Економіка Гетьманщини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Протягом усього періоду існування (1649–1764 рр.) Козацько-гетьманської держави, її економіка залишалася переважно аграрно-феодальною, хоча були помітними загальноєвропейські тенденції по збільшенню кількості мануфактур та частки промисловості у галузевій структурі ВВП.

Сільське господарство[ред.ред. код]

Українська дівчина-селянка

Як вже було зазначено, сільське господарство залишалося основною галуззю української економіки. Однією з основних причин Хмельниччини була антифеодальна боротьба вітчизняного селянства. Тому відразу ж після утворення власної держави, уся власність старої польської магнатської шляхти була експропрійована народом. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними[1]. Тимчасове часткове повернення до старих феодальних норм після поразки 1651 р. під Берестечком та Білоцерківської угоди тільки підсилило спротив селянства «дідичним панам». Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 p.).

Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква — 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького — складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Особисто вільні селяни мали сплачувати казні податок у вигляді грошового чиншу. Селяни вільних військових сіл вважали землю, яку обробляли, своєю власністю. В другій половині XVII — на початку XVIII ст. її вільно передавали у спадок, дарували, продавали, купували. В приватновласницьких, тимчасово-умовних володіннях право селян на користування землею було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на її володіння з наявними примусами на користь власників землі.

Після Визвольної війни, 80—90% селян мали землю. За матеріалами Рум'янцевського опису Малоросії (1765–1769 pp.), старшинські, монастирські, казенні селяни поділялися на тих, хто мав землю, і безземельних. Власники наділів передавали землю у спадок, в оренду, купували та продавали, організовували хутори. Зросла чисельність заможних селян, які сконцентрували значну частину надільної землі та худоби. Безземельні посполиті або займалися землеробством на старшинській, монастирській, казенній землі, що виділялась їм у тимчасове користування, або жили за рахунок продажу робочої сили.

Деякі безземельні селяни тримали багато худоби, пасік, займалися ремеслами, промислами. Окремі з них мали до 30—40 голів рогатої худоби, 20—30 свиней, 30—40 коней, до 300 овець. Деякі селяни, так звані служителі, не мали ніякого господарства і постійно жили в маєтках старшини або «на пропитання», або за річну плату (2—10 крб.).

Старшинське землеволодіння[ред.ред. код]

Іван Скоропадський. Один із найбільших землевласників, мав близько 20 тисяч селян.

Із самого початку існування держави, старшинське землеволодіння існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських панів не знаходили підтримки у Б. Хмельницького, який у своїй політиці враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих козаків до відновлення феодального землеволодіння. Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина отримувала на «ранг» (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіція.

Пізніше, гетьмани активно включилися у поступовий розподіл державних земель між своїми прибічниками. Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII — на початку XVIII ст. свідчать дані «Генерального слідства про маєтності», проведеного в 1729–1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин. Лише у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяславському, Лубенському полках до 1708 p. у власність старшини перейшло 518 населених пунктів. У 30-х роках XVIII ст. вже понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини були приватною власністю старшини. Джерелами зростання старшинського землеволодіння були: займанщина вільних земель; придбання, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських земель; гетьманські надання і пожалування царського уряду «за службу великому государю» з фонду вільних військових маєтностей. За гетьмана Данила Апостола основний земельний фонд було роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним володінням практично зникла.

Монастирське землеволодіння[ред.ред. код]

Протягом другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та громадських земель. За даними «Генерального слідства про маєтності», в 1729–1730 pp. у 9 полках (крім Стародубського) монастирям належало 305 маєтків i 11 073 подвір'їв посполитих, що становило понад 20% загальної кількості подвір'їв.

Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась обмежити монастирське землеволодіння. З подання гетьмана Д. Апостола царський уряд указом 1728 p. заборонив духовним землевласникам купувати землю, лише приватним особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домоглася права на безплатне володіння частиною громадських земель у вигляді дарувань. Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для ведення господарства.

Промисловість[ред.ред. код]

XVII–XVIII ст. були періодом бурхливого процесу виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі в господарському житті України. Проте на відміну від міст Західної Європи вони зберігали феодально-аграрний характер, були невеликими. Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. За даними перепису 1666 p., в 36 містах Лівобережної України 26% жителів були ремісниками. Внаслідок політики московської влади, що обмежувала розвиток української промисловості, в кінці XVIII ст. серед населення Гетьманщини ремісники становили незначну кількість: у Чернігові — 4,5%, у Гадячі — 16% всіх жителів. Значними ремісничими центрами були Ніжин — 42,3% дворів ремісників, Стародуб — 48,5%. У Києві працювало 4 тис. ремісників.[1]

У 20-х роках XVIII ст. в Гетьманщині під впливом перетворень Петра І почалося будівництво великих централізованих мануфактур. Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво. Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були придатнішими для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Формувалися кадри постійних робітників, які жили за рахунок заробітків у промисловості.

Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварство, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток в 2—4 рази більший, ніж продаж хліба. В кінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень. У Гетьманщині та Слобожанщині винокурні належали монастирям, козацькій старшині, купцям, міщанам, козакам і селянам. На кінець XVIII ст. винокуріння повністю перейшло до дворянства. У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували в середньому 14 осіб. Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оптом. Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні промисли.

Особливе місце в промисловості належало виробництву селітри. Осередком цього промислу були басейни річок Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, райони поблизу Чугуєва і Путивля. У період польсько-шляхетського панування існувало майже 20 селітроварень, виробництво на яких було монополізовано урядом Польщі. Під час Визвольної війни середини XVII ст. селітровими заводами керувало козацьке військо. У XVIII ст. будувалися казенні та приватні селітряні варниці, що належали козацькій старшині, козакам і городянам. Сировиною для одержання селітри була земля городищ, старих могил, кріпосних валів і попіл. З 40-х років XVIII ст. поширився штучний буртовий спосіб виготовлення селітри. З кінця 30-х років XVIII ст. були організовані селітряні компанії: Опошнянська (об'єднувала селітрозаводчиків м. Опішні), купця Щедрова, Російська (заводи були в Харківській губернії та в Полтавському полку) та ін. Основним покупцем української селітри в XVIII ст. була Російська скарбниця. Примусова система збуту негативно впливала на розвиток селітроваріння. Великою була заборгованість скарбниці власникам заводів. Лише в 90-х роках XVIII ст. був дозволений вільний продаж селітри, що залишалася від постачання у скарбницю. Це сприяло розширенню селітроваріння.

Грошові одиниці Гетьманщини[ред.ред. код]

Севський чех

В писемних джерелах існують певні згадки спроби карбування власної монети в Україні в XVII столітті. Логічно припустити, що в ході визвольної боротьби українського народу виникли всі передумови для карбування монет. В 1649 р. російський посол Григорій Кунаков передає в Москву свідчення, що «в Чигирине де учинил Богдан Хмельницкий мынзу и деньги делают; а на тех новых деньгах на одной стороне мечь, а на другой стороне его Богданово имя». Схожі послання польському королю Яну Казиміру надіслав 29 жовтня 1652 р. Станіслав Потоцький: «Хмельницкий вмешивается в дела вашей королевской милости: чеканит деньги». Французька газета «Gazette de France» від 21 грудня 1652 р. також повідомляє, що «казацкий гетман начал чеканить на Украине монету на свой лад, чем вызвал протест польского короля»[2]. Найвірогіднішою видається гіпотеза, що було викарбовано для проби невелику кількість монет, але через низку причин українська національна валюта в середині XVII ст. так і не з'явилася. Принаймні, досі таких монет не знайдено чи вони не виділені серед величезного комплексу нумізматичного матеріалу XVII століття. Існує припущення, що на рішення гетьмана карбувати власну монету вплинули Переяславські переговори із Росією[2].

Наступна спроба карбувати власну монету була здійснена через 20 років. За пропозицією гетьмана Івана Самойловича, в 1675 році московський уряд з метою вилучення іноземної монети дозволяє випуск особливої монети для України. Монети повинні карбуватися на зразок польського півторака-чеха у м. Путивлі. Однак тоді до виробництва монет не дійшло. І лише в 1686–1687 роках чехи були викарбувані на монетному дворі у м.Севську (Орловська область)[3]. Замість щита з польсько-литовськими гербами, севські чехи містять московського двоглавого орла, навкруги ініціали (латиною) імен і титулів царів Івана і Петра Олексійовичів. На зворотному боці, як і на польських чехах-півтораках, — держава, навкруги якої легенда з позначенням міста карбування — Севська і року. Севські чехи призначалися для обігу в Україні. Але, зважаючи на їхню дуже низьку якість, вони були майже мідними, населення відмовлялося їх приймати. У різних місцях виникли небезпечні заворушення, і московський уряд був змушений у 1687 році видати указ про заборону і вилучення севських чехів. Зараз севські чехи становлять величезну рідкість[4].

Ярмаркова справа[ред.ред. код]

Зрушення в сільському господарстві, ремеслах і промисловості України зумовлювали пожвавлення торгівлі, розвиток економічних зв'язків між різними населеними пунктами, ринками і землями. Чим глибшим був суспільний поділ праці, тим більшою ставала потреба різних соціальних та професійних груп у виробничому спілкуванні. Неабияку роль у цьому відігравали міські торги та базари, на які приїжджали переважно жителі навколишніх сіл і міст. На них скуповували товар оптом для продажу на ярмарках та вроздріб. Право проводити торги на базарах надавалося містам, містечкам і селам спеціальними привілеями. Кількість їхня постійно зростала. На кінець XVIII ст. на території Лівобережної України — щорічно діяло 8680 базарів та торгів.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Лановик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. / К.: Вікар, 1999 «Економічна історія України і світу»
  2. а б Монеты Богдана Хмельницкого: правда или вымысел? // Украина incognita. — 2005 p. — № 9 (138)
  3. Косенко Л. О. Козаки: лицарський орден України: факти, міфи, коментарі. — Харків, 2007
  4. Шуст Р. М. Нумізматика: історія грошового обігу та монетної справи в Україні. — Київ, 2007

Література[ред.ред. код]

  • Бойко О. Д. Історія України. — Київ, 2004.
  • Литвин В. М., Боряк Г. В., Геєць В. М. Економічна історія України. (В 2-х тт.) — Київ: Ніка-Центр, 2011 р.
  • Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке. — Київ, 1999.
  • Дідусенко П. М. Нариси з історії митної справи та митного законодавства України-Руси. — Київ, 2009.
  • Економічна історія України / під ред. В.Литвина. — Київ, 2011.
  • Овсій І. О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року). -. Київ, 2002.
  • Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005.