Едуар Мане

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Едуар Мане
Édouard Manet
Édouard Manet.jpg
фотопортрет Едуара Мане
При народженні Édouard Manet
Народження 23 січня 1832(1832-01-23)
former 10th arrondissement of Parisd, Париж, Франція[1][2][3]
Смерть 30 квітня 1883(1883-04-30) (51 рік)
  VIII округ Парижа, Париж, Франція[4] або Париж, Франція[2]
Поховання Пассі (кладовище)
Національність француз
Країна Франція Франція
Жанр біблійні і жанрові картини, портрети.
Діяльність художник, ілюстратор, літограф, архітектурний кресляр
Напрямок реалізм
Роки творчості 1854—1882
Вплив на імпресіонізм
Вчитель Тома Кутюрd і Auguste Boulardd
Відомі учні Єва Гонсалес
Твори Флейтист[d], Вуличний співакd, Лола з Валенсії, Сніданок на траві і Олімпія
Батько Auguste Manetd
Мати Eugénie-Désirée Fournierd
У шлюбі з Suzanne Manetd[5]
Діти Léon Leenhoffd
Брати, сестри  • Gustave Manetd і Eugène Manetd
Нагороди
кавалер ордена Почесного легіону
Автограф Manet, Edouard 05 1832-1883 Signature.jpg

CMNS: Едуар Мане у Вікісховищі

Едуа́р (Едуард) Мане́ (фр. Édouard Manet; 23 січня 1832, Париж — 30 квітня 1883, Париж) — французький художник-імпресіоніст. Був одним із перших художників XIX століття, що зобразив сучасне життя, й ключовою фігурою на шляху переходу від реалізму до імпресіонізму.

Ранні роботи «Сніданок на траві» та «Олімпія» створені у 1863 році знаменують початок модерного мистецтва у Європі. Публічна кар'єра Едуарда Мане тривала з 1861 року, в рік його першої участі у паризькому салоні, до смерті в 1883 році. Художник створив протягом життя 430 олійних картин, 89 пастелей і більше 400 робіт на папері[6]. Роботи Едуарда Мане значно вплинули на творчість художників того часу Гюстава Курбе, Клода Моне, Едґара Деґа, Поля Сезанна й Каміля Піссарро.

Біографія[ред. | ред. код]

Мадам Мане (Сюзанна Леєнхоф) на блакитному дивані, Лувр, Париж

Народився в Парижі 23 січня 1832 року. Його мати була похресницею шведського принца Карла XIV Юхана, батько, Огюст Мане, був французьким суддею. Але батькам Мане не була притаманна фанаберія чи агресивна буржуазність, яку демонстрували паризькі багатії. У 1860 році син написав їх портрет, що став шедевром раннього періоду його творчості. Майже все життя прожив у Парижі, де в 185056 роках вчився в школі мистецтв пана Т. Кутюра (T. Couture).[7]

Вже в перших своїх творах виступив проти офіційного мистецтва, так званого академізму, протиставляючи йому зображення реальної дійсності, простих повсякденних явищ навколишнього життя, зокрема паризького повсякдення. В багатьох своїх творах був предтечею імпресіонізму.

Полотна: «Кафе» (1877), «Бар „Фолі-Бержер“» (188182), низка портретів. Найвідоміші картини: «Лола з Валенсії», «Сніданок на траві» (1863), «Олімпія» (1863), «Флейтист» (1866), «Вокзал Сен Лазар».

Твори зберігаються в Луврі, Музеї д'Орсе в Парижі, а також в Інституті Курто в Лондоні.

Іспанія й іспанські впливи[ред. | ред. код]

Середина ХІХ століття пройшла в Парижі під потужним впливом моди на іспанське. Цьому сприяло декілька факторів. Ще війська Наполеона І Бонапарта пограбували і вивезли у Францію значну кількість картин іспанських майстрів. Тому розпродаж збірки іспанського живопису маршала Сульта збагатив пізніше великі збірки інших країн від Угорщини до Російської імперії.

Моду на іспанських художників підтримував і короткочасний монарх так званої Другої французької імперії, що був одружений з іспанською принцесою та мав картини іспанців в палацовій колекції. Тоді Париж і сам Мане відкрили для себе творчість Веласкеса й інших іспанських майстрів (Сурбарана, Мурільйо, Алонсо Кано).

Веласкес художньо полонив Едуара, і той копіював його твори. В квітні 1859 р. Мане створив картину «П'яниця» («Прихильник абсента»)[8]. Вона проста за мотивом, але тематично була навіяна впливами портретів давньогрецьких філософів і літераторів, які створив Дієго Веласкес («Портрет Меніппа», байкар «Езоп»). Ще з доби Лукіана з Самосу (ІІ ст. нашої ери) і його книги «Ярмарок життєписів» з'явилась традиція подавати грецьких філософів як жебраків і представників найнижчих веств населення[9]. Лукіан з Самосу був за переконаннями найближче до світогляду іспанця Хосе де Рібери, тому у серії «Філософи» митець подав уславлених велетнів духу як жебраків і рабів, мало потрібних суворій реальності. Подібний образ забажав створити і Едуар Мане, але спрямував його на зображення маргінала. Картину Мане «Прихильник абсенту» не прийняли в Паризький Салон 1859 р. Переваги полотна визнав лише один член журі, ним був Ежен Делакруа, але його відгук проігнорували. Мане втратив можливість виставити власний твір в Салоні і (як наслідок) не заробив ні грошей, ні популярності. Не визнавали за великого митця минулого і Дієго Велескеса, його слава прийде пізніше. Едуар Мане і в цьому випередив смаки пересічного буржуазного оточення, підтримуючи авторитет мало визнаного тоді іспанця-художника.

Декілька робіт Мане присвятив іспанцям, яких зустрів в Парижі, а декілька його картин постановницько-іспанські. Він перевдягав моделей в іспанські костюми і малював дещо фантазійно на іспанську тему («Вікторина Меран в костюмі еспади», 1862, «Молодик в костюмі махо», 1863). Справжнім шедевром цього періоду стала картина «Лола з Валенсії».

Танцівниця з Валенсії[ред. | ред. код]

Невдоволення сучасниками, сучасним обмеженим і дріб'язково-буржуазним суспільством вщухало, коли Мане стикався зі світом іспанців, іспанського мистецтва. Різкий контраст іспанської музики, палких і пристрасних танців, манер, іспанського одягу з одягом паризьких буржуа, їх посередніми смаками і жалюгідними бажаннями, привели художника до деякої ідеалізації Іспанії в його творчості. Адже ще в період війни Наполеона І з Іспанією хтось влучно зауважив, що тогочасний іспанський уряд мертвий, а іспанський народ бурхливо живий. Бурхливе життя іспанців і помітив художник в Лолі з Валенсії.

Коротенька і товста Лола заробляла танцями. Мане подав її у повний зріст на тлі театральних лаштунків. Навіть умовний одяг Лоли сприймався правдивим і щирим. Мане малював цей одяг старанно, делікатно виписував кожен візерунок шалі, золотої прикраси на руці, червоних китиць на чорній спідниці. Це водночас портрет і сценічний образ.

Нині ця екзотична іспанська квітка прикрашає колекцію музею д'Орсе, Париж.

Портрети пензля Мане[ред. | ред. код]

Мане і «Гурток аквафортистів»[ред. | ред. код]

Мане було 30 років, його картини не купували, а він вимушено жив на гроші своїх батьків. Складні стосунки з батьком, який не схвалював ані художній фах сина, ані його позашлюбний і довготривалий зв'язок з Леоною Ленгофф, дуже пригнічували митця. Лише смерть батька дозволила Едуару успадкувати гроші забезпеченої родини і одружитися з коханою жінкою.

Аби якось популяризувати свої картини, він і звернувся до створення офортів. З серпня 1862 року його приятелі художники Альфонс Легро і Фелікс Бракмон заснували в Парижі «Гурток аквафортистів»[10]. Мане звернувся до призабутої техніки і створив офорти за мотивами своїх творів («Цигани», «Хлопчик з собакою», «Вікторина Меран в костюмі еспади», «Лола з Валенсії», «Прихильник абсенту») і творів Веласкеса. У 1862 році було створено 13 офортів. Малюнки Мане виявились значно цікавішими за його офорти, серед них і «Портрет пані Гійєме», що потрапить в петербурзький Ермітаж лише в 1938 році. Але після друку офортів популярність Мане підвищилася. Сприяла цьому і стаття про майстрів-аквафортистів, надрукована поетом Шарлем Бодлером (1821—1867).

Мане у зображенні сучасників[ред. | ред. код]

Натюрморти Едуара Мане[ред. | ред. код]

Перлинами живопису вважають натюрморти Едуара Мане, який формально не входив до кола імпресіоністів. Він добре відчував фактуру і красу простих речей, овочів, фруктів, особливо квітів. До того ж, малювання квітів виявило його колористичні здібності у повній мірі, більш, ніж у жанрових композиціях.

Їх короткий перелік:

Особисте та публічне життя[ред. | ред. код]

Едуар гостро відчував свою самотність і невизнаність. Найгіршим було невизнання в родині батьків. Батько, Огюст Мане, дотримувався буржуазних уявлень про порядність, шляхетність і доцільність поведінки сина. Батько Мане не схвалював фаховий вибір сина, художник для нього не був гідним уваги й пошани мсьє. Батько скупо давав гроші на утримання сина, а Мане страждав від фінансової залежності в дорослому віці. Саме батько став на заваді, коли син надумав одружитися з Леоною Леєнхоф, а шлюб з нею вважав небажаним і непотрібним для їх родини мезальянсом. Нестримний в почуттях Едуар Мане став батьком позашлюбної дитини, а через спротив Огюста не міг визнати свого батьківства.

Лише після смерті Огюста в 1863 році Едуар бере шлюб з коханою жінкою і стає фінансово незалежним як законний спадкоємець.

Не краще було і з офіційним визнанням. Едуар Мане зазнав 20 років приниження і образ від критиків, газетних писак і буржуазного суспільства. Мане публічно ганьбили словами «кровопивця», «революціонер», «червоне (криваве) чудовисько». Едуар зазнав значної самотності в паризькому натовпі.

Остання велика картина[ред. | ред. код]

Тяжко хворий на той час художник малював картину прямо в барі «Фолі-Бержер», тобто з натури. Він лише висвітлив фарби і зробив Сюзон (головну персону картини) більш русявою. Про це залишили записи свідки, сучасники сеансів художника. Ось свідоцтво колеги Едуара, художника Жанньо: «Коли я повернувся в січні 1882, мій перший візит був до Мане. Він якраз малював „Бар Фолі-Бержер“. Модель — красива дівчина — позувала, стоячи біля прилавку, уставленому пляшками і кришталем. Він одразу впізнав мене… Я узяв стілець…, і почав дивитися, як він працює. Мане, хоча й малював свої картини з натури, зовсім не відтворював модель документально точно. Я одразу побачив його сміливі спрощення. Все було полегшено, тон був світлішим, фарби — яскравішими, валери — більш легкими. Все це робило гармонійно світлий і ніжний ансамбль. Прийшли інші відвідувачі, і Мане покинув малювати, важко перебравшись на диван праворуч біля стіни. Тільки тепер я побачив, як посилилась його хвороба. Він перебрався на диван повільно, важко спираючись на палицю, і весь тремтів. Але його настрій був бадьорим, і він навіть казав про швидке одужання».

Через рік художник помер.

Країни світу, де зберігають твори Едуара Мане[ред. | ред. код]

Едуар Мане. «Смолять боки рибальського човна», 1873, Фонд Барнса, Філадельфія

Галерея[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

11984 Мане — астероїд, названий на честь художника.

Див. також[ред. | ред. код]

Надгробок художника

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #11857700X // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. а б https://rkd.nl/explore/artists/52303
  3. http://archives.paris.fr/s/39/etat-civil-reconstitue-actes/resultats/?
  4. http://archives.paris.fr/s/4/etat-civil-actes/resultats/?
  5. Зведений список імен діячів мистецтва — 2021.
  6. Manet, Édouard; Nichols, Lawrence W.; Toledo Museum of Art; Royal Academy of Arts (2012). Manet : portraying life.. Toledo: Toledo Museum of Art. ISBN 978-1-907533-53-2. OCLC 811771434. 
  7. Чегодаев А. Д. «Эдуард Мане». М. 1985, с. 16
  8. Чегодаев А. Д. «Эдуард Мане». М. 1985, с. 25
  9. Знамеровская Т. П. Хусепе Рибера, М, «Изобразительное искусство», 1981
  10. Чегодаев А. Д. «Єдуард Мане». М. 1985, с. 50

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]