Дуїкер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Дуїкер
Період існування: пізній міоцендотепер
Zwergantilope-drawing.jpg
Дуїкер Максвела, Philantomba maxwellii
Біологічна класифікація редагувати
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Оленеподібні (Artiodactyla)
Підряд: Жуйні (Ruminantia)
Інфраряд: Pecora
Родина: Бикові (Bovidae)
Підродина: Cephalophinae
Gray, 1871
Роди

Cephalophus
Philantomba
Sylvicapra

Commons-logo.svg Вікісховище: Cephalophinae

Дуїкери — підродина порожнисторогих парнокопитних, що складається з 22 видів, об'єднаних в 3 роди. Представлені дрібними (вага до 20 кг) антилопами, забарвлення волосяного покриву — від сіруватого до жовто-червоного, тоді як низ значно світліший, кінцівки зазвичай білі, самиці трохи більші за самців, у самців є невеликі ріжки. Поширені в Африці південніше Сахари, окрім пустельних районів крайнього Півдня[1].

Види[ред. | ред. код]

Таксономія і філогенія[ред. | ред. код]

Підродина Cephalophinae складається з 3 родів і 22 видів, 3 з яких іноді вважаються підвидами. Ці три роди це: Cephalophus (18 видів ), Philantomba (три види), і Sylvicapra (один вид). Підродина вперше була описана британським зоологом Джоном Едвардом Греєм в 1871 році году в Proceedings of the Zoological Society of London. Наукова назва «Cephalophinae» походить від поєднання слів лат. cephal — «голова», і дав.-гр. λόφος — «гребінь». Вернакулярна назва «дуїкер» походить від африкаанського слова duik або голландського duiken — вони обидва означають «пірнати», що, імовірно, вказує на здатність антилоп при небезпеці швидко ховатися в навколишній рослинності.

Трьома видами з невизначеним статусом є дуїкер Брука (С. brookei), рувензорійський дуїкер (С. rubidis) і білоногий дуїкер (С. crusalbum). Дуїкер Брука вважався підвидом дуїкера Огілбі, і був підвищений до виду британським екологом Пітером Граббом в 1998 році. Його статус як виду був додатково підтверджений в публікації 2002 року Граббом і його колегою Коліном Гроувсом. Однак деякі зоологи, такі як Джонатан Кінгдон, продовжують розглядати його як підвид.

Рувензорійський дуїкер довгий час вважався підвидом чорнолобого дуїкера (C. nigrifrons). Однак істотні відмінності від іншого підвиду, C. n. kivuensis, що жив поряд з ним в горах Рувензорі, змусив Кінгдона припустити, що рувензорійський дуїкер може бути окремим видом[2]. У 2003 році вийшло дослідження, що підтвердило цю гіпотезу[3]. Проте рувензорійський дуїкер досі не визнаний значною кількістю вчених як окремий вид.

Філогенетичне дослідження 2001 року розділило Cephalophinae на три окремі гілки — гігантські дуїкери, східноафриканські червоні дуїкери і західноафриканські червоні дуїкери. Танзанійський дуїкер (C. spadix), чорноспинний дуїкер (C. dorsalis), дуїкер Джентінка (C. jentinki) і жовтоспинний дуїкер (C. silvicultor) були класифіковані як гігантські дуїкери. Східноафриканські червоні дуїкери включають чорнолобого дуїкера (C. nigrifrons), дуїкера Харві (C. harveyi), червонобокого дуїкера (C. rufilatus), червоного дуїкера (C. natalensis), рувензорійського дуїкера (C. rubidus) і білочеревого дуїкера (C. leucogaster). Третя група, західноафриканські червоні дуїкери включають чорного дуїкера (C. niger), дуїкера Огілбі (C. ogilbyi), дуїкера Петерса (C. callipygus) і дуїкера Вейнса (C. weynsi). Однак статус двох видів — дуїкера Адерса і зебрового дуїкера залишився сумнівним[4].

У 2012 році Енн Р. Джонстон разом з колегами створила кладограму підродини Cephalophinae (дуїкер) на основі мітохондріального аналізу[5][6].

Бушбок

Ситатунга

Суні (антилопа)

Oreotragus oreotragus

Madoqua kirkii

Чагарниковий дуїкер

Танзанійський дуїкер

Жовтоспинний дуїкер

Дуїкер Джентінка

Чорноспинний дуїкер

Зебровий дуїкер

Дуїкер Адерса

Червонобокий дуїкер

Чорнолобий дуїкер

Дуїкер Харві

Червоний дуїкер

Білочеревий дуїкер

Дуїкер чорний

Дуїкер Огілбі

Дуїкер Петерса

Блакитний дуїкер

Дуїкер Максвелла

Кладограма підродини Cephalophinae (дуїкер) та її спорідненість з Tragelaphus, за даними Johnston et al. 2012

Опис[ред. | ред. код]

В залежності від середовища існування, дуїкери діляться на дві групи — лісові й чагарникові. Більшість дуїкерів — це лісові види, що заселяють тропічні ліси на південь від Сахари, тимчасом чагарниковий дуїкер населяє савану. Дукери дуже полохливі істоти, і завжди живуть біля густої рослинності, ховаючись у кущах при небезпеці.

Через свою малу чисельність, дуїкери мало досліджені. Отже, загальні дослідження будуються на основі знань про найчисельніших червоних, блакитних, жовтоспинних і звичайних сірих дуїкерів. У зонах тропічних лісів люди невибірково полюють на дуїкерів заради бушміту, шкір і рогів. Через активне полювання, чисельність всіх видів дуїкерів (за винятком сірого і синього), значно скорочується, особливо вразливими є найбільші види, такі як дуїкер Джентінга.

Анатомія і фізіологія[ред. | ред. код]

Дуїкери різняться за розмірами від трикілограмового блактиного дуїкера до семидесятикілограмового жовтоспинного дуїкера. У цих антилоп низькі тіла і короткі роги, пристосовані до пересування серед густої рослинності тропічних джунглів. Винятком є сірий дуїкер, що мешкає на відкритих територіях саван. Він має довгі ноги, що дозволяють йому бігати швидше і на довші відстані. Сірий дуїкер винятковий ще й нехарактерним для інших дуїкерів статевим диморфізмом: на відміну від інших представників підродини, самки сірого дуїкера помітно більше самців, а самці, на відміну від самок мають роги.

Також дуїкери мають розвинені передочні залози, або, як у випадку з блакитним дуїкером, педальні залози на поверхні копит. Самці використовують виділення цих залоз, щоб помітити територію.

Поведінка[ред. | ред. код]

Взаємодія[ред. | ред. код]

Дослідження 2001 року, присвячене взаємодії дуїкерів, показало, що розміри тіла, різні середовища існування і характер діяльності були головними факторами, що розділяли сім видів дуїкерів. Кожен вид мав унікальні відмінності, що дозволяло співіснувати багатьом видам на одній території, де кожен вид займав окрему екологічну нішу. Через їх природну скритність і відносно невеликі розміри, головний захисний механізм дуїкерів-втеча від хижаків. Дуїкери не допускають близького контакту. Самці мітять територію виділенями своїх залоз і фекаліями, не допускають на свою територію інших самців.

Дуїкери не формують стад, живуть поодинці, або парами. Одинокі дуїкери зустрічаються з подібними собі лише кілька разів на рік, виключно з метою спарювання.

Дієта[ред. | ред. код]

Дуїкери віддають перевагу листю, а не траві; можуть їсти пагони, фрукти, бруньки, кору. Часто слідкують за птахами і мавпами, щоб підібрати палі плоди. Малі види, такі як блакитний дуїкер, можуть їсти насіння. Можуть доповнювати раціон м'ясом: їдять комах, можуть їсти стерво, час від часу можуть навіть зловити гризуна чи пташку. Хоча вони можуть харчуватися широким спектром рослин, вони віддають перевагу конкретним, найбільш поживним видам. Відповідно, антилопи мають бути знайомі зі свою територією, її географію і місцями поширення конкретних рослин. З цих причин дуїкерам складно пристосуватися до нового середовища, створеного людською діяльністю і вирубкою лісів.

Дуїкери отримують більшу частину необхідної води з їжі, вони не покладаються на джерела питної води і їх можна знайти в посушливих місцях.

Моделі активності[ред. | ред. код]

Дуїкери можуть вести як нічний, так і денний способи життя. Більшість дуїкерів ведуть денний спосіб життя. Була помічена залежність між розмірами тіла тварин і режимом їх сну: в той час як маленькі і середнього розміру дуїкери більш активні вдень, дуїкери великого розміру-вночі. Виняток становить жовтоспинний дуїкер, один з найменших видів, який активний як вдень так і вночі.

Екологія і збереження[ред. | ред. код]

Екологія дуїкерів полягає в спеціалізації різних видів, коли великі дуїкери споживають один вид рослинності, а менші-другий; це дозволяє розділити екологічні ніші і не допустити міжвидової конкуренції. Внутрішньовидову конкуренцію знижує поодинокість антилоп і їх вибірковість. Збереження дуїкерів критично важливе для підтримання екологічного балансу, недопущення внутрішньо- і зовнішньовидової конкуренції.

Постійна урбанізація і розширення площ сільськогосподарських земель поступово захоплює місця проживання дуїкерів. Дуїкери також є найпопулярнішою здобиччю мисливців на бушміт. В районах африканських тропічних лісів, де не поширене тваринництво, бушміт, зокрема м'ясо дуїкерів є основним джерелом білка. Найбільша проблема для збереження дуїкерів — це відсутність достатніх знань про ці організми в поєднанні з їх унікальною популяційною динамікою. Необхідно не лише повністю зрозуміти динаміку їх популяцій, а й розробити методи, що допоможуть розрізняти види між собою.

Посилання[ред. | ред. код]

  1. Skinner, J.D.; Chimimba, C.T. (2005). The Mammals of the Southern African Subregion (вид. 3rd). Cambridge: Cambridge University Press. с. 669. ISBN 9780521844185. 
  2. J., Kingdon (2015). The Kingdon Field Guide to African Mammals (вид. 2nd). Princeton, New Jersey (USA): Princeton University Press. с. 537. ISBN 9780691164533. 
  3. Cotterill, F.P.D. (2003). У Plowman, A. Ecology and conservation of small antelope: Proceedings of an international symposium on duiker and dwarf antelope in Africa. Filander-Verlag. с. 59–118. ISBN 9783930831524. 
  4. van Vuuren, B.J.; Robinson, T.J. (2001). Retrieval of four adaptive lineages in duiker antelope: evidence from mitochondrial DNA sequences and fluorescence in situ hybridization. Molecular Phylogenetics and Evolution 20: 409–25. 
  5. Johnston, A.R; Anthony, N.M (2012). A multi-locus species phylogeny of African forest duikers in the subfamily Cephalophinae: evidence for a recent radiation in the Pleistocene. BMC Evol. Biol. 12: 120. PMC 3523051. PMID 22823504. 
  6. Johnston, A.R.; Morikawa, M. K.; Ntie, S.; Anthony, N. M. (2011). Evaluating DNA barcoding criteria using African duiker antelope (Cephalophinae) as a test case. Conservation Genetics 12: 1173–82. ISSN 1572-9737. 

Джерела[ред. | ред. код]