Діалектологія в діаспорі

Діалектологія в діаспорі — розділ в історії та розвитку українських діалектологічних досліджень, пов'язаний з діяльністю українських мовознавців, яких з різних причин змушено емігрувати й працювати за кордоном.

Діяльність закордонних мовознавців

Через суспільно-політичні причини мало відомо про діяльність мовознавців: на сьогодні фактичним є брак матеріалів (зокрема наукових публікацій) про цих дослідників — а матеріали, що є, видавалися за кордоном і до України рідко потрапляли. Сфери, в яких працювали ці мовознавці: історія української мови, діалектологія тощо — іноді ставали об'єктами фальсифікації внаслідок складних суспільно-політичних умов, в яких перебувала Україна. Саме мовознавці-емігранти мали можливість займатися об'єктивними, незаагажованими дослідженнями, які враховували як і територіальні, так і соціальні діалекти, що й надає їм особливої цінності. Вивчення цих наукових доробків є дуже важливим для осмислення та систематизації української діалектології та мовознаства взагалі.

До науковців у даній галузі можна віднести таких відомих дослідників: Ю. Шевельов, І. Огієнко — а також і менш відомих в Україні: І. Зілинський, Р. Смаль-Стоцький, О. Горбач, Я. Рудницький , О. Колеса, З. Кузеля, М. Пшеп’юрська-Овчаренко, В. Розов, М. Семенів, В. Чапленко, В. Коптілов, С. Рабій-Карпінська, Яр Славутич і продовжує працювати Святослав Йосипович Караванський, український мовознавець, поет, журналіст, автор самвидаву, багатолітній в'язень концтаборів СРСР, член ОУН.

Характеризиюучи діяльність науковців-емігрантів в цілому, їхнє коло наукових інтересів зосереджувалося не тільки в області діалектології, а також в термінології, історії мови, лексикографії, ономастиці, культурі мови тощо.

Огляд наукової спадщини вчених-емігрантів

Основними напрямками наукової діяльності І. Зілинського були фонетика та діалектологія. Варто зазначити, що хоча ці дві області мови у працях Зілинського були тісно пов’язані, все ж таки більшу увагу він надавав саме діалектології. Свою діяльність він присвятив двом головним питанням: фонетичним студіям української мови і класифікації українських говорів, зокрема лемківським говіркам. Як уродженець найбільш на захід висунених українських земель, діалектолог цікавився дослідженням прикордонних говірок, особливо енергійно виступав проти гіпотези окремих польських дослідників, які твердили, що основою лемківської, бойківської та навіть гуцульської говірок нібито була польська мова, чимало зусиль присвятив спробам встановлення своєрідних відмінностей між окремими говірками карпатської групи, головним чином лемківської та бойківської. Його праці з цього приводу: «Проба упорядкування українських говорів» (1913); «До питання про діалектологічну класифікацію українських говорів» (1924); «Карта українських говорів» (1933); «Питання про лемківсько-бойківську мовну границю» (1934); «Взаємовідносини між українською і польською мовою» (1934); «Границі бойківського говору» (1938); «Мова закарпатських українців» (1939).

Працю І.Зілинського продовжили М. Пшеп’юрська-Овчаренко, яка розпочала діалектологічні дослідження ще у Львові працею 1938 року «Надсянський говір», а пізніше продовжила їх вже у США у розвідках – «На пограниччях надсянського говору» (1954), «Мова українців Надсяння» (1986) та український мовознавець-діалектолог С. Рабій-Карпінська, що займалася вивченням бойківських говірок. Однією з її праць є «Dialekt Bojkow» (1932-1933).

Вивченням соціальних діалектів, зокрема арго, займався О. Горбач. Результатом його досліджень стала праця «Арго на Україні». В ній вчений вивчав мову різних прошарків населення: школярів, студентів, безпритульників, вояків і т.д. Завдяки такому комплексному дослідженню О.Горбач визначив характерні риси саме українського арго, особливості мови кожної соціальної чи професійної групи, їх взаємопов'язаність і спорідненість між собою та іншими слов'янськими мовами.

Крім того, дослідник вивчав також і українські діалектні говори, зокрема говори Берестейщини (Білорусь), Підляшшя (Польща), Пряшівщини (Східна Словаччина), Бачки-Срімі (колишня Югославія), Південної Буковини (Румунія). Дослідник також вивчав і говори материкової України, хоча таке дослідження мало певну специфіку - не маючи можливості особисто збирати і обстежувати говірки в Україні, навіть в еміграції О.Горбач зміг зібрати великий фактичний матеріал, спілкуючися з іншими українськими емігрантами.

Підсумок

Вгорі подано короткий і неповний огляд діяльності вчених-українців діаспори: на його основі можна побачити продуктивність та значення їх діяльності. На сучасному етапі розвитку українського мовознавства продовжується вивчатися їхня наукова спадщина й інтегруватися в загальну спадщину українського мовознавства.

Джерела

Бевзенко C. П. Українська діалектологія. — K. : Вища шк., 1980.

Матвіяс І. Українська мова і її говори. - К. : Наукова думка, 1990.

Н.Мартинишин, Г.Шміло - Українське мовознавство у діаспорі, http://miok.lviv.ua/index.php option=com_content&view=article&id=184:2010-03-11-12-10-14&catid=29:2010-03-12-09-50-59&Itemid=50 [Архівовано 17 липня 2020 у Wayback Machine.]

Див.також

Українська діалектологія

Пшепюрська-Овчаренко Марія