Дідач Ігор Йосипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ігор Дідач
UA-OR2-PVT-GSB-H(2015).png Старший солдат
Дідач Ігор Йосипович.jpg
Загальна інформація
Народження 20 листопада 1974(1974-11-20)
Дрогобич
Смерть 17 січня 2015(2015-01-17) (40 років)
(помер від ран)
Громадянство Flag of Ukraine.svg Україна
Військова служба
Приналежність Україна Україна
Вид ЗС Emblem of the National Guard of Ukraine, 2017.svg Національна гвардія
Формування
Емблема батальйону імені Кульчицького.png
 1 БОП Кульчицького
Війни / битви Війна на сході України
Нагороди та відзнаки
Орден «За мужність» ІІІ ступеня

І́гор Йо́́сифович Ді́дач (20 листопада 1974 — 17 січня 2015) — український військовик, старший солдат резерву Міністерства внутрішніх справ України. Лицар ордену «За мужність».

Доброволець, з 15 квітня 2014-го перебував у зоні бойових дій, стрілець-гранатометник, Київська окрема бригада, Північне ОТО НГУ.

Життєвий шлях[ред. | ред. код]

Ігор Дідач народився 20 листопада 1974 року в м Дрогобич, де мешкав до 7 років. Навчався у Дрогобицькій СШ № 14. Згодом сім'я переїхала у м. Трускавець. Закінчив Трускавецьку ЗОШ № 1 та музичну школу — клас баяна. Після здобуття неповної середньої освіти поступив у медичне училище (в м. Костополі Рівненської обл., спеціальність — « Медсестринська справа»).

Працював у фізкабінеті санаторію «Дніпро-Бескид» м. Трускавця, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталею. Згодом перейшов працювати у санаторій «Юність».

Потім працював масажистом БОЛ № 1 м. Трускавця. Згодом узяв в оренду масажний кабінет, потім винайняв друге приміщення, де відкрив салон краси.

У 2010 році Ігор Дідач переїхав у Київ.

Революція Гідності[ред. | ред. код]

У листопаді 2013 року, коли розпочалася Революція Гідності, доньки Ігоря, зібравши друзів, вирушили в столицю. На Майдані Вікторія та Роксолана потрапили під кийки беркутівців (це був перший розгін Майдану — 30 листопада). Після цих подій тато вийшов на Майдан. Він казав: «Я не дозволяю, щоб били моїх дітей, нікому не дозволю». Вони працювали волонтерами, а Ігор записався до лав самооборони: спершу у 9-ту сотню, пізніше у 12-ту. Після кожного робочого дня він приходив на Майдан, де був цілу ніч, зранку знову йшов на роботу. Як розповідали його друзі, Ігор зі своїм товаришем одними із перших почали робити коктейлі молотова, вони ж підпалили перший ворожий БТР. Ігор був учасником усіх подій на Грушевського 19-20 лютого 2014 року: озброєний лише бітою, він носив шини під Жовтневий палац — лише чудом тоді залишився живий.

Війна на сході України[ред. | ред. код]

Після анексії Криму, Ігор Дідач вступив до Правого сектору. У квітні 2014-го він один із перших записався до лав Національної Гвардії України, проходив навчання в Нових Петрівцях. Після цього їхній 1-й батальйон НГУ відправили на гору Карачун, біля м. Слов'янська. На горі не було умов для проживання: їм не привозили ні води, ні харчів. Ігор з побратимами змушені були за їжею спускатися до найближчого блокпоста (де стояла 95-та десантна бригада). Спали бійці в приміщенні телевежі. На другу ротацію Ігор зі своїм батальйоном стояли на блокпості в с. Шандриголове.

У Слов'янську деякі люди ставилися до них, як до ворогів, але чимало людей допомагали, приносили харчі: якийсь чоловік подарував Ігореві ікону св. Олександра. Багатьом жителям Слов'янська і с. Шандриголове робив масаж.

Під час відпустки літом 2014-го у Трускавці затримав злодія, який пограбував жінку, та передав його правоохоронцям.

У січні 2015-го Ігор Дідач відряджений на схід України — для забезпечення ротації підрозділів резервного батальйону ім. Героя України генерал-майора С. Кульчицького. До цього виникало багато складнощів із документами для відправки на передову, чотири рази поїздку відкладали. 4 січня 2015 року врешті документи батька були оформлені, українські вояки автобусом виїхали з військової частини міста Києва. Під час останньої телефонної розмови з доньками, він, перебуваючи у Слов'янську, розказував, як там усе змінилося: люди стали патріотичні, на будинках майорять українські прапори.

Обставини загибелі[ред. | ред. код]

5 січня перебував у мікроавтобусі «Богдан», котрий при перевезенні взводу резервістів потрапив у ДТП поблизу Артемівська. З «Богданом» зіштовхнувся військовий «КрАЗ». Сергій Бабічев був досвідченим водієм, за свідченнями тих, хто вижив, до останнього намагався зробити все можливе для того, щоб уникнути зіткнення та врятувати побратимів. Тоді загинуло 12 військовиків, ще 21 зазнав травм. 17 січня помер в київському шпиталі від поранень. Серед загиблих: Віктор Бурка, Юрій Лінивенко, Тарас Герасимюк, Ігор Каплуненко, Роман Малюта, Володимир Матківський, Максим Щіпов.

Без Ігоря лишились батьки, дружина, дві доньки.

19 січня 2015-го похований в селі Модричі.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

  • 3 вересня 2015 року перед Трускавецькою СШ № 1, де навчався Ігор Дідач, була встановлена меморіальна таблиця на його честь[1].

Нагороди[ред. | ред. код]

  • Орден «За мужність» III ступеня (28 червня 2015, посмертно) — особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.[2]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]