Дячкино

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Слобода Дячкино
Країна Росія Росія
Суб'єкт Російської Федерації
Муніципальний район Тарасовский район
Код ЗКАТУ: 60253815001
Код ЗКТМО: 60653415101
Основні дані
Статус {{{тип_род}}} Слобода
Поштовий індекс 346054
Телефонний код +7 86386
Географічні координати: 48°37′54″ пн. ш. 40°19′11″ сх. д. / 48.63166666669477678° пн. ш. 40.31972222224977287° сх. д. / 48.63166666669477678; 40.31972222224977287Координати: 48°37′54″ пн. ш. 40°19′11″ сх. д. / 48.63166666669477678° пн. ш. 40.31972222224977287° сх. д. / 48.63166666669477678; 40.31972222224977287
Мапа
Дячкино (Росія)
Дячкино
Дячкино

Мапа

Дячкино — слобода у Тарасовському районі Ростовської області.

Адміністративний центр Дячкинського сільського поселення.

Географія[ред. | ред. код]

Слобода Дячкино над річкою Глибока (притока Сіверського Дінця) в 33 верстах від окружної станиці існувала вже у 1752 році. У 1763 році у старшини Андрія Дячкина на річці Глибока був хутір, у якому мешкало 62 українців чоловічої статі. У листопаді 1764 року у слободі вже було 75 українці чоловічої статі.[1] Зі сповідних записів за 1767 року видно, що у парафії Покровської церкви станиці Каменської вже був хутір старшини Андрія Дячкина. У ньому 12 дворів, у яких числилося українців 37 чоловічої й 18 жіночої статі[2].

У 1979 р. археологічна експедиція під керівництвом П. О. Ларенка відкрила поселення Моховатка-I бронзової доби[3]. Крім того, 1997 року до об'єктів культурної спадщини віднесено курганну групу "Дяткин роз'їзд"[4].

До Жовтневого перевороту с. Дячкино входило до складу Області війська Донського. У період Громадянської війни у Росії до складу Всевеликого війська Донського отамана Петра Краснова. З 1920 по 1924 рр. у складі Донської області РРФСР, в 1924 р. до Південно-Східної області, в 1924-1933 рр. до Північно-Кавказького країю, в 1933-1934 рр. - Північної області Азово-Чорноморського краю, 1934-1937 рр. Північнодонського округу Азово-Чорноморського краю, в 1954-1957 рр. - Каменської області, у 1937-1954 рр. й з 1957 р. - у складі Ростовської області. З 2010 р. входить в єврорегіон «Донбас».

Вулиці[ред. | ред. код]

  • вул. Берегова,
  • вул. Вишнева,
  • вул. Зарічна,
  • вул. Миру,
  • вул. Молодіжна,
  • вул. Моховата,
  • вул. Набережна,
  • вул. Підгірна,
  • вул. Приозерна,
  • вул. Садова,
  • вул. Радянська,
  • вул. Стадіонна,
  • вул. Шкільна,
  • пр. Терновий,
  • пр. Дружби.

Історія[ред. | ред. код]

Засновник хутора[ред. | ред. код]

Андрій Степанович Дячкін (помер не пізніше 1781 року) — старшина. Брав участь у багатьох війнах, що вела Росія в другій половині XVIII століття; в 1749 році був похідним отаманом у Низовому корпусі.

Серед інших донських старшин брав участь у заснуванні вільних військових земель по річці Глибока, на якій одним з перших заснував свій хутір, який отримав найменування Дячкін Глубокинський, а часом просто Глубокинський.

Дружина — Євдокія (Авдотья) Федорівна. Після смерті чоловіка їй перейшла велика частина Дячкинського маєтку. За переписом 1782 року в Дячкино за нею було 202 душі українців обох статей, а за сином Григорієм - 50. Середній син Іван меньшой мав при Колодезях - 205, а найстарший з братів — Іван великий - при Тернівському — 263 українців обох статей. Їх сусід Дмитро Тарасов у слободі Тарасівці мав 117 душ українців.

Нині в архівах збереглися списки предків дячкинців, починаючи з 1763 року. Дячкини перебували у родинних стосунках з найвідомішими донськими дворянськими родами. Так генерал-майор Дячкін Іван великий (нар. 1752) був одружений зі своєю сусідкою Федосією Міллер з селища Міллерово, генерал-майор Григорій Дячкин (нар. 1755) — на Катерині Карповій, а Ганна Дячкина була дружиною самого Військового отамана Олексія Іловайського.

Після смерті бездітних Дячкиних слобода перейшла Карповим й стала іменуватися: слобода Дячкино (Карпова-Глубокина)[5].

Хутір[ред. | ред. код]

Заселення хутора почалося в кінці 1730-х років. В 1737 році на місці майбутнього хутора був поселений «вільний черкашенин» зі Стародубського полку Михайло Євдокимович Кушитров, після чого тут були поселені та інші черкаси з України. За першим переписом на Дону 1763 року в х. Дячкін за Андрієм Степановичем значилося 75 українців, а в іншому його хуторі при урочищі Терновому — 95 українців.

Через слободу проходила велика чумацька (просікова дорога, що виходить з «Казанського тракту» й з'єднує через Верхній Тарасов Дячкино зі станицею Казанської[6].

Багато дячкинців у період після Громадянської війни виявилися репресованими, серед них Аведиков І.К[7]., Алпатов Г. А[8]., Колтунов В. Ф[9]., Погребняк Я. О[10]. та інші.

На тлі масової кампанії з організації колгоспів у 1920-х рр. виникали досить цікаві казуси. Про одного з них розповідається в листі про "колгоспі імені Руфа Королева", який знаходився "в трьох верстах від села Дячкино Глубоковського району Шахтинської округи". "Руф, - говорилося в листі, - організував ТОЗ шляхом залучення кочового селянства з центральних губерній, заманюючи їх на станціях залізниці". Під лихварські позики купив інвентар і трактор. Залякуванням домігся особистої диктатури не тільки над членами ТОЗа, але і над навколишніми громадянами. "Вдавався до пияцтва й нестримних дурощів. Члени колективу були фактично його кріпаками, а Руф - паном"[11].

В цей час експерти в цілях підвищення соціально-економічного добробуту села пропонують введення в Дячкино козацького самоврядування[12].

Ідентичність дячкинців[ред. | ред. код]

Питаннями ідентичності дячкинців, їх історії і походження, також як і російсько-українським прикордонням в цілому, займається аспірант кафедри країн пострадянського зарубіжжя Російського державного гуманітарного університету Бредихін Антон Вікторович. Зокрема, у своїй статті "Етнокультурна ідентичність прикордоння (сільський етюд)" їм описується вплив фронтирного розташування слободи на склад населення, ментальні мовні особливості дячкинців: "В побуті у дячкинців досі збереглися такі слова як цибуля, кабак, рушник, ходим, вечерять, мабудь, їшьте, дивись, молодичка та інші. По мірі того, як слобода виявлялася в самому зручному для проживання місці (наявність залізниці), у неї почали приїжджати робітники з областей та районів Росії (наприклад, сім'ї Тишакових, Кучерових). З ними прийшов і інший говір, хоча і він піддавався впливу основної дячкинської говірки. Люди переставали вимовляти вибухове російське «Р» (приголомшували його на кшталт українського), втрачали «акання», більше виділяли літеру «о», стали пом'якшувати закінчення дієслів [ідуть], [пајут']. Місцева фольклорна група в своєму репертуарі має багато пісень українською мовою, які вони співають й вечорами, сидячи на лавочці, відпочиваючи після робочого дня»[13].

Варто відзначити, що дячкинцями досі збережені українські пісенні традиції. До радянської влади, церковний хор слободи, називали не інакше як «іже херувими». А в 2004 році Т. О. Карташова захистила дисертацію «Пісенна традиція українських селян у контексті народної культури Дону», що базується в тому числі й на матеріалі, отриманому в с. Дячкино[14].

Український вплив зберігся і в предметах традиційної культури дячкинців: мереживах на рушниках, подзорах, накидках, фіранках[15].

Герої Вітчизняної війни 1812 року[ред. | ред. код]

На початку червня 2013 року в слободі Дячкино Тарасівської району завершилися археологічні розкопки, у ході яких були виявлені місця поховань знаменитих козацьких воєначальників — М. Кумшацького, Г. Дячкина, О. Карпова (у фамільному склепі при церкві Трьох Святителів), а також легендарного сподвижника О. Суворова героя війни 1812 року П. Грекова 8-го. Ініціатором багатомісячної експедиції став відомий кам'янський історик-краєзнавець О. Чеботарьов [Архівовано 14 квітня 2016 у Wayback Machine.].

Серед похованих був і останній поміщик із роду Дячкиних — Григорій Андрійович (1756; за ін. даними, 1755—1819), генерал-майор (1812). «З штаб-офіцерських дітей Війська Донського м. Черкаська».

Петро Матвійович Греков — учасник численних військових кампаній, у тому числі італійсько-швейцарського походу Суворова, походу козаків на Індію, російсько-турецьких воєн та інших. За час бойової діяльності ним було взято в полон 2 генерала, більше 194 штаб - і обер-офіцерів і понад 10 тысяч нижніх чинів, захоплено 30 орудий і 23 прапори. У 1817 році Петро Матвійович прибув в слободу Дячкино в гості до свого друга генерал-лейтенанту Якіма Якимовича Карпова. Тут він несподівано помер і був похований в огорожі храму Трьох Святителів. З часом могила була забута.[16] Звіт про виконану роботу був представлений директором Шахтинського Я. П. Бакланова козацького кадетського корпусу В.О. Бобильченко на XIX Великому військовому Колі ВКО «Всевелике військо донське» у м. Новочеркаську[17].

У 1918 році Дячкино було зайнято німецькими військами й керувалося Українською державою гетьмана Скоропадського.

В 1918 році в районі слободи Дячкино перебував загін легендарного В. М. Чернецова і наступав на її території на зайняту «червоними» Глибоку[18], там же розташовувався згаданий Н. Н. Туроверовим Дячкинський козацький роз'їзд. Під час наступу «червоних» з боку Дячкино вели опір добровольчі частини Май-Маєвського і добірні козацькі загони генерала Іванова[19]. У теж військовий отаман П. Н. Краснов, виступаючи на Великому військовим колі в Новочеркаську, ставив завдання зайняти територію с. Дячкино після відходу з неї німців[20]. Історію тих років, а також особливу ментальність дячкинців, описав у своїй книзі видатний донський письменник, уродженець сусіднього з с. Дячкино х. Сибілева Михайло Антонович Алпатов у книзі «Горіли вогнища»[21]. Під час німецько-радянської війни члени краснодонської «Молодої Гвардії» перебували в Дячкино, де тинялися кілька діб серед змішаних тилів німецьких частин і ховалися по підвалах мешканців[22]. Там же вони вкрали автомат у німців[23]. Звільнення слободи Дячкино від німців відбулося 15 січня 1943 р[24].

Церква[ред. | ред. код]

Трьохсвятительська церква побудована в 1804 році старанням померлого поміщика генерал-майора Григорія Андрійовича Дячкина. Церква була кам'яна з такою ж дзвіницею, покрита залізом, з числа парафіян не особливо містка, огорожа навколо неї теж була кам'яна. Престолів церкви було два: один головний, в ім'я Трьох Святителів: Василія Великого, Григорія Богослова, Івана Золотоустого; інший — граничний, серед церкви з правого боку в ім'я святителя і Чудотворця Миколая. Трьохсвятительська церква у 1866 році була перероблена, а в 1884 році влаштовано новий іконостас. У парафії місцевим священиком отцем Зеленським з 14 листопада 1884 року відкрита церковно-парафіяльна школа. А в 1898/99 навчальному році налічувалося 64 хлопці та 22 дівчини. Законовчителем був отець Василь Зеленський, вчителем псалмовщик Петро Іванович Максимов й помічником учителя Іван Матвійович Чорноусов.

Школа[ред. | ред. код]

В слободі діє муніципальна бюджетна освітня установа Дячкинська середня загальноосвітня школа. Вона заснована 14 листопада 1874 року в парафії церкви, побудованої в сл. Дячкино, відкрита церковно-парафіяльна школа, у ній викладав місцевий священик Василь Зеленський. Приблизно в 1918 році в слободі відкрилася семирічна школа. У ній викладав Микола Грешнов, батько письменника-фантаста М. М. Грешнова, члена Спілки письменників СРСР, автора творів «Про що говорять тюльпани» (1972); «Надія» (1977); «Сни над Байкалом» (1979); «Сагань-Далинь» (1984) і «Друга подорож Мандрівника» (1987)[25]. У 1928-1929 навчальному році в школі викладав відомий донський письменник Костянтин Іванович Каргін, який брав участь в травні 1929 року в Крайовому з'їзді селянських письменників: «Про навчання говорили майже всі виступаючі делегати. Так, тов. Каргін (села Дячкино Донецького округу) говорив, що письменник повинен вести велику громадську роботу, але вся біда в тому, що формувань на селі так завантажують, що немає ніякої можливості займатися навчанням і творчістю. Нам потрібно просити всі організації, щоб початківцям письменникам-громадським все-таки надавали можливість займатися самоосвітою»[26]. У 30-х роках на її базі була відкрита перша і єдина в районі школа робочої молоді. З 1965 року школа стала середньою. Будівля, у якому розташовано навчальний заклад, пущено в експлуатацію в 1965 році[27]. З цього ж року завучем, а згодом і директором школи стала представниця відомої донський педагогічної династії[28], відмінник народної освіти, керівник Ради ветеранів війни і праці Дячкинського сільського поселення Бредихіна Руслана Антонівна[29]. З 2003 року заступником директора з навчально-виховної роботи є Бредихіна Лариса Юріївна[30][31][32][33][34] автор робіт "Вчитель і учень: проблеми взаєморозуміння і взаємодії"[35], "Концептуальне формування традицій педагогічної наступності в педагогічних династій"[36] та інші.

Фільмографія[ред. | ред. код]

У 1973 р. про колгосп "Правда" в с. Дячкино знятий фільм "Ми - "Правда""

У 1956 р. с. Дячкино знімалася сцена солдатського бунту фільму "Тихий Дон" (1958 р.)

См. також[ред. | ред. код]

  • Донський козачий Г. А. Дячкіна полк
  • Дячкін Григорій Андрійович
  • Карпов Яким Якимович

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Слобода Дячкино Хутор Беляевка Васильевка Каюковка Мокроталовка Первое Мая Разъезд Дяткино Посёлок Малое Полесье. www.donvrem.dspl.ru. Архів оригіналу за 8 квітня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
  2. ↑ Слобода Дячкино Хутір Біляївка Василівка Каюковка Мокроталовка Перше Травня Роз'їзд Дяткино Селище Мале Полісся. Архів оригіналу за 8 квітня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
  3. ↑ {{{Заголовок}}}.
  4. ↑ Список памятников археологии Тарасовского района, состоящих на государственной охране. Архів оригіналу за 23 травня 2018. Процитовано 17 квітня 2019.
  5. ↑ Н. Коршиков. Коротка довідка про слободі Дячкино. Архів оригіналу за 27 квітня 2017. Процитовано 17 квітня 2019.
  6. ↑ Тарасовский форум. Архів оригіналу за 19 липня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
  7. ↑ Центр генеалогических исследований. Архів оригіналу за 10 травня 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
  8. ↑ Списки жертв. Архів оригіналу за 22 квітня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
  9. ↑ Пермский государственный архив новейшей истории. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
  10. ↑ Пермский государственный архив новейшей истории. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
  11. ↑ ГОЛОС НАРОДА: ПИСЬМА И ОТКЛИКИ РЯДОВЫХ СОВЕТСКИХ ГРАЖДАН О СОБЫТИЯХ 1918-1932 ГГ / ЧАСТЬ III. Архів оригіналу за 2 липня 2017. Процитовано 17 квітня 2019.
  12. ↑ Бредихин Антон Викторович. . — № 1. — ISSN 2307-2334.
  13. ↑ Бредихин Антон Викторович. Этнокультурная идентичность приграничья (сельский этюд). — 2015. — 21 квітня. Архівовано з джерела 12 липня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
  14. ↑ Дисертація на тему «Пісенна традиція українських селян у контексті народної культури Дону» автореферат по спеціальності ВАК 17.00.02 — Музичне мистецтво | disserCat — ... Архів оригіналу за 6 листопада 2018. Процитовано 17 квітня 2019.
  15. ↑ С.В. Черницын. Коротко об экспедициях (PDF). Советская этнография. Архів оригіналу (PDF) за 4 березня 2016. Процитовано 17 квітня 2019.
  16. ↑ Кам'янські ентузіасти-археологи створили історичну сенсацію | Каменськ-Шахтинський ПІК[недоступне посилання]
  17. ↑ Протокол XIX Большого Войскового Круга войскового казачьего общества «Всевеликое войско Донское» (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 19 серпня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
  18. ↑ Чернецов В. М.: Служив козацтву він чесно і життя віддав за Дон рідної. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 17 квітня 2019.
  19. ↑ Успехи Красной Армии на фронтах в конце 1918 - начале 1919. Архів оригіналу за 20 лютого 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
  20. ↑ Речь донского атамана на 1-м заседании Большого войскового круга 16 августа 1918 года. Архів оригіналу за 21 вересня 2020. Процитовано 17 квітня 2019.
  21. ↑ М.А. Алпатов. Горели костры. Архів оригіналу за 19 лютого 2015. Процитовано 18 березня 2022.
  22. ↑ Книга: Молода гвардія. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 17 квітня 2019.
  23. ↑ Валерия Борц. Мои воспоминания. Молодая Гвардия. Архів оригіналу за 9 листопада 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
  24. ↑ Бредихин Антон Викторович. День освобождения с. Дячкино от немецко-фашистских захватчиков.
  25. ↑ Грешнов Михаил Николаевич. Союз писателей Кубани. Архів оригіналу за 26 січня 2021. Процитовано 17 квітня 2019.
  26. ↑ Горечь полыни. Пропавший в "Поднятой целине". Архів оригіналу за 9 грудня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
  27. ↑ З історії школи — 14 Жовтня 2011 — МОУ ЗОШ Дячкинская. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 17 квітня 2019.
  28. ↑ Педагогические династии Дона (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 24 березня 2016. Процитовано 17 квітня 2019.
  29. ↑ И. ЗАМОГИЛИНА. Через годы, через расстояния... Газета Тарасовского района "Родная сторона". Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
  30. ↑ Завуч Бредіхіна К. Ю. — Інформація про сайт. Архів оригіналу за 15 березня 2018. Процитовано 17 квітня 2019.
  31. ↑ Лариса Юріївна Бредіхіна. Архів оригіналу за 20 червня 2017. Процитовано 17 квітня 2019.
  32. ↑ МОУ Дячкинская ЗОШ — Дячкино — Ростовська область. Архів оригіналу за 28 жовтня 2016. Процитовано 17 квітня 2019.
  33. ↑ Папа, мама, я... Газета Тарасовского района "Родная сторона". Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
  34. ↑ Много интересного запомнится. Газета Тарасовского района "Родная сторона". Архів оригіналу за 27 жовтня 2016. Процитовано 17 квітня 2019.
  35. ↑ Бредихина Лариса Юрьевна. Учитель и ученик: проблемы взаимопонимания и взаимодействия. Архів оригіналу за 16 квітня 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
  36. ↑ Бредіхіна К. Ю. Концептуальне формування традицій педагогічної наступності в педагогічних династій — 9 Лютого 2011 — Завуч Бредіхіна Л. Ю. Архів оригіналу за 19 лютого 2015. Процитовано 17 квітня 2019.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дячкино&oldid=39481599