Дримба

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Jew's harp.jpg

Дри́мба[1][2], Варга́н[3][4] — обертонний самозвучний язичковий щипковий інструмент, номер 112.221 у класифікації Горнбостеля-Закса. В основі інструмента лежить невелика металева підківка (дуга), до якої посередині прикріплено сталевим язичок (інколи два), який наприкінці закручений задля безпечних ударів. Дуга інструмента притискається до зубів, інколи до губ. Ротова порожнина служить резонатором. Музикант пальцем вдаряє язичок, ніби щипає, а артикуляцією рота, диханням та положенням діафрагми змінює висоту звуку та тривалість звучання.

Дослідження музикознавців показали, що дримба може давати діапазон до двох октав. З цих звуків одні бринять більш певно, а решта трохи слабше.

В Україні найчастіше використовується в гуцульському музичному побуті.

Конструкція і спосіб гри[ред.ред. код]

Pražský jarmark 365.jpg

Дримба має вигляд підково- чи еліпсоподібної незамкненої на видовженому боці залізячки, яка подовжується двома лапками. До середини підківки приклепано тонку сталеву пластинку — міндик чи язичок. Язичок, проходячи поміж лапками і, поступово потоншуючись, дещо виходить за них та завершується загнутим кінчиком. На заході України язички до дримб виготовляли із австрійських кіс, а пізніше — з пружин австрійських годинників. Метал у цих виробах мав високу якість і пружність, що забезпечувало відповідний гарний звук інструменту.

Вкладаючи дримбу до рота, злегка притискають боковинки зубами, притримуючи за лапки, і б'ють по кінцю язичка пучкою пальця правої руки. Звук, видобутий при цьому, посилюється природним резонатором, за який править ротова порожнина, а від зміни рухом щік і язика об'єму цього резонатора змінюється висота і характер звуку. З огляду на роль ротової порожнини у формуванні звуку під час гри на дримбі та наявність язичка, дримбу після певних суперечок названо язичково-щипковим інструментом, що за принципом звуковидобування наближається до язичкових духових, хоча у власне духових інструментах язичок коливається під тиском струменя повітря, а в дримби — від удару пальця.

Назва[ред.ред. код]

Існує дві версії походження слова «варган». Перша — від грец. όργανον — органон, тобто інструмент. Пізніше варганний принцип видобування звуку було покладено в основу таких інструментів, як орган, волинка, язичкова флейта, гармоніка[ru], акордеон. І поступово слово «орган», яке означало варган перейшло в назву більш сучасного інструменту. Друга версія походження слова «варган» — від українського та польського «варґи» — вуста, «варґа» — губа. У Словарі української мови Бориса Грінченка «Варґатий» — губастый, а варган — «Музыкальный инструментъ, на которомъ играютъ губами. На словах, як на варганах, а на ділі, як на балабайці.»[4] В Україні прізвища Варґа, Варґатий є досить поширеними.

У польській мові «warga» — губи, «wargi» — вуста. Компоненти губної органної труби польською мовою: «warga gorna» — «верхня губа» і «warga dolna» — «нижня губа». Ці два компоненти дуже схожі на дугу (деку) варгана: верхня дуга варгана охоплюється верхньою губою, нижня — нижньою, і повітря у варгані, як і в органній трубі проходить крізь «розріз» між цими двома губами і породжує звук. Польською «piszczałki wargowe» — губні труби.

В Україні цей інструмент також відомий як сдримба на Гуцульщині, орган — на Лемківщині, доромба — на Закарпатті.

Історія[ред.ред. код]

Худ. Дірк ван Бабюрен. Юнак грає на варгані, 17 століття. Центральний музей міста Утрехт , Голландія

Дримба (варган) — один з найпоширеніших на земній кулі та один з найдавніших музичних інструментів. Спочатку, в північних народів, дримби робили з тростинних, дерев'яних чи кістяних пластинок. Пізніше його його почали виготовляти з металу. У Європі найбільш ранні знахідки були зроблені в східній Франції. У 1868 році в Руані були знайдені п'ять бронзових варганів, що відносяться швидше за все до гало-римського періоду (V—VII ст). На початку 19 століття дримба була дуже поширеним концертовим віртуозним інструментом. Існували цілі ансамблі дримбарів, що виконували великі музичні твори.

В Азії поширені так звані пластинчасті варгани, що являють собою тонку, вузьку дерев'яну, або бамбукову, кістяну, металеву (частіше латунну) пластину. Його язичок вирізається в середині пластинки, а не прикріплюється. Найбільш поширені — це в'єтнамські дан мої (dan moi), індонезійські генггонгі, китайські коу-сяни.

На території Київської Русі археологічні знахідки залишків варгану відносять до IX—XII ст. На думку музикознавців, занесли дримбу до українських Карпат ще в сиву давнину Білі хорвати[джерело не вказане 2029 днів], адже сучасні серби й хорвати, що живуть на Балканському півострові, віддавна користуються таким самим інструментом зі схожою назвою — дромбуле.

Стародавній варган вплинув на формування багатьох сучасних музичних інструментів. Його можна знайти в акордеоні і гармоні, органі, язичковій флейті і багатьох інших. В акордеоні міх, що з'єднує праву і ліву частини корпусу, нагнітає повітря, яке коливає металеві голоси, в результаті цього і виникає звук. Металевий голос, приладнений до металевої планки (голосової планки) являє собою ніщо інше, як варган. Сам «голос» — це язичок (нога, миндик) варгана, а «планка» — це дуга (дека) варгана. А хутро, що нагнітає повітря виконує роль ротової порожнини при грі на варгані. У металевій язичковій органній трубі голосова пластина з язичком мають повну схожість із пластинчастим варганом. Нагнітання повітря відбувається через трубу, яка виконує роль ротової порожнини при грі на варгані. Такий же пристрій мають китайські та в'єтнамські язичкові флейти Баву, Хулуси.

В Україні[ред.ред. код]

В Україні виготовлення варганів було зосереджене в руках циган. У народній оповідці циган каже про себе: «Мені бити-кувати, варгани робити, на базарь носити». Степан Писаревський — український письменник початку 19 століття — у своїй п'єсі «Купала на Івана» в уста циган вкладає переклад із пушкінських «Цыган»:

Гой, цигани. Гой, цигани.
Дужче. Моторніше.
Забряжчімо у віргани —
Буде веселіше.
Де захватить нас зима —
Там нам господарство.
Хліба іноді нема —
Нам віргани панство.

(з праці Г.Хоткевича)

У XX столітті у Закарпатському народному хорі був ансамбль дримбарів, в якому брали участь 45 хористів. Часто всі хористи збиралися разом і можна було почути до 45 дримб одночасно. Ансамбль дримбарів був створений відомим мольфаром Михайлом Нечаєм у селіВерхній Ясенів Верховинського району Івано-Франківської області.

У 1964 році Сергій Параджанов знімає у Карпатах фільм «Тіні забутих предків», де в музичному супроводі використовувалася гуцульська дримба. Одним із дримбарів був відомий сьогодні майстер дримб Іван Ванджурак, а консультантом був Михайло Нечай.

Деякі дослідники відзначають, що в народі не дуже добре ставились до цього інструменту, оскільки дримбою називали нечепурну жінку, навіть вуличницю.[2][5]

Марія Матіос у романі «Солодка Даруся» так описує дримбу:

Хтозна…може, у дримбі жінки і справді пізнавали себе: до часу байдужих і лінивих, аж поки не візьмеш іх у руки, а вже як візьмеш — то почуєш такі соковиті переливи і тонкі зойки, що зайдеться тобі серце і плачем, і співом одночасно, і не зрозумієш, де ніч, а де сонце, бо лише жіноче тіло так розкішно здригається від ласки, як тіло дримби від пальців…

Примітки[ред.ред. код]

  1. Дримба // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. а б Дримба // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка — К.: Кіевская старина, 1907-1909
  3. Варган // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  4. а б Варган // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка — К.: Кіевская старина, 1907-1909
  5. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — 706 с. — С. 200.

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Хоткевич Г. Музичні інструменти Українського народу. — Х. 1930.
  • Гуменюк А. Українські народні музичні інструменти. — К. 1968.
  • Черкаський. Л. М. Українські народні музичні інструменти. — К.: Техніка, 2003.
  • Журнал «Наука і суспільство», 12. 1985, стор. 40.

Посилання[ред.ред. код]