Луценко Дмитро Омелянович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Дмитро Луценко)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Луценко Дмитро Омелянович
Народився 15 жовтня 1921(1921-10-15)
Березова Рудка, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Українська СРР
Помер 16 січня 1989(1989-01-16) (67 років)
Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання Байкове кладовище
Країна  СРСР
Національність українець
Діяльність письменник, поет, журналіст
Знання мов українська
Учасник німецько-радянська війна
Членство СП СРСР і Національна спілка письменників України
Партія КПРС
Нагороди
орден Вітчизняної війни I ступеня орден Дружби народів орден Червоної Зірки медаль «За відвагу» медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» медаль «За взяття Берліна»
заслужений діяч мистецтв УРСР Національна премія України імені Тараса Шевченка

Дмитро́ Омеля́нович Луце́нко (15 жовтня 1921(1921-10-15), Березова Рудка, Полтавська губернія — 16 січня 1989(1989-01-16), Київ) — Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Почесний громадянин міста Києва.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 15 жовтня 1921 року в селі Березова Рудка (тепер Полтавська область). З дитинства знав багато пісень, які чув від батька та гостей, котрі відвідували родинну хату. Одразу після голодомору 1932—1933 років в УСРР підлітком виїхав на Донбас, працював на шахтах, навчався в гірничопромисловому технікумі.

Від 1938 року — студент Київського гідромеліоративного інституту. В 1940 році призваний до Червоної армії, служив прикордонником на заставі Бури (на кордоні з Афганістаном). Після початку Другої світової війни пішов на фронт автоматником розвідувальної роти, а згодом став літературним працівником дивізійної газети «За победу». Після тяжкої контузії 8 травня 1945 року в Східній Прусії, став інвалідом 2-ї групи.

У повоєнні роки працював у редакціях газет: «Сільські вісті», «Молодь України», був кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. У «Сільських вістях» познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тамарою Іванівною, присвятив їй багато ліричних віршів. Першу свою збірку поезій «Дарую людям пісню» опублікував в 1962 році і був прийнятий в члени Спілки письменників України. Заслужений діяч мистецтв України з 1974 року, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка з 1976 року, Почесний громадянин міста Києва з 2015 року.

Співпрацював з композиторами Л. Ревуцьким, О. Білашем, В.Верменичем, П. Майбородою, А. Пашкевичем, І. Шамо. Разом з ними створив понад 300 пісень, серед них «Києве мій» (який став Гімном територіальної громади міста Києва від 13 листопада 2014 року), «Фронтовики», «Сивина», «Мамина вишня», «Не шуми, калинонько», «Осіннє золото», «Україно, любов моя» та інші). На його слова писали музику кілька десятків композиторів, його пісні співали Д. Гнатюк, А. Мокренко, Д. Петриненко, Н. Матвієнко, Б. Сташків, хорова капела «Думка», Державний український народний хор імені Г. Верьовки, Черкаський народний хор.

Могила Дмитра Луценка

Проживав у Києві на вулиці Михайла Омеляновича-Павленка, 19а (колишня Суворова), де встановлена меморіальна дошка. Похований на Байковому некрополі Києва поряд з могилою доньки (ділянка 1-2-5).

Твори, праці[ред. | ред. код]

  • «Дарую людям пісню». (Київ, 1962);
  • «Незакінчена соната». (Київ, 1966);
  • «Як тебе не любити». (Київ, 1969);
  • «Добрість». (Київ, 1971);
  • «Пахучий хліб». (Київ, 1974);
  • «До останнього патрона». (Київ, 1975);
  • «Серцю співається». (Київ, 1975);
  • «За Березовою Рудкою». (Київ, 1976);
  • «Пісні». (Київ, 1977);
  • «Коли ти зі мною». (Київ, 1978);
  • «Хлеб и песня». (Київ, 1978);
  • «Березовий дзвін». (Київ, 1980);
  • «Пісня вірності». (Київ, 1981);
  • «Вибране». (Київ, 1981);
  • «Дорога спадщина». (Київ, 1984);
  • «Усе любов'ю зміряне до дна». (Київ, 1994);
  • «А я люблю, люблю…» (Київ, 1995);
  • «Усе любов'ю зміряне до дна. Вибране». (Київ, 2005);
  • «Дарую людям пісню. Пісенник». (Київ, 2011);
  • «Криниця мого кохання». (Полтава, 2013).
  • «Як його не любити». (Київ, 1996), книга спогадів про Дмитра Луценка.

Пісні[ред. | ред. код]

Його твори перекладені білоруською, казахською, таджицькою, молдавською, англійською, німецькою, французькою та іншими мовами.

Відзнаки[ред. | ред. код]

Заслужений діяч мистецтв УРСР1974 року).

Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1976).

Почесний громадянин міста Києва.[1]

Нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Дружби народів, медалями.

Пам'ять[ред. | ред. код]

Меморіальна дошка Д. О. Луценку у с. Березова Рудка
пам'ятна монета

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Почесні громадяни міста Києва. Київська міська рада. Архів оригіналу за 26 лютого 2021. Процитовано 12.10.2018. 
  2. Журнал перець 1981 23. www.perets.org.ua (укр.). Архів оригіналу за 13 квітня 2021. Процитовано 13 квітня 2021. 
  3. Пам'ятна монета «Дмитро Луценко» [Архівовано 3 жовтня 2016 у Wayback Machine.](рос.)
  4. Сайт НБУ. Архів оригіналу за 19 січня 2014. Процитовано 22 січня 2012. 
  5. Ліга Закон. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 22 січня 2012. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]