Діоскор Александрійський
| Діоскор Александрійський | |
|---|---|
| грец. Διόσκορος Α΄ ὁ Ἀλεξανδρείας | |
 | |
| Народився |
390 Александрія, діоцез Єгипетd, praetorian prefecture of the Eastd, Стародавній Рим |
| Помер |
4 вересня 454[1][2] Чанкири, Чанкири (іл)[3] |
| Поховання | Чанкири |
| Країна |
.png){kind=small} Візантійська імперія |
| Місце проживання | Saint Mark's Coptic Orthodox Cathedrald |
| Діяльність | патріарх, католицький священник |
| Знання мов | латина і коптська |
| Посада | патріарх |
| Конфесія | Міафізитство і католицька церква[4] |
Діоскор Александрійський (грец. Διόσκορος Α΄ ὁ Ἀλεξανδρείας, помер 4 вересня 454, Гангри) — патріарх (архієпископ) Александрійський (27.06.444—13.10.451), наступник по кафедрі і, можливо, родич св. Кирила, хоча відомий переслідуваннями його племінника священика Афанасія, який виступив обвинувачем Діоскора на Халкидонському соборі.[5] Святий давньосхідних церков, крім Ассирійської Церкви Сходу, Стародавньої Ассирійської Церкви Сходу, Вірменської апостольської церкви, яка в той же час визнає святим його архідиякона і наступника як глави монофізитів Тимофія II Елура, в основному, поділяв його богословські погляди, але прийняв в євхаристійне спілкування православних протеріан, проти чого свого часу заперечував Діоскор. За часів Тимофія II радикальні послідовники Діоскора утворили церкву діоскоріян.[6]
Біографія[ред. | ред. код]
Набув в церковній історії популярності через захист єретика Евтиха (Євтихія) і участю в монофізитській смуті. Євтих, засуджений за єресь на помісному константинопольському соборі 448 року під головуванням Флавіана, патріарха Константинопольського, знайшов сильних покровителів в особі всемогутнього міністра Хрисафія і самого імператора Феодосія Молодшого. До них приєднався і Діоскор.
Евтихіанство розвинулося з крайнощів александрійських поглядів, і Діоскор як представник александрійської церкви і александрійської богословської школи вважав за потрібне взяти його під своє заступництво в боротьбі з протилежною антіохійською христологією. Крім того, до богословського протистояння домішувалася боротьба за ієрархічну першість. Єпископи Константинополя, нової столиці Імперії, навіть не будучи патріархами, придбали першість честі між усіма єпископами Сходу і мали великий вплив на всі церковні справи. Александрійська церква, як давніша і до того ж апостольського походження, могла вважати за собою більше прав на таку першість, і тому у деяких александрійських єпископів помічалося суперництво з єпископами константинопольськими. До їх числа належав і Діоскор. Він знав, що александрійський єпископ Феофіл судив єпископа константинопольського Івана Золотоустого, а Кирило Александрійський — Несторія. Справа Євтиха для нього уявлялася зручною нагодою провести інтриги проти константинопольського патріарха Флавіана і стати його суддею.
Спонукуваний сильною придворною партією, імператор скликав у 449 р. Вселенський собор в Ефесі для обговорення справи Євтихія. Головування на соборі було надано Діоскору, який явно зловживав своїм становищем: противники Євтиха від собору були усунені, його явні прихильники і противники Флавіана були запрошені на собор, навіть якщо за канонами вони і не мали на те права. Флавіан перед собором з'явився підсудним; його засудили за введення нових догматів і заслали, після чого він невдовзі помер. Разом з ним були засуджені Євсевій Дорилейський (обвинувач Євтиха на константинопольському соборі), Домен Антіохійський, Феодорит Киррський, Іва Едеський та ін. єпископи. Папа Лев I Великий був відлучений від церковного спілкування. В той же час Євтиха було повністю виправдано.
Проте торжество Діоскора було нетривалим. Слабкі протести проти собору на Сході були посилені папою Левом. Він зібрав собор в Римі і засудив «ефеський розбій» (latrocinium Ephesenum), Діоскора і Евтиха, про що і написав кліру, сенату і народу Константинополя. В 450 р. Феодосій помер, і престол зайняв Маркіян, який одружився з Пульхерією, сестрою Феодосія, шанувальницею Флавіана. За розпорядженням нового імператора у 451 р. зібрався новий вселенський собор у Халкидоні. На першому ж засіданні цього собору, відомого як Четвертий Вселенський, відбувся суд над «розбійницьким собором в Ефесі. Показаннями свідків були встановлені неправди і насильства, до яких вдавався Діоскор. Не з'явившись після триразового запрошення, він був засуджений за підтримку Євтиха, порушення канонів, відлучення Льва та інші злочини[7].
Засудження, надіслане Халкідонським собором Діоскору: «Святий, великий і вселенський собор, благодаттю Божою за велінням найблагочестивіших і боголюбивих імператорів наших зібрався в вифинском місті Халкидоні, в церкві святої і добропереможної мучениці Євфімії, — Діоскору. Дізнайся, що ти — за презирство божественних канонів і за твій непослух цьому святому і вселенського собору, а крім того, крім інших твоїх проступків, в яких ти винен, за те, що, бувши в третій раз викликаний цим святим і великим собором, згідно з божественним канонами, для відповіді на висунуте проти тебе звинувачення, ти не з'явився, — цього місяця жовтня в тринадцятий день святим і вселенським собором позбавлений єпископства і відчужений від усякої церковної посади».
Після собору Діоскор був засланий в Пафлагонію, в Гангри, де і помер 4 вересня (7 тота) 454 р.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Bell A. Encyclopædia Britannica — Encyclopædia Britannica, Inc., 1768.
- ↑ а б https://www.britannica.com/biography/Dioscorus-patriarch-of-Alexandria
- ↑ http://www.newadvent.org/cathen/05019a.htm
- ↑ Catholic-Hierarchy.org — USA: 1990.
- ↑ Евагрий Схоластик. Історія Церкви. http://www.agioskanon.ru/hist-evagriy/002.htm [Архівовано 18 серпня 2014 у Wayback Machine.]
- ↑ А. В. Храпов Диоскор Александрийский. Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2007. — Т. XV. — С. 373-376. — ISBN 978-5-89572-026-4.(рос.)
- ↑ Діяння Вселенських Соборів. Казань, 1908. Т. III. С. 252-253.
Література[ред. | ред. код]
- Диоскор // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907.
Науково-богословська література[ред. | ред. код]
- В. В. Болотов. {{{Заголовок}}}. — Т. 4.
- А. В. Карташёв. Вселенские Соборы. Париж, 1963 [Архівовано 28 липня 2012 у Wayback Machine.]
| |||||||||||||||||
|
