Непомильність папи
Догма́т про непоми́льність Па́пи (іноді зустрічається термін Непогрі́шність[1]) — догмат католицької церкви, в якому стверджується, що, коли Папа визначає вчення церкви, які стосуються віри або моралі, проголошуючи його ex cathedra (тобто, як голова церкви), він огороджений від самої можливості помилятися[2]. Згідно з Катехізисом католицької церкви, Христос доручив церкві навчати і «уділив їй участь у своїй власній непомильності»[3].
Віронавчальна «безпомилковість папи є даром Святого Духа, даним папі, як наступнику апостола Петра в силу апостольського спадкоємства, а не через його особисті якості (як і будь-який інший християнин, Папа не відгороджений від гріхів і має потребу в покаянні й сповіді)» [4].
Прийняття та використання[ред. | ред. код]
Догмат був прийнятий 1869 році на Першому ватиканському соборі, ініціаторами обговорення виступила партія ультрамонтан. Офіційно догмат проголошений у догматичній конституції Pastor Aeternus 18 липня 1870 року поряд із твердженням «ординарної й безпосередньої» влади юрисдикції понтифіка у всесвітній церкві. У догматичній конституції визначені умови — проголошення ex cathedra, а не приватне вчителювання, і сфера застосування — судження про віру й моральність, що випливають із тлумачення Божественного Одкровення.
За історію католицької церкви Папа лише один раз скористався своїм правом проголосити нове навчання ex cathedra: 1950 року папа Пій XII проголосив догмат про небовзяття Пресвятої Діви Марії. Догмат про безпомилковість був підтверджений на Другому Ватиканському Соборі (1962–1965) у догматичній конституції про церкву Lumen Gentium.
Ставлення інших християнських церков[ред. | ред. код]
Проголошення догмату про непомильність Папи викликало незгоду серед групи католиків, які 1889 року відокремились від католицької церкви та виділились у старокатолицизм.
Поряд із філіокве та догматом про непорочне зачаття Діви Марії, цей догмат став одним з головних каменів спотикання у діалозі між католицизмом і православ'ям, яке вбачає у ньому порушення догмату церковної соборності.
Більшість сучасних протестантів вважають єдиноначальність папи як історично обумовлену помилку християнства, і непомильність папи, як і першість юрисдикції, залишаються в числі найважливіших перешкод для об'єднання католиків і літургійних протестантів, таких, як лютерани й англікани.
Джерела[ред. | ред. код]
- ↑ Термінологічно-правописний порадник Українського католицького університету рекомендує вживати термін «непомильність» [Архівовано 28 лютого 2009 у Wayback Machine.]
- ↑ P.J. Toner, Infallibility, Catholic Encyclopedia, 1910
- ↑ Катехизм Католицької Церкви, 2002, № 889.
- ↑ Католическая энциклопедия. Изд. францисканцев, М., 2002. Статья Безошибочность папы
Література[ред. | ред. код]
- Католическая энциклопедия. Т. 1. Статьи Безошибочность и Безошибочность папы. Изд. францисканцев, М., 2002.
- Беляев Н. Догмат папской непогрешимости: Папский догмат в процессе образования и развития до XIV в. Историко-критический обзор. Казань: Тип. Императорского университета, 1882.
- Brian Tierney. Origins of Papal Infallibility 1150—1350. Leiden, 1972.
- Thils G. Primaute et infaillibilite du pontife a Vatican I et autres etudes d’ecclesiologie. Leuven, 1989.
- Ю.Табак Православие и Католичество. Основные догматические и обрядовые расхождения
|
