Перейти до вмісту

Довгерт Анатолій Степанович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Анатолій Степанович До́вгерт (27 вересня 1949(19490927), м. Харків) — український правознавець, доктор юридичних наук (1994), професор (1998), член-кореспондент Національної академії правових наук України (2000), заслужений юрист України (1999). Фахівець у галузі цивільного та міжнародного приватного права. Один з учасників розроблення Цивільного кодексу України та Закону України «Про міжнародне приватне право»; науковий координатор робочих груп із рекодифікації (оновлення) цивільного законодавства при Кабінеті Міністрів України та Верховній Раді України[1].

Освіта

[ред. | ред. код]

1977 року закінчив факультет міжнародних відносин та міжнародного права Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка за фахом юрист-міжнародник, референт-перекладач англійської мови[1].

1982 року захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук «Міжнародне авторське право та країни, що розвиваються» (спеціальність 12.00.03), 1994 року — докторську дисертацію «Правове регулювання міжнародних трудових відносин»[1].

Наукова і викладацька діяльність

[ред. | ред. код]

У 1977—1984 роках — викладач, старший викладач Інституту підвищення кваліфікації керівних працівників і спеціалістів Міністерства харчової промисловості УРСР[1].

Від 1984 року працює в Київському університеті: доцент кафедри цивільного права і процесу юридичного факультету (1984—1988), доцент кафедр міжнародного права, порівняльного законодавства, міжнародного приватного та митного права (1988—1995), завідувач кафедри міжнародного приватного права Інституту міжнародних відносин (1995—2014); від 2014 року — професор цієї кафедри[1][2].

У 1999—2001 роках — директор Українського центру правничих студій. Від червня 2023 року — заступник академіка-секретаря відділення цивільно-правових наук НАПрН України[1].

Першу наукову публікацію оприлюднив 1976 року, ще студентом третього курсу, у співавторстві із завідувачем кафедри міжнародного права професором Ігорем Лукашуком[3].

Наукова школа

[ред. | ред. код]

У власних працях з історії дисципліни Довгерт відносить заснування української наукової школи міжнародного приватного права до діяльності професора Геннадія Матвєєва (1908—1996), під керівництвом якого від початку 1960-х років було підготовлено перших дисертантів у цій галузі; сам Довгерт належить до цієї групи[4].

Кафедру міжнародного приватного права Інституту міжнародних відносин було створено 1992 року; Довгерт очолював її від 1995 до 2014 року[1]. За характеристикою Київського національного університету імені Тараса Шевченка, він є організатором створення наукової школи міжнародного приватного права[3]. За різними даними, підготував від тридцяти[2] до сорока[3] кандидатів і докторів наук.

За довідником захищених в Україні дисертацій з міжнародного приватного права, за 1991—2012 роки в країні захищено 111 дисертацій, з них сім докторських; науковим консультантом трьох із них був Довгерт[5]:

  • Олександр Мережко, «Теорія та принципи транснаціонального торгового права (lex mercatoria)» (2002);
  • Олександр Бірюков, «Транскордонні банкрутства і міжнародне приватне право» (2010);
  • Олександр Виговський, «Інститут цінних паперів у міжнародному приватному праві» (2012).

Після 2012 року Довгерт був науковим консультантом докторської дисертації Юлії Черняк «Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу: проблемні питання теорії і судової практики вирішення сімейних спорів» (2019)[6]. Серед кандидатських дисертацій, захищених під його керівництвом у цей період, — праця К. Г. Цірат «Автономія волі сторін у Гаазьких принципах вибору права у міжнародних комерційних договорах»[7].

На кафедрі за роки незалежності захищено понад сорок дисертацій, зокрема з кодифікації міжнародного приватного права в країнах Європи (В. Калакура, 1993), позовної давності (Б. Криволапов, 1997), порівняльно-правового аналізу інституту неспроможності (О. Бірюков, 1999), виконання іноземних арбітражних рішень (Г. А. Цірат, 2000), міжнародних договорів про правову допомогу (Г. Галущенко, 2001), договорів франчайзингу (Г. В. Цірат, 2003), міжнародного спадкового права (О. Кармаза, 2006), уніфікації в межах Гаазької конференції (В. Попко, 2006), інституту підсудності в міжнародному приватному праві держав Європейського Союзу (Ю. Черняк, 2006), уніфікації міжнародного приватного права в Європейському Союзі (О. Руденко, 2007)[5][4].

Наукові погляди

[ред. | ред. код]

У теорії міжнародного приватного права обстоює широкий підхід до складу цієї галузі, включаючи до неї не лише колізійні та уніфіковані матеріальні норми, а й внутрішні матеріально-правові норми, спеціально створені для регулювання відносин з іноземним елементом. Заперечує галузеутворювальне значення колізійного методу, розглядаючи вирішення колізій і уніфікацію як загальноправові прийоми, а не методи правового регулювання, і вважає методом міжнародного приватного права загальний метод приватного права — метод координації. Національні відгалуження міжнародного приватного права оцінює як тимчасові, а сам предмет — як прообраз майбутнього всесвітньоцивільного (глобального приватного) права[8][9].

Участь у законотворенні

[ред. | ред. код]

Був заступником голови робочої групи Міністерства юстиції України з підготовки проєкту нового Цивільного кодексу України. Брав участь у розробленні Закону України «Про міжнародне приватне право», а також проєктів законів «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про свободу мирних зібрань», про внесення змін до Закону «Про судоустрій і статус суддів»[1]. Був експертом від України для створення Модельного цивільного кодексу для країн СНД[1].

Брав участь у міжнародному законотворенні на 19-й, 20-й і 21-й дипломатичних сесіях Гаазької конференції з міжнародного приватного права, працюючи над проєктами й остаточними текстами Гаазьких конвенцій про визнання і виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах, про цінні папери (2002), про угоди про вибір суду (2005) та про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших видів сімейного утримання (2007)[1].

Науковий координатор робочих груп щодо рекодифікації (оновлення) цивільного законодавства Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України; співавтор Концепції оновлення Цивільного кодексу України (2020)[1][10]. Входить до складу робочої групи з питань розвитку юридичної освіти Комісії з питань правової реформи при Президентові України[11].

Участь у наукових і консультативних органах

[ред. | ред. код]

Член Науково-консультативної ради при Верховному Суді[12] та Науково-консультативної ради Конституційного Суду України. Член спеціалізованих вчених рад у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка та Львівському національному університеті імені Івана Франка. Член редакційної ради журналу «Право України», редакційних колегій видань «Велика українська юридична енциклопедія», «Український часопис міжнародного права», «Актуальні проблеми міжнародних відносин». Член опікунських рад Асоціації правників України та Української асоціації міжнародного права[1]. У 1997—2001 роках був членом Палати незалежних експертів з питань іноземних інвестицій при Президентові України, від 2005 року — членом Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Член Асоціацій міжнародного права України і Росії.

Наукові праці

[ред. | ред. код]

Автор і співавтор понад 300 наукових та навчально-методичних праць[1][13].

Монографії, підручники, коментарі (вибране):

  • Международное частное право (у співавт.). — К., 1985.
  • Гражданское право в вопросах и ответах (у співавт.). — К., 1987.
  • Индивидуальная и кооперативная трудовая деятельность (у співавт.). — К., 1990.
  • Спільні підприємства: регулювання праці. — К., 1991.
  • Загальна теорія цивільного права (у співавт.). — К., 1992.
  • Правове регулювання міжнародних трудових відносин. — К., 1992.
  • Цивільне право України: підручник (у співавт.). — 1992, 1995, 1997, 1999, 2002, 2004, 2010, 2014, 2016[14].
  • Международное частное право: актуальные проблемы : у 2 т. (у співавт.). — 1993—1994.
  • Міжнародне приватне право: сучасні проблеми (у співавт.). — 1994.
  • Зобов'язальне право: теорія і практика (у співавт.). — 1998.
  • Кодифікація приватного (цивільного) права: монографія. — К., 2000.
  • Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми: монографія. — К., 2001.
  • Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар (у співавт.). — 2004, 2005, 2006.
  • Французький цивільний кодекс (Кодекс Наполеона) (відп. ред.). — К., 2006.
  • Нариси міжнародного приватного права. — Х., 2007.
  • Міжнародне приватне право: науково-практичний коментар Закону. — Х., 2008.
  • Міжнародне приватне право в Київському університеті: монографія: у 2 т. — К., 2009.
  • Міжнародне приватне право: підручник (у співавт. з В. І. Кисілем). — 2012, 2013, 2014.
  • Правова доктрина України: у 5 т. Т. 3: Доктрина приватного права України (у співавт.). — 2013.
  • Концепція оновлення Цивільного кодексу України (у співавт.). — 2020.
  • Рекодифікація (оновлення) цивільного законодавства: проблеми та перспективи (у співавт.). — 2020, 2022.
  • Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 13: Міжнародне приватне право (у співавт.). — 2021.

Вибрані статті:

Відзнаки

[ред. | ред. код]
  • Заслужений юрист України (1999)[1]
  • Почесна грамота Міністерства закордонних справ України (2000)[3]
  • Відмінник освіти України (2004)[1]
  • Почесна грамота Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2009)[3]
  • Відзнака Вченої ради Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2014)[3]
  • Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2018)[1]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 Довгерт Анатолій Степанович. Національна академія правових наук України. Процитовано 28 серпня 2026.
  2. 1 2 Викладачі кафедри міжнародного приватного права. Навчально-науковий інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка. Процитовано 28 серпня 2026.
  3. 1 2 3 4 5 6 Життя в науці як воно є. Анатолій Довгерт: «Світ врятує краса й відповідальність». Київський національний університет імені Тараса Шевченка. 23 травня 2020. Процитовано 28 серпня 2026.
  4. 1 2 Довгерт А. С. Наука та викладання міжнародного приватного права в Київському університеті // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — 2009. — Вип. 86, ч. І. — С. 64—86.
  5. 1 2 Довідник захищених дисертацій з міжнародного приватного права в Україні (1991—2012 рр.) / уклад., передмова, вступна стаття А. С. Довгерта, Т. Р. Короткого, Н. В. Хендель. — Одеса : Фенікс, 2013. — 132 с. — ISBN 978-966-438-705-4.
  6. ↑ Черняк Ю. В. Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу: проблемні питання теорії і судової практики вирішення сімейних спорів : дис. … д-ра юрид. наук. — К., 2019.
  7. ↑ Цірат К. Г. Автономія волі сторін у Гаазьких принципах вибору права у міжнародних комерційних договорах : дис. … канд. юрид. наук.
  8. ↑ Довгерт А. С. Методологічне значення ідеї наднаціонального приватного права // Право України. — 2009. — № 8. — С. 15—20.
  9. ↑ Довгерт А. С., Кисіль В. І. Міжнародне приватне право. Загальна частина: підручник. — К. : Алерта, 2012. — Глава 1. — С. 10—36.
  10. ↑ Концепція оновлення Цивільного кодексу України (PDF). Верховна Рада України. 2020. Процитовано 28 серпня 2026.
  11. ↑ Указ Президента України від 29 жовтня 2020 року № 476/2020. Офіційне інтернет-представництво Президента України. Процитовано 28 серпня 2026.
  12. ↑ Науково-консультативна рада при Верховному Суді. Верховний Суд. Процитовано 28 серпня 2026.
  13. ↑ Ювілей члена-кореспондента НАПрН України Анатолія Степановича Довгерта (до 65-річчя від дня народження) // Право України. — 2014. — № 9. — С. 245.
  14. ↑ Цивільне право України. Загальна частина: підручник / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, Р. А. Майданика ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К. : Юрінком Інтер, 2010. — 976 с.

Посилання

[ред. | ред. код]