Перейти до вмісту

Дракула (роман)

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Дракула (значення).
«Дракула»
Обкладинка першого видання
АвторБрем Стокер
Назва мовою оригіналуDracula
Країна Сполучене Королівство Редагувати інформацію у Вікіданих
Моваанглійська
Темамонстр, сексуальність людини і епідемія Редагувати інформацію у Вікіданих
Жанржахи, готичний роман
ВидавництвоArchibald Constable and Company
Видано1897
У «Гутенберзі»345
Перекладач(і)М. Скальська (2002)
Володимир Горбатько (2014)

«Дра́кула» (англ. Dracula) — готичний роман жахів ірландського письменника Брема Стокера 1897 року. Оповідь подається через листи, щоденникові записи та газетні статті. У ньому немає єдиного головного героя, і він починається з того, що адвокат Джонатан Гаркер вирушає у відрядження, щоб зупинитися в замку трансильванського аристократа, графа Дракули. Гаркер тікає, дізнавшись, що Дракула — вампір. Згодом граф переїжджає до Англії та влаштовує напади на приморське місто Вітбі. Основною частиною сюжету є боротьба професора Ван Гелсінга проти Дракули. Роман популяризував образ вампірів і графа Дракули зокрема.

Роман здебільшого написано у 1890-х роках, а Стокер створив понад сто сторінок нотаток, багато спираючись на фольклор та історію. Вчені називали різних осіб, які надихнули на створення «Дракули», зокрема волоського принца Влада Цепеша та графиню Єлизавету Баторій, але останні дослідження свідчать про протилежне. Ймовірно, він знайшов ім'я Дракула в публічній бібліотеці Вітбі під час відпустки, вибравши його, бо вважав, що воно румунською мовою означає «диявол».

Після публікації роману в травні 1897 року деякі рецензенти високо оцінили його жахливу атмосферу, тоді як інші вважали, що Стокер додав у нього забагато жахів. Багато хто відзначав структурну схожість з романом Вілкі Коллінза «Жінка в білому» (1859) та схожість з творчістю готичної романістки Енн Редкліфф. У ХХ столітті критики почали вважати «Дракулу» основоположним твором готичної художньої літератури. Вчені досліджують роман в історичному контексті вікторіанської епохи та регулярно обговорюють його зображення раси, релігії, статі та сексуальності.

«Дракула» — один із найвідоміших творів англійської літератури, який називають центральним елементом роману про вампірів. У середині ХХ століття видавці та кінематографісти зрозуміли, що Стокер неправильно зареєстрував авторські права на роман у Сполучених Штатах, зробивши його історію та персонажів суспільним надбанням. Як наслідок, роман багато разів екранізували. Граф Дракула глибоко вплинув на популярне уявлення про вампірів; з більш ніж 700 появами практично у всіх видах медіа, Книга рекордів Гіннеса назвала Дракулу найчастіше зображуваним літературним персонажем.

Сюжет

[ред. | ред. код]

На початку оповідь ведеться у формі щоденника молодого юриста з Лондона, Джонатана Гаркера. Він вирушає до Трансильванії, аби владнати справу покупки місцевим аристократом, графом Дракулою, абатства Карфакс в Англії. Прибувши до цих невідомих для більшості англійців земель, Джонатан зауважує, що місцеві жителі бояться навіть згадок про Дракулу. Не сприймаючи оповіді про нечисту силу в околицях серйозно, юрист вирушає до замку Дракули.

Прибулого вночі до напівзруйнованого замку Джонатана зустрічає сам граф Дракула. Він гостинно приймає Гаркера, той вражений численними багатствами замку й освіченістю його власника. Проте невдовзі Джонатан розуміє, що кучер, який довіз його туди, і прислуга, якої він ніколи не бачив на власні очі — це і є граф, а крім нього в замку ніхто не живе. Також його бентежить відсутність дзеркал, заборона відвідувати кілька кімнат і денні зникнення графа. Він стає свідком того, як Дракула приносить вночі мішок із дитиною, яку забирають, і імовірно, з'їдають три сестри Дракули — примари-кровопивці. Гаркер без успіху намагається втекти із замку, та всі виходи виявляються закриті. Він передає циганам, що зупинилися неподалік, листи додому, проте вони повертають їх Дракулі. Він продовжує доброзичливо ставитися до юриста, котрий, втім розуміє, що рано чи пізно той уб'є його. Йому вдається розшукати кімнату, де Дракула вдень спить у труні з землею. Юрист розуміє, що Дракула — справжній вампір. Коли всі документи готові, граф вирушає до Англії на кораблі, а Джонатана лишає на поживу своїм сестрам. Однак, юристу врешті вдається втекти із замку.

Наступна частина роману подана як листи інших персонажів. Міна Мюррей, наречена Джонатана, відвідує свою подругу Люсі Вестенру в прибережному місті Вітбі. Туди прибуває корабель без екіпажу, лише за штурвалом лишився лише труп капітана. Незабаром Люсі починає втрачати кров, що змушує її нареченого Артура Голмвуда звернутися за допомогою до лікаря Сьюарда. Сам Сьюард головує клінікою для божевільних і особливо цікавиться чоловіком Ренфілдом, який має манію про близьке прибуття свого «господаря». Ренфілд має дивний розлад — він почав їсти живих комах, а потім птахів і тепер хоче свіжої крові. Сьюард запрошує дослідити цей випадок свого колегу — фахівця з рідкісних захворювань, професора Ван Гелсінга. Той переконаний, що до хвороби причетні потойбічні сили та вдається до дивних ритуалів, щоб захистити Люсі, коли виявляє на її шиї сліди від іклів вампіра. Проте зусилля професора марні — Люсі помирає за загадкових обставин.

Невдовзі в газетах з'являються чутки про жінку, яка переслідує на вулицях Лондона дітей. Ван Гелсінг здогадується, що це Люсі, перетворена на вампірку. Тим часом Джонатан Гаркер дістався до Будапешта і шле звістку Міні. Та приїжджає до нього, вони одружуються і їдуть додому. Прогулюючись з Міною по Лондону, впізнає графа Дракулу серед перехожих. Ван Гелсінг і Сьюард, а потім Голмвуд і друг Сьюарда, Квінсі Морріс, відкривають могилу Люсі, що підтверджує побоювання Гелсінга — вона виявляється порожньою. Гелсінг змушений вбити Люсі, проштрикнувши її серце осиковим кілком, після чого відрубує вампіресі голову та кладе їй до рота часник.

Усі залишаються в лікарні Сьюарда, поки чоловіки починають полювати на Дракулу. Ван Гелсінг нарешті виявляє, що вампіри можуть відпочивати на землі лише зі своєї батьківщини. Дракула спілкується з пацієнтом Сьюарда, Ренфілдом, божевільним чоловіком, який їсть паразитів, щоб поглинути їхню життєву силу. Після того, як Дракула дізнається про змову групи проти нього, він використовує Ренфілда, щоб потрапити до лікарні. Він таємно тричі нападає на Міну, щоразу випиваючи її кров, і змушуючи Міну пити його кров під час останнього візиту, проклинаючи її стати вампіркою після її смерті, якщо Дракулу не вб'ють. Чоловіки виявляють, що Дракула розподілив свої коробки із землею по різних будинках у Лондоні. Після стерилізації більшості розподілених коробок групі не вдається заманити графа в його будинку на Пікаділлі та дізнається, що Дракула тікає до свого замку в Трансильванії зі своєю останньою скринькою. Використовуючи гіпноз, Ван Гелсінг використовує слабкий психічний зв'язок Міни з Дракулою, щоб відстежувати його пересування, і вони переслідують його, керовані Міною.

У Галаці, Румунія, мисливці розділяються. Гелсінг вбиває трьох сестер Дракули, а решта переслідують циган, які перевозять ящик з вампіром. Більшість циган гине під час бійки, але Морріс сам отримує смертельну рану. За мить до заходу сонця Гаркеру вдається розкрити ящик з Дракулою. Він перерізає вампірові горло, а Морріс мисливським ножем пронизує йому серце. Дракула розсипається на порох, звільняючи Міну від вампірського прокляття. Морріс отримує смертельні поранення в битві з ромами. Він помирає, мирно знаючи, що Міна врятована.

Закінчується роман згадкою Джонатана про те, що він вже сім років щасливо живе з Міною і в них народився син. Його назвали на честь Морріса — Квінсі. Родина відвідує Трансильванію, більше не боячись потойбічних сил, а по поверненню до Англії переглядає щоденники й листи про минулі пригоди. Ван Гелсінг, утім говорить, що ніхто не зобов'язаний вірити, що все це було насправді.

Видалений пролог

[ред. | ред. код]
Обкладинка першого видання «Гість Дракули та інші дивні історії», 1914 рік

Існує окреме коротке оповідання про Дракулу авторства Брема Стокера. За твердженням дослідників, письменник написав його одночасно з основним текстом роману «Дракула» в 1897 році. Проте видавець відмовився друкувати його як частину книги з невідомих міркувань[1].

Цей видалений пролог-приквел пролежав у сімейному архіві автора майже сімнадцять років. Після смерті Брема Стокера його вдова Флоренс Стокер дала згоду на публікацію цього тексту у вигляді окремого оповідання. Твір вийшов друком у 1917 році під назвою «Гість Дракули» у збірнику «Гість Дракули та інші дивні історії»[2].

Наразі українського перекладу цього твору не існує.

Передісторія

[ред. | ред. код]

Автор

[ред. | ред. код]

Брем Стокер народився у Клонтарфі, Дублін, 8 листопада 1842 року, будучи третьою з семи дітей. Будучи хворобливою дитиною, він навчався вдома, перш ніж перейти до приватної денної школи.[3] Стокер навчався в Трініті-коледжі Дубліна в 1860-х роках і почав писати театральні рецензії на початку 1870-х років. Після того, як Стокер написав рецензію на виставу театрального актора Генрі Ірвінґа, вони потоваришували. У 1878 році Ірвінґ запропонував Стокеру роботу бізнес-менеджера лондонського театру «Ліцей», яку він прийняв. Пізніше того ж року він одружився з Флоренс Балкомб.[4] Біограф Ліза Гопкінс зазначає, що ця роль вимагала від Стокера товариськості та познайомила його з елітою вікторіанського Лондона. Проте Стокер описував себе як замкнуту людину, яка ретельно приховувала свої думки.[5]

Стокер доповнював свій театральний дохід написанням любовних та сенсаційних романів,[6] але за життя він більше асоціювався з театром, ніж зі світом літератури.[7] На момент своєї смерті в 1912 році він опублікував 18 книг.[8] «Дракула» була його сьомою опублікованою книгою після «Плеча Шасти» (1895) та перед «Міс Бетті» (1898).[9] Двоюрідний племінник Стокера, Деніел Фарсон, писав, що Стокер, можливо, помер від сифілісу, але це питання широко заперечується вченими.[nota 1] Романіст і драматург Голл Кейн, близький друг Стокера,[nota 2] написав у некролозі Стокера в The Daily Telegraph, що, окрім біографії про Ірвінґа, Стокер писав лише «для продажу» і «не мав вищих цілей».[10]

Натхнення

[ред. | ред. код]
Drawing of Henry Irving on stage with right hand extended upright
Генрі Ірвінґа широко вважають натхненником Дракули.

Фольклорні вампіри з'явилися на сотні років раніше, ніж «Дракула» Стокера.[11] Стокер перейняв деякі характеристики фольклорних вампірів, такі як їхня відраза до часнику та використання кілків як засобу їх убивства.[12] Він винайшов інші атрибути — наприклад, вампірів Стокера потрібно запросити додому, вони сплять на землі, не виходячи зі своєї батьківщини, і не відображаються в дзеркалах.[13] У романі сонячне світло не є смертельним для Дракули — це була характеристика з несанкціонованого фільму про Дракулу «Носферату» (1922) — але воно послаблює його.[14] Деякі ідеї Стокера вперше застосували непов'язані знання до вампірів; наприклад, Дракула не має відображення через фольклорну концепцію, що дзеркала показують людську душу.[15] Деякі ірландські вчені припустили, що натхненням для роману послужив ірландський фольклор,[16] наприклад, привид Абгартач,[16] та Верховний король Ірландії XI століття Браян Бору.[17][nota 3] Дослідниця «Дракули» Елізабет Міллер зазначає, що в дитинстві Стокер чув надприродні розповіді та усну історію Ірландії, пов'язану з передчасними похованнями та тілами, пробитими кілками.[18]

Граф Дракула має літературних прабатьків. У творі Джона Вільяма Полідорі «Вампір» (1819) зображено аристократичного вампіра зі спокусливими здібностями.[19] Лесбійка-вампірка з твору Шерідана Ле Фаню «Кармілла» (1872) може перетворюватися на кішку, так само як Дракула може перетворюватися на собаку.[20] Дракула зовні нагадує ранніх готичних лиходіїв,[21] причому Міллер порівнює його з лиходіями з «Італійця» (1796) Енн Редкліфф та «Ченця» (1796) Метью Грегорі Льюїса.[22]

Існує майже одностайне рішення, що Дракула був частково натхненний Генрі Ірвінгом. Вчені відзначають високу та худу статуру графа та його орлиний ніс,[23] причому дослідник «Дракули» Вільям Г'юз спеціально згадує вплив гри Ірвінга в ролі Шейлока у постановці театру Ліцеум «Венеційський купець».[24] Сучасники Стокера відзначали цю схожість.[25] Стокер високо оцінив гру Ірвінга, назвавши її «чудовим зображенням мертвої людини, яка нібито оживає [з очима, схожими на] розжарені вуглинки, що вириваються з мармурового обличчя».[26] Луї С. Воррен пише, що «Дракула» був заснований на «страху та ворожості, які викликав у нього його роботодавець».[27][nota 4] Міллер заперечує це, описуючи ставлення Стокера до нього як «підлещування».[28]

Історичні постаті пропонувалися як натхнення для графа Дракули, але єдиної думки немає. У книзі 1972 року Раймонд Т. МакНеллі та Раду Флореску популяризували ідею про те, що Армін Вамбері надав Стокеру інформацію про Влада Дракулу, широко відомого як Влад Цепеш.[29][nota 5] Однак їхнє розслідування не виявило нічого про «Влада, Дракулу чи вампірів» ні в опублікованих статтях Вамбері,[30] ні в нотатках Стокера про їхню зустріч.[31] Міллер називає зв'язок з Владом III «слабким», вказуючи на те, що Стокер включив велику кількість «незначних деталей» зі свого дослідження, і риторично запитуючи, чому він опустив би сумнозвісну жорстокість Влада III.[32][nota 6] 1983 року МакНеллі також припустив, що Стокера надихнули злочини Єлизавети Баторі.[33][nota 7] Книга, яку Стокер використовував для дослідження, «Книга перевертнів» Сабіни Берінг-Ґоулд, справді містить певну інформацію про Баторі, але Стокер ніколи не робив нотаток з короткого розділу, присвяченого їй.[34] Міллер та її співавтор Роберт Ейтін-Бісанг погоджуються, що немає жодних доказів того, що Баторі надихнув Стокера.[35][nota 8][nota 9]

Текстова історія

[ред. | ред. код]

Композиція

[ред. | ред. код]
The author's handwritten notes about the novel's characters
Рукописні нотатки про персонажів роману

Брем Стокер почав роботу над романом на початку весни 1890 року. За твердженням його сина Ноеля Торнлі Стокера, письменника надихнув сон, в якому він побачив старого «короля вампірів», який встає з труни[36].

Перш ніж написати роман, Стокер провів ретельне дослідження, зібравши понад 100 сторінок нотаток, включаючи короткий зміст розділів та план сюжету.[37][nota 10] Стокер провів частину свого дослідження в бібліотеці Вітбі влітку 1890 року, але більша частина була проведена в Лондонській бібліотеці.[38] Найдавніші датовані нотатки датуються 8 березня 1890 року та містять план початку роману.[39] Джозеф С. Бірман зазначає, що він відрізняється від остаточної версії роману «лише кількома деталями»: граф і Гаркер не є іменами. Слово «вампір» не використовується прямо, але воно зображує власницьку лють графа щодо Гаркера та жінки, яка намагається «поцілувати його не в губи, а в горло».[40] У лютому 1892 року Стокер написав план роману з 27 розділів; за словами Міллера, «всі ключові частини пазла були на місці».[41]

«Старе місто» Вітбі

Нотатки Стокера розкривають інші забуті концепції. Джозеф С. Бірман каже, що Стокер завжди мав намір написати епістолярний роман, але спочатку дія роману відбувалася не в Трансильванії, а у Штирії.[40] Інші концепції з нотаток включають німецького професора на ім'я Макс Віндсгеффель, який протистоїть «графу Вампіру», а один із мисливців на вампірів мав бути вбитий перевертнем.[42][nota 11] Біограф Стокера Барбара Белфорд зазначає докази того, що Стокер мав намір написати детективну історію з детективом на ім'я Котфорд та слідчим-екстрасенсом на ім'я Сінглтон.[43]

Стокер взяв ім'я Дракула з «Історії Валахії та Молдавії» Вільяма Вілкінсона (1820),[44] яку він, ймовірно, знайшов у публічній бібліотеці Вітбі під час відпустки там у 1890 році.[45] Стокер скопіював наступну примітку з книги: «Дракула означає диявол. Волохи мали звичку давати це прізвище будь-якій особі, яка виділялася мужністю, жорстокими вчинками чи хитрістю».[46][47]

Сполучення у Вітбі старовини й сучасності, фольклору, забобнів з портовим життям спонукало письменника зробити його в романі місцем, куди прибуває з Трансильванії Дракула. Саме звідки лиходій починає свою діяльність у Британії, вносячи надприродне до життя заснованої на раціональності цивілізації. Прообразом абатства, яке збирався викупити Дракула, послугувало Ліндісфарнське абатство, напівзруйноване і відоме переказами про привида «білої жінки». Цей привид з'явився в книзі як Люсі, перетворена на вампірку[47].

Стокер стверджував, що на написання роману йому знадобилося близько трьох років, і, ймовірно, більшу частину рукопису він написав під час літніх канікул у затоці Круден, Шотландія, з 1893 по 1896 рік.[48] Стокер зазвичай писав у вільний від виконання обов'язків бізнес-менеджера Ірвінга час, і тривалий період створення роману свідчить про те значення, яке він йому надавав.[49]

Публікація

[ред. | ред. код]
Book cover of 1899 edition. It has the name and title of the novel on a yellow-orange cover, depicting Dracula's castle upon a hill
Перше американське видання 1899 року, Doubleday & McClure, Нью-Йорк

Рання біографка Стокера Барбара Белфорд зазначила, що роман виглядав «пошарпаним» через зміну назви в останню хвилину;[50] друкарський примірник друкарського тексту з рукописними виправленнями має назву «Немертві».[51][nota 12] Збережена друкована видавнича угода була підписана та датована 25 травня 1897 року; Пітер Біл із Сотбі припускає, що її підписання за день до офіційної дати публікації свідчить про те, що це була формальність.[52] Щоб захистити свої авторські права на адаптації,[nota 13] Стокер організував читання своєї сценічної адаптації роману за тиждень до публікації в театрі «Ліцеум». На читанні була присутня невелика група, переважно театральні співробітники, а роль Міни зіграла Едіт Крейг.[53]

«Дракула», оправлений у жовту тканину та з червоною назвою, був опублікований у травні 1897 року видавництвом Archibald Constable and Company. Він коштував 6 шилінгів.[54] Точна дата публікації невідома, але, ймовірно, він був опублікований 26 травня 1897 року. Стокер написав Вільяму Гладстону, що роман вийде 26-го числа.[55][nota 14] Пол МакАлдафф пише, що він був опублікований «близько 26 травня».[56] Eighteen-Bisang стверджує, що він міг бути опублікований будь-де з кінця травня до червня 1897 року.[57]

Мати Стокера, Шарлотта Стокер, була в захваті від роману та передбачала, що він принесе її синові величезний фінансовий успіх. Вона помилялася: роман, хоча й отримав схвальні відгуки, не приніс Стокеру багато грошей і аж до його смерті не закріпив його критиковану репутацію.[58] За першу тисячу проданих примірників «Дракули» Стокер не отримав жодних роялті.[59] Після серіалізації американськими газетами, видавництво Doubleday & McClure опублікувало американське видання в 1899 році з деякими текстовими змінами.[50] Дешевша версія в м'якій обкладинці була опублікована видавництвом Constable в 1901 році, але збереглося небагато примірників.[60] Текст приблизно на 15 % коротший за оригінал, але невідомо, чи вносив Стокер ці зміни.[61] З моменту першої публікації «Дракула» ніколи не переставав друкуватися.[62]

Видання роману, відредаговане МакНеллі та Флореску в 1979 році, було першим, яке включало «відсутній розділ „Дракули“» під назвою «Гість Дракули».[63] Вдова Брема, Флоренс Стокер, включила цей розділ як коротке оповідання до збірки «Гість Дракули та інші дивні історії» (1914) через два роки після його смерті.[64] Хоча деякі коментатори описували прозу як відкинутий перший розділ «Дракули», Клайв Лезердейл заперечує це, стверджуючи, що матеріал був включений до опублікованого роману.[65]

Стиль

[ред. | ред. код]

Епістолярна структура

[ред. | ред. код]

«Дракула» — це епістолярний роман.[66] Порівняно з іншими елементами роману, критик Девід Сід пише, що в аналізах його епістолярна структура була знехтувана.[67] Критики зазначають, що рішення Стокера структурувати роман таким чином може бути пов'язане з тенденцією ХІХ століття публікувати щоденники та дорожні нотатки,[68] особливо з розповіддю Гаркера про подорож до Трансильванії.[69] Сід пише, що перші чотири розділи Гаркера функціонують як «мініатюризований пастишно-готичний роман» — замінюючи використання Редкліффом Апеннінських гір у «Таємницях Удольфо» (1794) на Карпатські гори Трансильванії[70] — і вписує це в готичну традицію інтертекстуальності.[71]

Девід Сід стверджує, що структура лише надає наративний голос супротивникам Дракули,[72] тоді як Міллер пише, що «спільна розповідь» підкріплює ідею про те, що Дракула має бути переможений спільними зусиллями.[68] Еллісон Кейс каже, що Сід вважає, що відсутність Дракули створює напругу, пропонуючи лише «привабливі проблиски» його діяльності,[72] тоді як літературний критик Франко Моретті пише, що це підкреслює боротьбу за владу між вампіром та його мисливцями.[73] Аналогічно, Еллісон Кейс розглядає структуру як уособлення боротьби за владу між Міною та головними героями-чоловіками за «майстерність оповіді».[74] Сід зазначає, що стиль оповіді дистанціює читача від сюжету. Подорож Дракули на «Деметрі» зафіксована капітаном у бортовому журналі, потім «перекладена російським консулом, транскрибована місцевим журналістом і, нарешті, вставлена Міною у свій щоденник».[75]

Готичний жанр

[ред. | ред. код]

«Дракула» — це видатний твір готичної літератури,[76] деякі критики відносять його до традицій ірландської готики або міської готики.[77] Джон К. Тіббеттс вважає «Дракулу» прототипом для пізніших тем у готичному жанрі.[78] Роман характерно готичний завдяки зображенню надприродного, захопленню минулим,[79] та втіленню расових, гендерних та сексуальних фобій Англії кінця століття.[80] Граф Дракула загалом уособлює ці суперечності: культурний критик Джек Галберстам зазначає, що він маскулінізований та фемінізований;[81] Джеррольд Е. Гоґл підкреслює його потяг як до Джонатана, так і до Міни, а також його зовнішність як расово західної та східної раси.[82] Міллер зазначає, що фізичні характеристики графа були типовими для готичних лиходіїв за життя Стокера, зокрема, посилаючись на його гачкуватий ніс, блідість, великі вуса та густі брови, що були навіяні лиходійськими попередниками.[83] «Дракула» відрізняється від інших готичних оповідань, твердо встановлюючи свій час як сучасну епоху,[84] що було піднято одним із сучасних рецензентів.[85] Авторів цього стилю приваблювала східноєвропейська обстановка, оскільки дорожні нотатки представляли її як країну первісних забобонів.[86]

Відгуки

[ред. | ред. код]

Сучасні критики часто пишуть, що «Дракула» отримав неоднозначну критику після публікації.[87] Керол Маргарет Дейвісон, наприклад, зазначає «неоднорідну» реакцію критиків-сучасників Стокера.[54] Джон Едгар Браунінг, науковець, чиї дослідження зосереджені на «Дракулі» та літературних вампірах, провів огляд ранньої критики роману у 2012 році та визначив, що «Дракула» був «романом, який отримав схвальні відгуки критиків».[88][nota 15] У книзі «У пошуках Дракули» (1972) Реймонда Т. Макналі та Раду Флореску згадується про «миттєвий успіх» роману.[89][nota 16] Інші роботи про «Дракулу», також опубліковані в 1972 році, погоджуються; Габріель Ронай каже, що роман був «визнаний шанувальниками та критиками як геніальний твір письменника жахів»,[90] а Ентоні Мастерс згадує «величезну популярність» роману.[91] З 1970-х років «Дракула» був предметом значного академічного інтересу; роман породив багато науково-популярних книг і статей, а також має спеціальний рецензований журнал.[92] Видавці почали створювати видання, спрямовані на навчання в класі, у 1980-х роках, надаючи роман разом з історичним контекстом та науковим аналізом.[93] Складність роману дозволила гнучкість інтерпретації, а Анка Андрієску Гарсія описала інтерес до нього з боку вчених, що спеціалізуються на психоаналізі, постколоніалізмі, соціальних класах та готичному жанрі.[94]

Кажуть, що місіс Редкліфф, коли писала свої романи, які зараз майже забуті, зачинялася в повній ізоляції і харчувалася сирою яловичиною, щоб надати своїй роботі бажаної атмосфери похмурості, трагічності та жаху. Якби не було доказів протилежного, можна було б припустити, що подібний метод і режим був прийнятий містером Бремом Стокером під час написання його нового роману «Дракула».

The Daily Mail, 1 липня 1897 року[95]

Сучасні рецензенти часто порівнювали роман з іншими письменниками готичної літератури. Порівняння з романістом Вілкі Коллінзом та твором «Жінка в білому (роман)» (1859) були особливо поширеними через подібність у структурі та стилі.[96][nota 17] У рецензії, опублікованій у The Bookseller, зазначається, що роман майже міг би бути написаний Коллінзом,[97] анонімна рецензія в Saturday Review of Politics, Literature, Science and Art писала, що «Дракула» покращив стиль піонерки готичної літератури Енн Редкліфф;[98] Редкліфф також згадувався у The Daily Mail,[nota 18] де також були виділені «Таємниці Удольфо», «Франкенштайн» (1818) та «Падіння дому Ашерів» (1839).[99] Інший анонімний автор назвав Стокера «Едгаром Алланом По дев'яностих».[100] Інші сприятливі порівняння з іншими письменниками готичної літератури включали сестер Бронте та Мері Шеллі.[101][54] Артур Конан Дойл після прочитання «Дракули» надіслав Стокеру листа, в якому писав: «Старий професор надзвичайно чудовий, як і дві дівчини. Я щиро вітаю вас із написанням такої чудової книги».[102]

Багато з цих ранніх рецензій були захоплені трактуванням Стокером міфу про вампіра. Газета «Дейлі Телеграф» назвала її найкращою будь-коли написаною історією про вампірів. Рецензент «Дейлі Телеграф» зазначила, що хоча ранні готичні твори, такі як «Замок Отранто», тримали надприродне подалі від батьківщини романістів, жахи «Дракули» відбувалися на чужині та вдома, у Вітбі та Гемпстед-гіт.[85] Австралійська газета The Advertiser вважала роман одночасно сенсаційним і побутовим.[103] Один рецензент високо оцінив «значну силу» прози Стокера та охарактеризував її як імпресіоністичну. Їм менше подобалися епізоди, дія яких відбувається в Англії, вважаючи вампіра більш підходящим для історій, дія яких відбувається далеко від дому.[104] Британський журнал Vanity Fair визнав зневажливе ставлення Дракули до часнику ненавмисно кумедним.[105]

«Дракулу» вважали страшним. У рецензії, опублікованій у газеті The Manchester Guardian у 1897 році, високо оцінювалася його здатність розважати, але дійшла висновку, що Стокер помилився, включивши стільки жаху.[106] Так само журнал Vanity Fair висловив думку, що роман «гідний похвали» та захопливий, але не міг рекомендувати його тим, хто не був «сильним».[105] Багато видань схвалили прозу Стокера як ефективну у підтримці жаху роману.[107] Рецензент газети San Francisco Wave назвав роман «літературним провалом»; він уточнив, що поєднання вампірів із лякаючими образами, такими як божевільні та «неприродні апетити», робить жах занадто відвертим, і що інші твори цього жанру, такі як «Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом» (1886), мали більше стриманості.[108]

Контекст та інтерпретація

[ред. | ред. код]

Сексуальність та гендер

[ред. | ред. код]

Сексуальність та спокушання — дві з найчастіше обговорюваних тем роману,[109] а сучасні критичні праці про вампіризм широко визнають його зв'язок із сексом та сексуальністю.[110] Протягом усієї критичної історії роману Міллер пише, що теоретики колективно стверджували, що Граф порушує практично «кожне вікторіанське табу», включаючи «непрокреативну сексуальність, аномальну сексуальність, фелацію, бісексуальність, інцест та жорстоке поводження з дітьми».[111]

Трансгресивна або аномальна сексуальність у «Дракулі» — це широка тема. Деякі психосексуальні критики досліджують порушення романом вікторіанських гендерних ролей; у вікторіанському контексті Крістофер Крафт пише, що чоловіки мали «право та відповідальність на сильний апетит», тоді як жінки були зобов'язані «страждати та бути спокійними».[112] Критики виділяють численні місця, в яких роман порушує ці соціальні звичаї: захоплення Джонатана Гаркера перспективою проникнення;[113] гнів та ревнощі Дракули, що виникають у результаті цього;[114] та перетворення Люсі на сексуально агресивну хижачку, яка висмоктує «життєво важливу рідину».[115] Деякі критики, включаючи професорку Керол Сенф, стверджують, що роман відображає тривогу щодо жіночого сексуального пробудження як загрози встановленим нормам.[116]

У романі «Дракула» немає явних гомосексуальних актів, але гомосексуальність та гомоеротизм є елементами, які обговорюються критиками.[117] Крістофер Крафт стверджує, що головна загроза, яку представляє Дракула, полягає в тому, що він «спокусить, проникне [і] висмокче в іншого чоловіка»,[118] й інтерпретує захоплення Гаркера поданням твору як заміну «неявно гомоеротичного бажання».[118] Вікторіанські читачі ототожнювали б Дракулу із сексуальною загрозою.[119] Деякі критики зазначають, що зміни, внесені до американської версії тексту 1899 року, підсилюють цей підтекст, де Дракула стверджує, що він харчуватиметься Гаркером.[120] Критики по-різному пов'язували ці теми з гомоеротичними листами, які Стокер писав Волту Вітмену, його дружбою з Оскаром Вайлдом,[121][nota 19] його надзвичайно емоційними стосунками з Ірвінгом та сучасними чутками про майже безстатевий шлюб Стокера.[121] Девід Дж. Скал визнав підтекст листів, але застеріг від застосування анахронічних сучасних сексуальних ярликів до Стокера.[122]

Багато критиків припускають, що роман розкриває « реакційну реакцію» на феномен «нової жінки».[74] Це пізньовікторіанський термін, який використовується для опису нового класу жінок зі збільшеним соціальним та економічним контролем над своїм життям.[123] Кілька критиків описують боротьбу проти Дракули як боротьбу за контроль над жіночими тілами.[124] Сенф припускає, що Стокер неоднозначно ставилася до феномену «нової жінки»,[125] тоді як Сіньйорроті стверджує, що дискомфорт роману щодо жіночої сексуальної автономії відображає неприязнь Стокера до цього руху.[126] І Люсі, і Міна мають характеристики, пов'язані з Новою Жінкою;[127][nota 20] Міна, яка відіграє важливу роль у поразці Дракули, неодноразово висловлює зневагу до цієї концепції.[128] Сенф зазначає, що Люсі покарана за висловлення невдоволення своїм соціальним становищем як жінки. Після перетворення на вампірку, її поразка від мисливців на вампірів символізує відновлення «чоловічої верховенства».[129]

Раса

[ред. | ред. код]

«Дракула», і зокрема міграція графа до вікторіанської Англії, часто читається як символ літератури вторгнення[130] та проекція страхів щодо расового забруднення.[131] У впливовому постколоніалістському аналізі[132] Стівен Арата описує культурний контекст роману, що зростає в Британії через занепад Британської імперії, піднесення інших світових держав та «зростаюче внутрішнє занепокоєння» щодо моралі імперської колонізації.[133] Арата розглядає роман як репрезентацію «зворотної колонізації»: страх перед вторгненням інших рас в Англію та послабленням її расової чистоти.[134] Патрісія Маккі пише, що Дракула уособлює заперечення білої культури, тоді як Міна уособлює «чисту білизну».[135] Можна сказати, що Дракула вбиває білі тіла та після смерті перетворює їх на расово інших.[136] Деякі критики пов'язують расіалізацію Дракули з його зображенням як дегенеративного злочинця.[137]

Часто критики виявляють антисемітські теми та образи в романі. Між 1891 і 1900 роками кількість євреїв, які жили в Англії, зросла в шість разів, головним чином через антисемітське законодавство та погроми у Східній Європі.[138] Приклади антисемітських зв'язків, наведені Галберстамом, включають зовнішність Дракули, його багатство, паразитичну кровожерливість та «відсутність вірності» одній країні.[139][nota 21] Зовнішність Дракули нагадує деякі інші культурні зображення євреїв, такі як Феджін у «Олівері Твісті» Чарльза Діккенса (1838) та Свенгалі з «Трільбі» Жоржа дю Мор'є (1895).[140] У вікторіанській літературі євреїв часто описували як паразитів; Галберстам наголошує на побоюваннях, що євреї поширюватимуть хвороби крові, та на описі одним журналістом євреїв як «їдишських кровопивців».[141] Деніел Реншов пише, що будь-який антисемітизм у тексті є «напівпідсвідомим»; він пише, що Дракула не єврей, але відображає уявлення про єврейський народ ХІХ століття. Реншов формулює роман у ширшому сенсі, як загальну підозру до всіх іноземців.[142]

Обмежену увагу науковців привернуло зображення у романі словаків та ромів.[143] У романі Гаркер описує словаків як «варварів», а їхні човни як «примітивні», що відображає його імперіалістичну поблажливість до інших культур.[144] Пітер Арндс пише, що контроль графа над ромами та викрадення ним маленьких дітей викликають народні забобони про те, що роми крадуть дітей, і що його здатність перетворюватися на вовка пов'язана з ксенофобськими переконаннями щодо ромів як тварин.[145] Кролі стверджує, що зв'язок Дракули з ромами викликав у нього підозру в очах вікторіанської Англії, де вони були стигматизовані через вірування, що вони їдять «нечисте м'ясо» та живуть серед тварин.[146]

Релігія, забобони та наука

[ред. | ред. код]

«Дракула» насичений релігійними образами,[147] але традиційно критики досліджували цю тему рідше.[148] Крістофер Герберт розглядає роман як притчу про конфлікт з ворогом, який виступає проти Христа та християнства,[147] і стверджує, що Ван Гелсінг характеризується радше як священик, ніж вчений, «і головний релігійний авторитет роману».[148] Вчені обговорюють зображення релігії в романі у зв'язку з пізньовикторіанськими тривогами щодо загрози, яку секуляризм, науковий раціоналізм та окультизм становили для християнських вірувань та моралі.[149] Сам Стокер все життя цікавився дослідженням надприродного,[150] і Герберт пише, що він змішує надприродне та забобонні вірування з релігійними елементами, в результаті чого метафори про моральну нечистоту стають буквальними елементами «окультної реальності» тексту.[151] Герберт зазначає, що для християнських ритуалів та образів важлива кров Христа,[152] а Річард Нолл зазначає, що фактичне споживання людської крові є одним із найдавніших юдеохристиянських табу.[153]

Мисливці на вампірів використовують у своїй боротьбі проти Дракули багато видів зброї, зокрема християнські практики та символи (молитва, розп'яття та освячені гостиї), фольклорні практики (часник, кілки та обезголовлення) та сучасні технології (друкарські машинки, фонографи, телеграми, переливання крові та вінчестерські гвинтівки)[154]. Сандерс стверджує, що Стокер представляє християнство як релігію, яку можна інструменталізувати та включити до наукових знань.[155] Герберт описує «християнське очищення» Люсі Ван Гелсінгом як каральну дію на її розбещеність, а також описує християнство як засіб «викорінення девіантності».[156]

Політика та економіка

[ред. | ред. код]

Критики обговорюють роман у зв'язку з британським правлінням в Ірландії та ірландським націоналізмом. Існують значні суперечки щодо того, чи є «Дракула» ірландським романом; хоча дія роману здебільшого відбувається в Англії, Стокер народився в Ірландії, що перебувала під британським правлінням, і прожив там перші 30 років свого життя.[157] Хоча він народився в протестантській родині, він був дистанційований від більш консервативних угруповань цієї релігії.[158]

Рафаель Інгельб'єн зазначає, що «відверто націоналістичні» критики, такі як Террі Іглтон та Шеймус Дін, віддавали перевагу прочитанню Дракули як «кровожерливої карикатури на аристократичного землевласника», де вампір уособлює смерть феодалізму.[159] Брюс Стюарт змінює фокус на нижчі класи,[159] припускаючи, що Дракула та його послідовники-роми, ймовірніше, уособлювали насильство з боку активістів Ірландської національної земельної ліги.[160] Майкл Вальдес Мозес порівнює Дракулу з опальним Чарльзом Стюартом Парнеллом, лідером руху за ірландське самоуправління з 1880 по 1882 рік.[158] Роберт Смарт стверджує, що на роман вплинув досвід Стокера під час Великого голоду (1845—1852),[161] причому Стюарт також зазначає це як історичний контекст.[157]

Деякі критики обговорюють аристократичний титул графа Дракули. Літературний критик Франко Моретті пише, що він є аристократом «лише в певному сенсі», посилаючись на відсутність у нього слуг, простий одяг та аристократичні захоплення. Моретті припускає, що кровожерливість Дракули відображає бажання капіталу накопичити більше капіталу.[162] Загалом, Моретті стверджує, що роман демонструє культурну тривогу щодо іноземних капіталістичних монополій, які функціонують як повернення феодалізму.[163] Кріс Болдік підтримує цю лінію аналізу, описуючи Дракулу як нежить-символ феодалізму, але робить висновок, що роман більше стосується «сексуальних та релігійних жахів».[164] Марк Неоклеус пише, що Дракула символізує перемогу буржуазії над феодалізмом.[165] У «Капіталі» Карл Маркс порівняв експлуатацію робітників буржуазією з вампіром, який висмоктує кров.[166] Він тричі використовує вампірів як метафору в «Капіталі», але ці випадки передують написанню «Дракули».[167]

Хвороби

[ред. | ред. код]

У пізньовікторіанській Англії темою соціального та медичного занепокоєння були заразні хвороби.[168] Вампіризм може представляти хворобу, будучи як початковою інфекцією, так і наслідковим захворюванням.[169] Роман характеризує вампіризм за допомогою термінів з теорії соціальної дегенерації,[170] соціальної та біологічної концепції XVIII та XIX століть, що виникла через страх перед погіршенням «людського стану»;[171] вікторіанської психіатрії, відомої тоді як «алієнізм»;[172] та антропології.[173] Теорії дегенерації поширювали переконання вікторіанської епохи про те, що поганий моральний характер передається, як патоген.[170] Галберстам пише, що стосунки Дракули та Ренфілда свідчать про те, що вампіризм — це «психологічний розлад, залежність».[174] Він зазначає, що Ренфілд, а за асоціацією і Дракула, описується лікарями за допомогою термінології, більш доречної для опису тварин.[174] Браян Олдісс пише, що граф Дракула представляє початкову хворобу, тоді як божевілля Ренфілда є симптомом запущеної інфекції.[175] Халбертстам підкреслює, що в той період хвороби часто асоціювалися з євреями.[176] Частою темою були інфекції, що передаються статевим шляхом, зокрема сифіліс.[177] Літературний критик Мартін Вілліс пише, що роман зображує вікторіанську дискусію про походження, причину та лікування хвороб, особливо в контексті лікування Люсі та її остаточної смерті.[169]

Спадщина

[ред. | ред. код]

Адаптації

[ред. | ред. код]
Man with dark hair, pale skin and wide eyes
Бела Лугоші в ролі Дракули в екранізації 1931 року

«Дракулу» багато разів адаптували практично до всіх видів медіа. Вчені Джон Едгар Браунінг та Керолайн Джоан С. Пікарт зазначають, що роман та його персонажі були адаптовані для фільмів, телебачення, відеоігор та анімації понад 700 разів, з майже 1000 додатковими появами в коміксах та на театральній сцені;[178] у 2015 році Книга рекордів Гіннеса назвала Дракулу літературним персонажем, якого найчастіше зображують, зазначивши, що він з'являвся майже вдвічі частіше, ніж Шерлок Голмс Конан Дойля.[179] Літературний критик Роберто Фернандес Ретамар вважав графа Дракулу — поряд з монстром Франкенштейна, Міккі Маусом та Суперменом — частиною «гегемонного англосаксонського світу кінематографічної продукції».[180] Щотижня можуть з'являтися нові адаптації у всьому світі.[181]

Адаптації творів проводилися ще за життя Стокера. Перша театральна адаптація Стокера («Дракула, або Нежить») була прочитана один раз у театрі «Ліцеум». Хоча рукопис п'єси вважався втраченим,[182] Британська бібліотека має уривки з гранок роману з рукописними сценічними вказівками Стокера та атрибуцією діалогів.[183] Одна із шведських газет публікувала адаптацію з червня 1899 року по лютий 1900 року під назвою «Mörkrets Makter» («Сили темряви»). Ця версія майже вдвічі довша за роман Стокера, містить елементи, включені до нотаток Стокера, але не до опублікованого роману. Адаптація містить авторську передмову, підписану «B. S», яку, на думку Ейтин-Бісанга та Міллера, написав не Стокер. Хоча шведську адаптацію вважали втраченою, її було перевідкрито та опубліковано у 2017 році.[184] У 1901 році Вальдемар Асмундссон переклав значно скорочену версію шведської адаптації ісландською мовою під назвою Makt Myrkranna («Сили темряви»). Адаптація містила скорочену авторську передмову, нібито написану Стокером.[185] Завдяки передмові, яку приписують Стокеру, вчені знали, що з 1980-х років існує ісландська версія. Коли шведський переклад було перевідкрито, вчені дізналися, що ісландська версія була перекладена з неї, а не з «Дракули» Стокера.[184]

Плакат фільму «Дракула» (1931)

Першим фільмом про графа Дракулу був угорський німий фільм — «Дракула халала» Каролі Лайтая (Drakula halála). Прем'єра фільму нібито відбулася у 1921 році, але деякі вчені ставлять під сумнів цю дату виходу.[186] Збереглося дуже мало фільму, і Девід Дж. Скал зазначає, що на художника обкладинки угорського видання роману 1926 року більше вплинула друга адаптація «Дракули», роман Ф. В. Мурнау «Носферату» (1922).[187] Критик Вейн Е. Генслі пише, що оповідь «Носферату» суттєво відрізняється від роману, але персонажі мають чітких аналогів.[188] Вдова Брема Стокера, Флоренс, порушила судовий позов проти Prana, студії, яка створила «Носферату».[189] Судова справа тривала два-три роки,[nota 22] причому Prana погодилася знищити всі копії у травні 1924 року.[190][nota 23]

Man with bloodshot eyes and a wide-mouthed and bloody smile, showing exposed fangs
Крістофер Лі у ролі головного героя у фільмі «Дракула» (1958)

Візуальні зображення Графа значно змінилися з часом. Ранні трактування зовнішності Дракули були запроваджені театральними постановками в Лондоні та Нью-Йорку. Пізніші помітні зображення персонажа, виконані Белою Лугоші (в адаптації 1931 року) та Крістофером Лі (спочатку у фільмі 1958 року, а пізніше в його продовженнях), були засновані на попередніх версіях. Головним чином, ранній візуальний стиль Дракули включав чорно-червону кольорову гаму та зачесане назад волосся.[178] Зображення Лі було відверто сексуальним, а також популяризувало ікла на екрані.[191] Зображення Гері Олдмена у фільмі Брема Стокера «Дракула» (1992), режисера Френсіса Форда Копполи та костюмованого Ейко Ішіоки,[192] встановило новий стандартний стиль персонажа — румунський акцент та довге волосся.[178] Асортимент адаптацій містить багато різних характерів та характеристик Графа.[193]

Вплив

[ред. | ред. код]
Graffiti image of Dracula, with large fangs, spray-painted onto a shutter
Графіті Дракули, архетипного вампіра, 2019 року

«Дракула» — один із найвідоміших і найвпливовіших творів англійської літератури.[194] Вампір Дракула став одним з найпопулярніших образів масової культури. Роман перекладено переважною більшістю сучасних європейських і багатьма східними мовами. Водночас це був лише один з творів XIX століття про вампірів. Зокрема, відомо про повість Джона Полідорі «Вампір», роман Томаса Пеккета Преста «Варні Вампір, або Кривавий бенкет», повість Джозефа Шерідана Ле Фаню «Кармілла». Проте за популярністю вони не змогли зрівнятися з «Дракулою»[195]. Хоча це не перший роман, у якому зображено вампірів,[196] цей твір домінує як у популярних, так і в наукових трактуваннях вампірської художньої літератури.[62] Для багатьох людей граф Дракула — перший персонаж, який спадає на думку, коли йдеться про вампірів.[197] «Дракула» досяг успіху, поєднавши фольклор, легенди, вампірську художню літературу та норми готичного роману.[196] Гуманітарна науковниця Венді Донігер описала роман як «центральний елемент літератури про вампірів, що робить усіх інших вампірів BS [До Стокера] або AS [Після Стокера]».[198] Вільям Г'юз стверджує, що культурна всюдисущість графа негативно вплинула на академічний аналіз нежиті; Дракула є «точкою відліку», з якою порівнюються всі інші вампіри.[199]

Це глибоко вплинуло на популярне розуміння того, як функціонують вампіри, включаючи їхні сильні та слабкі сторони та інші характеристики.[200] Кажани асоціювалися з вампірами ще до Дракули через існування кажана-вампіра — наприклад, у романі «Варні-вампір» (1847) зображення кажана було на обкладинці, — але Стокер поглибив цей зв'язок, зробивши Дракулу здатним перетворюватися на нього. Це, у свою чергу, швидко підхопили кіностудії, які шукали можливості використовувати спецефекти.[201] Романіст Патрік Макґрат зазначає, що багато рис графа були запозичені художниками, які прийшли після Стокера у зображенні вампірів, перетворивши ці елементи на кліше. Окрім здатності графа перетворюватися, Макграт особливо підкреслює його ненависть до часнику та розп'ять.[202] Вільям Г'юз критично пише про культурну всюдисущість графа, зазначаючи, що персонаж Дракули «серйозно загальмував» обговорення нежиті в готичній художній літературі.[203]

Примітно, що граф Дракула Стокера практично не має спільного з історичним Дракулою — Владом Цепешем. Підставою популярності саме Стокерового образу вбачається тема зворотної колонізації — вторгнення до цивілізованої Європи могутньої сили з-за кордонів, у поєднанні з універсальними образами фронтиру, втіленими в трансильванському колориті. Зокрема цьому посприяло зміцнення впливу США на Старий світ у другій половині XIX століття і втрати Великої Британії в Кримській війні (див. Паризький мир 1856), що спричинило страх перед Східною Європою[195].

В 1920-х роках Дракула перестав бути суто літературним персонажем, за книгою відбувалися постановки на нью-йоркських і лондонських сценах. У 1922 році за мотивами «Дракули» вийшов німецький фільм «Носферату. Симфонія жаху». У 1930-х образ вампіра, виниклий під впливом роману Стокера, утвердився у західному кінематографі. Крім інтерпретацій «Дракули» виходили стрічки про його родичів, вампірів-суперників, виникли засновані на образі Дракули персонажі на кшталт графів Мора, Алукарда, Йорга Блекули тощо[195].

У 1930-х роках студія Universal Studios розпочала розробку фільму про Дракулу та дізналася, що Стокер не дотримувався закону США про авторське право. Це передчасно зробило роман суспільним надбанням у Сполучених Штатах.[204][nota 24] Лише в 1960-х роках видавці визнали статус авторського права на роман. Зі зростанням популярності книги у м'якій обкладинці, що збіглася зі зростанням популярності масового ринку, видавці почали випускати власні версії.[205] Помилка Стокера завадила його нащадкам отримувати роялті, але забезпечила ідеальні умови для існування роману, оскільки письменникам і продюсерам не потрібно було платити ліцензійний збір за використання персонажа графа Дракули.[206]

Після того як роман став популярним, читачі з Європи зацікавились Трансильванією як краєм вампірів. Відтоді це приносить чималий прибуток місцевим мешканцям, які відкривають готелі та ресторани на вампірську тематику і торгують відповідними сувенірами[195].

Публікації українською

[ред. | ред. код]
  • Стокер Б. Дракула: роман / Пер. з англ. Л. Ю. Скальська. — Л.: Видавничий дім «Панорама», 2002. — 280 с.
  • Стокер Брем. Дракула: роман / пер. з англ. Володимира Горбатька. — Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. — 432 с.
  • Стокер Брем. Дракула: роман / пер. з англ. Елли Євтушенко. — К. : Знання, 2018. — 478 с. (серія «English Library»)
  • Стокер Брем. Дракула: роман / пер. з англ. Дмитра Щербини. — К. :Арт Видавництво «Небо», 2024. — 600 с.

Коментарі

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Племінник Стокера надав свідоцтво про смерть Брема його сімейному лікарю, який заявив, що причина смерті та використана медична термінологія відповідають сифілісу. Miller, 2005, pp. 30–31 Міллер і вчений Роберт Ейттін-Бісанг заявили, що підстави були непереконливі. Eighteen-Bisang, Miller, p. 300 Теорія про сифіліс була відкинута дослідниками творчості Стокера Леслі Шепардом і Вільямом Хьюзом, а також нащадком Стокера Іваном Стокером Діксоном. Miller, 2006, pp. 114–115
  2. ↑ «Дракула» присвячений Кейну, використовуючи його прізвисько: «Моєму дорогому другові Хоммі Бегу». Miller, 2005, pp. 33–34
  3. ↑ Джарлат Кіллін критикує «безкінечно повторюване» і «вкрай малоймовірне» твердження, що ім'я Дракула було натхненне ірландським виразом droch fhola, що означає «погана кров». Killeen, 2023, p. 178
  4. ↑ Воррен повторює аргумент Барбари Белфорд, пишучи, що Ірвінг був «зацикленим на собі і глибоко маніпулятивним чоловіком», який «[культивував] суперництво між своїми послідовниками» і викликав ревнощі Стокера, «звернувши свій погляд на інших чоловіків, як він це зробив у 1885 році». Warren, 2002, p. 1131
  5. ↑ У романі є згадка про Вамбері, «Армініуса з університету Буда-Пеш», який добре знає історичного Влада III і є другом Абрагама Ван Гелсінга Leblanc, 1997, p. 360
  6. ↑ Міллер представив цю статтю на другому симпозіумі Трансильванського товариства Дракули, Leblanc, 1997, p. 362 але він був відтворений в інших джерелах, наприклад, у «Словнику літературних біографій» 2005 року. Miller, 2005
  7. ↑ Злочини Баторі могли бути перебільшені її політичними опонентами, Kord, 2009, p. 60 оскільки про її життя відомо дуже мало. Stephanou, 2014, p. 90
  8. ↑ У 2000 році академік Ноель Шевальє заявив, що книга Міллера «Дракула: сенс і нісенітниця» виправляє «не тільки провідних дослідників „Дракули“, але й неспеціалістів та популярні кіно- і теледокументальні фільми». Chevalier, 2002, p. 749
  9. ↑ У своїй анотованій версії нотаток Стокера, Ейт-Бісанг і Міллер присвятили додаток тому, як міг би виглядати роман, якби Стокер дотримався своєї початкової концепції. Eighteen-Bisang, Miller, p. 320
  10. ↑ Нотатки були продані вдовою Брема Стокера, Флоренс, у 1913 році нью-йоркському книготорговцю за 2 фунти стерлінгів. Після цього нотатки стали власністю компанії Charles Scribner's Sons, а потім зникли, поки їх не придбало Музей і бібліотека Розенбаха у Філадельфії в 1970 році. Barsanti, 2008, p. 1.
  11. ↑ У своїй анотованій версії нотаток Стокера, Ейт-Бісанг і Міллер присвятили додаток тому, як міг би виглядати роман, якби Стокер дотримався своєї початкової концепції. Eighteen-Bisang, Miller, p. 320
  12. ↑ Оскільки рукопис під назвою «The Un-Dead» має дату авторського права 1897 рік, а перша відома реклама роману під назвою «Дракула» з'явилася 8 травня 1897 року, Пол Макалдафф робить висновок, що назва була змінена в період між 1 січня і 8 травня того ж року. McAlduff, 2012, p. 42
  13. ↑ Це було необхідно відповідно до Закону про театри 1843 року (6 & 7 Vict. c. 68). Buzwell, 2014
  14. ↑ Газета «Daily News» повідомила, що стаття була «опублікована сьогодні» в статті, опублікованій 27 травня. Miller, 2005, p. 256
  15. ↑ Браунінг визначив лише три як «повністю або переважно негативні»; чотири як «сумішні» у своїй оцінці; десять як «загалом позитивні»; а решту як позитивні і такі, що не містять негативних застережень. Серед позитивних відгуків Браунінг пише, що 36 були беззастережними у своїх похвалах, включаючи такі видання, як «The Daily Mail», «The Daily Telegraph» та «Lloyd's Weekly Newspaper». Browning, 2012, Introduction: The Myth of Dracula's Reception
  16. ↑ У цій примітці вказано номер сторінки видання 1994 року; книга «У пошуках Дракули» була вперше опублікована в 1972 році.
  17. ↑ Повний текст усіх сучасних рецензій, перелічених у бібліографії «сучасні критичні рецензії», можна знайти у вірному відтворенні в книзі Джона Едгара Браунінга «Дракула Брема Стокера: критичне свято» (2012). Browning, 2012, Introduction: The Myth of Dracula's Reception
  18. ↑ Див. цитату в рамці.
  19. ↑ Хоча деякі автори пишуть, що Стокер почав писати роман після ув'язнення Вайлда за гомосексуалізм у 1895 році, Schaffer, 1994, p. 381 Стокер писав «Дракулу» ще з 1890 року. Bierman, 1977, p. 40
  20. ↑ Еллісон Кейс пише, що Люсі «неоднозначно пов'язана» з цією концепцією через свою «сексуальну впевненість», тоді як Міна пов'язана з цією ідеєю через свою професійну діяльність та навички. Case, 1993, p. 225
  21. ↑ Щодо останнього пункту, Зигмунт Бауман пише, що сприйняття «вічного бездомства» єврейського народу сприяло дискримінації щодо нього. Bauman, 1991, p. 337
  22. ↑ Деякі джерела стверджують, що судова тяганина тривала лише два роки Skal, 2011, p. 11, тоді як інші називають цифру три. Stoker, 2011, p. 2 Hensley, 2002, p. 63
  23. ↑ Деякі джерела стверджують, що «всі відбитки було наказано знищити». Stoker, 2011, p. 2
  24. ↑ Стокер повинен був придбати авторські права та зареєструвати дві копії, але зареєстрував лише одну. Belford, 2002, p. 272

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Драконус, Лорд (28 травня 2021). История одной книги. "Дракула" Брэма Стокера — Почитать на DTF. DTF. Архів оригіналу за 4 грудня 2021. Процитовано 4 грудня 2021.
  2. ↑ Ross, Dr Jack (21 травня 2010). The Imaginary Museum: Dracula's Guest. The Imaginary Museum. Архів оригіналу за 4 грудня 2021. Процитовано 4 грудня 2021.
  3. ↑ Miller, 2005, с. 7.
  4. ↑ Miller, 2005, с. 5.
  5. ↑ Hopkins, 2007, с. 4, 51.
  6. ↑ Eighteen-Bisang та Miller, 2008, с. 301.
  7. ↑ Hopkins, 2007, с. 4.
  8. ↑ Hopkins, 2007, с. 1.
  9. ↑ Belford та , 2002, с. 363.
  10. ↑ Caine, 1912, с. 16.
  11. ↑ Miller, 2005a, с. 11.
  12. ↑ Miller, 2005a, с. 44—45.
  13. ↑ Miller, 2005a, с. 45—46.
  14. ↑ Miller, 2005a, с. 45.
  15. ↑ Skal, 2016, с. 312.
  16. ↑ а б Curran, 2000, с. 13—14.
  17. ↑ Killeen, 2023, с. 177.
  18. ↑ Miller, 2006, с. 30.
  19. ↑ Miller, 2005, с. 21.
  20. ↑ Milbank, 1998, с. 15.
  21. ↑ Seed, 1985, с. 62.
  22. ↑ Miller, 2005, с. 36.
  23. ↑ Giesen, 2019, с. 39.
  24. ↑ Hughes, 2009, с. 38.
  25. ↑ Warren, 2002, с. 1132—1133.
  26. ↑ Miller, 2006, pp. 50—51.
  27. ↑ Warren, 2002, с. 1133.
  28. ↑ Miller, 2006, pp. 90—91.
  29. ↑ Dearden, 2014.
  30. ↑ McNally та Florescu, 1994, с. 150.
  31. ↑ Leblanc, 1997, p. 360.
  32. ↑ Miller, 1996, с. 2.
  33. ↑ Fitts, 1998, с. 34.
  34. ↑ Miller, 1999, с. 187—188.
  35. ↑ Eighteen-Bisang та Miller, 2008, с. 131.
  36. ↑ Lapin, Daniel (1995). The Vampire, Dracula and Incest: The Vampire Myth, Stoker's Dracula, and Psychotherapy of Vampiric Sexual Abuse (англ.). Gargoyle Publishers. с. 73. ISBN 9780964498303. Архів оригіналу за 24 жовтня 2018. Процитовано 24 жовтня 2018.
  37. ↑ Bierman, 1998, с. 152.
  38. ↑ Stoker, 2019, с. 16, 282—286.
  39. ↑ Frayling та Miller, 2005, с. 170.
  40. ↑ а б Bierman, 1977, с. 40.
  41. ↑ Frayling та Miller, 2005, с. 176—177.
  42. ↑ Eighteen-Bisang та Miller, 2008, с. 318.
  43. ↑ Belford, 2002, с. 241.
  44. ↑ Killeen, 2023, p. 178.
  45. ↑ Eighteen-Bisang та Miller, 2008, с. 4.
  46. ↑ Eighteen-Bisang та Miller, 2008, с. 245.
  47. ↑ а б Chapman, Paul M. (27 жовтня 2007). Birth of a legend: Count Dracula, Bram Stoker and Whitby (англ.). GH Smith. Архів оригіналу за 24 жовтня 2018. Процитовано 24 жовтня 2018.
  48. ↑ Stoker, 2019, с. 16, 252.
  49. ↑ Hopkins, 2007, с. 4—6.
  50. ↑ а б Belford, 2002, с. 272.
  51. ↑ Stoker, 2019, с. 191.
  52. ↑ Miller, 2005, с. 245.
  53. ↑ Miller, 2005a, с. 72—73.
  54. ↑ а б в Davison, 1997, с. 19.
  55. ↑ Miller, 2005, с. 274.
  56. ↑ McAlduff, 2012, с. 39.
  57. ↑ Eighteen-Bisang, 2008, с. 258.
  58. ↑ Belford, 2002, с. 274.
  59. ↑ Belford, 2002, с. 269.
  60. ↑ Miller, 2005, с. 268.
  61. ↑ Miller, 2005, с. 280.
  62. ↑ а б Davison, 1997, с. 21.
  63. ↑ Eighteen-Bisang, 2008, с. 291.
  64. ↑ Miller, 2005, с. 226.
  65. ↑ Miller, 2005, с. 234.
  66. ↑ Beville, 2011, с. 64.
  67. ↑ Seed, 1985, с. 61.
  68. ↑ а б Miller, 2005a, с. 38.
  69. ↑ Seed, 1985, с. 64.
  70. ↑ Seed, 1985, с. 69.
  71. ↑ Seed, 1985, с. 68—69.
  72. ↑ а б Seed, 1985, с. 68.
  73. ↑ Moretti, 1982, с. 77.
  74. ↑ а б Case, 1993, с. 224.
  75. ↑ Seed, 1985, с. 70.
  76. ↑ Hogle, 2002, с. 6.
  77. ↑ Ingelbien, 2003, с. 1103.
  78. ↑ Tibbetts, 2011, с. 285.
  79. ↑ Mighall, 1999, с. xix—xx.
  80. ↑ Mighall, 1999, с. 166.
  81. ↑ Halberstam, 1993, с. 334.
  82. ↑ Hogle, 2002, с. 12.
  83. ↑ Miller, 2001, с. 150.
  84. ↑ Arata, 1990, с. 621.
  85. ↑ а б The Daily Telegraph, 1897.
  86. ↑ Miller, 2001, с. 137.
  87. ↑ Browning, 2012: "Те, що вибірка рецензій, на які спиралися попередні дослідження […], є в кращому разі мізерною, на жаль, призвело до поширеного хибного уявлення про те, що ранні критичні відгуки про роман були «неоднозначними».
  88. ↑ Browning, 2012: «Навпаки, хоча роман і отримав, з одного боку, кілька неоднозначних рецензій, він мав переважно високу критичну оцінку на початку свого існування. За всіма оцінками, „Дракула“ був романом, що отримав високу оцінку критиків».
  89. ↑ McNally та Florescu, 1994, с. 162.
  90. ↑ Ronay, 1972, с. 53.
  91. ↑ Masters, 1972, с. 208.
  92. ↑ Clasen, 2012, с. 379.
  93. ↑ Eighteen-Bisang та ін., 2011, с. 271.
  94. ↑ Andriescu Garcia, 2018, с. 53.
  95. ↑ The Daily Mail, 1897, p. 3.
  96. ↑ Review of PLTA, "Recent Novels", 1897; Lloyd's, 1897, p. 80; The Academy, 1897, p. 98; The Glasgow Herald, 1897, p. 10.
  97. ↑ The Bookseller, 1897, с. 816.
  98. ↑ Saturday Review, 1897, с. 21.
  99. ↑ The Daily Mail, 1897, с. 4.
  100. ↑ Publisher's Circular, 1897, с. 131.
  101. ↑ Browning, 2012: «Ранні рецензенти та критики вважали твори Дракули рівноцінними, а то й кращими за готичні жахи таких канонічних письменників, як Мері Шеллі, Енн Редкліфф та Едгар Аллан По».
  102. ↑ Miller, 2005, с. 267.
  103. ↑ The Advertiser, 1898, с. 8.
  104. ↑ Of Literature, Science, and Art, 1897, с. 11.
  105. ↑ а б Vanity Fair (UK), 1897, с. 80.
  106. ↑ TMG, 1897.
  107. ↑ Land of Sunshine, 1899, p. 261; The Advertiser, 1898, p. 8; New-York Tribune, 1899, p. 13.
  108. ↑ San Francisco Wave, 1899, с. 5.
  109. ↑ Kuzmanovic, 2009, p. 411; Stevenson, 1988, p. 139; Spencer, 1992, p. 197.
  110. ↑ Craft, 1984, с. 107.
  111. ↑ Miller, 2001, с. 220.
  112. ↑ Craft, 1984, с. 108.
  113. ↑ Craft, 1984, с. 109.
  114. ↑ Nystrom, 2009, с. 64.
  115. ↑ Stevenson, 1988, с. 146.
  116. ↑ Senf, 1982, с. 44.
  117. ↑ Miller, 2005a, с. 43.
  118. ↑ а б Craft, 1984, с. 110.
  119. ↑ Punter, 2012, с. 283.
  120. ↑ Auerbach та Skal, 1997, с. 52.
  121. ↑ а б Schaffer, 1994, с. 381—381.
  122. ↑ Skal, 2016, с. 92—99.
  123. ↑ Bordin, 1993, с. 2.
  124. ↑ Wasserman, 1977, с. 405.
  125. ↑ Senf, 1982, с. 34.
  126. ↑ Signorotti, 1996, с. 620.
  127. ↑ Nystrom, 2009, с. 66—67.
  128. ↑ Signorotti, 1996, с. 625—626.
  129. ↑ Senf, 1982, с. 44—45.
  130. ↑ Kane, 1997, с. 8.
  131. ↑ Arnds, 2015, с. 89.
  132. ↑ Willis, 2007, с. 301.
  133. ↑ Arata, 1990, с. 622.
  134. ↑ Croley, 1995, с. 89.
  135. ↑ McKee, 2002, с. 52.
  136. ↑ Arata, 1990, с. 630.
  137. ↑ Tomaszweska, 2004, с. 3.
  138. ↑ Zanger, 1991, с. 34.
  139. ↑ Halberstam, 1993, с. 337.
  140. ↑ Halberstam, 1993, с. 338.
  141. ↑ Halberstam, 1993, с. 350.
  142. ↑ Renshaw, 2022, с. 301—302.
  143. ↑ Tchaprazov, 2015, с. 524.
  144. ↑ Tchaprazov, 2015, с. 525.
  145. ↑ Arnds, 2015, с. 95.
  146. ↑ Croley, 1995, с. 99, 107.
  147. ↑ а б Herbert, 2019, с. 211—212.
  148. ↑ а б Herbert, 2002, с. 100.
  149. ↑ Sanders, 2015, с. 78—90.
  150. ↑ Skal, 2016, с. 53.
  151. ↑ Herbert, 2019, с. 226—227.
  152. ↑ Herbert, 2019, с. 218—219.
  153. ↑ Noll, 1992, с. 3.
  154. ↑ Senf, 2010, с. 74—75.
  155. ↑ Sanders, 2015, с. 78.
  156. ↑ Herbert, 2019, с. 218, 223—224.
  157. ↑ а б Stewart, 1999, с. 238.
  158. ↑ а б Ingelbien, 2003, с. 1090.
  159. ↑ а б Ingelbien, 2003, p. 1089.
  160. ↑ Stewart, 1999, с. 239.
  161. ↑ Smart, 2007, с. 3.
  162. ↑ Moretti, 1982, с. 72—73.
  163. ↑ Moretti, 1982, с. 73.
  164. ↑ Baldick, 1996, с. 148.
  165. ↑ Neocleous, 2003, с. 667.
  166. ↑ Neocleous, 2003, с. 668.
  167. ↑ Neocleous, 2003, с. 669.
  168. ↑ Walker, 2007, с. 256.
  169. ↑ а б Willis, 2007, с. 302.
  170. ↑ а б Herbert, 2019, с. 226.
  171. ↑ Vorachek, 2009, с. 197.
  172. ↑ Noll, 1992, с. 11.
  173. ↑ Hurley, 2002, с. 192.
  174. ↑ а б Halberstam, 1993, с. 344.
  175. ↑ Aldiss та Wingrove, 1986, с. 144—145.
  176. ↑ Halberstam, 1993, с. 341.
  177. ↑ Farson, 1975, с. 233—235.
  178. ↑ а б в Browning та Picart, 2011, с. 4.
  179. ↑ GBWR, 2015.
  180. ↑ Retamar та Winks, 2005, с. 22.
  181. ↑ Browning та Picart, 2011, с. 7.
  182. ↑ Stuart, 1994, с. 193.
  183. ↑ Buzwell, 2014.
  184. ↑ а б Stoker, 2019, с. 299—304.
  185. ↑ Davison, 1997, с. 147—148.
  186. ↑ Rhodes, 2010, с. 29.
  187. ↑ Skal, 2011, с. 11.
  188. ↑ Hensley, 2002, с. 61.
  189. ↑ Miller, 2005a, с. 26, 124—125.
  190. ↑ Hensley, 2002, p. 63.
  191. ↑ Cengel, 2020.
  192. ↑ Sommerlad, 2017.
  193. ↑ Clasen, 2012, с. 378.
  194. ↑ Skal, 2016, с. 499—500.
  195. ↑ а б в г Dracula and the Gothic in Literature, Pop Culture and the Arts (англ.). BRILL. 8 жовтня 2015. ISBN 9789004308060.
  196. ↑ а б Miller, 2001, с. 147.
  197. ↑ Beresford, 2008, с. 139.
  198. ↑ Doniger, 1995, с. 608.
  199. ↑ Hughes, 2012, с. 198.
  200. ↑ Miller, 2001, с. 152.
  201. ↑ Miller, 2001, с. 157.
  202. ↑ McGrath, 1997, с. 45.
  203. ↑ Hughes, 2012, с. 197.
  204. ↑ Stoker та Holt, 2009, с. 312—313.
  205. ↑ Eighteen-Bisang та Melton, 2011, с. 269—270.
  206. ↑ Browning та Picart, 2011, с. 3.

Бібліографія

[ред. | ред. код]

Книги

[ред. | ред. код]

Журнальні та газетні статті

[ред. | ред. код]

Сучасні критичні огляди

[ред. | ред. код]
  • Book Reviews Reviewed. The Academy: A Weekly Review of Literature, Science, and Art. 31 липня 1897. с. 98.
  • Current Literature: Hutchinson & Co's Publications. The Advertiser. 22 січня 1898. с. 8.
  • Untitled. The Bookseller: A Newspaper of British and Foreign Literature. 3 вересня 1897. с. 816.
  • Untitled. The Daily Mail. 1 червня 1897. с. 3.
  • Books of the Day. The Daily Telegraph. 3 червня 1897. с. 6.
  • Dracula. The Glasgow Herald. 10 червня 1897. с. 10.
  • Supped Full with Horrors. The Land of Sunshine. Червень 1899. с. 261.
  • A Romance of Vampirism. Lloyd's Weekly Newspaper. 30 травня 1897. с. 80.
  • Untitled. Of Literature, Science, and Art (Fiction Supplement). 12 червня 1897. с. 11.
  • Novels. The Manchester Guardian. 15 червня 1897. с. 9.
  • A Fantastic Theme Realistically Treated. New-York Tribune (Illustrated Supplement). 19 листопада 1899.
  • Untitled. Publisher's Circular and Booksellers' Record of British and Foreign Literature. 7 серпня 1897. с. 131.
  • Recent Novels. Review of Politics, Literature, Theology, and Art. 79: 150—151. 31 липня 1897.
  • The Insanity of the Horrible. The San Francisco Wave. 9 грудня 1899. с. 5.
  • Review: Dracula. Saturday Review of Politics, Literature, Science and Art. 3 липня 1897. с. 21.
  • Books to Read, and Others. Vanity Fair: A Weekly Show of Political, Social, and Literary Wares. 29 червня 1897. с. 80.

Додаткова інформація

[ред. | ред. код]

Дослідження «Дракули»

[ред. | ред. код]

Нижче наведено список книг або статей, у яких повністю або частково досліджуються нотатки Брема Стокера до «Дракули».

Інше

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дракула_(роман)&oldid=47741575