Донщина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Донеччина)
Перейти до: навігація, пошук
Історико-географічний регіон України
Донеччина
Сбор угля бедными на выработанной шахте.jpg
Загальна інформація
Інші назви Донщина, Подоння
Сучасна
локація

Період
вживання
топоніма
XIX ст. — сучасність
Населення українці, росіяни
Площа понад 50 тис. км²
Розташування на карті
Ukraine-Donshchyna.png
   Донеччина на мапі України.
Map of Ukraine Sept 1925.png
Території, що входили до складу Донецької губернії УСРР.
Держави на території Донеччини
Україна Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg
Російська Федерація Coat of Arms of the Russian Federation.svg

Доне́ччина[1] (рідше Подоння, Донщина) — історико-географічна земля України на правобережжі Нижнього Дону: займає майже повністю територію Донецької та Луганської областей, окрім районів розташованих на північ від Сіверського Дінця, які належать до Слобожанщини. На її території, площа якої становить понад 50 тис. км², розташований промисловий регіон — Донбас, або Донецький вугільний басейн.

Донщиною чи Подонням також іноді називають не Донеччину, а Східну Слобожанщину. У широкому ж сенсі під Донщиною мають на увазі всі землі нижньої течії Дону, національне ядро яких складають донські козаки. Тому топонім є також синонімом до донських козацьких державних утворень (Області Війська Донського чи Всевеликого Війська Донського).

Не зважаючи на те, що освоювання просторів Донщини слов'янами почалося значно пізніше за Придніпров'я та Галичини, завдяки потужному економічному розвитку упродовж останнього століття, вона значно випереджає будь-який регіон України за густотою населення, що складає, наприклад, по Донецькій області 178 осіб на км², а загальнодержавний показник дорівнює лише — 79 осіб на км².

Історія[ред.ред. код]

Адміністративні одиниці регіону різних періодів.

До української колонізації[ред.ред. код]

Перші поселення на теренах Донщини (у східній частині Приазовської височини) відомі з раннього палеоліту, а численні залишки помешкань пізнього палеоліту, розкопаних археологами, досить рясно вкривають береги долин Сіверського Дінця і його приток. Наприкінці 9 ст. на ці землі прийшли кочові племена скотарів печенігів, на початку 11 ст. — торків, а в середині 11 ст. — половців, від перебування яких у безкраїх степах залишилося десятки тисяч кам'яних ідолів.

У 1220-41 рр. зі сходу відбулося масоване і руйнівне монгольське вторгнення, що охоплювало значні території до Польської і Балканських держав включно. Воно на століття обумовило знелюднення і занепад у розвитку Донецького краю, залучивши його у межі так званого Дикого поля, контрольованого Золотою Ордою. З середини 15 ст. значна частина донських земель (передусім приазовських) входила до Кримського ханства, яке згодом підпало під владу Османської імперії. Довгий час ці землі слугували місцем єдиного притулку для поодиноких селянських родин, що втікали від злиднів на Донщину з півночі та заходу.

Активне заселення краю почалося у зв'язку з визвольною війною українського народу (1648-54) від жахів якої втікали селяни з Правобережної України. 18 ст. пройшло в численних війнах, що вела Російська імперія з Туреччиною за розширення своїх просторів і за вихід до південних морів. Вони сприяли поступовому вичавлюванню мусульманської держави з Причорномор'я та Північного Приазов'я, а згодом і Криму, і досить активному заселенню Донщини слов'янами (селянами з Росії, Правобережної України та Слобожанщини і, навіть, вихідцями з Балкан — сербами) та християнським населенням Криму (греками, грузинами, волохами та вірменами).

За часів царату та радянської влади[ред.ред. код]

За адміністративно-територіальним поділом Російської імперії північна частина Донщини входила до Українсько-Слобідської (з 1835 — Харківської) губернії, центральна — до Катеринославської губернії, а східна частина — до Земель Війська Донського. У другій половині 19 століття — на початку 20 століття Донецький край завдяки вільному допуску західноєвропейського капіталу (англійського, французького, бельгійського та німецького) і будівництва мережі залізних доріг поступово перетворюється у центр гірничодобувної, металургійної, машинобудівної та ін. промисловості на півдні Росії. За радянських часів на Донщині, що продовжувала інтенсивно економічно розвиватися, була створена Донецька область, яку в 1938 поділили на дві — Сталінську та Ворошиловоградську, що існують донині але називаються не на честь лідерів СРСР.

Культура[ред.ред. код]

На фоні багатьох регіонів України, Донщина не може похвалитися великою кількістю архітектурних або культових пам'яток та їх поважним віком. Найвидатнішою культовою спорудою Донецького краю є надзвичайно ефектні, розташовані на крейдяних скелях над Сіверським Дінцем, будівлі Святогірського Успенського монастиря (перші згадки про який датуються 1624 р.), нещодавно освяченого як третя в Україні (після Києво-Печерської та Почаївської) православна лавра. На Донщині збереглося декілька храмів кінця 18 — початку 19 ст., адміністративні та громадські споруди часів Російської імперії та багато пам'яток радянської епохи, серед яких видатні меморіальні комплекси часів Німецько-радянської війни («Міус-фронт», «Савур-Могила» та ін.), десятки різноманітних музеїв і монументів.

Сучасне підсоння й природа[ред.ред. код]

Здавалося б недоречним говорити про природну красу краю де ледь не обов'язковою складовою краєвиду є терикони, свічки фабричних димарів та обриси гігантських заводів. Але неповторна краса Донщини додає своїх інколи надзвичайно мальовничих штрихів до природного полотна України.

На теренах Донщини створено 2 природні заповідники, філії (або ділянки) яких розкидано по різних районах Донецької та Луганської областей. Найстарішою ділянкою заповіданою ще в 1931 р. був «Стрільцівський степ» (Міловський район) — невеличкий шматочок (нинішня площа 5,22 км²) колись широких Старобільських степів на відрогах Середньоросійської височини, де опікуються збереженням найбільшої в Україні колонії бабака степового. Зараз це одна з трьох ділянок Луганського природного заповідника, створеного в 1968 р. Інші його філії — Станично-Луганська (або Придінцівська заплава), розташована в однойменному районі на площі 4,98 км² і опікується збереженням заплавних екосистем лівобережної частини Сіверського Дінця та Провальський степ, утворений в Свердловському районі в 1975 р. на площі 5,87 км² у найбільш підвищеній частині Донецького кряжу.

Український степовий природний заповідник, заснований в 1961 р., більшість ділянок якого розташовані у Донецькій області на значному віддаленні одна від одної репрезентує різноманітні степові ділянки. Це і Хомутівський степ (Новоазовський район, площа 10,3 км²) — країна ковили, єдине місце в Україні де можна зустріти 12 її видів, і Кам'яні Могили (Володарський район, площа 4,56 км²) — кам'янистий варіант сухих різнотравно-типчаково-ковилових степів і Крейдяна флора (заснована в 1988 р. в Краснолиманському районі на площі 11,34 км²) — де охороняються рослини, що ростуть на крейдяних породах.

На Донщині в 1997 р. створений, напевно, один з наймальовничіших національних природних парків рівнинної України — «Святі Гори». Своєрідний ландшафтний комплекс парку (загальна площа — 405,89 км²) включає крейдяні останці, балки та яри корінного правого берегу головної водної артерії Донщини — Сіверського Дінця і її майже трикілометрову заплаву та борову терасу на протилежному березі ріки.

Українська Донщина у складі сучасної Росії[ред.ред. код]

Населення[ред.ред. код]

Українці Області війська Донського згідно з переписом 1897-го року.

Загальні переписи населення, що відбувалися в Росії, а згодом СРСР, починаючи від 1897-го року, показали дуже вражаючу картину загибелі українського етносу на території сучасної РФ. Переписи 1897-го та 1926-го років відмічають суцільну українську територію в межах Східної Слобожанщини, Донщини, Кубані. Наступний перепис 1939-го року українців тут уже не фіксує, як не фіксують їх і всі наступні російські переписи. Тихо і непомітно відбувається «культурний геноцид», в наслідок якого українська спільнота назавжди втрачає великий і самобутній край — край українського життя на його східній межі.

Дуже шанована в Росії наприкінці ХІХ століття Енциклопедія Брокгауза і Єфрона, вказуючи етнічні межі «українсько-галицького наріччя», пише про «юго-западную часть Области Войска Донского»[4], тобто сучасну Таганріжщину.

Набагато реальніші цифри надає Перший загальноросійський перепис населення 1897-го року. Згідно з зібраними під час цього перепису даними, українська мова виявилася рідною для 719 655 чоловік Донського краю. Жоден інший народ Області війська Донського, крім росіян, які виявилися тут панівною нацією, навіть близько не стоїть за своєю чисельністю з українцями. Українців на землі донських козаків виявилося більше чверті (28,1%), а в багатьох районах Області вони переважали за чисельністю навіть росіян. Так етнічно українським за всіма параметрами виявився Таганрізький округ, який був переданий зі складу Катеринославської губернії до Області війська Донського лише за 10 років до перепису (у 1887-му році). Всього на Таганріжщині виявилося 254 819 українців, що складало 61,7% (росіян — 31,7%). Серед сільського населення округу частка українців виявилася ще більшою — 69,2%.

В інших 8 округах Донщини українці більшості не складали, але створювалися ці округи зовсім не зважуючи на етнічні кордони, тож під різним кутом зору і тут виявлялися значні українські території. Так загалом по Ростовській окрузі (з містом Ростовом-на-Дону), українці складали 33,6%, але тут статистику українцям псувало це велике інтернаціональне місто — у сільських районах округу українців було 52,3% (116 085 чоловік, а росіян лише 86 150). Багато виявилося українців і в Донецькій окрузі (на Східному Донбасі, центр округу станиця Кам'янська, сучасне місто Кам'янськ-Шахтинський Ростовської області) — 38,9% загалом, і 39,8% в сільських районах. Тут слід зауважити, що населення Донбасу вже тоді було значною мірою пролетаризоване, а перепис 1897-го року відбувався за мовним принципом — через те багато зросійщених вже за мовою місцевих українців було записано там росіянами.

Переважали українці над росіянами і в селах Сальського округу, але тут більшість була за калмиками, які також вважалися донськими козаками (зараз ці райони входять до складу Калмицької республіки Російської Федерації). Загалом по округу було 36,8% калмиків, 32,1% росіян і 29,3% українців, а в сільських районах українці складали 31% (21 897 українців на 19 709 росіян і 27 913 калмиків).

Донські козаки як окрема національність в цьому перепису не вказувалися. За мовною ознакою вони відносилися переписувачами або до росіян, або до калмиків. Вказувалися козаки лише як громадський стан, і перепис 1897-го року показав, що в останні десятиліття існування Російської імперії, донські козаки не мали вже чисельної більшості навіть на своїй батьківщині, в Області війська Донського. Козаки, що значну частину свого віку знаходилися на військовій службі в російського царату, все більше поступалися в чисельності селянам, що за козацької відсутності на рідних землях, поступово прибирали до рук економічну структуру краю, його плодючі ґрунти. Та сама Енциклопедія Брокгауза і Єфрона вказувала, що вже 1891-го року все населення Області війська Донського складало 2 078 878 чоловік, з них козаки лише 966 869 осіб, з яких 29 551 чоловік були калмиками[5]. Підтвердив цю статистику і перепис 1897-го року — згідно з ним в Донській області кількість селян складала 1 222 621 чоловік, а козаків було лише 1 026263 особи, тобто частка козаків в Області війська Донського наприкінці ХІХ століття не перебільшувала в ніякому разі 40-45%.

Наступний перепис в Росії відбувся через тридцять років після першого, і в ці роки впала Російська імперія, минула Світова війна, невдачею закінчилася боротьба українців за свою незалежність. За два роки до перепису Україна позбулася Таганріжщини та Східного Донбасу, які «дружня» Росія відтяла від неї. Та перепис 1926-го року знов посвідчив, що Донщина то є українська етнічна земля. Більша частина колишньої Області війська Донського стала в ті часи Північно-Кавказьким краєм, з центром у Ростові-на-Дону. Найбільш українською, як і раніш, залишалася Таганрізька округа цього краю, навіть відсоткова кількість українців тут зросла, адже на відміну від минулого перепису, у 1926-му році національність громадян визначалася не за побутовою мовою, яку люди вживали у звичайному спілкуванні, а згідно з внутрішньою свідомістю людей, серед яких траплялися й такі, що, забувши мову своїх предків, не забули свого українського коріння. Правда у чисельному значенні українців на Таганріжщині виявилося менше, ніж 1897-го року (191 771 чоловік), але це було пов'язане із тим, що північні та західні райони округу все-таки залишилися у складі УСРР, та навіть на тих землях, що відійшли до Росії, українців було значно більше ніж росіян (71,7% українців проти 21,9% росіян). І хоча у самому місті Таганрозі росіяни переважали (55,2% проти 34,6%), зате у навколишніх селах перевага українців була просто вражаюча — тут вони складали 90% (161 868 українців проти 11046 росіян). За яким правом Росія забрала 1924-го року ці землі собі — досі не зрозуміло. Здається, що просто за правом сили.

Переважали українці цілком і в Донецькому окрузі, з центром у Міллерові. Тут жило 206 520 українців і 159 063 росіянина (55,1% і 42,5%). В Сальській окрузі хоча загалом українці складали 43,9%, та за чисельністю переважали в Заверитинському, Зимовниківському, Ремонтнинському та в Воронцово-Миколаївському районах. В Донському окрузі (на узбережжі Азовського моря в усті Дону) українців теж було забагато (44,2%), і села тут також були здебільшого українськими — в них мешкало 388 648 українців і 253 338 росіян. В адміністративному центрі округу і всього краю, Ростові-на-Дону, українці складали 19,2% (59 215 осіб), тут їх було більше, ніж наприклад в українському Луганську (31 127 чоловік).

Загалом, порівнюючи переписи 1897-го і 1926-го років, ми побачимо, що людей, які визнавали себе українцями, було на Донщині набагато більше, ніж тих, що просто розмовляли українською. Якщо 1897-го року тут виявилося 719 655 осіб, для яких українська мова була рідною, то 1926-го року на цих землях назвали себе українцями більше мільйона чоловік — 1 174 459. І це тільки на території Донщини, що увійшла до складу Північно-Кавказького краю! А деякі райони Області війська Донського після 1897-го року відійшли не тільки до України, але й до інших регіонів Росії — Сталінградської губернії (сучасна Волгоградська область, тут українці складали 10%, 140 853 особи) і Калмицької автономної області (10,3%, 14 606 чоловік). Правда, не слід забувати, що до складу Сталінградської губернії входили і землі українського Жовтого Клину, а до складу Калмикії — Малинового Клину, а не тільки Донщини. Та все ж, українські етнічні поселення Донщини простягалися так далеко на схід, аж до калмицьких степів. Так і зараз, на самому кордоні Ростовської області з Калмикією знаходиться село Ремонтне. Засноване воно наприкінці ХVІІІ століття запорізькими козаками, що втекли сюди від кріпацтва по руйнації Січі Катериною Другою. Назва села походить від того, що тут запоріжці «ремонтували коней», тобто вигодовували їх на степах для донського козацького війська, та змінювали за гроші на калічених під час військової служби. За переписом 1926-го року в Ремонтнинському районі українці становили 86,8% населення.

Але це був останній перепис, згідно з яким в Росії можна було відзначити суцільно українські етнічні райони. З наступного перепису 1939-го року та всіх подальших, українці Росії раптом кудись зникли, а на тих землях, де вони 13 років тому мешкали, тепер жили самі росіяни. Як на диво, перепис 1939-го року зафіксував десятикратне зменшення кількості українців на Передкавказзі (Донщині, Кубані, Малиновім Клині) — з 3 млн аж до 300 тис. У Ростовській області чисельність українців склала 110 660 осіб (3,8% населення). Правда далі, в радянські роки, кількість українців Донщини трохи зростала, адже комуністичній владі треба було показати світові, як з кожним роком кращає радянське життя, та все ж ті цифри залишалися мізерними у порівнянні з 1926-м роком, коли українців тут було більше мільйона, і майже кожний четвертий мешканець Донщини був українець. Так 1959-го року українців Донщини 137 578 чоловік, 1970-го −149 028 осіб, а 1979-го 156 763 (навіть трохи більше, ніж на Кубані, але загальна частка все та ж — 3,8%).

Останній радянський перепис 1989-го року зафіксував і останній сплеск збільшення української людності Донського краю. 178 803 особи, або 4,2%. Але як це відрізнялося від того мільйона, що тут був лише 60 років до того, або хоча б тих 28,1% 1897-го року! З постанням незалежної Росії знов почало меншати українство на Дону. 2002-го року 118 486 чоловік українців, та ще й 3 «русини» на додаток (а в Ростові-на-Дону 30 чоловік назвали себе «скіфами»). Але таке «обміління» українців Росії спостерігалося тоді по всій країні, то ж і з такою жалюгідною кількістю українці Ростовської області посіли почесне п'яте місце серед суб'єктів Російської Федерації, пропустивши вперед лише представників Москви, Тюменської області, Підмосков'я та Краснодарського краю. Далася в ознаки і шалена антиукраїнська пропаганда епохи Путіна — 2010-го року українців на Донщині вже 77 802 чоловіки (1,9%), такої мізерії місцеве українство не знало з кінця ХVІІІ століття! (Щоправда більше стало в Ростовській області русинів — цілих 15 осіб).

Українські адміністративні утворення на теренах російської Донщини[ред.ред. код]

Ростовський повіт як ексклав Катеринославської губернії.

В добу Київської Русі

У складі Запорізької Січі

У складі Катеринославської губернії

В Українській Державі

В складі Української СРР

Під час нацистської окупації

Прапор Донщини[ред.ред. код]

Прапор Донщини.

Прапор Донщини був створений у травні 1918-го року як державний прапор Донської республіки. Його кольори нагадували українські — під жовто-синім полотнищем знаходилася червона смуга. Цей триколор визначав три головні національності Донської держави (червона стрічка — українці, синя — козаки, жовта — калмики). І якщо в першому варіанті офіційних пояснень червона смуга символізувала собою російських селян, що жили на Дону, згодом, із зростанням антиросійських настроїв в донського керівництва (через те, що російські селяни активно підтримували більшовиків в боротьбі з козаками), символіка нижньої смуги прапора стала мінятися — спочатку вона стала символом усіх «іногородніх»: українців, вірмен та росіян, а згодом лише українців, а саме запоріжців, які разом з донцями та калмиками складали колись кістяк донського козачого війська[7].

Відомі українці, пов'язані з Донщиною[ред.ред. код]

Народилися на Донщині

Пов'язані з Донщиною життям та працею

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Назва походить від ріки Сіверський Донець — притоки Дону. («Українська Донщина та далі на схід», Тиждень.ua)
  2. Жетоны Луганского станкостроительного завода серии «Гетьман» (рос.)
  3. «Історичними шляхами Донбасу наприкінці ХVІІІ — в першій половині ХІХ ст.», методичне забезпечення уроків. Литвиненко Світлана Борисівна, м. Шахтарськ, 2009 р.
  4. Энциклопедический Словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона. Т 18А, ст. Малорусское наречие. СПб, 1896.(рос.)
  5. Энциклопедический Словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона. Т 11, ст. Донского Войска Область. СПб, 1893.(рос.)
  6. «Щодо вимог Наркома Сталіна, щоби Народний Секретаріат України залишив Таганрог, ми лишень підкреслимо, що Таганрог є частиною території Української Народної Республіки і тільки населення цієї території може вирішити, до якої саме Радянської Федерації воно бажає належати: до Російської чи до Української». Заява Надзвичайного повноважного посольства Української Радянської Соціалістичної Федеративної Республіки Раді Народних Комісарів та Всеросійському Центральному Виконавчому Комітету 6 квітня 1918 р. // ЦДАВО України, фонд 1, опис 1, справа 7в, частина 1, арк.57 — копія
  7. Ігор Роздобудько. Міждержавні відносини між Україною та Доном у 1918–1919 рр.  // Донщина та далі на Схід.
  8. Лемерсье-Келькеже Ш. Литовский кондотьер XVI в. — князь Дмитрий Вишневецкий и образование Запорожской Сечи по данным оттоманских архивов // Франко-русские экономические связи: Сборник / ред. кол.: Ф. Бродель и др. — М.; Париж: Наука, 1970. — С. 52-56. (рос.)
  9. Ігор Роздобудько. Григорій Сковорода у Таганрозі. // Донщина та далі на Схід.

Криниця[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.