Душкін Олексій Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Душкін Олексій Миколайович
Душкін Олексій Миколайович.jpg
Народження 24 грудня 1903 (6 січня 1904)[1]
Смерть 1 жовтня 1977(1977-10-01)[2] (73 роки)
Поховання Вірменське кладовище (Москва)
Країна СРСР СРСР
Навчання Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»
·Бекетов Олексій Миколайович
Діяльність архітектор
Праця в містах Москва, Сімферополь, Сочі, Дніпропетровськ
Архітектурний стиль конструктивізм, сталінський ампір
Найважливіші споруди будівля Міністерства транспортного будівництва біля Червоних воріт
універмаг «Дитячий світ» на Луб'янській площі,
Сімферопольський та Сочинський залізничні вокзали
Містобудівні проекти московські висотки, станції московського метро
Заклад Московський архітектурний інститут
Нагороди
Ідентифікатори і посилання
Structurae 1005995
CMNS: Душкін Олексій Миколайович у Вікісховищі

Олексі́й Микола́йович Душкін (рос. Алексей Николаевич Душкин; 24 грудня 1903 (6 січня 1904), с. Олександрівка, Золочівський повіт, Харківська губернія, Російська імперія, нині — Золочівський район, Харківська область, Україна — 8 жовтня 1977, м. Москва, СРСР) — радянський архітектор. Член-кореспондент Академії архітектури СРСР (1950). Лауреат 3 Сталінських премій 2-го ступеня (1941, 1946, 1949). Член КПРС від 1952 року.

Завоював популярність як архітектор станцій московського метро, ряду висоток Москви, у Сімферополі та Сочі відзначився спорудженням знакових об'єктів транспортної інфраструктури — оригінальні розкішні у вигляді італійського палаццо будівлі-«близнюки» залізничних вокзалів.

Біографія і творчість[ред. | ред. код]

Олексій Миколайович Душкін народився 24 грудня 1903 (6 січня 1904) в селі Олександрівці Золочівського повіту Харківської губернії (тепер Золочівського району Харківської області, Україна) в родині агронома Миколи Олексійовича Душкін та його дружини Надії Володимирівни, уродженої Фіхтер.

Перші роки життя майбутнього зодчого проминули на Золочівщині. Він не здобув шкільної освіти, але в 1919 році вступив на хімічний факультет Харківського технологічного інституту, щоб через кілька років змінити спеціалізацію і продовжити навчання вже на факультеті архітектури у О. М. Бекетова1925 по 1930 роки).

Відчуваючи творчий вплив братів Весніних, Олексій Миколайович захопився конструктивізмом і в 193133 роках брав участь в архітектурних конкурсах Палацу Рад, Палацу Радіо, Інституту Маркса-Енгельса-Леніна. Провінційного архітектора помітили і О. М. Душкін перебрався до Москви, де з 1933 по 1939 рік перебував у колективі архітектурної майстерні І. О. Фоміна.

У 1937 і 1939 роках він отримав за проекти станцій московського метро «Палац Рад» (нині «Кропоткінська») і «Маяковська» відповідно «Гран-прі» на Міжнародній виставці в Парижі і аналогічну нагороду на архітектурному форумі в Нью-Йорку.

З 1941 по 1943 роки обіймав посаду головного архітектора Метропроекту і Метробуду, а також Центральної архітектурної майстерні Наркомату (потім Міністерства) шляхів сполучення СРСР. Неодноразово (1941, 1946, 1949) ставав лауреатом Сталінської премії.

Будувати в Сімферополі залізничний вокзал Олексій Миколайович Душкін приїхав уже знаменитим архітектором і 1951 року створив справжній шедевр у дусі епохи Відродження. «Брат-близнюк» сімферопольського вокзалу був зведений роком пізніше (1952) у Сочі. Вважається, що будівля Сочинського залізничного вокзалу послужила приводом для політичних гонінь на архітектора в середині 1950-х років, у період боротьби з архітектурними надмірностями за Хрущова. Відтак, Олексія Душкіна усунули від архітектурної діяльності, і до кінця своїх днів він займався тільки педагогічною діяльністю — викладав у Московському архітектурному інституті.

Помер Душкін Олексій Миколайович 8 жовтня 1977 року в Москві.

Джерела та посилання[ред. | ред. код]

  1. Душкин Алексей Николаевич // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  2. Grove Art Online, Grove Dictionary of Art Online / J. TurnerOUP, 1998.