Дорошенко Костянтин Володимирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дорошенко Костянтин Володимирович
Костянтин Дорошенко
Ukrainian art hostorian Kostyantyn Doroshenko-2022.jpg
Народився 29 жовтня 1972(1972-10-29) (49 років)
Київ, Українська РСР
Громадянство СРСР СРСРУкраїна Україна
Діяльність критик, публіцист, куратор, медіаменеджер, автор книг про сучасне мистецтво
Alma mater Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Знання мов російська[1] і українська[1]

Костянтин Володимирович Дорошенко (29 жовтня 1972, Київ, УРСР) — український арткритик, публіцист, колумніст, куратор сучасного мистецтва, медіаменеджер, радіоведучий. Відомий за культурною та соціальною журналістикою, опублікованою у виданнях України, Австралії, Азербайджану, Італії та ін.; як радіоведучий Радіо Вісті, колумніст «Суспільне: Культура», організатор резонансних мистецьких проєктів, запрошений куратор Дослідницької платформи ПінчукАртЦентру (з 2019), автор книг «Кінець епохи пізнього заліза», «Арія Марії» та ін.[2] Один з найбільш впливових українських арткураторів і арткритиків України за версією журналів Art Ukraine.[3] та Фокус[4].Член Всесвітньої Ліги «Розум поза наркотиком» (Бішкек, Киргизстан) [5].1 квітня 2017 року К. Дорошенка призначено Надзвичайним і Повноважним послом республіки Ужупіс серед арткритиків світу.[6]

Життєпис і робота в медіа[ред. | ред. код]

Народився 29 жовтня 1972 у Києві в сім’ї службовців, батько Дорошенко Володимир Кузьмович (1936-2010) - ветеран праці, мати Світлана Іванівна (1940-2000). Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка (1989-1994), історичний факультет. Працюючи над дипломною роботою, відвідував приватні лекції українського історика мистецтва Платона Білецького. Перше місце роботи — Музей історії міста Києва (1994-1995), виконуючий обовязки завідувача відділу «Історія української діаспори».[7]

З 1995 по 1998 роки працює у першому українському виданні про стиль життя LOOKS International. Редактор відділів "Суспільство" і "Люди". 1998 — редактор відділу "Клуб" в журналі "Парад". У 2000-2001 працює в команді, що виводила на український ринок газету "Коммерсантъ Украина", редактор відділу "Суспільство" і додатку Weekend. У 2001 році на запрошення власника холдингу KP Media Джеда Сандена в якості головного редактора запускає київський журнал "Афіша". Проєкт проіснував на ринку дев'ять років. Редакторську діяльність продовжує в журналі ПолітікHALL у 2002 році. Заступник головного редактора.

У 2005, коли газета "Коммерсантъ" знову з'явилася в Україні, Дорошенко стає керівником відділу PR і корпоративної реклами видання.

З 2005 — член Всесвітньої ліги «Розум поза наркотиком» (Бішкек, Киргизстан), заснованої наркологом Женішбеком Назаралієвим. В цій якості був членом журі Транснаціонального антинаркотичного конкурсу «Майя» (2010). [8]

У 2006 році переходить в журнал "Профіль Україна" на посаду першого заступника редактора. З кінця 2006 до 2009 року працює у групі проєктів "Телекритика". Директор з розвитку проєкту.[7]

З 2014 по 2017 роки є провідним ведучим української радіостанції Радіо Вісти — веде ряд ефірів, серед яких авторська програма "Культ Дорошенка", ефіри "Елементарно" з Дмитром Симоновим, "Війна світів" з Тетяною Гончаровою, "Поза контекстом" з Олексієм Зараховичем, "Циніки" з Дмитром Терешковим.[9]

1 квітня 2017 року К. Дорошенка призначено Надзвичайним і Повноважним послом серед арткритиків світу «республіки» Ужупіс, гумористично-богемному районі литовської столиці Вільнюса.[10];[11]

У травні 2019 року спільно з Андрієм Боборикіним запустив подкаст "Культура всього".

З 2019 року — колумніст «Суспільне: Культура», співробітник «Суспільне: Новини», працює запрошеним куратоом Дослідницької платформи ПінчукАртЦентру.

Автор публікацій про мистецтво і культуру в громадських і спеціалізованих виданнях України та за кордоном: «Вільна думка» (Австралія); «Птюч», «Артгід» (Росія), «Українська правда», «Факти та коментарі», «Фінансова Україна», «Публічні люди»; «Капітал», «Дзеркало тижня», «День», «Лівий берег» та ін.

Нагороди[ред. | ред. код]

  • Лауреат премії імені азербайджанського поета Мікаїла Мушфіґа 2015 року.[12] - за зближення української культури з культурою Азербайджану і тюркомовними культурами.

Погляди і громадянська позиція[ред. | ред. код]

З численних виступів, публікацій та інтерв'ю складається цілісний портрет арткритика, який понад усе цінує безпосередність, щиро «радіє новим можливостям для натхнення і новим відкриттям про те, як влаштований навколишній світ». Ясний і неупереджений погляд особливо важливий під час постійного відстеження та аналітики мистецтва. Його сучасна інформаційна насиченість призводить до того, що іноді критик «беземоційно бачить якісь речі, які можна вважати шедевром» і в той же час не втрачає захоплення досліджувати нові горизонти. Така всеосяжна любов до мистецтва, напевно, почалася з дитинства, з того щирого й мимовільного жесту, який Костянтин побачив у сім’ї: «Я народився не в мистецькій родині. Батьки працювали в радянських трестах із кумедними абревіатурами в назвах. Та, коли пішли купувати обручки, побачили в мистецькому салоні картину мариніста Миколи Хана й купили її замість них» [14] Своїй необмеженості у поглядах і діях митець також знаходить точку відліку: «У мене ніколи немає мети. Я взагалі не розумію таку ідею, як досягнення мети. У мене в дитинстві не було мрії, у мене було гарне дитинство.» [15] Безкорисливе захоплення прекрасним керує митцем по життю, за його визначенням «Мистецтво – це найбільш гуманістична за природою діяльність, оскільки тільки людина з усіх істот, що живуть на планеті, виробляє мистецтво, відчуває порив створювати щось абсолютно неутилітарне. Скільки існуватиме людство, стільки розвиватиметься, змінюватиметься, відтворюватиметься мистецтво.» [16]

Він обрав собі вчителем великого мистецтвознавця Платона Білецького, спрагло всмоктавши його мудрі лекції, засвоївши свідчення тоталітарного часу й уроки свободи. Нагорода, якою було відмічена діяльність Дорошенка на «Радіо вісті», не випадково була пов’язана з іменем поета, письменника, інтелектуала Мікаїла Мушфіга, представника азербайджанського «Розстріляного Відродження», жертви сталінських репресій 1939 року. Історичну естафету вільнодумства й креативності підхоплено арткритиком у своїй багатогранній діяльності куратора й публіциста. У своїх мультидисциплінарних проєктах, де задіяні не тільки художники, а й літератори, музиканти та багато інших, він артикулює важливі й актуальні меседжі. Прагне морального очищення у «Пурифікації», скасування цензури у «Апокаліпсисі й Відродженні», оздоровлення суспільства через мистецтво у феєричних трансфомаціях проєктів «Інсектоїди та рептилоїди», «Фатальні стратегії» [17]. Низка проєктів куратора Дорошенка спрямована проти ксенофобії, що так заважає розвивати демократичне суспільство. Магістральна думка проєкту «Роми - це ми»: - без усвідомлення важливості Іншого неможлива самоідентифікація українців. Фотографії О. Зінченка з реалій циганського табору наближують розуміння між добрими сусідами. «Шість століть роми є безперечною складовою етносоціального організму України. Сьогодні час сказати: “Роми – це ми”. Прикраса нашої країни, як і кожний нарід, що у взаємодії створює її європейську симфонію”, - йдеться в кураторському тексті. [18].

Кримскотатарській культурі та її історичним переплетенням з Україною присвячений проєкт «Чингізиди України»[19]. Спірне питання можливої меншовартості, яке іноді поширюється серед населення України, знайшло неординарне вирішення у Міжнародному проєкті «АУТ» кураторської груп «Клініка Дорошенка Грищенко», який через оптику сучасного мистецтва розглядає симптом аутизму у глобальному соціально-культурному контексті. «АУТ» демонстрував, що мозок і психіка можуть функціонувати по-різному, а не лише так, як звикла більшість.[20]

Міжнародний проєкт куратора Костянтина Дорошенко «Час, що не втрачено» симпозіуму сучасного мистецтва ВIRUCHIY 021 обєднав митців навколо важливої ідеї. «Україна перебуває в пошуку власної історії...Замість підганяти власну історію під певні ідеї чи стандарти, маємо поставитись до неї, як до історії хвороби, де кожна деталь має значення й мусить бути врахована. Інакше не матимемо правдивого діагнозу стану суспільства. З цієї позиції митцям пропонується осягнути персональну історію та історію країни, як насичений час, який, при всьому розмаїтті подій, від трагічних до переможних, не втрачений.».[21].

К. Дорошенко неодноразово підкреслював, що українськае мистецтво має свої особливості і дуже відрізняється від російського, яке «обросло цинізмом». Так, у діалозі з Маратом Гельманом він висловив цікаві думки з приводу виставки Іллі Чичкана «Новий «Психодарвінізм». Український митець взяв за образну основу відомі картини Третяковської галереї, гротескно зобразивши головних персонажів у вигляді мавп, одягнених у впізнавані шати «Царівни-Лебідь», «Дівчини з персиками», «Бояришні» та інших. Аналізуючи блюзнірський жест художника, Дорошенко зауважив: «Імперське тоталітарне суспільство зводить мистецтво на п'єдестал, як щось, що височіє над життям, спрямовує його, демонструє зразки для наслідування та захоплення… «Психодарвінізм» - пропозиція відмовитися від елітизму, від вибудовування ієрархій та поклоніння їм, від спроб за статусами та їх знаками заперечувати людську рівність.» [22].

В інтерв’ю «Голосу Америки» К.Дорошенко піднімає важливі питання: «Сьогодні ми бачимо, що українська культура говорить зі світом сучасною мовою, а не просто пропонує вишиванки та вареники, за шаблоном, який був створений для неї ще за сталінських часів... Чому росіяни відмовилися від демократії? Чому ідея свободи для них не має жодного значення, на відміну від українців?.. Росіяни за котлету, за корито продали свою волю.»[23]

З початком Російсько-української війни 2022 року гостре слово публіциста спрямоване на розвіяння фейкових теорій та засудження сучасного неонацизму: «Русскій мір»– не лише єресь. Він є неонацистською ідеологією: має конкретного тоталітарного вождя, вміщує в себе та використовує у своїй риториці та політиці шовіністичні, фашистські, расистські, ксенофобські ідеї, заклики, образи й цілі. Його мета – та сама, що у націонал-соціалістичного вчення Гітлера: насильницьке розширення імперського простору під приводом особливого цивілізаційного права та шляху… Ця ідеологія має бути засуджена світовим співтовариством і юридично заборонена як неонацистська, тоталітарна та екстремістська.»[24]

Публіцист з піднесенням підтримує креативні прояви під час руйнівних проявів війни, розповівши про проєкт українських митців із створення стінописів у Чернівцях, обєднаних ідеєю квітучого саду. Надихаючими для них були слова Мустафи Церіча: «Квіти ростуть завдяки дощу, а не грому. Ми тут у тиші, бо мовчання — це мова Бога, а все інше – просто поганий переклад».[25].

Основні кураторські проєкти[ред. | ред. код]

У 1992 виступив ініціатором виставки до 70-річчя Платона Білецького, Музей історії міста Києва.

1996 — «Рік останній — рік перший», куратор персональної виставки фотографа Валерія Милосердова, Київ. Чорно-білі фотографії, представлені Валерієм Мілосердовим на персональній виставці позбавлені кольору та «строку давності». Вони відбивають події путчу 1991 року. [26].

2001 — «Розіп’ятий Будда», Київ у Музеї історії міста Києва. Перша музейна персональна виставка Олександра Ройдбурда, співкуратор — Наталія Смирнова. Вперше в Києві contemporary art демонструється на території державного музею. Виставка проходила під патронатом посольства США, оскільки Ройтбурд тоді проживав в Нью-Йорку.[27].

2004 — К. Дорошенко — співзасновник кураторської групи "Хазарія" спільно з Євгеном Мінком. За участі групи було видано перший український переклад Жана Бодріяра — "Символічний обмін і смерть" (видавництво "Кальварія"). На обкладинці книги була репродукована картина художника Олексанра Ройдбурда "Розіп'ятий Будда".[28].

2004 —"Хазарія" представила виставку «Пурифікація», що означає «очищення». Проєкт у київському Будинку художника відбувся між двома турами президентських виборів-2004, що додало його назві та образності додаткових конотацій. Учасники: Любко Дереш (текст), Kotra (звук), Майкл Мерфенко (живопис), Світлана Вольнова (фотографія).[29].[30].

2006 — Проєкт, присвячений п'ятиріччю візиту папи Іоана Павла ІІ в Україну з презентацєю книги «Папа і Україна», яка пройшла в Національній філармонії у Києві. Автор тексту — Олександр Красюк, художник - Юрій Нікітін. Проєкт благословив Верховний архієпископ УГКЦ кардинал Любомир Гузар.[31].

2007 — «Гілізм», Нью-Йорк, Український інститут. Персональна виставка українського художна британсько-австралійського походження Майкла Мерфенка. [32]

У 2009 році Дорошенко разом з Оксаною Грищенко створює нове артоб'єднання: "Клініка Дорошенка Грищенко". Її місією проголошують оздоровлення суспільства через мистецтво. 2009 — «Інсектоїди та рептилоїди — пошук гармонії», Пекін, готель "Дружба". Проєкт створювався Дорошенком і Майклом Мерфенком у ході XXIV Всесвітнього конгресу філософії права і соціальної філософії в Пекіні, як рефлексія на дискусії, які там тривали. Протягом п'яти днів художник малював твори китайською тушшю на рисовому папері, а куратор писав есе-коментар до конгресу. Проєкт був представлений в останній день роботи форуму. У 2010 році проєкт було презентовано в Маямі, США, у рамках ярмарку Red Dot Miami Art Fair. Оскільки автором метафори "Інсектоїди та рептилоїди" є геолог з Киргизстану Ільяс Садибакасов, кульмінацією проєкту стало експонування проєкту на батьківщині вченого, у Бішкеку. Виставка у Національному художньому музеї ім. Г. Айтієва у 2011 році була доповнена фотопроєктом Світлани Вольнової "Азіз" і об'єктами Майкла Мерфенка.[33], [34]

2009 — «Чингізиди України», Київ, галерея "Дукат". Виставка портретів кримскотатрскіх ханів, відтворених художником й іконописцем Юрієм Нікітіним у співпраці з істориком Олексою Гайворонським.[35].[19].

2010 — «Внутрішнє світло», Київ, Національний художній музей України. Спільна виставка тайванського художника Лі Санданя і Майкла Мерфенка. Співкуратор — Оксана Баршинова. Роком раніше Лі Санданя в рамках 53-й Венеційській бієнале представив куратор, теоретик і історик мистецтва Акілле Боніто Оліва.[36].

2011 — «Фатальні стратегії», Київ, 7-й павільйон ВДНГ. Проєкт українського дизайнера і художника Ольги Громової, присвячений одноіменному творуЖана Бодріяра, вихід українського перекладу якого став однією зі складових мультимедійної акції. Автор сценографії — Георгій Сенченко, один із засновників українського contemporary art. Створена Ольгою Громовою для проєкту колекцію одягу в стилі архітектурної біоніки в фіналі дефіле була спалена на очах у публіки — 280-ти київських і зарубіжних VIP. «Фатальні стратегії» отримали гран-прі Міжнародної премії Ukrainian Event Award і перші місця в номінаціях "Кращий культурний захід" і "Краща творча концепція заходу", про що повідомив журнал «Антиквар»[37].[17].

2012 — «Апокаліпсис і Відродження у Шоколадному будинку», філії Київської картинної галереї. Виставка в рамках Першої київської бієнале ARSENALE. Автор ідеї - Олег Кулик, співкуратор - Анастасія Шавлохова, організатор - Mironova Gallery. На виставці 43 художника з України та з Росії представили метафору сучасності, образ протестувальника, розгубленого світу в стані секундного спокою. Серед учасників проєкту Андрій Монастирський, Арсен Савадов, Анатолій Осмоловський, Дмитро Гутов, Ілля Трушевський, Жанна Кадирова, Ольга Громова, Валерій Чтак, Андрій Кузькін, Оксана Мась та інші. Пропрацювавши усього 15 днів, виставка піддалася цензурі: частина робіт була пошкоджена, частина демонтована з ініціативи дирекції Шоколадного будинку. У відповідь куратори вирішили закрити виставку.[38][39].

2013 — "Прошиваючи досвід", Київ, КНУ ім. Тараса Шевченка. Проєкт художника Володимира Кузнєцова.[40]

2014 — «Четверте парадне», Національний музей Тараса Шевченка, виставка дніпропетровського художника Микити Шаленого. Проєкт присвячений дослідженню спіральності історії. Дорошенко звертається до теорії про довге середньовіччя Жака Ле Гоффа. Але якщо французький історик-медієвіст стверджував, що цей історичний період тривав до XIX століття, то "Четверте парадне" демонструє тривалість "темного часу" до сих пір.[41].

2017 — «Страх», художник Роман Михайлов, у Муніціпальній галереї «Лавра». Директорка галереї Тетяна Миронова зазначила: "Роботи Романа завжди гостросоціальні, вони змушують глядача відчути широку гаму суперечливих емоцій, але тільки не байдужість.»[42].

2018 — «Ужупіс: відповідальність за свободу», Київ. Проєкт присвячений 100-річчю відновлення Литовської державності та поєднує роботи художників різних жанрів та поколінь з Литви та України.[43].

2018 — «Роми - це ми», кураторський проект Костянтина Дорошенка та Катерини Липи у Музеї історії Києва, художник - Олексій Зінченко [18].

2019— «Human Condition» — Київ, галерея Set, виставка швецарської художниці Маріанни Холленштайн, за основу якої взято книгу Ханни Арендт та її думку: «Все, що людина знає чи відчуває, може мати сенс тільки тією мірою, якою може бути висловлене в мові», з фрагментами листів письменниці до Мартіна Хайдеггера та спогадами Голокосту.[44].

2019 — куратор 14-го сезону Міжнародного симпозіуму сучасного мистецтва «Бірючий 019», Exodus. Biruchiy 019. Montenegro Чорногорія.[45].

2020 — проєкт «FINCH + CASTA EYEWEAR» — це перша в Україні модна колекція з елементами доповненої реальності та використанням технології 3D-друку. Дизайнери створили шоу у партнерстві FINCH з брендом CASTA EYEWEAR, художницею Юлією Бєляєвою, японським каліграфом Такахіко Ісії [46].

2021 -куратор 15-го сезону Міжнародного симпозіуму сучасного мистецтва «Бірючий 021 - ВIRUCHIY 021 або «Час, що не втрачено», що об’єднав 20 митців з різних куточків України, Республіки Білорусь та Іспанії, Приморськ,[21];[47].

Книги[ред. | ред. код]

  • Костянтин Дорошенко. Кінець епохи пізнього заліза (передмова Любка Дереша, мова рос.). К.: Laurus. 2015. ISBN 978-966-2449-70-9 До книги увійшли тексти, які публікувалися автором протягом двадцяти років його роботи в журналістиці в різних виданнях, а також безліч архівних фотографій. Рецензія Карла Дольченко.[48]; рецензія Олексія Зараховича.[49]
  • Костянтин Дорошенко. Кінець епохи пізнього заліза (видання друге, доповнене, передмова Олександра Боровського, мова рос.) К.: Laurus. 2020. ISBN 978-617-7313-45-7 [5] [Архівовано 25 квітня 2022 у Wayback Machine.] Рецензія Анни Калугер. Критика за відсутності любові і смерті.[50]
  • К. Дорошенко(с. 144-169), Т. Жмурко, Т. Кочубинська, К. Яковленко, К. Малих. Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище. Київ: PinchukArtCentre. 2018 ISBN 978-966-97696-4-0 [6] [Архівовано 30 жовтня 2021 у Wayback Machine.]
  • Костянтин Дорошенко. Арія Марії. К.: Laurus, 2021 ISBN 9786177313594 [7] [Архівовано 25 квітня 2022 у Wayback Machine.] Рецензія Ольги Михайлової. «Арія Марії»: історія у біографії та навпаки.[51]

Оцінки та коментарі[ред. | ред. код]

«Таким хоче бачити Дорошенко свого читача – незакостенілим, наділеним живою реакцією, здатним вилізати з мушлі усталеного уявлення про себе і світ…Це книга-оновлення. Попри поверхневий цинізм, вона – про віру. Про необхідність шукати до тих пір, поки внутрішня чесність не отримає повної відповідності жестам назовні, чого б вони не коштували» – Любко Дереш. [52]

«Костянтин Дорошенко – культова фігура у вітчизняному медіабізнесі. Його називають основоположником жанру світської хроніки в Україні, класиком українського піару та одним із найуспішніших вітчизняних медіаменеджерів. Костянтин вважає, що драйв журналістської професії полягає не в тому, щоб милуватися собою або займатися творчістю, а в тому, аби правдиво та якісно викладати інформацію» – «Публічні люди» [53].

«Костянтин Дорошенко — історик за своєю сутністю, а не лише освітою. Він чудово розуміє, що без знання справжньої історії не можна досягнути адекватного розуміння власної країни…» – мисткиня Уте Кільтер.[54].

«Дорошенко не дозволяє собі ажіотажу та екзальтації, це в нашій критичній справі - моветон. Розібратися - інша розмова. У нього виходить.» – мистецтвознавець Олександр Боровський. [55]

«Я тепло згадую нашого першого комерційного директора Костянтина Дорошенка: він реалізував багато нових для нас ідей» – Наталія Лигачова.[56]

«Костянтин Дорошенко — одиничний продукт, безкомпромісний і зворушливий одночасно. Такі люди є ДНК будь-якої самобутньої культури. Я вірю в українську культуру, бо в ній є Костя», — художник Олег Кулик.[50]

«Стиль – як у Костянтина Дорошенка, який сам собі медіа, неважливо, про що він говорить» — Віра Балдинюк, головна редакторка журналу «Korydor».[57].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Czech National Authority Database
  2. Книги Костянтина Дорошенко 2019-2021. Архів оригіналу за 25 квітня 2022. Процитовано 23 квітня 2022. 
  3. Аліна Сандуляк. 5 найвпливовіших арт-кураторів в українському сучасному мистецтві. 8 серпня 2013. Архів оригіналу за 25 січня 2022. Процитовано 20 квітня 2022. 
  4. [1] [Архівовано 23 квітня 2022 у Wayback Machine.] 50 самых влиятельных людей современного украинского искусства. Рейтинг Фокуса // Фокус : Журнал. — 27.02.2012
  5. Всесвітня Ліга "Розум поза наркотиком. Архів оригіналу за 16 березня 2022. Процитовано 28 квітня 2022. 
  6. Про призначення К. Дорошенка Надзвичайним і Повноважним послом «республіки» [[Ужупіс]]. 1.04.2017. Архів оригіналу за 3 травня 2022. Процитовано 3 травня 2022. 
  7. а б В «Телекритиці» призначено директора з розвитку. 5.12.2006. Архів оригіналу за 23 квітня 2022. Процитовано 23 квітня 2022. 
  8. листопада − прес-конференція антинаркотичного інтернет-конкурсу «Майя»
  9. «Радио Вісти» запускає проєкт «Циніки». Ну-ну 07.11.2014. Архів оригіналу за 21 липня 2015. Процитовано 25 квітня 2022. 
  10. Про призначення К. Дорошенка Надзвичайним і Повноважним послом республіки [[Ужупіс]]. 1.04.2017. Архів оригіналу за 3 травня 2022. Процитовано 3 травня 2022. 
  11. Ambassadors of Užupis - Konstyantyn Doroshenko»
  12. [2] Український арткритик отримав престижну літературну премію. Lb.ua. 8.06.2015
  13. Моральні авторитети професії. Вручено премію Novomedia Awards 11.11.2015. Архів оригіналу за 18 квітня 2021. Процитовано 21 квітня 2022. 
  14. Валерія Радзієвська. Костянтин Дорошенко, арткритик: Почуватися хазяїном на своїй землі – це розуміти, що можеш впоратися з викликами, дати собі раду. Wordpress 21.03.2020
  15. Влащенко: Сегодня у нас в гостях Константин Дорошенко: Я боюся, що зараз Україна проходить перескладання іспиту. Інтерв'ю у програмі "Люди. Hard Talk" на каналі "112 Україна". Detector.media. 22.03.2016. Архів оригіналу за 17 лютого 2022. Процитовано 30 квітня 2022. 
  16. doroshenko/ Анастасія Горбунова. Інтерв'ю: Костянтин Дорошенко ÂUGHT Magazine 07.10.2021
  17. а б 03.11. 2017 Ольга Громова. Фатальні стратегії. Архів оригіналу за 26 квітня 2022. Процитовано 26 квітня 2022. 
  18. а б Дарія Бадьйор. Виставка «Роми - це ми»: привід для розмови 27.08.2018
  19. а б Гришина. Кримська спадщина. Відомості. 29.07.2009. Архів оригіналу за 16 лютого 2020. Процитовано 15 червня 2022. 
  20. Ірина Тофан та Дар’я Шевцова. Від реакції до думки: Частина 2: Недооцінені проєкти. Your Art. 10.04.2020. Архів оригіналу за 29 листопада 2021. Процитовано 2 травня 2022. 
  21. а б ВIRUCHIY 021 або «Час, що не втрачено» 30.08. 2021. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 26 квітня 2022. 
  22. Розмова Марата Гельмана з арткритиком. Новий «Психодарвінізм» Іллі Чічкана. Zima magazine 17.02.2021 [Архівовано 6 травня 2021 у Wayback Machine.](рос.)
  23. Ксенія Туркова. «Росіяни за котлету продали свою свободу» — арт-критик Дорошенко. Голос Америки.29.03.2022. Архів оригіналу за 12 травня 2022. Процитовано 2 травня 2022. 
  24. "Русский мір" – єресь чи неонацизм? Розбирається Костянтин Дорошенко Suspilne.media 31.03.2022. Архів оригіналу за 5 квітня 2022. Процитовано 30 квітня 2022. 
  25. Костянтин Дорошенко. Квіти, розквітлі в час грому. Художники створили [[стінопис]]и у Чернівцях на знак вдячності за прихисток переселенців. Суспільне:Культура. 26.04.2022. Архів оригіналу за 29 травня 2022. Процитовано 29 травня 2022. 
  26. Олена Олійник. «Рік останній – рік перший» 18.03.1996. Архів оригіналу за 28 квітня 2022. Процитовано 28 квітня 2022. 
  27. [3] [Архівовано 25 квітня 2022 у Wayback Machine.] Наталія Смирнова. Психоделічне вторгнення Олександра Ройтбурда у тавтологічний галюціноз київського музейного життя. Дзеркало тижня, 26 жовтня, 2001
  28. М.Бобровська, О.Ільницький. Фiлософiя «другої свiжостi». [[Україна молода]]. 10.07.2004. Архів оригіналу за 15 лютого 2019. Процитовано 28 квітня 2022. 
  29. Наталя Суртанова. Колір, шум, слово. День.03.11.2004. Архів оригіналу за 25 квітня 2022. Процитовано 25 квітня 2022. 
  30. Олександр Красюк. Пурифікація— дорога до анонімізації. Дзеркало тижня. 10.12.2004. Архів оригіналу за 25 квітня 2022. Процитовано 25 квітня 2022. 
  31. Валерія Радзієвська. Костянтин Дорошенко, арткритик: Почуватися хазяїном на своїй землі – це розуміти, що можеш впоратися з викликами, дати собі раду. Wordpress 21.03.2020
  32. Євген Мінко. Культурний номадизм Майкла Мерфенко. [[День]], 16 травня, 2007. Архів оригіналу за 25 квітня 2022. Процитовано 25 квітня 2022. 
  33. Олексій Кресін. Сніг у Пекіні. Дзеркало тижня. 02.10.2009. Архів оригіналу за 25 квітня 2022. Процитовано 25 квітня 2022. 
  34. Зірки на виставці "Інсектоїди та рептилоїди" у Бішкеку. 2009. Архів оригіналу за 11 жовтня 2016. Процитовано 26 квітня 2022. 
  35. Уте Кільтер. Українські Чингізіди. День. 14.07.2009. Архів оригіналу за 25 квітня 2022. Процитовано 25 квітня 2022. 
  36. Ірина Навольньова. Виставка Лі Санданя у Національному художньому музеї. Фокус. 01.07. 2010
  37. «Фатальні стратегії» отримав гран-прі.«[[Антиквар (журнал)|Антиквар]]».30.04.2012. Архів оригіналу за 16 квітня 2021. Процитовано 28 квітня 2022. 
  38. Києві закрили ще одну виставку сучасного мистецтва. Lb.ua,8 червня 2012
  39. Apocalypse, not likely: Oleg Kulik’s Parallel Project to Kyiv’s Arsenale Shut Down for “Pornography” . Art-leaks. 11.06. 2012. Архів оригіналу за 19 квітня 2021. Процитовано 26 квітня 2022. 
  40. Тетяна Лісун. Світле майбутнє залишилося у минулому. Lb.ua .20.12.2013. Архів оригіналу за 26 квітня 2022. Процитовано 26 квітня 2022. 
  41. Галина Браіловська. Виставка Микити Шаленного "Четверте парадне" в Національному музеї Тараса Шевченка. In-Art. 14.10.2014
  42. СТРАХ. Новий проект Романа Михайлова про страхи та людину. Фокус. 03.11. 2017. Архів оригіналу за 25 квітня 2022. Процитовано 25 квітня 2022. 
  43. Kyiv Art Week. Відкриття проєкту «Ужупіс: відповідальність за свободу». Chernozem 11.05.2018. Архів оригіналу за 5 серпня 2020. Процитовано 25 квітня 2022. 
  44. Леся Кульчинська. Деякі сигнали нічого не повідомляють, крім наявності свого джерела. Маріанна Холленштайн, «Стан людини». Korydor . 19.06.2019. Архів оригіналу за 2 травня 2022. Процитовано 2 травня 2022. 
  45. Otvorena međunarodna izložba EXODUS. BIRUCHIY 019. MONTENEGRO. Analitika 17.08. 2019. Архів оригіналу за 31 травня 2022. Процитовано 26 квітня 2022. 
  46. FINCH + CASTA EYEWEAR: першийй показ у виртуальній і доповненій реальностях. 29.01.2020
  47. Юлія Манукян.Три дні Бирючого/Приморська. Korydor. 23.12.2021. Архів оригіналу за 14 травня 2022. Процитовано 26 квітня 2022. 
  48. Карл Дольченко. 10 найяскравіших українських видань 2015-го. 1576. 28.05. 2015
  49. Олексій Зарахович. Книга змін. Lb.ua. 3.12. 2015. Архів оригіналу за 26 квітня 2022. Процитовано 26 квітня 2022. 
  50. а б Анна Калугер. Критика за відсутності любові і смерті. Suspilne. media. 17.06.2021. Архів оригіналу за 26 квітня 2022. Процитовано 26 квітня 2022. 
  51. Ольга Михайлова . «Арія Марії»: історія у біографії та навпаки. Kyivdaily .10.12. 2021. Архів оригіналу за 14 червня 2022. Процитовано 26 квітня 2022. 
  52. [[Любко Дереш]]. «Усікновення голови і голоси предтеч: Everything's illuminated». «Кінець епохи пізнього заліза». Киев: ArtUkraine. 27.01.2015. Архів оригіналу за 19 лютого 2020. Процитовано 25 квітня 2022. 
  53. Поліна Толмачова. Константин Дорошенко: Справжні медіа – це бізнес, все решта – пропаганда. detector.media.17.09.2007. Архів оригіналу за 25 квітня 2022. Процитовано 25 квітня 2022. 
  54. Уте Кільтер. Українські Чингізіди. День.14.07.2009. Архів оригіналу за 25 квітня 2022. Процитовано 25 квітня 2022. 
  55. [4] [Архівовано 10 березня 2022 у Wayback Machine.] Дмитро Волчек. Костянтин Дорошенко: "Україна не обросла російським цинізмом". Радіо Свобода. 28.10. 2020
  56. [[Лигачова-Чернолуцька Наталія Львівна|Наталія Лигачова]]. Нам виповнилося двадцять років. Слово подяки 27.09. 2021. Архів оригіналу за 25 квітня 2022. Процитовано 25 квітня 2022. 
  57. Ти не бачиш арт-критики? Korydor. 1.06. 2016. Архів оригіналу за 18 травня 2022. Процитовано 2 травня 2022. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]