Ейблізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Ейблізм — це системна дискримінація людей з хронічними захворюваннями та інвалідністю.

Суть явища[ред. | ред. код]

Ейблізм — це вид дискримінації, а саме системна дискримінація і соціальне упередження проти людей з інвалідністю. Ейблізм характеризує людей, орієнтуючись тільки на їх порушення і ставить їх потреби на другий план, порівняно з іншими людьми. Саме через це, людям з інвалідністю приписують або навпаки відмовляють у певних навичках або рисах характеру.[1] Існує ряд стереотипів пов'язаних з різними видами інвалідності і ці стереотипи слугують виправданням для практики ейблізму і поширення дискримінації в цілому. Подібне ставлення негативно впливає на людей з інвалідністю, обмежуючи вибір професій, розваг тощо, і в цілому змінює їх ставлення до самих себе.

У суспільстві звичайна людина розглядається як норма, в той час як людина з інвалідністю є відхиленням від норми, і це одне з головних проявів ейблізму. Інвалідність сприймається як щось, що потребує усунення, найчастіше з допомогою медичного втручання. Тобто, інвалідність це свого роду помилка, ніж підтвердження людського розмаїття — як раса, стать або сексуальна орієнтація.[2] Один з найчастіших проявів дискримінації по відношенню до людей з інвалідністю — це заперечення їх незалежності. Так, наприклад, коли офіціант звертається до супровідника людини з інвалідністю, а не безпосередньо до нього самого.[3]

Історія і приклади явища[ред. | ред. код]

Перше відоме використання слова «ейблізм» сталося в 1981, що робить його відносно новим. Проте саме поняття дискримінації людей з інвалідністю існувало задовго до цього. Яскравими прикладами є:

  • Бар'єри, а саме поганий доступ до навчальних закладів, закладів культури, фізичної культури і спорту, медичного та оздоровчого призначення, адміністративного призначення, а також об'єктів транспортної інфраструктури
  • Люди з інвалідністю виключені з культурних і соціальних норм, які надають задоволення (секс, сексуальне виховання, сексуальне здоров'я, шлюб)[4]
  • Благодійність хотіла усунути прояви інвалідності, шляхом її непривабливої демонстрації. Іншими словами, люди збирали гроші на благодійність шляхом демонстрації людей з інвалідністю за гроші. У 17-му і 18-му століттях, за плату, європейські громадяни навіть могли відвідати тюрми, виправно-трудові табори або божевільні, щоб подивитися на «несамовитих божевільних», що були прикуті ланцюгом у клітках.

Наслідки[ред. | ред. код]

У деяких країнах були внесені зміни в законодавство, щоб допомогти уникнути проявів дискримінації по відношенню до людей з інвалідністю.

Велика Британія[ред. | ред. код]

У Великій Британії дискримінація людей з інвалідністю стала незаконною в результаті Закону про Дискримінацію Стосовно Осіб з інвалідністю, 1995 і 2005 років. Вони пізніше були анульовані, але ті ж пункти були включені в Закон про Рівність 2010 року. Згідно з цим законом є кілька типів дискримінації, які заборонені. Це пряма дискримінація (с. 13 (1)), непряма дискримінація (с. 6 і 19 с.), утиск (с. 26), віктимізація (с. 27 (2)), дискримінація, яка є результатом інвалідності (с. 15 (1)) і нездатність внести розумні коригування (с. 20).

Сполучені Штати[ред. | ред. код]

До 1970-х ейблізм у Сполучених Штатах часто був «зашифрований» у самих законах. Наприклад, так звані «жахливі закони» забороняли людям з'являтися на публіці, якщо у них були хвороби або спотворення, які вважалися непривабливими.[5]

Розділ 504 і інші розділи Закону про Реабілітацію 1973 року і Американського Закону про людей з інвалідністю 1990 року (коротко ADA), внесли в закон певні цивільно-правові санкції за відмову або нездатність обладнати публічні місця так, щоб вони відповідали певним рекомендаціям, також відомим як Рекомендації Доступності ADA. Цей закон також допоміг розширити використання певних адаптивних пристроїв, таких як TTYs (телефонні системи для глухих людей), комп'ютерне апаратне і програмне забезпечення, пандуси для крісел-колісних і ліфти в громадському транспорті та житлових комплексах. Крім того, ці закони забороняють пряму дискримінацію стосовно людей з інвалідністю у державних програмах, програмах зайнятості, громадському транспорті та місцях громадського користування, таких як магазини та ресторани.

Україна[ред. | ред. код]

16 грудня 2009 року була ратифікована Конвенція про права осіб з інвалідністю. Документ встановлює неприпустимість дискримінації за ознакою інвалідності, у тому числі при працевлаштуванні. Крім того, поправки створюють правову базу для значного розширення можливостей по захисту прав людей з інвалідністю, у тому числі в адміністративному порядку та в суді. Закон визначив обов'язкові для виконання всіма власниками об'єктів і постачальниками послуг конкретні обов'язки щодо створення людям з інвалідністю рівних з іншими умов.[6]

Критика[ред. | ред. код]

Існує також альтернативна точка зору — «анти-анти-ейблізм», серед прихильників якої доктор наук Джон Когберн.[7] Він часто висловлює свою позицію з цього питання, як у своїх лекціях, так і у власному популярному блозі. Його пост від 6 вересня 2014 року під назвою «У похвалу анти-анти-ейблізму»[8] цілком присвячений даній темі і викликав неабияке обговорення.

Також варто згадати, що також часто як ейблізм, люди з інвалідністю зазнають позитивної дискримінації, що сприяє тому, що їх власні заслуги починають вважати результатом отриманих переваг.

Роль і вплив явища[ред. | ред. код]

Ейблізм приймає багато форм у всьому світі. Іноді ейбліст має намір завдати шкоди, але частіше ейблісти це люди, які намагаються пожаліти.

Незважаючи на прогрес у цьому питанні в різних країнах, в цілому суспільство не пристосовано для людей з інвалідністю. Є безліч магазинів, які не доступні для людей, які використовують крісла-колісні, тому що людина, яка є власником магазину не мала фізичних порушень, тому і не думала, що люди на візках не зможуть до нього потрапити.

Люди з інвалідністю часто є жертвами насильства. Більше ніж 90 % піддаються сексуальному насильству принаймні раз у житті. 49 % піддаються сексуальному насильству більше ніж 10 разів.[9]

50 % людей з інвалідністю, у яких немає роботи, хочуть мати роботу, але не можуть її знайти. Іноді людям з інвалідністю не дають робочі місця, навіть якщо ці люди цілком здатні впоратися з роботою, але роботодавці віддають перевагу звичайним «здоровим» людям.[10]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Лінтон, Simi (1998). Claiming Disability Knowledge and Identity. New York: New York University Press. p. 9.
  2. Marshak et al. 2009, p. 50.
  3. Ashby, Christine; Jung, Eunyoung; Woodfield, Casey; Vroman, Katherine; Orsati, Fernanda (2015). «'Wishing to go it alone': the complicated interplay of independence, interdependence and agency». Disability & Society. 30 (10): 1474—1489.
  4. Лінтон, Simi (1998). Claiming Disability Knowledge and Identity. New York: New York University Press. p. 111.
  5. Brown, Patricia Leigh (August 20, 2000). «Viewing Ahab Barbie and Through the Lens of Disability». The New York Times
  6. http://www.un.org.ua/ua/informatsiinyi-tsentr/news/2615-2009-12-16-20-00-00-verhovna-rada-ukrayini-ratifik
  7. http://figureground.org/interview-with-jon-cogburn
  8. http://www.newappsblog.com/2014/09/in-praise-of-ableism.html
  9. http://link.springer.com/article/10.1007/BF01102395#page-1
  10. http://oro.open.ac.uk/12660/1/