds.). Cultural Evolution: Society, Technology, Language, and Religion. Massachusetts Institute of Technology Press, p. 342
  59. ↑ Keightley (2012), p. 15
  60. ↑ Thorp (2006), p. 155
  61. ↑ Campbell 2025, pp. 25, 29–30
  62. ↑ Li, Chi (2021), Anyang: A Chronicle of the Discovery, Excavation, and Reconstruction of the Ancient Capital of the Shang Dynasty, China Academic Library, Singapore: Springer, p. 157
  63. ↑ Keightley (2012), p. 14
  64. ↑ Shelach-Lavi, Gideon (2015), The Archaeology of Early China, Cambridge University Press, pp. 215–216
  65. ↑ Shelach-Lavi (2015), p. 216
  66. ↑ Thorp, Robert L. (2006), China in the Early Bronze Age: Shang Civilization, University of Pennsylvania Press, p. 157
  67. ↑ Keightley 1978a, pp. 9, 11
  68. ↑ Fairbank, John King; Goldman, Merle (2006), China: A New History (2nd ed.), Harvard University Press, p. 35
  69. ↑ Xu Yahui (許雅惠) (2002). Ancient Chinese Writing, Oracle Bone Inscriptions from the Ruins of Yin. Translated by Caltonhill, Mark; Moser, Jeff. Taipei: National Palace Museum, p. 22
  70. ↑ Li, Haichao; O'Sullivan, Rebecca (2020). "Diachronic change in the Shang dynasty ritual package". Archaeological Research in Asia. 23 (1), p. 6
  71. ↑ Liu, Li; Chen, Xingcan (2012), The Archaeology of China: From the Late Paleolithic to the Early Bronze Age, Cambridge University Press, pp. 358, 363, 379
  72. ↑ Liu & Chen (2012), p. 360
  73. ↑ Liu & Chen (2012), pp. 375–375
  74. ↑ Liu & Chen (2012), p. 362
  75. ↑ Campbell, Roderick (2018). Violence, Kinship and the Early Chinese State: The Shang and their World. Cambridge University Press, pp. 190–194
  76. ↑ Keightley, David N. (2012), Working for His Majesty, Berkeley, California: Institute for East Asian Studies, p. 184
  77. ↑ Keightley (1999), "The Shang: China's first historical dynasty", in Loewe, Michael; Shaughnessy, Edward L. (eds.), The Cambridge History of Ancient China, Cambridge: Cambridge University Press, p. 285
  78. ↑ Lee, Watne E. (2016). Waging War: Conflict, Culture, and Innovation in World History. Oxford University Press. pp. 71–73. ISBN 978-0199797455
  79. ↑ Sawyer, Ralph D. (2011). "Chapter 12". Ancient Chinese Warfare. Basic Books. ISBN 978-0465023349.
  80. ↑ а б Shu-hui Wu (2012). "Alliance-Building at the Dawn of Chinese Civilization". Journal of Military and Strategic Studies. 14 (3–4): 1–10
  81. ↑ Keightley (1999), "The Shang: China's first historical dynasty", in Loewe, Michael; Shaughnessy, Edward L. (eds.), The Cambridge History of Ancient China, Cambridge: Cambridge University Press, pp. 284–285
  82. ↑ Sawyer, Ralph D.; Sawyer, Mei-chün Lee (1994), Sun Tzu's The Art of War, New York: Barnes and Noble, pp. 33–34, ISBN 978-1-56619-297-2
  83. ↑ а б в Sawyer, Ralph D. (2011). "13". Ancient Chinese Warfare. Basic Books. ISBN 978-0465023349
  84. ↑ Keightley, David N. (2012), Working for His Majesty, Berkeley, California: Institute for East Asian Studies, p. 179
  85. ↑ Major, John S.; Cook, Constance A. (2016). Ancient China: A History. Taylor and Francis. pp. 71–72. ISBN 978-1317503668
  86. ↑ Min Li (2008). CONQUEST, CONCORD, AND CONSUMPTION: BECOMING SHANG IN EASTERN CHINA (Phd Thesis). University of Michigan. pp. 39–43
  87. ↑ Campbell, Roderick (2018). Violence, Kinship and the Early Chinese State: The Shang and their World. Cambridge University Press. p. 81. ISBN 978-1107197619.
  88. ↑ Keightley (2012), pp. 34–38, 94, 119–120, 348–349
  89. ↑ Thorp, Robert L. (2006), China in the Early Bronze Age: Shang Civilization, University of Pennsylvania Press, p. 167
  90. ↑ Shaughnessy, Edward L. (1996), "Military histories of early China: a review article", Early China, 21, p. 164
  91. ↑ Keightley, David N. (2012), Working for His Majesty, Berkeley, California: Institute for East Asian Studies, p. 11
  92. ↑ Peers, CJ, Soldiers of the Dragon, Osprey Publishing New York, ISBN 1-84603-098-6 pp. 17, 20, 24, 31
  93. ↑ Sawyer, Ralph D. (2011). "13". Ancient Chinese Warfare. Basic Books. ISBN 978-0465023349.
  94. ↑ Chen, Kuang Yu; Song, Zhenhao; Liu, Yuan; Anderson, Matthew (2020). Reading of Shāng Inscriptions. Springer, pp. 227–230
  95. ↑ Tao (2007). "Shang ritual animals: Colour and meaning". Bulletin of SOAS. 70 (2), pp. 305–306
  96. ↑ Tao 2007, p. 306
  97. ↑ Keightley, David N. (1999). "The Shang: China's first historical dynasty". In Loewe, Michael; Shaughnessy, Edward L., eds. (1999). The Cambridge History of Ancient China. Cambridge University Press, pp. 251–252
  98. ↑ Eno, Robert (2009). "Shang State Religion and the Pantheon of the Oracle Texts". In Lagerwey, John; Kalinowski, Marc (2009). Early Chinese Religion: Part One: Shang Through Han (1250 BC – 220 AD). Leiden: Brill, pp. 41–42
  99. ↑ Eno 1996, pp. 44–45
  100. ↑ Keightley (1978b). "The religious commitment: Shang theology and the genesis of Chinese political culture". History of Religion. 17 (3–4), p. 217
  101. ↑ Li, Feng (2013). Early China: A Social and Cultural History. Cambridge University Press, p. 99
  102. ↑ Eno 2009, pp. 55, 70
  103. ↑ Wang, Aihe (2000). Cosmology and Political Culture in Early China. Cambridge University Press, p. 30
  104. ↑ Keightley, David N. (1999). "The Shang: China's first historical dynasty". In Loewe & Shaughnessy (1999), p. 252.
  105. ↑ Chang, Ruth H. (2000). Mair, Victor H. (ed.). "Understanding Di and Tian: Deity and Heaven From Shang to Tang Dynasties" (PDF). Sino-Platonic Papers. University of Pennsylvania Press, p. 6
  106. ↑ Eno 2009, p. 72
  107. ↑ Eno 2009, p. 73
  108. ↑ Eno, Robert (1990). "Was There a High God Ti in Shang Religion?". Early China. 15, pp. 1, 13–14
  109. ↑ Childs-Johnson (2020a). "Shang Belief and Art". In (2020). The Oxford Handbook of Early China. Oxford University Press, p. 297
  110. ↑ Didier (2009b). "Volume II: Representations and Identities of High Powers in Neolithic and Bronze China", pp. 131–143, 160, 215–216
  111. ↑ Didier 2009b, pp. 214–216
  112. ↑ Keightley (1988). "Shang divination and Metaphysics". Philosophy East and West. 38 (4), pp. 375–377
  113. ↑ Nelson, Sarah M. (2007). "Feasting the Ancestors in Early China". In Bray, Tamara L. (ed.). The Archaeology and Politics of Food and Feasting in Early States and Empires. Kluwer Academic Publishers, p. 66
  114. ↑ Takashima & Li Fa (2022). "Sacrifice to the wind gods in late Shang China–religious, paleographic, linguistic and philological analyses: An integrated approach". Journal of Chinese Writing Systems. 6 (2), pp. 91–92
  115. ↑ Takashima & Li 2022, pp. 84–89
  116. ↑ Keightley 1999, pp. 253, 277, 279
  117. ↑ Kominami, Ichiro (2009). "Rituals for the Earth". In Lagerwey & Kalinowski (2009), p. 201
  118. ↑ Cook, Constance A. (2006). Death in Ancient China: The Tale of One Man's Journey. Leiden: Brill, p. 43
  119. ↑ Fracasso, Riccardo (1988). "Holy Mothers of Ancient China". T'oung Pao. 74 (1/3), pp. 19–31
  120. ↑ Tao 2007, pp. 339–340
  121. ↑ Keightley, David N. (1999). "The Shang: China's first historical dynasty". In Loewe & Shaughnessy (1999), pp. 255, 257
  122. ↑ Thorp, Robert L. (2006). China in the Early Bronze Age: Shang Civilization. University of Pennsylvania Press, pp. 172–173
  123. ↑ Chen, Zhi (1999). "A Study of the Bird Cult of the Shang People". Monumenta Serica. 47 (1), pp. 142–143
  124. ↑ Chen 1999, pp. 129–131, 138–139
  125. ↑ а б Eno 2009, p. 94
  126. ↑ Tao 2007, p. 317
  127. ↑ Tao 2007, p. 320
  128. ↑ Boltz, William G. (1986). "Early Chinese Writing, World Archaeology". Early Writing Systems. 17 (3), p. 420
  129. ↑ Keightley (1978a). Sources of Shang History: The Oracle-Bone Inscriptions of Bronze Age China. Berkeley: University of California Press, pp. 29–30
  130. ↑ Flad (2008). "Divination and power: A multi-regional view of the development of oracle bone divination in early China". Current Anthropology. 49 (3), pp. 405–406
  131. ↑ Eno 2009, pp. 90–91
  132. ↑ Takashima (2017). "Shāng 商 Chinese, Textual Sources and Decipherment". In Sybesma, Rint; Behr, Wolfgang; Gu, Yueguo; Handel, Zev; Huang, C.-T. James; Myers, James (eds.). Encyclopedia of Chinese Language and Linguistics. Vol. 4. Leiden: Brill, p. 9
  133. ↑ Keightley 1978a, pp. 9–10, 13–14
  134. ↑ Thorp 2006, p. 176
  135. ↑ Keightley (2014c). "Marks and Labels: Early Writing in Neolithic and Shang China". In Keightley & Rosemont, Henry Jr., eds. (2014), These Bones Shall Rise Again: Selected Writings on Early China, Albany: State University of New York Press, p. 247
  136. ↑ Keightley 1978a, pp. 28–43
  137. ↑ Allan (2016). "The Taotie Motif on Early Chinese Ritual Bronzes". In Silbergeld, Jerome; Wang, Eugene Y. (eds.). The Zoomorphic Imagination in Early Chinese Art and Culture. Oxford University Press, p. 32
  138. ↑ Smith 2011a). "The Chinese Sexagenary Cycle and the Ritual Origins of the Calendar". In Steele, John M. (ed.). Calendars and Years II: Astronomy and time in the ancient and medieval world. Oxbow, p. 5
  139. ↑ Yang, Qian (2019). "Conflict and Identity: The Ritual of Wall Construction in Early China". Asian Perspectives. 58 (2), pp. 291–292
  140. ↑ Ebrey, Walthall & Palais (2006), p. 14
  141. ↑ Keightley 1978b, pp. 215–216
  142. ↑ Eno (1990a). The Confucian Creation of Heaven: Philosophy and the Defense of Ritual Mastery. State University of New York Press, p. 20
  143. ↑ Smith 2011a, p. 19
  144. ↑ Keightley 1999, p. 261
  145. ↑ Nivison, David S. (January 1999). "The key to the Chronology of the Three Dynasties: The "Modern Text" Bamboo Annals" (PDF). Sino-Platonic Papers. No. 93, p. 27
  146. ↑ Li, Feng (2013). Early China: A Social and Cultural History. Cambridge University Press, pp. 101–102
  147. ↑ Shelach-Lavi (2015). The Archaeology of Early China. Cambridge University Press, p. 216
  148. ↑ Keightley 2012, p. 14
  149. ↑ Eno 1996, p. 45
  150. ↑ Campbell & Li, Zhipeng (2019). "Puppies for the ancestors: the many roles of Shang dogs". Archaeological Research in Asia. 17 (17), pp. 163, 165
  151. ↑ Allan (2016). "The Taotie Motif on Early Chinese Ritual Bronzes". In Silbergeld, Jerome; Wang, Eugene Y. (eds.). The Zoomorphic Imagination in Early Chinese Art and Culture. Oxford University Press, p. 25
  152. ↑ Schwermann & Wang, Ping (2015). "Female Human Sacrifice in Shang Dynasty Oracle Bone Inscriptions". The International Journal of Chinese Character Studies. 1 (1), p. 50
  153. ↑ Keightley 2012, pp. 76–77.
  154. ↑ Shelach, Gideon (1996), "The Qiang and the Question of Human Sacrifice in the Late Shang Period", Asian Perspectives, 35 (1): 1–26
  155. ↑ Fang, Fang; Liao, Jingwen; Zeng, Xiaomin; Zhang, Juzhong (November 2022), "The Truth of Unusual Deaths under Military Expansion: Evidence from the Stable Isotopes of a Human Skull Ditch in the Capital City of the Early Shang Dynasty", Genes, 13 (11): 2077
  156. ↑ Pietrusewsky, Michael (2005), "The physical anthropology of the Pacific, East Asia and Southeast Asia: a multivariate craniometric analysis", in Sagart, Laurent; Blench, Roger; Sanchez-Mazas, Alicia (eds.), The Peopling of East Asia: Putting Together Archaeology, Linguistics and Genetics, Routledge, p. 203, ISBN 978-0-415-32242-3
  157. ↑ Chang, Ruth H. (2000). Mair, Victor H. (ed.). "Understanding Di and Tian: Deity and Heaven From Shang to Tang Dynasties" (PDF). Sino-Platonic Papers. University of Pennsylvania Press, p. 1
  158. ↑ Zhao, Cheng (2011). 甲骨文简明词典：卜辞分类读本 [Oracle bone script concise dictionary]. Zhonghua Book Company, p. 317–318
  159. ↑ Campbell & Jaffe, Yitzchak (2021). "To Eat or Not to Eat? Animals and Categorical Fluidity in Shang Society". Asian Perspectives. 60 (1), pp. 170–172
  160. ↑ Schwermann & Wang 2015, pp. 65–66
  161. ↑ Didier 2009b, p. 150
  162. ↑ Li (2018). Social Memory and State Formation in Early China. Cambridge University Press, pp. 258–259
  163. ↑ Li (2018). Social Memory and State Formation in Early China. Cambridge University Press, p. 300
  164. ↑ Qiu, Xigui (2000), Chinese writing, translated by Mattos, Gilbert L.; Norman, Jerry, Berkeley: Society for the Study of Early China and The Institute of East Asian Studies, University of California, p. 60
  165. ↑ Schüssler, Axel (2007), ABC Etymological Dictionary of Old Chinese, ABC Chinese dictionary series, Honolulu: University of Hawaiʻi Press, p. 1
  166. ↑ Kerr, Gordon (2013), A Short History of China, Oldcastle, p. 3, ISBN 978-1-84243-969-2
  167. ↑ Li, Feng (2013). Early China: A Social and Cultural History. Cambridge University Press, p. 111, n. 10
  168. ↑ Smith (2011a). "The Chinese Sexagenary Cycle and the Ritual Origins of the Calendar". In Steele, John M. (ed.). Calendars and Years II: Astronomy and time in the ancient and medieval world. Oxbow, p. 2
  169. ↑ Smith 2011a, p. 1
  170. ↑ Lewis, Mark E. (2012). "Evolution of the calendar in Shang China". In Morley, Iain; Renfrew, Colin (eds.). The Archaeology of Measurement: Comprehending Heaven, Earth and Time in Ancient Societies. Cambridge University Press, pp. 196–197
  171. ↑ Allan (2016). "The Taotie Motif on Early Chinese Ritual Bronzes". In Silbergeld, Jerome; Wang, Eugene Y. (eds.). The Zoomorphic Imagination in Early Chinese Art and Culture. Oxford University Press, pp. 43–55
  172. ↑ Didier (2009b). "Volume II: Representations and Identities of High Powers in Neolithic and Bronze China", p. 74
  173. ↑ Yi, Yan, ed. (19 September 2022), "New archaeological discoveries provide insight into Yellow River origins of Chinese civilization", Global Times
  174. ↑ Lai, Guolong (2015). "Colors and Color Symbolism in Ancient China". In Dusenbury, Mary M. (ed.). Color in ancient and medieval East Asia. Vol. 41. Spencer Museum of Art, University of Kansas, p. 30
  175. ↑ Keightley 1978a, pp. 46–47
  176. ↑ Schwartz, Adam C. (2020). The Oracle Bone Inscriptions from Huayuanzhuang East. De Gruyter, p. 12
  177. ↑ Thorp (2006), pp. 161–167
  178. ↑ Fairbank & Goldman (2006), p. 33
  179. ↑ Li (2018). Social Memory and State Formation in Early China. Cambridge University Press, pp. 238, 241, 246
  180. ↑ Song, Guoding (2020). "Early and Middle Shang Periods". In Childs-Johnson (2020). The Oxford Handbook of Early China. Oxford University Press, pp. 278–279
  181. ↑ Childs-Johnson (2020b). "Late Shang ritual and residential architecture at Great Settlement Shang, Yinxu in Anyang, Henan". In Childs-Johnson (2020), pp. 318, 325–338
  182. ↑ Thorp 2006, p. 185
  183. ↑ Childs-Johnson 1987, p. 189
  184. ↑ Didier 2009b, pp. 166–220
  185. ↑ Keightley 1999, pp. 257–258
  186. ↑ Childs-Johnson 2020b, pp. 330–337
  187. ↑ Wu, Hung (2016)"Rethinking Meaning in Early Chinese Art: Animal, Ancestor, and Man". Critical Inquiry. 43 (1), pp. 147–148
  188. ↑ Tong (1984). "Shang Musical Instruments: Part Three". Asian Music. 15 (2), pp. 73–74.
  189. ↑ Tong, Kin-woon (1983). "Shang Musical Instruments: Part Two". Asian Music. 15 (1), pp. 142–143
  190. ↑ Li (2018). Social Memory and State Formation in Early China. Cambridge University Press, pp. 265–267
  191. ↑ 王晓俊. 中国竹笛演奏艺术的美学传统研究 / Guangming Daily Press, 2015. 190
  192. ↑ Eno, Robert (2009). "Shang State Religion and the Pantheon of the Oracle Texts". In Lagerwey & Kalinowski (2009), pp. 94–95
  193. ↑ Keightley 1998, p. 765
  194. ↑ Li (2018). Social Memory and State Formation in Early China. Cambridge University Press, pp. 285–288
  195. ↑ Shelach-Lavi 2015, pp. 205–206
  196. ↑ Li (2018). Social Memory and State Formation in Early China. Cambridge University Press, p. 246
  197. ↑ Pankenier, David W. (2004). "A Brief History of Beiji 北極 (Northern Culmen), With an Excursus on the Origin of the Character di 帝". Journal of the American Oriental Society. 124 (2), p. 226
  198. ↑ Thorp 2006, p. 146
  199. ↑ Li, Feng (2013). Early China: A Social and Cultural History. Cambridge University Press, pp. 71–72, 75
  200. ↑ Thorp, Robert L. (1981), "The Date of Tomb 5 at Yinxu, Anyang: A Review Article", Artibus Asiae, 43 (3), pp. 240, 242, 245
  201. ↑ Li, Chu-tsing (1980), "The Great Bronze Age of China", Art Journal, 40 (1/2), pp. 393–394
  202. ↑ Lerner, Martin; Murck, Alfreda; Ford, Barbara B.; Hearn, Maxwell; Valenstein, Suzanne G. (1985), "Asian Art", Recent Acquisitions (Metropolitan Museum of Art) (1985/1986), p. 77
  203. ↑ Nelson 2007, p. 85
  204. ↑ Rawson, Jessica; Chugunov, Konstantin; Grebnev, Yegor; Huan, Limin (2020). "Chariotry and Prone Burials: Reassessing Late Shang China's Relationship with Its Northern Neighbours". Journal of World Prehistory. 33 (2), p. 141
  205. ↑ Bagley, Robert (1999a). "Shang Archaeology". In Loewe & Shaughnessy (1999, p. 191

Джерела та література

[ред. | ред. код]
  • Династія Шан // 『日本大百科全書』 [Енциклопедія Ніппоніка]. — 第2版. — 東京: 小学館, 1994—1997. — 全26冊. (яп.)
  • Крижанівський О. П. Історія стародавнього Сходу: Курс лекцій. — К. : Либідь, 1996.
  • Крижанівський О. П. Історія стародавнього Сходу: Підручник. — К. : Либідь, 2000-2002-2006. — 592 с. — ISBN 966-06-0245-6.
  • Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — К. : Либідь, 1997. — 462 с. — ISBN 5-325-00775-0.

Посилання

[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Династія Шан


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Династія_Шан&oldid=47892889