Директива про альтернативне вирішення споживчих спорів
| Директива Європейського Союзу | |
 | |
| Назва | Директива Європейського Парламенту і Ради № 2013/11/ЄС від 21 травня 2013 року про альтернативне вирішення споживчих спорів і про внесення змін до Регламенту (ЄС) № 2006/2004 та Директиви 2009/22/ЄС (Директива про альтернативне вирішення спорів зі споживачами) |
|---|---|
| Ким прийнято | Європейський парламент та Рада |
| Прийнято під | Ст. 114 ДФЄУ |
| Офіційний вісник ЄС | OJ L 165, 18.6.2013, ст. 63–79 |
| ВРУ | Переклад українською мовою |
| Історія | |
| Дата створення | 21 травня 2013 |
| Дата набрання чинности | 8 липня 2013 |
| Дата імплементації | 9 липня 2015 |
| Інше законодавство | |
| Виправляє | Регламент (ЄС) № 2006/2004 Директива № 2009/22/ЄС |
| Чим виправлено | Директива № 2025/2647 |
| Чинне законодавство | |
Директи́ва про альтернати́вне ви́рішення спожи́вчих спо́рів — нормативно-правовий акт Європейського Союзу щодо альтернативного вирішення суперечок (АВС) між споживачами та підприємствами, спрямований на сприяння зростанню та довірі на внутрішньому ринку, а також на досягнення високого рівня захисту прав споживачів без обмеження доступу споживачів до судів.[1] Крім того, директива спрямована на усунення прямих та непрямих бар'єрів, що перешкоджають безперебійному функціонуванню Єдиному європейському ринку.[2]
Директива спрямована на створення незалежного, неупередженого, прозорого, ефективного, швидкого та справедливого позасудового засобу[3] для врегулювання спорів, що виникають у зв'язку з внутрішніми та транскордонними продажами товарів або наданням послуг, з метою зміцнення довіри споживачів та продавців, зокрема у транскордонній електронній купівлі-продажу.[4]
Ця директива та Регламент про онлайн-вирішення спорів у справах споживачів[de] – це два законодавчі інструменти, які тісно пов’язані та доповнюють один одного.[5] Окремо, Директива № 2025/2647 від 16 грудня 2025 року адаптує альтернативну систему вирішення суперечок на цифрових ринках і розширює систему на нових учасників і типів спорів.[6]
Головною метою цієї Директиви є створення або розвиток органів альтернативного вирішення спорів[de] (АВС) у сферах, де такі органи ще не існують або є недостатніми в державах-членах.[7] Директива також спрямована на встановлення вимог до якості органів АВС, забезпечуючи однаковий рівень захисту та однакові права для споживачів як у внутрішніх, так і в транскордонних спорах. Ця Директива не повинна перешкоджати державам-членам приймати або зберігати положення, що виходять за рамки тих, що викладені в цій Директиві.[8]
Директива застосовується до позасудового врегулювання спорів (АОВС), коли споживачі, які проживають у Союзі, можуть подати позов проти продавців, зареєстрованих у Союзі.[9] Директива застосовується до договірних зобов'язань, що виникають з договорів купівлі-продажу або договорів надання послуг, укладених онлайн або офлайн[10] у всіх секторах економіки, крім тих, що прямо виключені. Директива не обов'язково застосовується до скарг продавців на споживачів або до спорів між продавцями. Однак держави-члени також можуть запровадити або зберегти положення про процедури позасудового врегулювання таких спорів.[11]
Директива:[12]
- не застосовується до послуг загального інтересу, за які не надається економічна винагорода (неекономічні послуги). До них належать, наприклад, послуги, що надаються державою-членом Союзу або від його імені безкоштовно;[13]
- не застосовується до медичних послуг, як визначено у статті 3(a) Директиви 2011/24/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 9 березня 2011 року про застосування прав пацієнтів у транскордонній медичній допомозі;[14]
- АОВС не призначене для заміни судового розгляду та не впливає на право споживачів чи продавців домагатися захисту своїх прав у суді.[15] Таким чином, угода між споживачем та продавцем про подання скарг до органу АВС не є обов'язковою для споживача , якщо вона була укладена до виникнення спору та якщо вона позбавляє споживача права звернутися до суду зі скаргою. Крім того, у процедурах АОВС, де спір має бути врегульований шляхом нав'язування обов'язкового рішення, нав'язане рішення повинно бути обов'язковим для сторін лише за умови, що сторони були заздалегідь поінформовані про обов'язковий характер рішення та прямо його прийняли. Пряма згода продавця не повинна вимагатися, якщо національне законодавство передбачає, що такі рішення є обов'язковими для продавців.[16]
- не застосовується до процедур вирішення спорів, коли фізичні особи, відповідальні за вирішення спорів, найняті або оплачуються виключно одним підприємцем, окрім випадків, коли держави-члени вирішать дозволити такі процедури як процедури альтернативного вирішення спорів (АВС) відповідно до цієї Директиви, та дотримано вимог, викладених у Розділі II Директиви, включаючи конкретні вимоги щодо незалежності та прозорості, зазначені у статті 6(3);
- не застосовується до проваджень у органах з розгляду скарг споживачів, якими керує підприємець;
- не застосовується до спорів між підприємствами;
- не застосовується до прямих переговорів між споживачем та підприємцем;
- не застосовується до позовів, ініційованих підприємствами проти споживачів;
- не застосовується до державних установ подальшої або вищої освіти.
Рішення у провадженні має бути прийнято протягом 90 календарних днів з моменту отримання органом альтернативного врегулювання спорів (АРВ). У надзвичайно складних виняткових випадках, включаючи випадки, коли одна зі сторін не може брати участь у провадженні АРВ з поважних причин, органи АРВ повинні мати можливість продовжити термін розгляду справи. Сторони повинні бути поінформовані про будь-яке таке продовження терміну та про очікувані терміни вирішення спору.[17]
Процедури альтернативного вирішення спорів (АОВС) бажано мають бути безкоштовними для споживачів. Якщо ж стягується плата, процедури АОВС повинні бути доступними, привабливими та недорогими для споживачів. Тому витрати не повинні перевищувати плату за захист.[18]
Зазвичай підприємства не зобов'язані брати участь у процедурах альтернативного врегулювання спорів, окрім випадків, передбачених національним законодавством держав-членів. Підприємства слід заохочувати до участі в процедурах альтернативного врегулювання спорів якомога більше. Споживачів слід заохочувати звертатися до підприємства перед поданням скарги до органу альтернативного врегулювання спорів, щоб вирішити проблему двостороннім шляхом.
Торговці, зареєстровані в Союзі, повинні, якщо вони зобов'язалися це зробити або зобов'язані це зробити за законом, надати посилання на компетентний орган альтернативного вирішення спорів на своїх вебсайтах. Це посилання має бути легкодоступним для споживачів.
Санкції, передбачені державами-членами у разі порушення Директиви, повинні бути ефективними, пропорційними та стримуючими.
Альтернативне вирішення спорів (AS – див. також Альтернативне врегулювання суперечок – АВС) відрізняється від
- державних судових процедур[de], оскільки жодна із залучених сторін не може застосовувати суверенний примус. Угода є добровільною, і жодна із сторін не зобов'язана приймати пропозицію щодо вирішення проблеми,
- арбітражу, оскільки інститути альтернативного вирішення спорів надаються державою, а не сторонами, арбітражний суд або арбітри не повинні бути узгоджені або призначені, і пропозиція щодо вирішення проблеми не повинна бути прийнята,
- медіація, оскільки участь підприємця в альтернативному вирішенні спорів, як правило, є обов'язковою, тоді як у медіації учасники, як правило, беруть участь добровільно.
У провадженні у справі C-75/16 від 14 червня 2017 року[19] Суд Європейського Союзу постановив, стосовно Директиви про альтернативне вирішення споживчих спорів (2013/11/ЄУ) та Директиви про деякі аспекти медіації у цивільних та комерційних справах (2008/52/ЄС), що
- Добровільність передбачених процедур альтернативного вирішення спорів полягає не у свободі сторін використовувати цю процедуру чи ні, а в тому, що сторони самі несуть відповідальність за процедуру, можуть організувати її на власний розсуд і припинити в будь-який момент. Тому важливим є не обов'язковий або добровільний характер медіації, а – як це прямо передбачено в Директиві – те, що право сторін на доступ до судів залишається збереженим. Щоб зберегти принцип ефективного судового захисту прав сторін, процедура альтернативного вирішення спорів не повинна призводити до прийняття рішення, яке є обов'язковим для сторін, не повинна спричиняти істотної затримки у поданні позову і повинна призводити до зупинення строку позовної давності.
- Процедури альтернативного врегулювання спорів не повинні спричиняти значних витрат.
- Електронне спілкування не повинно бути єдиним засобом доступу до цієї процедури вирішення спорів, і
- Термінові заходи для попереднього правового захисту повинні залишатися можливими.
- Національне законодавство може не вимагати, щоб споживач, який бере участь в альтернативній процедурі врегулювання спорів, мав юридичного представника.
- Захист права на доступ до правосуддя означає, що відмова споживача від процедури альтернативного вирішення спорів – з обґрунтуванням чи без нього – ніколи не повинна мати для нього негативних наслідків на наступних етапах спору. Однак національне законодавство може передбачати санкції у разі відмови сторін від участі в процедурі медіації без обґрунтування, за умови, що споживачеві дозволено відмовитися від участі після першої зустрічі з медіатором.[20]
Директива № 2013/11/ЄС має деякий рівень імплементації.[21] Підґрунтя для створення в Україні та функціонування системи позасудового вирішення споживчих спорів закладено Законом України «Про захист прав споживачів» від 10 червня 2023 р. № 3153-IX,[22] постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів”.[23]
- Альтернативне вирішення спорів
- Закон України «Про медіацію»
- Директива про певні аспекти медіації у цивільних та комерційних справах
- Медіація
- Арбітраж
- Примирення[en]
- Європейське законодавство про захист прав споживачів
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Directive (EU) 2025/2647 of the European Parliament and of the Council of 16 December 2025 amending Directive 2013/11/EU on alternative dispute resolution for consumer disputes and amending Directives (EU) 2015/2302, (EU) 2019/2161 and (EU) 2020/1828 following the discontinuation of the European Online Dispute Resolution Platform (Text with EEA relevance). eur-lex.europa.eu. Процитовано 2 лютого 2026.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Art. 10 und Erwägungsgrund 17, 22 und 23 der Richtlinie. Siehe auch Erwägungsgrund 45 der Richtlinie und Erwägungsgrund 26 der ODR-Verordnung: Das Recht auf einen wirksamen Rechtsbehelf und das Recht auf ein unparteiisches Gericht gehören zu den in Artikel 47 der Charta der Grundrechte der Europäischen Union niedergelegten Grundrechten.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ RPEX. infocuria.curia.europa.eu. Процитовано 2 лютого 2026.
- ↑ Siehe Erwägungsgrund 1 und 60 der Richtlinie.
- ↑ Zvit_UA.pdf
- ↑ Про захист прав споживачів. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 15 лютого 2026.
- ↑ Про затвердження Положення про Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 15 лютого 2026.
